Леонід Митькевич

Шрагівські читання. Вип. 2, Чернігів, 2012.- С. 179-184

УДК 94 (477.51) «1917…» -058.57

ТамараАндрійчук

( Чернігів)

Леонід Митькевич

1-4 лютого 1936 року, після восьмимісячного слідства, було винесено вирок Київського Військового Трибуналу по так званій терористичній групі М. Зерова. В цю групу, після певних підтасовок і, за зрозумілою лише працівникам тодішніх слідчих органів логікою, було включено 6 осіб: М. Зеров, П. Филипович, М. Вороний, А. Лебідь, Б. Пилипенко та Л. Митькевич.

Якщо перші троє – постаті досить відомі в Україні, про А. Лебедя та Б. Пилипенка з’явились вже перші розвідки, то хто такий Леонід Митькевич і як він опинився в цьому товаристві, на сьогодні як фахівцям, так і широкому загалу відомо дуже мало. Саме це і обумовило мету нашого пошуку.

Дослідження біографічних даних Л. Митькевича опиралось на архівні джерела: протоколи його допитів по справі групи Зерова в ГДА СБ України, особову справа студента Чернігівського ІНО Л. Митькевича (1919-1922), актові записи про одруження в Державному архіві Чернігівської області, архівні матеріали Чернігівського художнього та Чернігівського історичного музеїв.

Із зазначених джерел вдалося з’ясувати, що Леонід Іванович Митькевич був за базовою освітою математик, а за покликанням – художник. В своїх спогадах він зазначає: «Математика и живопись в моей жизни занимали равноправное место, часто сменяя друг друга» [1, с.1].

Він народився 29 травня 1896р. в селі Старий Білоус Чернігівського повіту Чернігівської губернії в родині св’ященника. Його батьки: Іван Іванович та Параскева Іванівна пізніше переїхали до села Ковчин під Куликівкою на Чернігівщині. Саме там, за свідченням із автобіографії Леоніда Івановича, і пройшло його дитинство у великій родині, яка налічувала шестеро дітей: двоє хлопчиків та четверо дівчаток.

Старшою мене, - зазначає Л. Митькевич, - була сестра Марія, а молодшими - брат Михайло і три сестри: Ганна, Євгенія та Олена. Марія померла в 1920 році, брат - в 1935. Сестри Ганна і Євгенія з родинами, на 1953р., проживали в Києві. Ганна прослужила більше 25 років на шкільній роботі і була на пенсії, Євгенія мала середню медичну освіту. Молодша – Олена працювала бухгалтером в райцентрі Куликівка, Чернігівської області[2,с.1].

У десятирічному віці в 1906 році Леонід Митькевич вступає до Чернігівського реального училища, де навчається дуже успішно, бо за його власним свідченням: «починаючи з четвертого класу уже заробляв уроками з невстигаючими учнями молодших класів»[2,с.1]. Саме тут він отримує не тільки ґрунтовні знання, що згодом дозволять йому вступити до столичного вузу, але і серйозну художню підготовку, що потім дасть змогу реалізувати його малярські здібності. Адже на той час в Чернігівському реальному училищі були найкращі уроки з живопису в місті. Там на початку 20 сторіччя малювання викладав Тарловський Микола Борисович --випускник Московського училища живопису, скульптури та архітектури по класу В. Серова.

В своїх спогадах, що зберігаються зараз в Чернігівському художньому музеї, Митькевич зазначав: «В Реальном училище был отдельный класс с мольбертами и массой пособий. Тарловский даже завел оцинкованый ящик с глиной для скульптуры. В Реальном училище преподавание рисования было несколько раз в неделю… Мы знали все: гуаш, пастель, масло» [1,с.1

Після закінчення 6 класів Чернігівського реального училища і додаткового класу цього училища, Л. Митькевич в 1914 році по конкурсу атестатів вступив до Петербургської Політехніки на інженерно-будівельне відділення. (Через два роки, в 1916р., після закінчення Чернігівської гімназії, до Петербургської Політехніки вступить і репресований по цій же справі чернігівець А. Лебідь, з яким безперечно в той час спілкувався Л. Митькевич ).

В Петербурзі він провчиться три роки. Через буремні політичні події 1917р. переведеться на ІІ курс фізико-математичного факультету Київського університету, але незабаром через політичні і сімейні обставини (помер в Києві дядько-лікар у якого він жив) Л. Митькевич вимушений переїхати до Чернігіва. Він 19.02.1919р. подає «Прошение» на ім’я педагогічної ради Чернігівського учительського інституту зарахувати його на ІІ курс фізико-математичного факультету, надає довідки про прослухані до цього курси [3, арк. 1].

В цій особовій справі є також «Прошение» від 16.01.1920р. на відстрочку від армії. В ньому він повідомляє, що в армії не був, оскільки вчився в Петербургській Політехніці та хворів на сипний тиф та малокрів”я [3, арк. 4].

Паралельно з навчанням в Чернігівському інституті народної освіти в 1919-1923р., Леонід Митькевич в 1920-1922р., згідно його Трудового списку [4.1], працює завідувачем Чернігівською народною студією мистецтв, в якій було біля 60 студійців. В 1921-1924р. викладає малювання в Чернігівських школах імені М. Коцюбинського та імені . По закінченні фізмату він, з1925 по1930р., викладає математику і механіку в Чернігівській Профтехшколі та Чернігівських технікумах: індустріальному та дорожнього будівництва.

Про помітне місце Л. Митькевича в мистецькому житті Чернігова в 20-ті роки свідчить лист до нього з Інституту мистецтва, фольклору та етнографії від 30 липня 1948р. за підписом М. Рильського, який вдалося виявити у фондах Чернігівського історичного музею. В ньому читаємо: «Інститут мистецтва, фольклору та етнографії АН УРСР приступив до підготовки монографії, присвяченої історії образотворчого мистецтва на Україні в 1917-1921р. Знаючи про те, що в ці роки Ви керували художньою студією Наросвіти, що містилася в будинку колишнього нотаря Зубка, і були зв’язані з багатьма художниками Чернігова, інститут просить Вас не одмовити дати свої спогади про цю студію» [5, с.1].

Тут же знаходимо і чернетку відповіді Л. Митькевича на цей лист, в якій він зазначає, що хоч офіційно це була студія живопису, графіки та скульптури, але краще працювала секція живопису[6,с.1]. Як свідчить про Чернігівську губерніальну студію мистецтв в своєму дослідженні колишній науковий співробітник Чернігівського художнього музею : «Учнів було поділено на дві групи: старшу й молодшу. Студійцям молодшого віку викладав малюнок і живопис художник , в минулому член Товариства пересувних, художніх виставок, випускник Петербургської Академії мистецтв. Окремій учнівській групі викладав малюнок і живопис видатний живописець А. Й Ржезніков.

Для учнів старшої групи викладання розподілилось по класам малюнка, графіки, живопису й скульптури, де викладали чернігівські митці Л. І.Митькевич (малюнок і живопис), М. І.Жук (графіка) (скульптура). До того ж, старші студійці слухали лекції з перспективи та теорії мистецтва і чернігівського лікаря Павського з пластичної анатомії»[7,с.5].

Студія стала важливим мистецьким осередком Чернігова 20-х років. Як згадував сам Л. Миткевич: «Студія мистецтв стала центром, який в той час об’єднував всіх робітників мистецтв. Вечорами стали заходити артисти драми, співаки, музиканти, літератори, музейні працівники” [1,с.2] Але, як свідчать спогади тогочасних студійців: «він тільки зі скромності не написав, що ініціатором цих знаменитих зібрань був він сам, запрошуючи названих гостей»[7,с.7].

Як дослідив В. Величко, опираючись на дані Державного архіву Чернігівської області [8,с.32,], [9,с.42.43], Л. Митькевич мав безпосередне відношення до оголошених губнаросвітою в 1921-1922р. конкурсів на проекти пам'ятників Т. Шевченку та М. Коцюбинському. Подані на конкурс проекти виставлялись для огляду в приміщенні студії, якою керував в ці роки Л. Митькевич. Саме він, .як твердить , аналізував проекти, виносив заключення, складав кошторис, тобто готував ті документи, від яких залежала подальша доля цих проектів [7, с.7]. Але за браком фінансування ці проекти не були втілені в життя.

В 20-ті роки Л. Митькевич не лише захоплюється живописом і викладає малювання, але бере активну участь в діяльності АХЧУ (Асоціації художників Червоної України). В 1927р. він був делегатом з’їзду АХЧУ в Харкові, де його було обрано кандидатом в члени правління. Викладацька та громадсько-організаційна діяльність не заважала в ці роки творчо-художній роботі Л. Митькевича. В 1928р. він бере участь в першій художній виставці, яку організувала Чернігівська філія Асоціації художників Червоної України. «Каталог цієї виставки вказує декілька творів художника – два олійних натюрморти і композицію « Вікно» [7,с. 8].

В організацію АХЧУ в Чернігові, за спогадами Л. Митькевича 1969року., - «объединил нас , очень одаренный человек»[1,с.2]. Це ще один фігурант «групи Зерова» з яким в Чернігові тісно співпрацював на мистецькій ниві Л. Митькевич. Крім того, , згідно архівних даних [10, арк.37], в 1921-1922роках викладав в Чернігівському інституті народної освіти історію українського мистецтва та соціологію, коли там навчались і Л Митькевич на фізматі і Ананій Лебідь на історико-філологічному.

Обидва фігуранти справи по «терористичній групі Зерова», брали активну участь і в літературно-громадському житті м. Чернігова 20- х років. І це теж відіграє не останню роль в майбутньому арешті Л. Митькевича.

Так в протоколі допиту Л. Митькевича від 13.05.1935 р. читаємо: « На литературных вечерах у М. Жука собирался цвет националистической интеллигенции Чернигова. Наиболее ярко вираженим националистом являлся Устименко Сергей. По степени националистической активности за ним выделяется Ананий Лебедь»[ 11, с.87].

В протоколі допиту від 19.05.35р. знаходимо список літературного гуртка в Чернігові під керівництвом М. Жука:

«1.Устименко Сергей. – учитель школи им. М. Коцюбинского, возглавляемой Григорием Холодним, арестованим по делу « СВУ»;

2.Лебедь Ананий– литературовед, преподаватель;

3.Могилянский Дмитрий,

4. Могилянская Лидия – служащие в редакции газеты ;

5. - кооперативный работник;

6.Чирков Николай – преподаватель;

7. Вороной Марк – поет;

8.Лиман Лидия – работник детдома;

9. Митькевич Леонид - служащий, художник» [11, с.115].

В 1930році Л. Митькевич одружується, про що довідуємось із його автобіографії та книги Актових записів про одруження, в якій зазначено, що: «Митькевич Леонід Іванович 20.08.1930р. одружився з Буриновою Лідією Олександрівною.

Йому – 34роки, Чернігів, Горького11, перший шлюб, парубок, службовець, Чернігівський індустріальний технікум.

Їй – 24 роки, перший шлюб, службовка. Московський науково-автомоторний інститут [12, арк.268]. В автобіографії він зазначить: « В 1930 г. я женился на дочери известного инженера Буриновой Лидии Александровне»[2,с.2].

Саме в цей час у нього вперше виникли проблеми з каральними органами і подружжя виїздить далеко від України – на Урал. З 1930 по 1933р. Леонід Митькевич, згідно його Трудового списку, викладає математику в технікумах міста Свердловська: Уральському гірничому, Уральському геологорозвідувальному та Свердловському автогеннозварювальному[4,с.2].

В автобіографії Л. Митькевич зазначає, що із Свердловська, по наполяганню родини, вони на незначний час переїхали в м. Сухумі, де на той час працював батько дружини. Невдовзі вирішили переїхати до Москви. «Я в 1934-1935г.,- зазначає Леонід Іванович - работал в Москве по оформлению музея народоведения»[2,с.2].

Але щасливий шлюб Л Митькевича проіснує не довго, через п’ять років, в квітні 1935р., він приїде до Чернігова, щоб провідати родичів і буде тут заарештований 27 квітня. На наступний день Л. Митькевич був доправлений до Києва, де, як він буде зазначати в своїй заяві на реабілітацію 25.07.1956р.: «От меня требовали, чтобы я оклеветал себя и других, а имено, чтобы я дал показания, будто бы я принадлежу к «террористической организации»[13, с.357]. В автобіографії він висловиться іще точніше: «я был арестован и судим за принадлежность к незвестной мне террористической организации»[2,с.2].

Л. Митькевича приєднають до групи М. Зерова і будуть допитувати передусім про чернігівців. Адже із 6 членів цієї групи четверо: М. Вороний, А. Лебідь, Б. Пилипенко і сам Леонід Митькевич – чернігівчани. Таким чином, це скоріше була група чернігівців на чолі з неокласиками (Зеровим та Филиповичем, з якими Л. Митькевич не був навіть особисто знайомим до судового процесу) на відміну від перших трьох, з якими тісно співпрацював на громадській та мистецькій ниві Чернігова в 20-ті роки.

Цікавим є документ складений при його арештів в Чернігові: «, уроженец Чернигова, сын священника, деспартийний, судимый в 1930 г за контрреволюционную деятельность.

Обыск в Чернигове 27.04.1935г.

Изъято: чайные ложки серебрянные -2шт.

Рыбацкая удочка 1шт.

Коробка с мылом 1шт.

Кожаный портфель – 1шт.

Чемодан -1шт.

Пальто демисизонное, перчатки, наволочка, коробка с красками.

Направлен в Киев 28.04.1935г.» [14, с.61].

Як бачимо, при арешті забирались особисті речі, які ніяк не могли характеризувати арештованого як терориста. Найцінніші з них привласнювалися потім працівниками каральних органів. Із цього документу видно також, що він уже мав справу зі слідчими органами в 1930році ймовірно по справі «СВУ». Тому, що в Чернігові по цій справі найбільше арештів було серед священиків Української автокефальної церкви та серед викладачів школи імені М. Коцюбинського, в якій викладав і Л. Митькевич, і яка кваліфікувалась репресивними органами як «кубло націоналізму» в Чернігові.

Досить красномовно характеризують Л. Митькевича як людину, свідчення в протоколі допиту від 15.05.1935р.: «Я Октябрьскую революцию принял враждебно, так как был воспитан на литературе эпохи символизма с его культом индивидуалистического начала в человеке. Коммунизм рассматривал как систему попирающюю личность»[11, с.104].

На суді Л. Митькевич та А. Лебідь не визнали своєї провини, на відміну він інших 4-х підсудних. « : Обвинение понятно. Виновным себя не признаю».[15, с.194]. «Свои показания на предворительном следствии я плохо помню. Я был в ужасном состоянии, часто подписывал протоколы допросов не читая» [15,с.221]. Уже в протоколі від 21.12.1956 р. він додасть : «Непрерывними ночными допросами я был доведен до бессознательного состояния»[13, с.256].

Надзвичайно цікаві подробиці про абсурдний характер суду та слідства по цьому процесу дізнаємось із заяви Л. Митькевича на реабілітацію 25.07.1956р., де він зазначає: «Никакой связи моей с подсудимыми установлено не было, т. к. с одними из них я не был знаком, а с другими виделся в последний раз в 1926 или 1927г…. Я с 1930 года не жил на Украине и ни с кем кроме родных и старика врача Павского не переписывался и никакой связи не имел. В последнем своїм слове я сказал, что тайна этого суда мне останется непонятной до смерти….Я сидел на скамье подсудимых и слушал все это как сказку и думал : «Неужели это ХХ век?»…

Военный Трибунал Киевского Военного Округа приговорил меня по ст.58-8-11 к 7 годам лишения свободы без поражения в правах…В заключении, несмотря на то, что срок наказания истекал в 1942 году, меня, как и многих других без объяснения причин, держали до конца июля 1946года.

Итак я –ни в чем не виновный_- провел в трудових лагерях 11 лет и 3 месяца, часто в жутких условиях, потерял здоровье: получил туберкулез, сделался єпилептиком и вернулся в дом сестры инвалидом. Два года я жил на средства сестры, служащей районного банка, а когда мое здоровье улутшилось, начал работать. С осени 1948г. я работаю преподавателем математики. Сперва работал в школе с. Ковчина Куликовского р-на, Черниговской области, а с 1 сентября 1953г. работаю преподавателем Тальянского зоотехникума…. Мне сейчас понятен процесс суда – это была ставка на уничножение украинской интеллигенции, а я маленький человек – был нужен в этом процессе, как лицо, кототорое можно было бы заставить подписать все, что мне подсунут»[13, с.557-558]. Але, як свідчить його поведінка на суді, в чому ми мали нагоду документально переконатись, він на підписав. І єдиний із цієї групи уникнув смертної кари, напевно лише тому, що на той час не проживав постійно в Україні.

Для того, щоб примусити підписати абсурд на зразок витягу із допиту Б. Пилипенка від 23.04.1935р.: «Из разговоров с Зеровым, Лебедем, Митькевичем мне известно, что наша организация на данном этапе борьбы с Советской властью должна использовать и метод индивидуального террора против воджей партии и правительства. В начале лета 1934г. Зеров в присутствии Лебедя и меня называл имена Постышева и Коссиора как основних объектов терористических намерений нашей организации»[211, с.11], потрібно було тортурами зламати людину. Про це і свідчить Л. Митькевич: «Пилипенко производил в момент суда впечатление психически больного человека с трясущейся головой и бегающими глазами. Не знаю какими методами, но Пилипенка заставили подписать все, что писали следователи» [4, c.357]. В одному з протоколів членом терористичної організації називається і Л. Митькевич. В своїй реабілітаційній заяві він зазначає: «После суда меня вызвал начальник особого отдела …и начал: «Мы, конечно, не верим ни одному слову Пилипенка, но Вас надо изолировать…» [13, c. 358].

Його потрібно було ізолювати, бо він мав не пролетарське, а попівське походження, товаришував з національно свідомою молоддю Чернігова і з пересторогою сприйняв Жовтневу революцію. Ось і всі підстави, щоб безжальні жорна репресивної радянської системи перемололи здоров’я та особисте щастя цієї інтелігентної й талановитої людини. Доля страшна і дуже типова для тієї доби.

Справедливість стосовно І., хоч і частково, була відновлена, коли йому минуло 60 років і він був вже пенсіонер. Під час хрущовської відлиги, 23 січня 1958 року, його було реабілітовано. В довідці Військової Колегії Верховного суду СРСР зазначалось: «Дело по обвинению Митькевича Леонида Ивановича, арестованого 28 апреля 1935 г., пересмотрено Военной Коллегией Верховного суда СССр 23 января 1958г. Постановление от 6 ноября 1930 года, приговор военного трибунала от 1-4 февраля 1936года и определение Военной коллегии от 3 марта 1936г. в отношении отменены и дело за отсутствием состава преступления прекращено»[16,с.1].

Таким чином, із цієї довідки зрозуміло, що репресивна радянська система тричі виносила несправедливі рішення щодо , понівечивши його життя та художній талант.

Митькевича, яка вказана на заяві про перегляд справи 19.07.1956р., це - Черкаська область, Бабанський р-н, с. Тальянки, де він з 1953-1957 роках викладав математику в Тальянському зоотехнікумі. І це було його останнє місце роботи. В 1957р. він іде на пенсію і переїздить до міста своєї юності - Чернігова, де дізнається, що під час війни батьківський будинок у Ростиславському провулку був спалений німцями і майже всі його ранні художні твори загинули. І на шостому десятку свого життя все потрібно розпочинати майже з нуля. Але саме в цей період Л. Митькевич інтенсивно працює, присвячує весь свій вільний час улюбленій справі – живопису, а щоб долати фінансову скруту - дає приватні уроки математики.

В листі до московського графіка, колишнього вихованця чернігівської художньої школи, З. І.Горбовця від 17 вересня 1966 року він зазначає: «Мои ученики выдержали математику на «5» в Харьковский университет и Ломоносовский Московский университет. И теперь мне отбоя нет от мамаш…а я совсем не хотел бы брать в этом году учеников»[17,с.2].

Скоріш за все уроки були через фінансову скруту, адже трохи раніше в листі до цього адресата Митькевич зазначає: «После переезда, мне трудно с деньгами, а потому, кроме Куликовки (там жила молодша сестра - А. Т.) я никуда не ездил».[18,с.2].

З цього багаторічного листування, яке на щастя збереглося в архіві Чернігівського художнього музею, дізнаємось багато цікавих подробиць з останнього чернігівського періоду життя Л. Митькевича. Чернігівська адреса митця 1957-1963р.: вулиця Лесковицька, 9, де вій ймовірно винаймав житло в приватному секторі. В листі від 8.11.1961р. читаємо: «Мне обещали в этом году квартиру и обманули, а я им поверил в такой мере, что даже не запасался топливом»[19,с.2].

Митькевич таки отримав завдяки дружній підтримці Ірини Михайлівни Коцюбинської – доньки відомого письменника. І починаючи з 1963р. і до останніх днів, його чернігівська адреса на конвертах буде: в, квартира 6. В своїх листах він буде згадувати Ірину Михайлівну та її сина, що дарував йому цікаву літературу з історії живопису.

В листах до З. Горбовця. Л. Митькевич обговорює з ним найостанніші мистецькі події, просить писати про цікаві столичні виставки, ділиться враженням від прочитаної літератури про Ван Гога, французьких імпресіоністів, творчість Серебрякової, Бенуа та ін.. Вражає глибока ерудиція і величезне бажання особисто відвідувати цікаві художні виставки, не відчувати себе на периферії мистецького життя.

Щоб відчути з перших вуст настрої та життєву драму художника, наведемо уривок із листа до Горбовця від 2.11.1966р.: «Многоуважаемый, дорогой Зиновий Исаакович! Спасибо за Ваши информации о художественной жизни Москвы, о выставках. Мне обидно, что сам я не могу повидать ничего ни в Москве, ни в Ленинграде, ни даже в Киеве. Я очень сожалею, что Киевский Русский музей сейчас на капитальном ремонте. Он сделал заявку на выставку Петрова-Водкина, и если бы не ремонт, то возможно Киев увидел бы его работы, и пожалуй и я рискнул бы проехать в Киев. Напрасно Вы не любите Рылова: у него много работ и в теплых тонах. Кончаловский не ровен, но техник в масле исключительный, а акварелей его я не понимаю. Больше всего мне хотелось бы повидать Хокусан. О себе я не люблю говорить. Разве то, что висит у меня на стенах, это пейзажи? Это жалкие потуги овладеть техникой после двадцатипятилетнего вынужденного перерва в работе. Вы полагаете, что мне надо было ехать из Чернигова в Москву? А я полагаю, что мне надо было оставатся в Чернигове и работать. Вы не знаете, что я выходил на широкую дорогу, как художник. Дело в том, что я входил..в асссоциацию художников Червоной Украины, объединявшей всех, кто не входил а АРМУ и АСМУ, объединивших людей разных направлений: таких как Трофименко и «мирискусстник» Симонов. Я принимал участие в съездах (тогда столица Украины была в Харькове), и на съезде в 27-ом году, я был избран кандидатом в члены правления асссоциации. И когда (кажетсяв 32-ом году) вышло постановление о едином «Союзе», я механически попал бы в члены «Союза украинских художников». А культура живописи у меня была: я много читал и много видел: много раз бывал у Щукина и Морозова, бывал в Пушкинском музее, в Третьяковской и Румянцевской галерее, бывал в Эрмитаже и Русском музее, бывал в музее Академиии художеств (старой) и барона Штиглица, и, наконец бывал на выставках в старом Петербурге, а они сменяли одна другую. Так что мне надо было найти себя в работе, но жизнь решила иначе. Я никогда об этом не говорю, и даже рассстроился: уж слишком больно…»[20,с.1,2].

Але, незважаючи на трагічні сторінки свого життя, Л. Митькевич прагне надолужити втрачений час і можливості. В 60-ті роки ХХ ст. він багато і успішно працює як художник. Так «Каталог виставки «Радянські художники 20-30-х р.», Чернігів 1969р., нараховує 18 робіт Л. І.Митькевич, представлених на цій виставці. Це роботи різної техніки: акварель «Яблунька», гуаш «Лютневий ранок», пастель «Портрет жінки», олія «Червоний міст» та ін..

Про рівень Л. І.Митькевича як художника свідчать і чотири прекрасні краєвиди Чернігова, що були подаровані в ці роки літературно-меморіальному музею і особисто Ірині Михайлівні, його тодішньому директору. Вони знаходяться зараз у фондах музею, періодично прикрашаючи його виставки.

У фондах Чернігівського художнього музею є 16 художніх робіт Л. І.Митькевича, придбаних у автора. У розділі український живопис – 3 картини, виконані олією («Острів на Стрижні» «Натюрморт з квітами (гладіолуси)», « Вікно холостяка»). У розділі – українська графіка – 13 робіт, як засвідчує «Каталог творів придбаних Чернігівським історичним музеєм в 1965-1971р.»[21,с.10,17]. Це здебільшого пейзажі: «Ранок у лютому», «Яблуня в цвіту», «Квітневий етюд», «На Болдиних горах», «Околиця Чернігова»та ін., виконані в техніці акварелі, гуаші, пастелі.

Фахівці неоднозначно оцінюють художню якість його робіт. Відзначають високопрофесійний рівень більше графічних ніж живописних полотен. Вказують на майстерність малюнку, певне вміння компонувати твори, згідно лінійної перспективи, зауважують однак, що відчувається бідність світло-кольорових співвідношень, не завжди досягається гармонія звучання кольору, що досягається складними прийомами багатошарового накладання фарб, прийомом лесіровок. «Ці витончені, високопрофесійні атрибути мистецької техніки існують лише при постійних кожноденних вправах з метою їх освоєння та більш якісного оволодіння. Звичайно вони були втрачені Митькевичем через трагічні сторінки його біографії. Він чудово це розумів, віддаючи перевагу гуаші»[7,с.11].

Як уже зазначалось, свої пейзажі він несправедливо називав «жалюгідними потугами оволодіти технікою після двадцятип’ятирічної вимушеної перерви в роботі». Але, як відзначає В. Величко, якщо ранні його роботи, виконані в кінці 40-х, відразу після звільнення із заслання, є досить слабенькі з погляду художньої техніки, то роботи 60-х років «Острів на Стрижні», «Яблуня в цвіту», «Пейзаж з хатніми птахами», «Натюрморт із стаканом чаю та чайником» являють собою дійсні твори образотворчого мистецтва. Яскравість, життєдайність палітри, радісне замилування художником чернігівською природою, міськими краєвидами Чернігова відтворені в теплих і холодних, соковитих і прозорих тонах …і на виставках 1963 і 1969 роках дістали схвальну оцінку»[7,с.13]. Все це засвідчує про великий творчий потенціал Л. Митькевича, який так і не зміг в повній мірі розкритись, бо був безглуздо розчавлений радянською репресивною машиною.

Глибоко інтелігентний самотній художник (дружина та донька відмовились від нього після арешту) доживав свого віку в місті своєї юності і дуже неохоче, як зазначають люди, що були з ним знайомі в 70-х роках, згадував своє трагічне минуле. Його не стало, після тривалої хвороби, 27 липня 1972 року.

Література

1.  Науковий архів ЧХМ – Оп.1. – Спр.67.

2.  ЧІМ, Ад-1449. Автобіографія Л. І.Митькевича від 25.08.1953 р.

3.  ДАЧО. - Ф. Р -608. - Оп.1. - Спр. 2514.

4.  ЧІМ, Ад-1450. Трудовий список І. (Копія).

5.  ЧІМ, Ад-ІІІ-1251.

6.  ЧІМ, Ад-ІІІ-1254.

7.  Науковий архів ЧХМ – Оп.1. – Спр.66.

8.  ДАЧО. Ф. Р-593. – оп.1. – од. зб. 346.

9.  ДАЧО. Ф. Р-593. – оп.1- од. зб. 861.

10.  ДАЧО. - Ф. Р -608. - Оп.1. – Спр.61.

11.  ГДА СБ України. – Ф.6. – Спр.44. - № 000- ФП. –Т.4.

12.  ДАЧО. Ф. Р-8983. – оп.1.- Спр. 36.

13.  ГДА СБ України. - Ф.6. – Спр.44. - № 000- ФП. - Т.7.

14.  ГДА СБ України. - Ф.6. – Спр.44. - № 000- ФП.- Т.1.

15.  ГДА СБ України. – Ф.6. – Спр.44. - № 000- ФП. –Т.6

16.  ЧІМ, Ад –ІУ-1454.

17.  Науковий архів ЧХМ. - ВАРХ -1418.

18.  Науковий архів ЧХМ. - ВАРХ -1415.

19.  Науковий архів ЧХМ. - ВАРХ -1413.

20.  Науковий архів ЧХМ. - ВАРХ -1421.

21.  Чернігівський історичний музей. Каталог творів придбаних музеем в 1965-1971р. Живопис. Графіка. Скульптура. - Чернігів, 1972.