Світова література і культура (навчальний посібник для абітурієнтів) (стр. 10 )

Початок активної літературної творчості М. Булгакова пов'язаний з Москвою, куди письменник переїхав у 1921 році після закінчення громадянської війни і розгрому "білої гвардії", у лавах якої він знаходився як військовий лікарь. У 20-і роки він пише сатиричні повісті "Дьяволиада" (1923—1924), "Роковые яйца" (1924), "Собаче серце" (1928), де піддає сатиричному осміянню диявольські експерименти над країною, "шариковщину" як масове соціальне явище спроби обігнати "Велику Еволюцію". Тема трагічної долі російської інтелігенції знайшла втілення у своєрідній трилогії Булгакова, до якої увійшли роман "Белая гвардия", п'єси "Дни Турбиних" і "Бег" (1925—1928).

Відкрита ідеологічна позиція, внутрішня воля письменника не могли не викликати реакції з боку влади: його твори не пропускали до друку, сам письменник знаходився під таємним наглядом, зазначав обшуків. Конфлікт "письменник і влада", "особистість і система" стає лейтмотивом його творчості і особливого звучання набуває в підсумковому романі "Мастер и Маргарита".

Історія його створення драматична. Булгаков приступив до роботи над романом у 1929 році, у наступному році спалив його перший варіант. Знову повернувся до твору і продовжував над ним працювати з 1931 по 1938 рік, до самої смерті редагував і допрацьовував його. Крізь десятиліття забуття роман дійшов до широкого читача лише в 1967 році, завдяки старанням вдови Булгакова Олени Сергіївни.

Жанрова унікальність твору не дозволяє його якось однозначно визначити. "Мастер и Маргарита" — роман сатиричний, філософський, в єршалаїмських сценах — епічний; його визначають як "роман-міф", меніппею. Художній простір роману складається з трьох світів – стародавній єршалаїмський, вічний потойбічний, сучасний московський. "Трьохмірність" роману можна спів­віднести з поглядами великих філософів Г. Сковороди, П. Флоренського, В. Соловйова, які розвивали думку про триєдиність буття.

Роман має складну і разом з тим чітку композицію, таку чіткість додає роману переплетення сюжетних ліній, об'єднаних наскрізною темою — темою вільної особистості в пошуках правди. "Мастер и Маргарита" – це роман у романі. Тут глави про московське життя кінця 20-х років переплітаються з главами роману, написаного Майстром, де переосмислюються біблійні події — суд Понтія Пілата і страта Ієшуа. "Московські" глави сатирично відображають псевдолітературну діяльність "Массоліта", москвичів, яких зіпсувало "квартирне питання", розгул чиновницької бюрократії, атмосферу взаємного стеження. Саме тут розігралася бісівська містерія під проводом Воланда.

Центральною темою роману є тема справжнього і мнимого мистецтва. Головним героєм роману є письменник, який за свій талант і працю одержав від улюбленої жінки нове ім'я — Майстер. Всупереч ідеологічній кон'юнктурі, він створює роман про вічні істини – про добро і зло, істину і її зневаження, каяття і прощення.

Одна з провідних тем роману — тема кохання Майстра і Маргарити. Для Булгакова щире кохання є невіддільним від вірності й самопожертви. Усі ці якості властиві Маргариті: заради порятунку коханого вона перетворюється на відьму, мстить його кривдникам, стає королевою на балі у Воланда, повертає Майстра і спалений рукопис роману, стає охоронницею його спокою в їх "вічному притулку".

Епіграфом до роману взяті слова з "Фауста": "…так кто же ты, наконец? – Я часть той силы, что вечно хочет зла и вечно совершает благо", що визначають філософську спрямованість роману і його зв'язок з геніальною трагедією Гете. Образ Воланда навіяний образом Мефістофеля, який через спокуси і болісні шукання веде головних героїв (Майстра – Фауста, Маргариту — Гретхен) до усвідомлення істини. Воланд у романі Булгакова — вершитель справедливої віддяки, своєрідне дзеркало, у якому все відбивається в щирій сутності. Прощення ж грішників – "не по його відомству". Милосердя властиве лише Ієшуа.

Світло і Тінь у романі утворюють нерозривний філософський образ, що визначає нерозривність злочину і покарання в художньому світі Булгакова. Так Понтій Пілат, який відступився від істини через страх перед кесарем, прирік себе на вічні муки совісті, перервати які здатне лише прощення Ієшуа.

Система образів відображає триєдність світу булгаківського роману: герої живуть і діють відповідно до власної космологічної структури: земної, потойбічної, міфологічної. І в той же час вони знаходяться у відношенні пародійної відповідності й утворюють типологічні паралелі. Майстер багато в чому близький Ієшуа Га-Ноцрі; він так само, як і його улюблений герой, прагне до істини. Воланд – Понтій Пілат – професор Стравінський представляють у трьох світах образи влади. У романі біблейська Пасха представлена в "переверненому" за принципом карнавалу вигляді в Москві передоднем Христового Воскресіння на початку 30-х років ХХ ст.

Образи Воланда і його свити – кота Бегемота, Коров’єва на прізвисько Фагот, рудого Азазелло і "нагої відьми" Гелли – дозволяють автору відтворити в яскравих сатиричних картинах дійсність з її убогим, обивательським світом, з'єднати комічне і трагічне, реальність і містику. Особлива булгаківська дійсність, де фантастика вплітається в побутову картину повсякденного життя, а потойбічний світ невіддільний від земного, належить до так званого "магічного реалізму".

У поетиці роману розкрився різнобічний талант М. Булгакова, проявилась вся палітра його художніх прийомів: він щедро використовує фантастику, гротеск, фантасмагорію, сатиру і гумор у сміливому поєднанні з монументальною епічністю, ліризмом оповіді, строгістю реалістичної прози. "Мастер и Маргарита" — вершинне явище художньої культури ХХ століття, підсумкова праця письменника, яка багато в чому визначала шляхи розвитку сучасної прози.

З теорії літератури

Меніппея – термін історичної поетики, що позначає один з "серйозно-сміхових" жанрів античної літератури. Термін був переосмислений і введений у науковий обіг М. Бахтіним, який позначав ним універсальний тип жанрового змісту серйозно-сміхової спрямованості, вияву його амбівалентної природи, що полягає в пошуках філософських морально-етичних істин при панібратському ставленні до дійсності, у висвітленні злободенної проблематики крізь призму сміху; стильовій неоднорідності; авантюрному сюжеті; зміщеному часопросторі та системі образів, що побудована за принципом оксиморона.

Фантасмагорія – художній прийом, який полягає в зображенні нереальних, фантастичних елементів на тлі реальних подій у художньому творі.

МИХАЙЛО МИХАЙЛОВИЧ ЗОЩЕНКО

(1894—1958)

Михайло Михайлович Зощенко — російський письменник-сатирик, спадкоємець традицій російської сатири ХІХ століття, чий талант найбільше розкрився у жанрі короткого оповідання. Об'єктом сатири Зощенка став новий побут післяреволюційної Росії 20-х років, а ліричним героєм — недалекий і курйозний "напівпролетарій", у наївній оцінці якого подані зміни в житті російського суспільства. Оповідання майстра не втратили своєї актуальності і дотепер, виконуються на поровідних сценах країни та на телебаченні, серед них — "Человеческое достоинство" (1923), "Аристократка" (1923), "Баня" (1924), "Галоша" (1926) та ін.

Михайло Михайлович Зощенко народився в сім’ї українського дворянина, уродженця Полтавської губернії. Отримав гімназичну освіту, у 1913 році вступив до Петербурзького університету на юридичний факультет. На початку першої світової війни виїхав прапорщиком на фронт, був поранений, потрапив під газову атаку; за хоробрість одержав ордени і Георгіївський хрест. З 1918 року воював добровольцем у Червоній армії. У післявоєнні роки в пошуках хліба насущного перемінив безліч професій, не зраджуючи своїй мрії стати письменником.

Уже перша книжка "Рассказы Назара Ильича господина Синебрюхова" (1922) свідчила про самобутність знайденої письменником оповідної форми. Оповідь ведеться від імені недалекого, малоосвіченого оповідача, мова якого зберігає мовний колорит перехідного соціального типу. У наступних творах Зощенко цілком відійшов від авторського голосу, уступивши роль оповідача своєму герою.

Герой прози Зощенка породжений післяреволюційною епохою в Росії. Жовтневі події 1917 року, що сколихнули народні маси, вивели на авансцену нового життя ще недавно забиті і безправні прошарки суспільства, свідомість і мова яких відбили революційні зміни в долі молодої робітничо-селянської республіки. Малограмотність і наївність у сполученні з новим соціальним статусом "представника влади" породжувала до життя нового героя часу.

У мові героя оповідань М. Зощенка — відгомін сварок мешканців комунальних квартир, вихолощені політичні гасла, міщанські судження, верхоглядні висновки, курйозні оцінки і неприхована гордість за своє пролетарське походження. Мова героя виткана з різних лексико-стилістичних шарів: просторічні слова та вирази, стилістично знижена лексика і відверта лайка сполучаються з незрозумілими іншомовними словами й ідеологічними штампами, політичними термінами і революційною абревіацією. Синтаксис мови героя найчастіше спростовує всі закони граматики, а часом і логіки. Природу комічного у Зощенка визначає насамперед мовний аспект твору, у якому відбитий конфлікт між змістом і формою висловлення.

Об'єктами сатири Зощенка стали: новий побут післяреволюційної Росії ("Баня"), малоосвіченість і псевдокультура нових "хазяїв життя" ("Аристократка"), бюрократизм радянського чиновницького апарату ("Галоша), моральна і соціальна мімікрія ("Чесний гражданин", "Вигодная комбинация", "Дама с цветами", "Брак по расчету").

Особливості своєї літературної манери М. Зощенко пояснював у дусі свого героя: "Справа в тім, що я –пролетарський письменник. Вірніше, я пародіюю своїми речами того уявлюваного, але справжнього пролетарського письменника, що існував би в теперішніх умовах життя й у теперішньому середовищі". Письменник використовує палітру сатиричних засобів і прийомів: іронію, гротеск, сарказм, пародію. Разом з тим письменницька манера Зощенка не позбавлена ліризму, добродушного гумору, участі і співчуття до невдачливого героя.

Незалежна позиція художника, розкріпаченість сатирика не могли не залишитися непоміченими з боку влади. Його твори зазнали різкої критики за "випади проти радянської людини". У серпні 1946 року була прийнята постанова Центрального комітету партії "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", основною мішенню якого стали М. Зощенко та А. Ахматова. У своєму листі до Сталіна, ризикуючи життям, Михайло Зощенко відкидає безпідставні обвинувачення на свою адресу: "Я ніколи не був літературним пройдисвітом чи низькою людиною… Це помилка". Шельмування письменника, цькування з боку влади, нещадна критика його творчості визначили драматичну долю М. Зощенка в ряді великих російських письменників, таких як М. Булгаков, А. Ахматова, Б. Пастернак.

В оповіданні "Аристократка" (1923) Зощенко звертається до теми "нової радянської аристократії". Головний герой-оповідач Григорій Іванович зі смутком згадує про своє захоплення "однією аристократкою". Сюжет твору побудований на курйозній ситуації: "кавалер и у власти" веде свою даму-"аристократку" у театр, точніше в театральний буфет, де і відбувається прикрий інцидент.

Автор досягає комічного ефекту, обігруючи слова і вирази, які черпає з мови малограмотного міщанина, з характерними неправильними граматичними формами і синтаксичними конструкціями. Сатирикові вдалося помітити і виявити протиріччя між щирим соціально-культурним виглядом людини і тим, за кого він себе видає. За маскою колишнього залицяльника і знавця аристократичних манер проступає "напівпролетарій", сантехнік домкому і "член комячейки" з відповідним рівнем культури.

Неодмінною ознакою "аристократки", на його думку, є "шляпка", "золотой зуб" і "чулочки фильдекосовые". Його мова насичена просторічними виразами і вульгаризмами ("ваньку валяет", "вожжа под хвост", "конфузится докушивать") у сполученні з запозиченою й офіційно-діловою лексикою ("идеология", "индифферентно", "комячейка", "гражданка"). Стиль поводження героїні, її вигляд і мова контрастують з назвою "Аристократка" і цілком відповідають рівню культури головного героя: "Довольно свинство с вашей стороны. Которые без денег — не ездют с дамами".

В оповіданні "Галоша" (1926) представлена тема бюрократизму нової влади. Комізм ситуації розкривається через протиставлення адміністративно-канцелярської системи і її сприйняття наївним і захоплено-дурнуватим героєм оповідання. Сюжет складають перипетії пошуку загубленої в трамваї його рваної галоші. У камері "для потерянных вещей" він докладно описує її "приметы": "задник..., обтрепан, внутри байки нету, …носок вроде бы начисто оторван, еле держится. И каблука... почти что нету". Для одержання галоші, на перший погляд, немає ніяких перешкод – ось вона. Однак тут включається механізм "канцелярії": необхідно "удостоверение, что ты действительно потерял галошу", яке засвідчене домоуправлінням. А там, у свою чергу, вимагають заяву і "расписку о невыезде впредь до выяснения".

Однак багатоденні ходіння по інстанціях наче й не обурюють оповідача. Навпаки, він захоплений злагодженістю роботи канцелярсько-бюрократичного апарату. В основі комічного ефекту — абсурдне захоплення маленької людини з приводу бюрократичної системи, що його ж і придушує. Герой оповідання Зощенка зворушений: "Славно канцелярия работает!". Прикро тільки, що поки він ходив по інстанціях, збирав довідки і писав заяви, — першу галошу втратив. Зате інша відтепер буде красуватися на його комоді символом досконалості бюрократичної системи: "пущай потомки любуются".

З теорії літератури

Пародія (грецьк. parodia — "пісня навиворіт", "переробка на смішний лад") — один із жанрів фольклору та художньої літератури, власне гумористичний чи сатиричний твір, у якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам.

Сарказм (від грец. "розриваю м'ясо") — засіб сатиричного викриття негативного в житті, особливо дошкульна викривальна насмішка, вияв крайньої ненависті чи презирства до зображуваних явищ і людей. Сарказм близький до іронії, але не має прихованого значення; крім того, для сарказму характерне поєднання сміху з гіркотою і злістю. Він спрямовується на явища не тільки смішні, а й шкідливі.

Сатиричне оповідання – невеликий за змістом, епічний прозовий твір викривального характеру, основними художніми прийомами побудови якого є гіперболізація, шарж, гротеск.

Розповідь – специфічний тип оповідної манери, зорієнтований на сучасну, живу, відмінну від авторської, монологічну мову оповідача, який походить з екзотичного для читача оточення. Звідси – численні діалектні та просторічні слова, а також невиправдано використані професіоналізми.

ЕРІХ МАРІЯ РЕМАРК

(1898—1970)

Еріх Марія Ремарк — німецький письменник-реаліст, ветеран першої світової війни, представник літератури "втраченої генерації". Провідна тема його творчості – тема безглуздої жорстокості війни та понівеченої долі молодого покоління — розкривається в романах "На Західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931), "Три товариша" (1937). Політемігрант, антифашист, гуманіст, Е. М. Ремарк присвятив свої твори боротьбі з будь-якими формами насильства, соціальної та духовної несвободи. Це такі популярні романи, як "Люби ближнього твого" (1940), "Час жити і час помирати" (1945), "Тріумфальна арка" (1946), "Чорний обеліск" (1959) та ін.

Еріх Марія Ремарк народився в німецькому місті Оснабрюк, у сім'ї палітурника. Вісімнадцятирічним юнаком пішов на війну, записавшись добровольцем, і до кінця війни був у окопах Західного фронту. П'ять разів був поранений, страшний і жорстокий світ війни побачив очима простого солдата і таким відобразив його у своїх творах.

Після війни Ремарк змушений був шукати своє місце в суспільстві, яке швидко змінювало високі ідеали на вшановування чистогану. Він вчителював у селі, грав на органі в церкві, тесав кам’яні брили на цвинтарі, працював в автомайстерні, був гонщиком, згодом став журналістом. Крізь несміливі спроби початківця Ремарк йшов до "своєї" теми в літературі – безжально загубленої юності цілого покоління на безглуздій війні.

Він одним з перших розповів "окопну" правду про першу світову своїм романом "На Західному фронті без змін", відкрив тему "втраченої генерації" у світовій літературі (влучний вираз американської письменниці Гертруди Стайн став епіграфом до роману Хемінгуея "Фієста" і згодом набув узагальнюючого філософського значення). Драматичне спостереження за долею "втраченої генерації" письменник веде протягом багатьох років на різних історичних етапах, утворюючи своєрідну трилогію. Це романи "На Західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931) і "Три товариша" (1937).

Дія роману "Три товариша" відбувається в 1928 році, за часів Веймарської республіки, "десять років потому", як закінчилася перша світова війна. Автор реалістично змальовує кризовий стан у республіці: економічний занепад, безробіття, прагнення будь-якою ціною знайти гроші, невпевненість у завтрашньому дні, що веде декого до самогубства. Сама обстановка нібито навіює хижацьку мораль та виправдовує певні вчинки. Хто зможе вистояти за таких обставин? Три фронтові товариша, які пройшли крізь вогонь світової війни.

Проте разом з героями читач підмічає профашистські настрої і конкретні політичні зміни, характерні для Німеччини 30-х років, якою править Гітлер. Історичні паралелі, що спостерігаються у творі, автор уводить з певною метою. Роман, який був написаний напередодні другої світової війни, прагнув застерегти від нового воєнного лиха. Твір нагадував про розтрощені долі молодих солдат минулої війни, яким тепер вже за 30 років, змушував замислитися над одвічними людськими цінностями, серед яких — щира дружба і вірне кохання.

Роман тяжіє до ліричної сповіді, що її веде один з головних героїв Роберт Локамп. Його друзі — головні герої роману — колишні однокашники, а потім однополчани — Отто Кестер і Готфрід Ленц. Вони утримують невеличку автомайстерню і таким чином виживають у скрутні часи. Молоді люди різні за характером, здібностями, уподобаннями. Роббі вправний у комерції, діяльний і через те здається досить дорослим чоловіком, який вже втратив свої ілюзії, хоча й досі – дещо наївний. Отто небагатослівний, педантичний, цілком надійний, захоплений механік та автогонщик. Готфрід трохи ідеалістичний, він сам себе називає "останнім романтиком". Попри різні вдачі, вони люди однієї долі. Їх єднає солдатська дружба, закони фронтового братства, чесність і відданість товаришу. Після довгих поневірянь вони знову разом. Жорсткі слова, скепсис, цинізм, холоднокровність, чорний гумор у розмовах – це тільки броня, що захищає їхню чутливість, ніжність, біль.

Композиція твору перемежовує реальні події зі спогадами про війну. У день свого тридцятиріччя Роберт Локамп рік за роком перебирає прожиті часи. З його мину­лого постає війна, втрата друзів, фронтовий лазарет, рідкіс­ні моменти затишшя, солдатський відпочинок біля води. У романі йдеться про мирне життя, проте війна 1914—1918 років постійно присутня болісним відлунням у душі героїв, повсякчасним нагадуванням про їхнє фронтове минуле, про зраджений "час великих мрій та мужніх чоловіків".

Крізь уривчасті спогади свого героя автор відтворює широке епічне полотно соціальних потрясінь у повоєнній Німеччині, з яких виростав Третій рейх: багатолюдні демонстрації під різними прапорами, бурхливі політичні збори, інфляція, розстріли, арешти... Час втручається у фабулу роману, в цілому досить "камерного": одного з трьох головних героїв, людину лівих переконань, застрелено нацистами. Проте "Три товариша" – роман не стільки про час історичного зламу, скільки про людину, яка вийшла з війни і силиться встояти на ногах у хисткому повоєнному світі.

Сюжет, на перший погляд, відбиває перебіг буденних подій: роботу в майстерні, відпочинок на природі, пошук заробітку... Але в мирному житті колишні фронтовики знову ведуть "бої місцевого значення" і, як колись, тримають свою "лінію фронту". Тепер їхній бліндаж — це їхня автомайстерня. Вони воюють з хижацькою мораллю, людською підлістю, душевною ницістю. Фронтові друзі чинять опір тим, хто прагне нажитися на чужій біді, хто з легкістю зрікається своєї совісті заради наживи. Вони протистоять тим, хто врешті-решт зрадив уроки війни.

Серед переконливих свідчень душевної щирості трьох друзів — епізод у луна-парку, де вони, вигравши багато призів, роздавали їх на вулиці незнайомим людям, тим, хто потребує негайної матеріальної допомоги та моральної підтримки.

Епізод на аукціоні свідчить про непорушність законів солдатського братства: вони допомагають у скруті і карають за підлість. Хазяїн таксі був змушений продавати свою машину, аби віддати борги, він тримався на межі відчаю, і це не змогли не помітити за найменшими деталя­ми колишні фронтовики. Вони купують його автомобіль, врятовуючи таксиста від підступного аукціонного афериста.

Повноту їхніх душ виказує ставлення до Пат, коханої Роббі. Друзі оточують її — беззахисну, хвору, чарівну — увагою, що нагадує лицарське служіння. Вона хвора на туберкульоз (наслідок голоду і холоду під час війни), але приховує це від друзів, аби не хвилювати їх. Проте війна знов нагадала про себе загостренням невиліковної хвороби. Трагедія, що сталася з Пат, до кінця виявляє людяність фронтових друзів: Кестер на шаленій швидкості доставляє професора, щоб урятувати дівчину від нападу хвороби; продає свого улюбленого "Карла" (автомобіль, зібраний власними руками), аби хоч трохи продовжити щастя Роббі та приреченої на смерть Пат...

Чому вони такі? Через що так цінують життя, дружбу, людяність? Бо побували на фронті, бо смерть неодноразово зазирала в їхні обличчя. Про це каже, звертаючись до Роббі, художник Фердінанд Грау: "Ти належиш до таємного братерства, члени якого скоріше загинуть, ніж зроблять кар’єру, скоріше програють, розтринькають, загублять своє життя, ніж корисливо спотворять чи забудуть недосяжний образ — той невитравний образ, брате, який вони носять у своєму серці ще від тих часів, від тих днів і ночей, коли не було нічого, окрім голого життя і голої смерті". У його словах — ідеали героїв роману "Три товариша" та його автора.

З теорії літератури

"Втрачена генерація" — назва, що позначила неформальну літературну єдність (фраза сягає епіграфа до роману Е. Хемінгуея "Фієста" і належить Г. Стайн). Витоки світогляду, що створив цю єдність, корінилися у почутті розчарування подіями та наслідкамив першої світової війни, яке охопило письменників Західної Європи та США. Хоча герої "втраченої генерації" – переконані індивідуалісти, їм не байдуже фронтове товариство, взаємна допомога, співчуття. Найвищі цінності, що їх сповідують герої, — це щира любов і віддана дружба. До теми "втраченої генерації" зверталися у своїй творчості Е. Хемінгуей (романи "Фієста", "Прощавай, зброє!"), Р. Олдінгтон ("Смерть героя"), Е. М. Ремарк ("Три товариша").

Оповідач — різновид літературного суб'єкта, особа, вигадана автором, від імені якої в художньому творі автор оповідає про події та людей. Від розповідача відрізняється граматичною формою вияву — оповідач провадить оповідь від першої особи.

ЕРНЕСТ МІЛЛЕР ХЕМІНГУЕЙ

(1899—1961)

Ернест Міллер Хемінгуей – легенда американської літератури ХХ століття, лауреат Нобелівської премії (1954). Людина-воїн, безстрашний мисливець і рибалка, він бачив сенс життя в двобої з перешкодами. Кореспондентом він побував майже в усіх "гарячих точках" планети, виступав на боці ополченців у буремній Іспанії 1936—1937 років, вистежував фашистські субмарини біля берегів Америки, брав участь у відкритті Другого фронту в 1944-му. У його філософсько-психологічних творах "Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "По кому подзвін" (1939), "Старий і море"(1952) та ін. створено портрет Людини бурхливого ХХ століття.

Ернест Хемінгуей народився в американському містечку Оук-Парк, що на середньому Заході США, у родині лікаря. Хлопчиком захоплювався музикою і живописом, багато читав. Його вабила природа рідного краю: він і не уявляв собі життя без подорожей, рибалки, полювання, без лісів та озер. Закінчивши школу, почав працювати в газеті, де осягнув найперші заповіді газетяра: мова має бути конкретною, простою і лаконічною, водночас — сильною і правдивою. Ернест прагнув життя, повного випробувань і небезпек, щоб писати про те, що дійсно бачив, пережив.

У 1918 році шофером санітарної машини він потрапив на італійський фронт першої світової війни, був важко поранений, дивом видужав. Проте війна назавжди відбилася в його світогляді, додала трагічних відтінків та глибокого філософського підтексту його творам про "втрачену генерацію" – романам "Фієста" (1926), "Прощавай, зброє!" (1929), "По кому подзвін" (1939) та іншим.

Хемінгуей не зрадив своїй вдачі і не шукав легких шляхів у подальшому житті: був воєнним кореспондентом у багатьох "гарячих точках" Європи, у роки громадянської війни в Іспанії став на бік республіканців, неодноразово ризикував життям на фронті під час дугої світової війни. Він мав численних друзів з різних країн, приятелював з іспанськими матадорами, кубинськими рибалками – саме їх вважав справжніми людьми, безстрашними і незламними. Саме таким людям він присвятив свої найкращі твори — серед них повість "Старий і море" (1952), за яку він був удостоєний Нобелівської премії.

Історія створення повісті "Старий і море" бере свій початок у 1936 році, коли Хемінгуей опублікував у часописі "Есквайр" нарис про дійсний випадок у Гольфстрімі: рибалка спіймав величезну рибину, яка довго тягла за собою човник; коли потерпілого знайшли, від риби майже нічого не залишилося, а старий ридав з відчаю. У 1950 році Хемінгуей приступив до художньої розробки давно знайденого сюжету, він мріяв написати об’ємний роман про життя рибальського селища, про долі його мешканців. Проте автор знайшов інший шлях відтворити цей всесвіт рибальського життя: багато чого опустив у підтекст, створивши стислу, проте надзвичайно глибоку філософську притчу про людину і море. У 1952 році повість "Старий і море" була надрукована в журналі "Лайф". З тих пір вона багаторазово перевидавалася, посідаючи одне з перших місць за обсягом видань серед творів сучасної літератури.

Головний герой повісті – старий кубинський рибалка, який кожного дня протягом свого життя виходить у море, проте майже злидарює. Всі деталі його побуту, рибальського знаряддя, зовнішності несуть на собі нищівний відбиток виснажливого життя, лише очі старого "мали колір моря і блищали весело і переможно". Після майже трьох місяців повсякденного невезіння старий Сантьяго не втрачає надії на вдале рибальство, навіть передчуває справжню здобич.

В основу повісті покладено суто реалістичний сюжет без ознак чудесного чи містичного. У морі він веде триденний двобій з велетенським марліном. Це чесне протистояння гідних супротивників на рівних умовах. Старий веде розмову з рибою, немов з розумною істотою, з товаришем, гідним супротивником, своїм двійником; у його діях і роздумах розкривається філософська мудрість і духовна непоборність справжньої людини, знавця навколишнього світу. Та насолодитися смаком перемоги йому не судилося: численна зграя хижих акул розшматувала виборону ним здобич, і це був не двобій, а злочинний напад. Старий захищав рибу, відбиваючись від ненажерної згрвї, віддаючи всі сили, проте побороти хижу стихію не дано людині. Про переможний двобій з рибою йому нагадував лише велетенський кістяк, що лишився після розбою акул.

Розгублений рибалка дошукується, чи то була перемога, чи поразка в його житті: "Вони здолали мене... Таки здолали". Сенс перемоги відкриває його надійний товариш, хлопчик Маноліно: "Не вона ж вас здолала. Не рибин". Він є духовним спадкоємцем старого Сантьяго, уособленням наступного покоління незламних духом: "Ви можете навчити мене всього ".

Твір має досконалу композицію, де всі елементи гармонійно виважені: експозиція твору – вихід у море на 85-й день невдач з прагненням довгоочікуваного "великого рибальства". Кульмінація має дві "верхівки", що утворюють своєрідну антитезу: чесна перемога в двобої з рибою і фатальна поразка в боротьбі зі зграєю акул. Розв'язка твору — повернення додому. Проте справжнє повернення відбувається тільки через осмислення того, що сталося. Це своєрідна "одіссея" у пошуках власного "Я". Попри зриму поразку, старий підсвідомо відчуває перемогу, недаремно в бідній рибальській хижці йому знов, як у молоді роки, сняться грайливі левенята.

Система образів повісті може бути розглянута як двоїста: з одного боку, вона має реалістичний характер, з іншого, — філософсько-символічний. Е. Хемінгуей підкреслював, що він писав про "дійсного старого, дійсну рибу, дійсного хлопчика, акул" тощо. Проте автор зауважував, що по-справжньому правдивий твір може мати й інші тлумачення. Підкреслено реалістичний характер мають всі дії старого та хлопчика, деталі побуту та життя моря, бо це життя добре знав і любив сам письменник. Але така незвичайна для філософської повісті основа спонукала критиків читати твір "на двох рівнях".

Уся система образів: і риба, і акули, і море, і риб'ячий кістяк на березі, і левенята, що сняться старому, і багато інших образів — набувають, окрім конкретно-реалістичного, інше, філософсько-символічне значення, утворюючи прихований, глибинний підтекст, у якому відтворюються універсалії людського життя. Філософсько-символічний підтекст твору розкриває поставлені в узагальненій формі найважливіші теми й проблеми: людина і природа, сенс буття, "кодекс честі" чоловіка, внутрішнє самовідчуття людини, спадкоємність поколінь, життя і смерть, правда і кривда, добро і зло тощо.

У річищі такого підходу до системи образів старий Сантьяго набуває значення усього людства, а хлопчик Маноліно уособлює молоду непоборну генерацію, яка успадкувала заповіти своїх духовних вчителів. Притчова природа твору надає багато тлумачень образам (наприклад, риба – символ мети, випробування власного "Я", сенсу життя; образ моря – символ неосяжного буття, це стихія і життєдайна сила; образи акул постають символом непереборності ворожих обставин, безчестя натовпу, сили зла тощо), що відповідають світогляду та художньому досвідові читача.

Ернест Хемінгуей підкреслює ідею непереборності людини, твір ніби вчить, що не буває безнадійних ситуацій, доки людина жива і відчуває себе людиною: "Людина створена не для поразки... Людину можна знищити, а здолати неможна".

З теорії літератури

Підтекст — тип художнього образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета зображення, крім власного, має значення зумисно прихованого натяку на якусь іншу ідею чи образ, що прямо не називаються, але маються на увазі й суттєво переоцінюють зміст того, про що йдеться відкрито, у прямій формі.

Притча — повчальна алегорична оповідь, у якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. На відміну від байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея. Прикладом може бути притча про блудного сина. Поетика притчі не має описовості, природа та речі згадуються лише в разі потреби, а дія відбувається мовби без декорацій. Притча широко застосовується в Євангелії. Звертання до притчі є у творчості Е. Хемінгуея, Г. Гарсіа Маркеса, М. Метерлінка та ін.

Символ (грецьк. symbolon — "умовний знак", "натяк") — предметний або cловесний знак, який опосередковано виражає сутність певного явища, має філософську смислову наповненість, тісно пов'язаний з наукою, міфом, вірою, поезією, але не зводиться до них, тяжіє до певного узагальнення, на відміну від алегорії, що проявляється в конкретному образі. Символ не збігається за своїм значенням з будь-яким тропом. В основі своїй символ має завжди переносне значення.

ДЖОН СТЕЙНБЕК

(1902—1968)

Джон Стейнбек — американський письменник-реаліст, лауреат Нобелівської (1962) та Пулітцерівської (1940) премій. Автор відомих творів про наболілі соціальні проблеми американського життя та шляхи їх вирішення, серед таких — роман "Про мишей та людей" (1937), "Грона гніву" (1940), "Автобус, що заблукав" (1947), "На Схід від раю"(1952). Морально-філософську проблему співвідношення добра і зла в природі людини письменник вирішує в романі "Зима тривоги нашої" (1961), повісті "Перлина (1945).

Джон Стейнбек — виходець з небагатої сім'ї іммігрантів, що оселилася в Каліфорнії. Навчався у Стенфордському університеті на природознавчому факультеті, проте матеріальна скрута не дозволила завершити освіту. Йому випало багато подорожувати, змінюючи професії та способи заробітку через "велику депресію" — наслідок економічної кризи 1929 року. Він був одним із тих митців, поряд з Е. Хемінгуеєм і В. Фолкнером, кого сформували так звані "грозові тридцяті". Свідченням його творчого та соціального становлення став роман "Грона гніву" (1940), що виріс з життєвих спостережень і живої участі Стейнбека в житті фермерів та мігрантів і став пам'ятником цілої епохи в житті Америки.

Особливе місце в спадщині письменника посідає роман "Зима тривоги нашої" (1961), за який Дж. Стейнбека було нагороджено Нобелівською премією (1962). Письменника непокоїть моральний занепад у країні, духовна зрада світлих ідеалів перших американських переселенців, які мріяли про свободу та справедливість. Автор роману прагне відповісти на запитання: що спонукає зовні благополучного громадянина скоїти злочин і які невидимі обставини цьому сприяють. Саме ці питання і визначають проблематику роману "Зима тривоги нашої".