Регистрация




Ссылка на сайт:
Лекція 4 Тема. Предмет і завдання фонології як мовознавчої дисципліни.
Скачать файлы:

Лекція 4

Тема. Предмет і завдання фонології як мовознавчої дисципліни.

План

1. Власне лінгвістичний (функціональний) аспект вивчення звукових одиниць. Фонологія. Основні поняття

2. Поняття фонеми. Фонологічні школи

3. Фонема й алофон. Різновиди алофонів

4. Принципи виділення фонем у мові

 

Основна література

Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія / Навч. посіб. – К. : ВЦ “Академія”, 2006. – 368 с.

Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.,1972. –  Ч. 1.

Карпенко Ю.О. Фонетика і фонологія сучасної української літературної мови. – Одеса, 1996.

Сучасна українська літературна мова / А.П.Грищенко, Л.І.Мацько, М.Я.Плющ та ін.; За ред. АП.Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – 414 с.

Сучасна українська мова. Фонетика / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969.

Сучасна українська мова: Підручник / О.Д.Пономарів, В.В.Різун, Л.Ю.Шевченко та ін.; За ред. О.Д.Пономарева. – К.: Либідь, 1991 (1998, 2001).

Сучасна українська літературна мова: Підручник / М.Я.Плющ, С.П.Бевзенко, Н.Я.Грипас та ін.; За ред. М.Я.Плющ. – К., 1994.

Тоцька Н.І. Сучасна українська мова. Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. – К., 1981.

1. Власне лінгвістичний (функціональний) аспект вивчення звукових одиниць. Фонологія. Основні поняття

З-поміж аспектів вивчення звукової будови мови функціональний аспект має першорядне значення, оскільки вивчення особливостей породження і сприйняття мовних звуків зумовлене насамперед тією роллю, яку вони виконують, матеріалізуючи значущі одиниці мови, тобто слугуючи формуванню, розпізнаванню і розрізнюванню значущих мовних одиниць – морфем, слів тощо. Саме тому функціональний аспект у вивченні звуків називають власне лінгвістичним.

Основоположником функціонального, власне лінгвістичного, аспекту вивчення звуків мови був учений зі світовим ім’ям – Іван (Ігнатій Нецислав) Олександрович Бодуен де Куртене (1845-1929), який уперше вказав на необхідність вивчення не тільки матеріальної природи звуків, а й їхньої ролі у механізмах мови: “…Поки ми маємо справу зі змінним говорінням і слуханням, нам вистачає терміна звук, який означає найдрібнішу фонаційну, або вимовну, одиницю, що справляє єдине акустично-фонетичне враження. Та коли ми станемо на ґрунт справжньої мови, що існує у своїй безперервності тільки психічно, тільки як світ уявлень, нам уже не вистачатиме поняття звук, і ми шукатимемо іншого терміна, спроможного позначати психічний еквівалент звука. Саме таким терміном і є термін фонема”.

Таким чином, І. Бодуен де Куртене, чітко розмежувавши звук як змінну фонаційну одиницю і фонему як “психічний еквівалент звука”, як стійкий образ звука, заклав підвалини теорії фонеми, а відтак – і фонології як функціонального аспекту вивчення мовних звуків.

І. Бодуен де Куртене визначив критерії виділення фонем, а також окреслив принципи і методи фонологічних досліджень. У теорії фонеми І. Бодуена де Куртене домінантним є психологічний підхід. Теорія фонеми видатного вченого, обґрунтована на матеріалі польської мови, здобула визнання й поширення у світовій лінгвістиці, зокрема в середовищі європейських і американських мовознавців. Відтак протягом XX ст. теорію фонеми розглядали у межах кожної лінгвістичної школи згідно з провідними концепціями і підходами цих шкіл, застосовуючи психологічний, семантичний, морфологічний, фізичний і логічний критерії.

Термін “фонема” (від грец. phonema – звук) уперше з’явився у французькій лінгвістиці у значенні “мовний звук”. Уважають, що його ввів А. Дюфріш-Дежанетт у 1873 р. замість незручного для використання терміна “son du langage” (сон дю льонгеж). І. Бодуен де Куртене використав цей термін за порадою свого учня М. Крушевського.

Уявлення про фонему існували ще до появи самого терміна. Ці “дофонемні уявлення” почали формуватися одночасно з першими спробами записувати мови за допомогою знаків звукового письма, з необхідністю розмежування літери і звука. Ці думки викладені у працях староіндійських граматистів (Паніні, Бхартріхарі), античних філософів (Арістотель), а також у працях арабських філологів класичної доби (Сибавейгі).

2. Поняття фонеми. Фонологічні школи

Змінність фонаційної одиниці полягає насамперед у тому, що один і той самий звук різні мовці – носії тієї самої мови – вимовляють по-різному (залежно від різних позицій звука у слові, а також залежно від статі мовця, його віку, фізичного й психічного стану тощо). У цьому особливо неважко переконатися сьогодні, коли експериментальна (інструментальна) фонетика має у своєму розпорядженні потужний арсенал спеціальних засобів фіксації усного мовлення.

Як же слухач упізнає звуки в потоці мовлення, не плутаючи їх один з одним? Відповідь на це питання не можна дати без урахування основної функції звуків – хоч як би ми їх називали – звуковими сигналами, артикуляторними жестами чи одиницями психологічного простору – виступати в ролі матеріального носія нематеріальних властивостей будь-якого повідомлення, тобто в ролі форми мовного значення.

У живому мовленні ми виділяємо тільки ті звукові одиниці, які служать для побудови й розрізнювання слів, тобто для їх упізнавання. Наприклад, у словах гора – кора – нора – пора таку функцію виконують звуки [г], [к], [н], [п].

Саме в такому напрямі розвивав ідею І. Бодуена де Куртене про функціональну звукову одиницю – фонему – його учень Л. Щерба (1880-1944), який у своїй праці “Русские гласные в качественном и количественном отношении” (1912), ще називаючи фонему “фонетичним уявленням”, наполегливо підкреслював, що це уявлення здатне асоціюватися зі смисловими уявленнями і диференціювати слова. Згодом Л. Щерба вже відмовляється від психологічної термінології і вказує чітко на лінгвістичний аспект фонеми: “У живій мові вимовляється значно більша, ніж ми це звичайно думаємо, кількість різноманітних звуків, які в кожній конкретній мові об’єднуються в невелику кількість звукових типів, здатних диференціювати слова і їхні форми, тобто служити цілям людського спілкування. Ці звукові типи і мають на увазі, коли говорять про окремі звуки мови. Ми будемо їх називати фонемами”.

Реально вимовлюваний звук Л.Щерба вважав відтінком фонеми, тим окремим, у якому реалізується загальне (фонема) як найменша лінійна неподільна одиниця мови.

На цих принципах базується створена Л. Щербою Ленінградська (Петербурзька) школа (ЛФШ). Розвиваючи ідеї Л. Щерби, його послідовники (Л. Зіндер, М. Матусевич, Л. Бондарко, Л. Вербицька та ін.) інтерпретують фонему як звуковий тип, який реалізується в окремих відтінках, серед яких виділяють типовий відтінок, котрий і усвідомлюється мовцями як фонема. Крім типового відтінку, ЛФШ розрізнює ще комбінаторні, позиційні та факультативні відтінки фонем. Усі фонеми певної мови утворюють єдину систему протиставлень, у якій кожна фонема чи група фонем характеризується окремим набором протиставлень. ЛФШ визнає відносну автономність фонологічної системи, а саму фонему вважає словорозрізнювальним засобом.

Інша російська фонологічна школа – Московська (МФШ) – також бере свій початок від ідей І. Бодуена де Куртене. Проте її представники (М. Яковлєв, П. Кузнецов, О. Сухотін, О. Реформатський, Р. Аванесов, В. Сидоров) взяли за вихідний для своєї концепції морфологічний критерій. На їхню думку, важливим є не звукове вираження фонеми, а її роль розрізнювача значущих одиниць мови – морфем і слів. Тому й визначення фонеми в МФШ базується на інтерпретації фонеми як єдності звукових варіантів, що формується на основі єдності частин слова (морфем). Звуки об’єднуються, за МФШ, не за подібністю звучання, а за єдністю функцій. Тобто, усі позиційні видозміни звука в межах однієї морфеми становлять одну фонему.

Іншими словами, за МФШ, дві різні фонеми в умовах їх нейтралізації можуть виражатися одним звуком, що є зовсім неприйнятним для концепції ЛФШ, а для мовознавців МФШ принцип нейтралізації фонем є ключовим.

Великий внесок у розбудову теорії фонеми зробив один із чільних представників Празького лінгвістичного гуртка М. Трубецькой.

У концепції М. Трубецького фонологія як вчення про звуки мови (фонетику вчений трактував як науку про звуки мовлення, сфера якої лежить у ділянці психічного) повинна вивчати відношення та опозиції. А саму фонему М. Трубецькой визначав як сукупність фонологічно суттєвих ознак, властивих певному звуковому утворенню.

Він запропонував розгалужену класифікацію опозицій, з-поміж яких названі й постійні та нейтралізовані опозиції. З позицією нейтралізації вчений пов’язав поняття архіфонеми, яку він визначав як сукупність спільних для двох фонем диференційних ознак.

Як пучок диференційних ознак визначав фонему ще один відомий представник Празького лінгвістичного гуртка – Р. Якобсон.

У низці інших європейських (Копенгагенська, Лондонська) та американській фонологічній школі зміст терміна “фонема” також неоднаковий.

В українській лінгвістиці активна рецепція ідей теорії фонеми почалася у 20-ті роки XX ст., а до цього періоду (від початку XX ст.) спроби систематизації звукового складу української мови з урахуванням анатомо-фізіологічного (артикуляційного), фізичного (акустичного) чи психологічного (сприймального) критеріїв здійснили П. Залозний, Є. Тимченко, І. Свєнціцький, В. Сімович та ін., увівши в науковий обіг поняття окремих типів звуків та форми звука.

Термін “фонема” в українській лінгвістиці у близькому до сучасного розумінні уперше використав М.Йогансен (1924), який описав процеси вимови та ідентифікації фонем і з позиції мовця, і з позиції слухача (науковця) на матеріалі однієї української говірки, базуючись на психологічному критерії. Психологічне пояснення сутності фонеми застосовували й українські мовознавці О. Курило, Є. Тимченко та ін.

Так, О. Курило (1926-1930) визначала фонему як психофонетичну одиницю, яка об’єднує всі звукові відтінки. Є. Тимченко (1927) розмежовував звук як слухове враження, що виникає внаслідок подразнення слухового нерва, і фонему – як звуковий тип, що об’єднує групу історично близьких діалектних варіантів. А збереження фонеми у процесі історичного розвитку мови Є. Тимченко пов’язує з тим, що фонема може позначати у словоформі певну граматичну категорію.

О. Синявський у праці “Спроба звукової характеристики літературної української мови” (1929) запропонував поділ типів фонем на “фонеми зі значення” та “фонеми зі становища”; самостійні та менш самостійні фонеми; поширені та менш поширені фонеми. Крім того, О. Синявський виділив ще “фонеми словосполучення” (на позначення звукових явищ, які виникають на стикові слів).

Наприкінці 40-х років XX ст. поняття фонеми вже постійно застосовувалося в описах звукової будови української мови. Один із найповніших описів системи голосних і приголосних фонем сучасної української літературної мови здійснив М. Наконечний у розділі “Фонетика” академічного “Курсу сучасної української літературної мови” (1951).

Фонему М. Наконечний визначав як найменшу звукову одиницю, конкретним виявом якої є варіанти. Провідною функцією фонеми М. Наконечний вважав семантичну (смислорозрізнювальну).

Ідеї Щербівської фонологічної школи (ЛФШ) підтримує і розвиває відомий український фонетист Н. Тоцька (1973). У виробленій нею структурно-семантичній концепції фонема постає як найменша самостійна одиниця мови, потенційно пов’язана зі значенням, яка утворює план вираження мовних знаків. Система фонем формується на основі смислових асоціацій і встановлюється через парадигматичну ідентифікацію, після якої відбувається семантична ідентифікація.

Розуміння фонеми як наукового узагальнення, як одиниці фонологічної підсистеми мови виклав український мовознавець П. Коструба у розділі “Фонологічна система української літературної мови” академічної праці “Сучасна українська літературна мова” (1969) і запропонував виділити для наукового опису фонем як функціональних одиниць мови окрему галузь фонології – фонематику. У встановленні інвентаря фонем і системи фонем П. Коструба дотримується поглядів МФШ.

Основні положення МФШ, зокрема принцип нейтралізації фонем, підтримують також і українські мовознавці Ф. Жилко, Ю. Карпенко.

Короткий огляд концепцій теорії фонеми в українській лінгвістиці, зокрема другої половини XX ст., свідчить, що ці концепції в основному зорієнтовані на положення Щербівської (ЛФШ) та Московської (МФШ) фонологічних шкіл. Хоча при застосуванні теорії фонеми до матеріалу української мови використовується й фонологічна концепція М. Трубецького, елементи методу дистрибутивного аналізу, модель диференційних ознак та ін.

Одним з найпріоритетніших напрямків розвитку теорії фонеми наприкінці XX ст. знову стає психологічний, зокрема з’ясування психофізіологічних процесів породження й розпізнавання мовлення.

Загалом же теорія фонеми на сучасному етапі стала невіддільним і обов’язковим складником опису фонологічних систем мов. Кожна з фонологічних шкіл має своє власне визначення фонеми й у зв’язку з цим по-різному підходить до проблеми встановлення фонемного складу конкретного слова.

3. Фонема й алофон. Різновиди алофонів

Фонема як функціональна одиниця не збігається зі звуком, оскільки вона є узагальненням усіх її звукових реалізацій, певною абстракцією.

Конкретний вияв фонеми у мовному потоці називається алофоном (або відтінком) фонеми. Усі мовні звуки є конкретними реалізаціями фонем.

Алофони, пов’язані з місцем у слові (початок, кінець), а також положенням щодо наголосу (для голосних), називаються позиційними.

Алофони, зумовлені впливом сусідніх фонем, називаються комбінаторними.

Не залежний ні від позиції в слові, ні від сусідства інших фонем алофон називається основним. Тому він може бути виділений із мовного потоку і легко вимовлений. Інші алофони досить важко вимовити ізольовано.

У мовленні є ще так звані факультативні алофони (варіанти) фонеми, зумовлені або різними стилями вимови, або діалектними чи індивідуальними вимовними особливостями мовців. При цьому такі алофони можуть співіснувати паралельно з основним. Кожна фонема може реалізуватись у певних, властивих їй фонетичних положеннях. Сукупність цих положень називається дистрибуцією. Наприклад: у слові лак фонема /а/ реалізується в основному алофоні [а]; у слові ляк – у комбінаторному алофоні [·а]; у слові лазь – в іншому комбінаторному алофоні [а·]; у слові ляльці – у комбінаторному алофоні [·а·]; у слові нам – у комбінаторному алофоні [ã] і т. ін.

4. Принципи виділення фонем у мові

Кінцевою метою застосування на практиці методів аналізу різних фонологічних шкіл є чітке встановлення фонологічного статусу звуків конкретного мовленнєвого відтинку (слова). Проте у жодної зі світових фонологічних шкіл немає бездоганного розв’язку проблеми встановлення складу фонем слова, зокрема істотні розбіжності, які сформувалися між школами в процесі розвитку вчення про фонему, полягають у визначенні фонеми й алофона. Щодо ЛФШ й МФШ, то питання про те, що є основною одиницею фонологічної системи – фонема чи диференційна ознака – вони розв’язують на користь фонеми. Однак підходи до ідентифікації фонем у цих шкіл різні.

Представники ЛФШ, розглядаючи фонему як звуковий тип, як мінімальну одиницю звукової будови мови, у центр своєї уваги ставлять функцію фонеми, що полягає в розрізненні й розпізнаванні значущих одиниць – морфем, а через них і слів. Згідно з концепцією ЛФШ, у складі однієї й тієї самої морфеми можуть бути різні фонеми (як наслідок чергувань фонем у морфемі). Наприклад: у словах збити і спити та сама префіксальна морфема представлена різними фонемами (/з/ і /с/), у словоформах ніготь і нігті коренева морфема має різний фонемний склад /н'іг/ і /н'іх/ унаслідок чергування фонем /г/:/х/. Для ЛФШ концептуально важливим є визнання автономності фонеми, яка виявляється насамперед у тому, що носії мови легко членують на фонеми будь-яке слово, в тому числі й незнайоме.

Як уже зазначалося, самі по собі фонеми не мають значення, вони тільки потенційно можуть бути пов’язані зі змістом. У мовному потоці фонеми розрізняються не значенням, а неоднаковим звучанням. Звукова відмінність є обов’язковою умовою існування фонеми і виконання нею ролі – бути формою, елементом плану вираження мовного знака.

Таким чином, послідовники Щербівської ідеї щодо потенційного зв’язку фонеми зі значенням розуміють цей зв’язок як здатність фонеми розрізнювати не зміст (не значення), а змістові одиниці (слова і їх форми). Відриваючись від морфеми, звук набуває певної самостійності, незалежності. Відтак ЛФШ визнає лише генетичний зв’язок фонеми з морфемою.

Представники Московської фонологічної школи не визнають автономності фонеми, розглядаючи фонему як елемент морфеми. Тому, на їхню думку, поза морфемою фонема не існує. Використання морфологічного критерію при визначенні фонемного складу мови і варіативного ряду звуків, що виступають реалізаціями однієї й тієї самої фонеми, є найважливішим принципом МФШ. Згідно з цим принципом, фонему /з/ можна розглядати як таку, що реалізується в українській мові у звуках [з]збити; [с]спити, зцементувати; [ш]зшити; [ж]зжувати.

Для об’єднання різних звуків ув одну фонему прихильники МФШ використовують так званий додатковий розподіл (додаткову дистрибуцію), згідно з яким ці звуки чергуються залежно від фонетичних позицій, посідаючи одне й те саме місце в тій самій морфемі. У контексті теорії позицій (умови функціонування й реалізації фонем у мовленні) як одного із важливих аспектів МФШ позиційні чергування можуть залежати від фонетичних або морфологічних чинників. Фонетичні чергування призводять до чергування звуків, у яких реалізується одна і та сама фонема; морфологічні – до чергування фонем. У сильних позиціях виступають основні представники фонем, або домінанти, а в слабкихваріанти фонем. Крім сильної і слабкої позиції, послідовники МФШ виділяють ще позицію нейтралізації (нерозрізнення) фонем. Функціональна одиниця, що виступає в цій позиції (позиції нейтралізації), кваліфікується МФШ як гіперфонема.

Опис системи фонем української мови в нашому курсі здійснено з позицій ЛФШ, які розвиває Н. Тоцька у своїй структурно-семантичній концепції фонеми.



Пожаловаться

Материал из рубрики: Документы
5
рейтинг рассчитывается на оценке от 1 до 5

Мои другие материалы