Лекція 14‑15. Основні етапи розвитку української культури у XX ст (стр. 1 )

Лекція 14‑15. Основні етапи розвитку української культури у XX ст.

1. Загальні особливості української культури у ХХ ст.

2. Культура України на початку століття.

3. Основні тенденції культурного розвитку в 20-ті рр.

4. Трагедія української культури у період сталінізму.

5. Протиріччя культурного процесу 60–80-х років.

1. Загальні особливості української культури у ХХ ст.

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства – економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917–1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 р. відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-ті роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки позначені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку – в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні – Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові – Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні – православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, напр., капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

2. Культура України на початку ХХ сторіччя

На початку ХХ ст. культура України, з одного боку, продовжувала розвивати народні, демократичні традиції ХIХ ст., а з іншого – йшов активний пошук нових форм, використання досягнень інших національних культур. Це конкретно виявилося у двох орієнтаціях: 1) збереження національно-культурних традицій (народницька теорія); 2) орієнтація на західноєвропейський процес в царині художньої культури ("європеїзація", "космополітизм", "модернізм"). Традиційні тенденції в царині літератури – романтизм і неореалізм поєднувалися з розвитком футуризму, символізму. Так, фахівці виділяють “нову школу” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська). І. Франко писав, що представники цієї школи прагнули цілком “модерним” європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу. Такий напрям в українській літературі, як футуризм, насамперед пов'язаний з М. Семенком, який був одним з його головних теоретиків, фундатором першого літературного об'єднання футуристів (Київ, 1913 р.).

На початку століття в українській літературі помітне місце займали письменники, творчість яких у роки радянської влади замовчувалася або спотворювалася. Серед них В. Винниченко – діяч Центральної Ради, прозаїк, драматург, твори якого характеризувалися різноплановою проблематикою (сільське і міське життя, зображення різних соціальних груп). Б. Летант – поет, прозаїк, видавець творів Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського в перекладах на польську і німецьку мови. Популярністю користувався В. Пачовський, тематика творів якого досить широка: любовна лірика, історичні події минулого. Над драматичною поемою "Золоті ворота", де підкреслювалася національна ідея, В. Пачовський працював декілька десятиріч. У драмі "Сонця руїни" описані події 1663‑1687 рр., даються портрети Ю. Хмельницького, П. Дорошенка, І. Самойловича.

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і найкращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М. Леонтовича, К. Стеценка, Я. Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М. Лисенка.

На початку століття в Україні, як і у всій Європі, запанував новий художній стиль модерн (від франц. новітній, сучасний), останній з великих художніх стилів європейського мистецтва. На думку провідників цього стилю, мистецтво передусім має бути красивим. Джерело краси вони знаходили в природі. Вільні, невимушені, асиметричні обриси природних форм, насамперед рослинних, відтворювали архітектори, скульптори, живописці, графіки, дизайнери. Головним виразним заособом у мистецтві модерну була лінія – плавна, співуча, звивиста, що часто підпорядковувала собі всю композиційну будову твору.

Особливого поширення модерн набув у архітектурі. Вулиці багатьох українських міст зберігають забудову початку XX ст. з характерними ознаками модерну – використанням у декоративному оздобленні будинків вишуканих орнаментів з рослинними мотивами, зображень фантастичних тварин, людей, масок, часто – вільним, асиметричним розташуванням предметів.

Одним із найцікавіших, найоригінальніших витворів стилю модерн, справжньою окрасою столиці України є так званий будинок з химерами архітектора Владислава Городецького. Від цієї споруди важко відвести очі. Вона має чітку й раціональну конструкцію і прикрашена великою кількістю скульптур – зображеннями реальних і фантастичних істот (тварин, птахів, молюсків, риб, русалок, химер). Їх автор – київський скульптор італійського походження Еліо Саля.

Живопис і графіка стилю модерн представлені творчістю таких яскравих митців, як Михайло Жук, Олекса Новаківський, Абрам Маневич, Георгій Нарбут та ін.

Перші десятиріччя XX ст. увійшли в історію світового мистецтва появою принципово нового художнього явища, що дістало назву авангарду (авангардизму). Авангард (від франц. передовий загін) – поняття, що охоплює усі найновіші явища в мистецтві. У мистецтві авангардом прийнято вважати перші течії модернізму, які виникли упродовж трьох перших десятиріч. Йому властиві розрив із традиційним досвідом творчості, постійний пошук нових художніх форм як самоцінного явища. Він зачепив усі види художньої творчості, дав життя таким напрямам, як експресіонізм, кубізм, футуризм, сюрреалізм, концептуалізм та ін.

Відмітною ознакою модернізму стало виникнення та поширення нового творчого методу – абстракціонізму (від лат. віддалений). Основна ознака абстракціонізму – принципова відмова від зображення реальних предметів і явищ. Одним із перших абстракціоністів був всесвітньовідомий художник Казимир Малевич (1878–1935). Митець був основоположником принципово нового мистецького напряму – супрематизму (від лат. найвищий). Для цього напряму характерне поєднання найпростіших геометричних фігур різних кольорів і розмірів, що складають урівноважені ритмічні композиції, сповнені внутрішнього руху. Найвідоміший твір К. Малевича «Чорний квадрат», однак символом цього напряму і програмний твором митця вважають картину «Білий квадрат», в якій поєдналися універсальні, на погляд художника, колір і форма.

Одним із провідних мистецьких напрямів образотворчого мистецтва минулого століття, що захопив і Україну, був експресіонізм (від франц. вираження, виразність) – напрям в мистецтві й літературі XX ст., для якого характерні яскравість, гротескність художніх образів. Художники-експресіоністи намагалися втілити в явищах зовнішнього світу внутрішні душевні поривання. Їхнім творам притаманні пристрасність, напруженість, загострена емоційність. Яскраве емоційне враження справляють твори українських експресіоністів Василя Седляра (ілюстрації до «Кобзаря»), Олександра Довгаля («Розподіл пайка»), Мойсея Фрадкіна («Похорон»), Марії Котляревської («Оплакування»), Леопольда Левицького («В'язниця»).

Чи не найпоширенішою течією першої чверті XX ст. був кубізм (від франц. куб). На перший погляд, це мистецтво абстрактне та геометричне. Проте насправді воно по-новому відображує реальні об’єкти, які нібито «розплющені» на площині полотна так, що різні грані того самого предмета можна спостерігати під різним кутом зору.

Основоположниками кубізму в живопису були французькі художники Пабло Пікассо та Жорж Брак, у скульптурі – українець Олександр Архипенко (1887–1964). Творчість цього митця має всесвітнє значення. Він створив понад тисячу скульптур, чимало з яких виходять за стилістичні межі кубізму. Широковідомі твори видатного скульптора – «Мати й дитина», «Карусель П’єро», «Білий торс», «Мадонна», портрети Т. Шевченка, І. Франка та ін. Творам майстра притаманні бездоганне відчуття форми, виразність силуетів, вишуканість і гармонія.