Заводська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів
Великописарівської райради Сумської області
Творчі роботи
учениці 11 класу
Міщенко
Альони Олександрівни
2015 рік
Шкода, що ми з тобою просто перехожі,
адже могло усе інакше буть,
а за вікном вже дні стоять погожі
та не у цьому, не у цьому суть.
Ось ніч, дзвінок, розмова, майже ранок.
Уже б і спать, але самі виводяться оті вірші,
і ми разом зустрінемо світанок,
але лиш подумки, лиш у моїй душі.
Як жаль, що це не долі подарунки,
ось бачу ніжний погляд на собі.
Лиш він розплавить кригу ту,
лиш він такий, який буває тільки уві сні,
лиш він заповнює всю пустоту,
і знову я пишу, пишу, пишу…
Уже все болить і руки оніміли,
такий тягар всередині ношу,
і вже нема бажання й сили,
можливо, я змінюсь і про усе забуду,
можливо, все закінчиться колись,
можливо, я свободу роздобуду.
Ти теж за це до Бога помолись
Не рвіться туди, де вас не чекають,
не стукайте, якщо навіть потрібно..
Справжні самі прийти мають…
Фальшивим не кричіть, кому треба — почує..
Навіть шепіт здатися може криком,
доля сама вам зустріч влаштує.
Ти зрозумієш це, але з віком.
Я принесу тобі кохання в оберемку квітів,
що зірвані були у нашім січні,
коли у серці вогник мерехтів.
і я гадала, що все буде вічним,
коли розмови не вщухали, мов вітри,
до півночі сну коли не знали…
Собі кажу :«Тепер із пам'яті усе зітри»,
адже майбутнього з тобою ми не мали..
Забрав в полон ти серце із грудей…
Вважаєш, що воно твоє навіки..
Вважаєш, що воно — то твій трофей
і що воно не потребує ліків..
Та помилкове твоє судження про це…
Воно — живе, воно ще й досі любить…
І, незважаючи на гостре те слівце,
що з кожним днем все більше мене губить…
ти знай, ти знай, що я кохала
і про розлуки біль тоді не знала…
Я принесу тобі квітки, що зірвані у нашім січні...
Я засинаю лише під ранок, лише під ранок змикаються очі,
Коли вже втома обійме мозок, коли думки заблукають вночі.
Коли вже не чую, як нерви тремтять, не чую тупого болю,
Тоді засинаю, тоді і живу, і душа отримує волю…
А коли прокидатись потрібно вранці, я знов і знов помираю.
У думках своїх, у пекельних думках я на чорний попіл згораю.
І, крім сорому, болю, жалю і печалі, я не можу нічого відчути,
Я не можу відсутність твою терпіти, я не можу тебе забути…
Я не можу бути далеко і поруч, бачити і не доторкнутись,
І пройти повз тебе, немов це не ти, і тобі не усміхнутись…
Це не чесно так, не справедливо, так дуже боляче жити…
Я ненавиджу, чуєш, ненавиджу мить, коли стала тебе любити…
Як я хочу, щоб ти відчув, хоч краплину мого страждання,
Почуттями не грався б моїми тоді, ти не грався б тоді в кохання,
Я пробачу, чуєш, пробачу тебе, я, звичайно, тебе пробачу…
Я навчуся бачити щирість у людях, я зумію, я переплачу.
На останок прошу, не прошу – молю, і до болю стискаю долоню.
Пам’ятай, що ти татом будеш колись, і, можливо, матимеш доню.
І тоді жаліти будеш її, рятуватимеш від кохання…
І згадаєш, чуєш, згадаєш мене… зрозумієш моє страждання…
Вона чекала його дзвінка..
день і ніч над телефоном схилялась..
надія була, хоч і тонка..
Дуже тоді вона помилялась..
мовчав він довго.. місяцями…
Немов у рот води набрав..
то просто грався почуттями,
то просто душу всю забрав…
Ішов повільно і невпинно час..
вона чекала, сподівалась..
та у очах вогонь погас..
Хоч як і запалити намагалась..
прошло сто років, менше може.
забула милого вона.
І їй ніхто не допоможе
прошла найкращая пора.
І тут дзвінок. Навіщо треба
почути голос вже не свій?
Чи знову хочеться летіть до неба,
відчути в серці буревій?
До болю цей знайомий сміх
у саму душу проникає…
І що минуле турбувати — гріх,
вона на це уваги не звертає.
Розмови знову до півночі,
і знов ті самі почуття..
вона хотіла бачити ті очі,
вона хотіла вороття…
Та дійсність — це сувора штука,
нема повернення назад..
І часто бачитися— мука…
І доторкатися до нього — ад!
Так хай іде — із серця відпустила.
Вони ж були ні рідні, ні чужі.
хай пам'ятає, що його любила…
Тоді й тепер…Навіки…Назавжди
Кудрявый ангел жил беспечно,
Не знал, что эта жизнь не вечна.
Он жил рассветы все встречая,
Закаты золотые провожая.
Людей любил и дружбой дорожил,
Не зная зависти и злости жил.
Он по утрам счастливый просыпался,
Какао пил и миру улыбался…
Он и минуты жизни не прожёг
На лень, на ложь и на упрёк.
С восторгом он за теми наблюдал,
Кто добр был, кто бедным помогал.
Чужому счастью радовался, как дитя,
И не терпел, когда грустят…
Туда летел, куда беда спешила,
Смешил её - она и уходила.
Влюблённые сердца соединял,
А тех, кто не любил – любовью окрылял.
Где ложь жила – он правду сеял.
Дурные мысли мог легко развеять.
Он всем спешил помочь, спешил утешить.
Он самым светлым был добром, он был безгрешен.
Он жить людей хотел достойно научить –
Не лгать, не злиться и не льстить.
Однажды, сидя у пруда –
Влюбился ангел в карие глаза.
Казалось бы, ну вот она награда,
За все труды, за дружбу и за правду.
Но те глаза взаимностью не отвечали,
И на признание в любви они молчали.
И он поник и крылья за спиной сложил.
Никто ему помочь не мог, он так и жил…
Он жил надеждою и верой в ту любовь,
Которая впервые причинила боль…
Себе помочь он почему-то не сумел,
Вселять любовь в родную душу не хотел.
Хотел взаимности, хотел, чтоб всё само собой.
Без фокуса, чтоб друг для друга быть судьбой.
Беспечный ангел стал таким ранимым…
Виной тому – любовь, она же наша слабость, наша – сила…
Как хочется мне быть весной,
В твой мир прийти без спроса и без стука.
Стать тёплым ветром и обнять тебя скорей,
Такой невыносимою была разлука.
Хочу быть первою весеннею грозой,
И грянуть так, чтоб сердце содрогнулось!
И ароматом быть хочу цветов,
Чтобы любовь твоя ко мне проснулась…
Хочу быть первой стаей птиц,
Что бы в глазах твоих увидеть радость.
И капать дождиком хочу с ресниц
На щёки, губы, чтоб почувствовать их сладость.
Хочу быть первым лучиком тепла,
Чтоб нежно трогать волосы и руки.
В костре любви хочу сгореть дотла
От счастья, а не от разлуки…
Я проснулась сегодня утром
И никак не могла понять –
От чего мне уже не трудно
Улыбаться, мечтать, дышать?
Почему снова слышать стала
Трели птиц, аромат цветов?
Я, наверное, ждать устала
От тебя тех желанных слов.
Я сегодня оденусь броско.
Шпильки с модного бутика,
И с такой офигенской причёской
Я на всё посмотрю свысока..
Ты в душе будешь шрамом долго.
И ты знаешь? Уже не болит..
Нет, я вру. Иногда, на погоду,
Что-то тянет, где-то щемит..
Но живут же вот с этим люди.
Ну а я хуже чем? Да ни чем!!
На тебя лишь смотреть мне трудно,
Вспоминать – для меня был всем.
Я сегодня накрашу губы,
Научусь опять флиртовать..
Не хочу больше быть я грубой,
Не хочу по ночам умирать..
Я сегодня другому отвечу
На улыбку, но не тебе..
И клянусь, больше я не замечу
Глупых мыслей в своей голове..
Если хочешь счастливым быть –
Будь, не важно, что люди скажут.
Если хочешь улыбку дарить –
То за это никто не накажет.
Только жизнь – сложная штука,
Не всегда там, где свет – светло.
Быть “с глазами незрячим” – мука,
Быть ”по жизни глухим “ – тяжело.
Нелюбимые – станут любимыми,
А любимые - будут предатели,
Станут ночи самыми длинными,
Те, в которых мы слёзы прятали.
Будут верными люди случайные,
Специально судьбою посланы,
Все обидные фразы – не резкие,
А высокие мысли – странные.
И причины для счастья не веские,
Дорогие слова – случайные…
Еда с изыском, нет, не вкусная,
Как картошка, что мама жарила.
А любимая песня – грустная,
Та, что мыслить иначе заставила.
А ты в лучшее верь – всё сбудется,
Коль менять, то всю жизнь по-новому,
А обидное всё забудется,
Что случалось с тобой бредового.
Ты возьми, отпусти тех людей,
Что с тобою уж слишком разные
Если нет в твоей жизни друзей –
Ты не с теми свой праздник празднуешь…
Как неожиданно любовь приходит.
Крадётся тихо сквозь пустую душу,
И как она сердца находит?
Как резко наши планы рушит?
Ее не приглашаешь, в гости не зовёшь,
Но как-то ведь она в тебя вселяется?
В тот миг, когда не веришь и не ждёшь.
Ну как так у неё всё получается?
Она собою нагло тело пропитает,
И в вены просочится сладким ядом,
И в мозг поселит чей-то светлый образ
И кости ломит, если он не рядом…
Скажи, любовь, зачем ты это делаешь?
Зачем мне эта дрожь? Ответь! Обрадуй!
Зачем ослепла и других не вижу?
О нём все мысли, он - моя награда.
Скажи, любовь, где ходит сон мой ночью?
Ведь я не сплю уже который день,
Любовь, ты знаешь, это трудно очень.
Я без него не человек – лишь тень…
Прошу тебя, давай договоримся,
Я больше не хочу одна тебя терпеть,
Ты помоги друг в друге раствориться.
Ну не молчи. Прошу тебя – ответь…
Тусклый дождь шелестит за окном,
Пуст дом.
Где-то мимо несутся авто -
В ничто.
Бьет по нервам визг тормозов,
Как зов.
И к окошку напротив приник -
Ночник.
За спиной одиночества тень -
Весь день.
И впервые не сможет помочь,
Мне ночь.
И бормочет невнятно печаль:
"Как жаль"...
Словно саван, белая мгла
Легла
На усталые плечи оград,
На сад.
Встала рядом, прижавшись слегка-
Тоска.
Вот сейчас я себе улыбнусь -
Влюблюсь...
