Франческо Петрарка (1304 -1374)

Першим видатним гуманістом епохи Відродження став італійський поет Франческо Петрарка. Франческо Петрарка (1304 -1374) - перший італійський і європейський гуманіст, священик і папський дипломат, активний учасник тогочасного політичного життя, видатний учений європейського масштабу. Славетний поет, закоханий у античність. Писав латинською та рідною мовами.

Народився майбутній поет в Італії 20 липня 1304 року в невеликому містечку Ареццо. Його справжнє ім’я Франческо Петракко, але залюблений в античність він змінив ім’я на Петрарка, що, на його думку, більше нагадувало римське. Його батько був небагатим флорентійським нотаріусом, другом та однодумцем Данте. Незабаром після народження поета родина змушена була перебратися в Пізу, а звідти в 1312р. — на південь Франції, в Авіньйон. Здобув юридичну освіту. Коли він навчався в Болонському університеті, закохався в Новелу д'Андреа, що викладала юриспруденцію. Це була найосвіченіша жінка свого часу. До того ж воістину прекрасна зовні. Щоб слухачі не полонилися її красою, вона зазвичай читала лекції, сидячи за ширмою. Прихильною до поета була й королева Іоанна Неаполітанська.

Після смерті батька у 1326 р. він залишає університет і приймає в Авіньйоні духовний сан, що дало йому засоби до життя.

8 квітня 1341 року Був увінчаний лавровим вінком на Капітолійському пагорбі за давньоримським звичаєм після написання епічної поеми «Африка», у якій, наслідуючи поему Вергілія «Енеїда», Петрарка оспівує подвиги Сціпіонів Старшого та Молодшого у війнах Риму з Карфагеном, що увійшли в історію під назвою Пунічних.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Абат і поет боролися в ньому все життя. Він був життєлюбом, прагнув до знань, хоча й полюбляв самотність. В одному зі своїх трактатів Петрарка писав: «Нам заважає на шляху поступу те, що ми вперто тримаємося за давні судження і дуже важко облишаємо їх». Як людина нового гуманістичного світогляду поет зумів по-новому сприйняти життя.

Сучасники згадують, що поет часто мандрував по монастирях у пошуках старовинних рукописів, став першим в Європі альпіністом, піднявшись на гірську вершину Мон-Ванту в Альпах. Він мріяв за давньоримським звичаєм бути увінчаним лавровим вінком на Капітолійському пагорбі і, доклавши певних зусиль, досяг здійснення мрії. Петрарка латинською мовою написав поему «Африка», що стала національною епопеєю, як і «Енеїда» Верґілія.

Віком у 33 роки Петрарка на кілька літ усамітнився в невеличкому містечку Воклюз, де поринув у релігійні та філософські міркування. Результатом роздумів став трактат у формі бесіди з філософом Аврелієм Августином під назвою «Моя таємниця. Про зневагу до світу».

На схилі свого життя Петрарка висвятився на священика, але обов'язків пастора не виконував, віддаючи перевагу поетичній творчості, науковим студіям. Він осуджує гріхи, закликає до добра, покори Богові та морального вдосконалення, водночас поет прагне земного щастя, хоче бути задоволеним собою та людьми.

Старість митець зустрів у зеніті слави. Але 19 липня 1374 року перо випало з рук поета, що так і не дописав останнього рядка. Голова мудреця схилилася на розгорнуту книгу. Здійснилася ще одна мрія Петрарки: закінчити жити і писати в одну мить!

На могилі поета є напис: «Тут його немає, шукайте його серед живих, серед тих, хто шанує його ім’я».

Як заповіт Петрарки світові залишилися вірші, в яких вічно живе душа поета.

Історія створення збірки „Книга пісень”

Найбільшу частину творчої спадщини Петрарки становлять твори, написані

латиною. Таких, за підрахунками дослідників, у п’ятнадцять разів більше, ніж написаних італійською. Але найвищим досягненням Петрарки-поета стала його

книга «Канцоньєре» («Книга пісень») — збірка віршів італійською мовою, справа всього творчого життя поета.

6 квітня 1327 року в церкві Св. Клари в Авіньйоні Ф. Петрарка зустрів жінку, яку покохав на все життя. Йому було 23, а їй — 20. Незнайомку звали Лаура, що в перекладі означає «та, що дарує славу». Відомо, що вона померла молодою, а Петрарка через усе життя проніс почуття до неї й оспівував кохану у своїх поезіях. У 42 річницю їх першої зустрічі, через 21 рік після смерті Лаури, вже старий поет, перебираючи архів, знайшов сонет, який раніше йому не сподобався, і склав нові рядки: «В рік тисяча триста двадцять сьомий, у квітні, о першій годині шостого дня, ввійшов я в лабіринт, де виходу немає». Незадовго до смерті Петрарка написав: «Вже ні про що не думаю, окрім неї».

Поет написав це, вистоявши в тяжкій борні із самим собою. Чим старшим він ставав, тим очевиднішою йому здавалося думка: любов до неї — провина перед Богом. Душа Петрарки сумує й страждає, а його кохання, виливаючись у вірші, стає Вічністю, перед якою меркне все суєтне.

Композиція збірки. «Канцоньєре» містить 365 віршів (за кількістю днів у році) різних ліричних жанрів: 317 сонетів, 29 канцон тощо. Поет поділив збірку на дві частини: перша — «На життя мадонни Лаури», друга — «На смерть мадонни Лаури».

Головна тема збірки — кохання поета до Лаури.

Своєрідним коментарем до цієї збірки дослідники називають морально-філософський трактат «Про зневагу до світу», в якому виразно проявляються суперечності світогляду поета і складність становлення нової, ренесансної, свідомості. Трактат написаний латиною в традиційній для середньовічної літератури формі видіння й алегорії. У вступі Петрарка розповідає про сон, в якому до нього нібито прийшла Істина, жінка «невимовного блиску й сіяння», і привела з собою Августина Блаженного для розмови з поетом. Августин Блаженний — один з «отців» християнської церкви. Він обстоював ідею про гріховність тілесного буття людини та про можливість порятунку від гріховності в безмежній любові до Бога. Три дні точиться бесіда поета й Августина в присутності Істини. Все, що Петрарка запам’ятав із неї, він передає у формі діалогу Августина і Франциска (сам Петрарка). Августин звинувачує Франциска в неправедному житті і твердить, що праведною є тільки та людина, яка «може сказати: у мене немає нічого спільного з тілом, все, що вважається приємним, мені мерзотне, я прагну вищого щастя». Августин закликає Франциска зректися мирських бажань і земних радощів — поезії, слави, кохання до Лаури. Франциск сповнений пошани до Августина, схиляється перед його мудрістю, високістю його моральних вимог, але прийняти середньовічний аскетизм він уже не може. Франциск бачить, що життя не вкладається в рамки аскетичних догм.

Він не відбирає у людини права на земні радощі, цінує багатство її духовного життя. На докори Августина Франциску за те, що той жадає земних благ, надміру вірить у свої здібності, пишається своїми знаннями, останній відповідає: «Цілком визнаю це, але не можу приборкати своїх бажань». У цій відповіді — протидія середньовічним моральним нормам, які вимагали від людини покори і самоприниження в ім’я безсмертя в загробному світі. Франциск відстоює кохання, благословляє це почуття, стверджує, що воно підносить людину і стимулює її кращі сили. У кінці діалогу Франциск немовби погоджується із судженнями Августина, визнає правоту його вимог і обіцяє «кинути криві дороги й обрати простий шлях спасіння». Але здійснення цього відсувається на якийсь невизначений час.

Франциск ще поглинутий земними інтересами: «Я зберу розкидані уламки моєї душі… Але тепер, коли ми говоримо, мене чекає багато важливих, хоча й земних справ». Лише виконавши їх, він зможе віддатися тому життю, якого вимагає від нього Августин.

Увесь цей діалог — не що інше, як суперечка Петрарки із самим собою, відображення його внутрішнього світу, розповідь про душевний розлад, про боротьбу старого й нового в його свідомості. Найголовнішим у трактаті є заглиблення у внутрішній світ реальної, земної людини, відкриття його безмірного багатства і складності. У творі вимальовується той людський образ, який стоїть у центрі ліричних поезій Петрарки, написаних італійською мовою.

Сонет (іт. sonetto — звучати) — це жанр ліричного роду, віршована форма з 14 рядків, у яких йдеться про поєднання земного та небесного, матеріального та духовного. Сонет складається з двох катренів та двох терцетів. Як жанр сонет з’явився у XIII ст. в Італії та був розроблений Данте і Петраркою.

Катрен — чотиривірш, пов'язаний із уявленням про скла­дові частини світу: земля, вода, повітря, вогонь. Катрени — це зав'язка або заспів.

Терцет — тривірш, який символізує триєдиність Бога, ду­ховне життя. Терцети — розв'язка або виспів.

Перший чотиривірш ставить тему (тезу), у другому — тема поглиблюється; потім відбувається злам, і перший тривірш включає тему, протилежну тій, яка фігурувала спочатку (антитезу); останній тривірш розв'язує це протиріччя.

Катрени мають рими: АББА АББА або АБАБ, АБАБ.

Терцети — ВВГ ДГД або ВВГ ДДГ.

Жодне слово (крім допоміжних) у сонеті не може повторюватися.

Сонет — це поєднання глибокої думки і почуття. За формою він може бути роздум, і портрет, пейзаж, гімн, ода.

Франческо Петрарка розробив жанр медитативного сонета, тобто сонета-роздуму. Вони передають особисті думки, настрої та почуття поета, які допомагають йому заглибитися у себе й зрозуміти сутність кохання, його істинність й значущість. Кожен вірш закінчується якимось узагальненням чи висновком

Сонети складали великі поети Європи: Данте, Боккаччо, Шекспір. Серед майстрів сонета — українські поети Іван Франко, Леся Українка, Максим Рильський, Андрій Малишко, Дмитро Павличко.