Світова література і культура (навчальний посібник для абітурієнтів) (стр. 5 )

Сюжет, композиція, жанр, особливості психологізму. За жанром "Пані Боварі" – реалістичний, соціально-психологічний роман. Психологізм Флобера виявляється в його умінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси, рух пристрастей. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані. Сам автор називав свій твір аналітичним, а сучасники порівнювали його перо зі скальпелем. Сюжет роману простий: жінка виходить заміж за чоловіка-посередність, розчаровується в ньому і накладає на себе руки. Флобер збагатив цей сюжет чисельними проблемами. У його розвитку велику роль відіграють внутрішні моменти – рух думок, почуттів, переживань героїні. Основу конфлікту твору становить протиставлення реального життя і мрії. Композиція роману продумана, має чіткий план; в основі її лежить біографічний принцип – опис життя Емми. Композиційно роман поділяється на три частини: у першій йдеться про знайомство Шарля з дочкою фермера Еммою Руо. Основним місцем дії в першій частині є провінційне містечко Тост, куди Шарль після весілля привозить свою другу дружину Емму. Незабаром Емма зрозуміла, що Шарль не відповідає тим ідеалам, про які читала Емма, перебуваючи в монастирській школі. Найважливіша подія для Емми в цій частині – відвідання балу в замку Воб'єссар.

Дія другої частини роману відбувається в Йонвілі. Народження дитини мало відволікло Емму від "мрій". Закоханість Емми в службовця Леона, а потім у цинічного Рудольфа свідчить про те, що вона продовжує жити в ілюзорному світі, не помічаючи, що її "книжковий ідеал" не має нічого спільного з дійсністю. Автор не висловлює відкрито своє ставлення до подій, але інколи це йому вдається зробити за допомогою композиційних засобів (сцена сільськогосподарської виставки). Кохання до Рудольфа закінчується для Емми нервовим зривом. Друга частина книги завершується зустріччю Емми з Леоном у руанській опері, куди вивіз її Шарль.

Детальному опису їх "кохання" присвячена третя (остання) частина роману. Це історія подальшого падіння Емми, її нової матеріальної залежності від нотаріуса Лере. Зупиняється Емма, коли сім'я доходить до повного фінансового краху. Емма обрала смерть від отрути як єдиний вихід для себе. Її смерть від миш'яку дуже прозаїчна. Це враження буденності підсилюється картиною "похмурого гротеску" – похорону, на якому біля труни заснули аптекар і священик.

Смерть Емми нічого не змінила в житті провінційного міста. Аптекар Оме процвітає, Леон одружився, Рудольф завів нову коханку. Шарль, який справді кохав Емму, помирає від туги за нею. Важка і майбутня доля Берти.

Флобер використовує нові форми і засоби розкриття "непомітного", зовні "нецікавого сюжету". Кожна з трьох частин твору містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій Емми. Песимістичним є фінал роману, де автор з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви.

Система образів роману. Предметом зображення в романі стає одна з провінцій країни, але для письменника вся Франція – провінція, утілення загального зубожіння і деградації. Подано повний набір типів, характерних для того часу: лікар, аптекар, крамар, нотаріус, власник сільського готелю, священик. Жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий і хижий Лере, церкву – обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію – нікчемний Шарль Боварі, всевладну вульгарність і лицемірство – аптекар Оме. Флоберові належить відомий вислів "Емма Боварі – це я". Автор поділяє її ставлення до вульгарного світу і карає не її страждальницьку душу, а той міщанський ідеал, який вона вигадала.

Особливості методу і стилю. Велику увагу Флобер приділяв формі твору. Його девіз – витонченість і краса. Характерна ознака його методу – стислість.

Роман написаний за всіма ознаками об'єктивізму: у ньому немає авторських реплік, роздумів, відкритого коментування вчинків героїв. Флобер – визначний майстер стилю та психологічного аналізу. Він збагатив романну "техніку" новими засобами художнього зображення людського характеру.

З теорії літератури

Психологізм – художнє зображення внутрішнього світу персонажів, їхніх думок, переживань, бажань, розкриття складності та суперечливості духовних процесів, свідомого та підсвідомого, яскраво індивідуального та неповторного.

Чарльз Діккенс

(1812 – 1870)

Чарльз Діккенс увійшов у літературу як художник-реаліст, майстер тонкого психологічного аналізу, широкої соціальної типізації, життєрадісного гумору і нищівної сатири. Романи письменника стали художніми символами Англії вікторіанської доби.

Народився письменник 7 лютого 1812 року на півдні Англії в родині чиновника морського відомства. Від батька, який любив музику, театр, Діккенс успадкував це захоплення. Систематичної освіти не одержав. У 1823 році сім'я, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де Чарльз став робітником на фабриці вакси. Це була найтяжча пора його життя. Не випадково тема важкого дитинства стає однією з провідних у його творчості. У 40-ві роки утверджується думка Діккенса про те, що суспільство можна змінити шляхом перевиховання людей. Викриваючи ганебні закони суспільства, митець своїм словом і активною громадською позицією намагався змінити жорстокі порядки.

Особливості світогляду, творчої манери письменника. Багато особливостей письменницької манери Діккенса пояснюються обставинами його духовного росту.

1.  Насамперед, це органічна єдність з англійським народом, з найбіднішими верствами населення.

2.  Творчість письменника – яскравий приклад англійського реалізму і відзначається глибоким соціальним аналізом навколишньої дійсності.

3.  Шляхи вирішення життєвих і соціальних проблем письменник шукає в морально-етичній площині (риси світогляду: християнське милосердя, культ затишку, уміння тішитися малим, оптимізм, стійкість і навіть жахи й упередженість – усе це пов'язане з народним духом).

4.  Гумор, який має в письменника свою специфіку.

5.  Діккенс мав два великі таланти: вміння писати смішно та зображувати жахливе.

Роман "Пригоди Олівера Твіста" (1838). Історія створення. Роман був написаний під впливом вражень від "Закону про бідних" (1834). За цим законом безробітних розлучали із сім'ями силоміць, забирали до спеціальних притулків т. зв. "робітних домів". Трагедія мешканців цих гуртожитків, особливо дітей, вразила Діккенса. Він збирався написати модернізований "шахрайський роман", у якому б злодії виявилися "благородними героями". Але на цей задум наклалася соціально-викривальна ідея і з'явився не зовсім звичайний пригодницький роман.

Проблематика та ідейний пафос роману.

1.  Проблема становлення особистості. Історія молодої людини.

2.  Показ страшних умов життя мешканців „робітних домів”, зокрема, трагедії дітей, які потрапили до цих будинків-в'язниць. Письменник засуджує чиновників, які керують такими закладами, їх жадобу до грошей.

3.  Тема лондонського "дна", злочинного світу (побут злодіїв, їхні звичаї, жорстокі та аморальні). На цьому тлі автор утверджує ідею добра і справедливості, висвітлює віру в краще майбутнє.

Сюжетно-композиційні особливості. В основі сюжету – історія знедоленого хлопчика Олівера Твіста, який народився в робітному домі, після смерті матері пройшов тяжку школу знущань, а потім опинився на "дні" Лондона – у жахливих нетрях столиці. Він потрапляє до ватаги злодіїв на чолі з Фейджином. Добрий містер Браунлоу рятує хлопчика. Але ватага знову викрадає його і примушує брати участь у злочинах. Олівера було поранено в будинку місіс Мейлі, яка з жахом бачить, що злочинець – маленький хлопчик. Вона та її названа дочка виліковують хлопчика.

Ще одна група його пригод пов'язана зі спадщиною, якою родич Олівера Монкс незаконно хоче скористатися. Повія Ненсі, з якою Олівер познайомився у ватазі Фейджина, відвідує Розу Мейлі і допомагає розкрити правду, за що злодій Білл Сайкс убиває її. Істину встановлює містер Браунлоу.

Роман завершується щасливо: Олівер отримує спадщину, з'ясовується, що Роза Мейлі є його тіткою, містер Браунлоу всиновлює Олівера. А Фейджина карають на смерть.

У романі відображені християнські погляди письменника: він вірив у переможну силу добра.

Добро і зло – два композиційні центри в романі. Якщо добро в "Олівері Твісті" постає піднесено ідеальним, то зло хиже, маніакальне і не має раціонального пояснення. Монксу недостатньо просто вбити Олівера, а треба розбестити його серце. Світло і темрява, прекрасне й огидне стикаються в романі і становлять романтичні контрасти. Добро обов'язково мусить перемогти – ось надія, яка живить уяву письменника.

Особливості роману – в поєднанні реалістичних та нереалістичних рис.

Саме з цих причин соціальні конфлікти врешті-решт усуваються і поступаються місцем ідилічному щасливому завершенню. Щирість, жаль до людей, намір жертвувати собою задля них — це якості, заради яких тільки й варто жити. Вони є або їх немає, незалежно від того, на якій соціальній сходинці перебуває людина. Але без них життя втрачає сенс.

Важливою особливістю композиції та стилю роману є численні авторські коментарі з роздумами про театр і літературу, про діючі закони тощо. Вони мають різне стилістичне забарвлення і містять гумористичні, іронічні, а то й саркастичні елементи. Письменник майстерно використовує засіб "контрастного монтажу" (несподіване чергування сцен і швидка зміна часу й місця дії), а також лірико-гуманістичну тональність, що найбільшою мірою відповідає його задуму.

Система образів. Герої чітко поділяються на "добрих" і "злих". До добрих в "Олівері Твісті" належать містер Браунлоу, місіс Мейлі, Роз Мейлі, лікар Лосберн. Втіленням зла є підступний Монкс та члени злодійської зграї Фейджина.

Жанр роману. Це "роман виховання", але водночас – перший роман гостро критичного спрямування в англійській літературі XIX століття.

Діккенс створив у своїх романах великий уявний світ, у якому вікторіанська Англія впізнала себе. Життя всіх прошарків населення Лондона знайшло в цьому світі яскраве відображення. Але водночас Діккенс – великий мрійник-романтик і в житті, і у творчості. Він вірив, що за допомогою проповіді добра, правди і краси можна зробити світ кращим.

З теорії літератури

Гумор – різновид комічного відображення смішного в життєвих явищах і людських характерах, доброзичлива насмішка.

Сатира – 1) різновид комічного, який полягає в гострому осміянні негативного; 2) особливий спосіб художнього відображення дійсності, який змальовує її як алогічне, потворне, неспроможне явище.

Образ-тип – образ-персонаж, який концентрує в собі риси характеру, спосіб мислення, світоглядні орієнтації певної групи людей або нації, залишаючись яскраво індивідуальним або неповторним.

МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ НЕКРАСОВ

(1821–1878)

Некрасов – народний поет не тільки тому, що він говорив про народ, але й тому, що ним говорив народ. Звідси всі особливості його поетичного світу: герої, теми, образи, ритми.

Народився 10 грудня 1821 р. (за новим стилем) в українському містечку Немирові. Там служив його батько. Незабаром він вийшов у відставку, і родина переїхала у свій ярославський маєток, сіло Грешнево. Багато чого з того, що буде змістом творчості Некрасова, пройшло через досвід юного поета, і насамперед – людські муки. Страждання дворових, селян, бурлаків зливалися з відчуттям страждання найближчої людини – матері, людини великої душі, високої культури, що багато терпіла від самодура-чоловіка і рано померла. Загальне страждання сприймалося як особисте, народжуючи ненависть до його джерела – кріпосного права та його носіїв. Ненависть волала до боротьби.

– новий тип письменника. Талант його надзвичайно багатогранний. Це – поет, обдарований могутнім талантом, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець, який протягом трьох десятиліть був редактором демократичних журналів "Современник" і "Отечественные записки".

До середини ХІХ століття в російській поезії сформувалися дві школи: "чистого мистецтва" і "некрасівська школа" демократичної поезії.

Реалізм Некрасова – якісно новий ступінь у розвитку російської поезії. Він продовжив і творчо розвинув традиції кращих російських поетів, збагатив їх новим конкретно-історичним змістом, додав до їхніх художніх завоювань свою індивідуальну, неповторну художню систему.

Естетика Некрасова.

В основі її – утвердження моральних принципів:

1) мета і сенс життя – любов (у широкому розумінні);

2) людина створена бути опорою іншому, тому що їй самій потрібна опора.

Поезія 40 – 50-х років: мотиви, образи, художнє новаторство.

Творча діяльність поета продовжувалася біля сорока років. Уже в ранній період з достатньою визначеністю вимальовуються контури некрасівського поетичного світу:

1) це світ соціальних протиріч, світ трудівників, незаможних і пригноблених, з їхніми нагальними потребами й інтересами;

2) світ убогості, самітності, затхлої сирості та пронизливого вітру.

Сюжети його віршів – історії неблагополучні: 1) смерть дитини; 2) нерівний шлюб; 3) проводи рекрутів.

"Еду ли ночью по улице темной" (1847) – один із найдраматичніших творів поета, присвячений протиріччям великого міста. У ньому розкривається повсякденна драма бідняків, типова для столиці: від голоду вмирає дитина, і для того, щоб заробити їй на труну безутішна мати йде на вулицю торгувати собою. "В дороге" (1845). Ідейно-художня значимість вірша визначається сполученням 3-х аспектів: 1) ідеологічного; 2) морально-психологічного; 3) естетичного.

Поетичне відкриття Некрасова – у зображенні характеру мужика. У вірші розповідається про трагічну історію селянської дівчини, вихованої в панській родині, яка за примхою пана віддана в мужицьку родину, на власну загибель і на горе своєму чоловіку – селянину. Селянин представлений у новій якості, як людина зі своєю власною долею, зі своїм індивідуальним нещастям, що не вкладається в пісню про загальне лихо рекрутського набору чи розлуки. Загальні долі народу виражені як приватний варіант, особиста доля.

У 1856 році виходить перша книга віршів Некрасова, яка мала успіх, небачений з часів Пушкіна. Збірник цей набув значення маніфесту нового напрямку російської поезії. У збірник увійшли вірші: "Псовая охота", "Блажен незлобивый поэт", "Размышления у парадного подъезда" та ін.

Проблематика й особливості композиції. Книга має чіткий план, внутрішнє співвідношення розділів. Збірник 1856 р. будується так: 1) один розділ являв собою щось на зразок поеми про народ; 2) окремо Некрасов надрукував у книжці поему "Саша"; 3) велике місце в збірнику зайняла інтимна лірика (за силою і драматизмом людських почуттів, втілених у любовній ліриці, Некрасов був найбільшим поетом у світовій літературі). У поезії Некрасова створюється щось на кшталт психологічного ліричного роману, що утворить групу віршів так званого "панаєвського циклу". Вірші цього циклу мають автобіографічну основу (тривалий і часом болісний роман Некрасова з євою).

"Поэт и гражданин" — один з найглибших творів російської поезії про співвідношення громадянськості і мистецтва. Вірш побудований у формі діалога-спору Поета і Громадянина, за образом якого вгадувалися вчителі та друзі поета, великі громадяни Росії – Бєлінський, Чернишевський. Некрасов вустами Громадянина стверджує нову концепцію мистецтва, нове розуміння ролі і значення поезії в житті людини і суспільства. Основне положення некрасівської естетичної концепції: вимога соціальної дієвості поезії і громадської ролі поета в суспільному житті. Сама доба вимагала від сучасників активної громадянської діяльності.

"Тяжкий крест достался ей на долю". Цей некрасівський вірш "панаєвського" циклу Чернишевський назвав кращим ліричним твором російською мовою. Вірш – один із найбільш трагічних у Некрасова, — вірш високого ладу, що визначений перш за все дивною єдністю основного образу, який осіняє весь вірш, — образу хреста. Він відповідає високості страждання й остаточній перед ликом смерті розмові, яка наближається.

"Прости". Цей вірш – істинно пушкінський акорд, яким закінчується історія нелегкого кохання, що проходило в боротьбі.

"Размышления у парадного подъезда" (1858). Проблематика. Сюжетно-композиційні особливості, художнє новаторство. Композиція складна. Вірш нагадує поему. У центрі її — народ. В образах мужиків, які підійшли до під'їзду великого начальника, символізоване російське селянство в цілому. Якщо спочатку до під'їзду під'їжджало ціле місто холопське, то тепер до нього підійшла ціла країна, селянська. Реальні прикмети: засмаглі обличчя і руки, хрест на шиї — один на всіх, "крест на шее и кровь на ногах" – остання прикмета, що збирає всю групу в один образ і додає образу майже символічну узагальненість страждання і подвижництва. Моральність втілена в релігійну форму. У Некрасова немає "чистої релігії", вона в нього скоріше синонім національних рис: подвижництва, самовідданості, здатності до високого страждання і соціального протесту.

Новаторський характер поезії Некрасова полягав у наступному: 1) він першим звернувся до соціально-конкретного зображення народу; 2) показав специфічні особливості життя і побуту російського селянства як соціальної категорії; 3) його поезії властива соціальна визначеність створюваних характерів; соціальна обумовленість емоційних переживань, втілених у ліриці.

У вірші три частини, три композиційні вузли: 1) опис драматичних сцен біля парадного під'їзду; 2) викривальний, спрямований проти власників цих хоромів; 3) скорботно-ліричний: роздуми про минуле, сьогодення і майбутнє російського народу. При відносній своїй самостійності частини спаяні між собою єдиною поетичною думкою. Авторське "Я" відіграє надзвичайно важливу роль у загальній структурі вірша. Ця соціальна активність авторської позиції, що знаходить вираження в тенденційності твору, була характерною для реалізму Некрасова.

У 60-і роки Некрасов пише цикл віршів, присвячених історичній ролі революційних діячів. Він створює новий жанр віршованих біографій-нарисів про героїв обов’язку. Бєлінському присвячені: поема "В. Г. Белинский"; вірші "В больнице", "Русскому писателю", "Памяти приятеля". Риси Чернишевського відображені у вірші "Пророк", Добролюбова – "Памяти Добролюбова". Пам'яті Шевченка присвячений вірш "На смерть Шевченко". За словами самого поета, він піклувався в цьому циклі не стільки про вірність фактам, скільки намагався виразити ідеал суспільного діяча. Народна самосвідомість ще не дозріла для того, щоб усвідомити свою роль – рушійної сили прийдешньої бурі; тому доля тих, хто віддає своє життя боротьбі за щастя народу, неминуче виявляється трагічною. Вірші циклу повні високої патетики, насичені християнською образністю, революційною спрямованістю, романтичним пафосом, високою громадянськістю.

З теорії літератури

Нарис – малий художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує реальні події і факти. Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей, з якими був знайомий письменник.

Поема – це великий віршований твір, у якому відображені важливі проблеми минулого, сьогодення і майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (ліричні відступи, ліричні герої).

ІВАН СЕРГІЙОВИЧ ТУРГЕНЄВ

(1818–1883)

Тургенєв-художник наділений особливим почуттям часу, його невблаганної стрімкої хіди. Коли письменнику виповнилося вісім років, відбулося повстання декабристів. У силу незвичайності своєї долі, велику частину життя він провів у Парижі і був очевидцем французької революції 1848 р., Паризької комуни. Його творчість припадає на останні десятиліття кріпацтва в Росії і перші десятиліття капіталізму в ній. Письменник був свідком кризи дворянської революційності 20 – 30 р., боротьби лібералів з демократами 60-х років ХІХ ст. Позиції Тургенєва в дуже непростих умовах його часу можна визначити так: ліберал з демократичними симпатіями. Письменник був переконаний у тім, що в його час необхідно уловити сучасність у її перехідних образах, особливо чуйний він був до того, що було "напередодні", тільки носилося в повітрі.

Тургенєв був переконаний, що повсякденне життя в країні роблять чесні вчинки поміщиків, а колесо історії рухають люди ідеї, що "битися хочуть". В умовах дисгармонійного століття соціальних потрясінь і революційних катаклізмів письменник намагався утримати у своїй творчості естетичний ідеал пушкінського гармонійного світовідчуття.

Роман "Отцы и дети" (1862). Проблематика. Трагічний характер конфлікту. Задум роману виник у 1860 році, а опублікований він був у лютневому номері "Русского вестника" за 1862 рік.

Російська класична література завжди вивіряла стійкість і міцність соціальних устоїв суспільства сім’єю і сімейними стосунками. Починаючи роман із зображення сімейного конфлікту між батьком і сином Кірсановими, Тургенєв іде далі до зіткнення суспільного характеру. Але сімейна тема в романі надає соціальному конфлікту особливого гуманістичного забарвлення.

Конфлікт роману в сімейних сферах не замикається, але трагічна глибина його вивіряється порушенням "сімейності" у зв'язках між поколіннями, між протилежними суспільними течіями. Протиріччя зайшли так далеко, що торкнулися основ буття.

Проблеми: 1) родини; 2) народної селянської Росії; 3) героя часу. Тургенєв спробував створити тип "нової" людини, який тільки зароджувався в російському суспільстві.

В основу конфлікту Тургенєв кладе класичну колізію античної трагедії.

Сюжет і композиція роману. Роман побудований на антитезі. Велику роль у ньому відіграють суперечки героїв, конфлікти між персонажами, напружені діалоги. Сюжет будується на з'єднанні прямої і послідовної розповіді з життєписами основних героїв.

У центрі оповіді – фігура Базарова. Усі сюжетні лінії тягнуться до нього. З двадцяти восьми глав роману він не з'являвся тільки в двох. Умирає Базаров, і кінчається роман. Система дійових осіб вибудована так, що у стосунках з Базаровим розкривається їхня суть і вносяться нові штрихи в характер головного героя: Базаров – Павло Петрович, Базаров – Аркадій, Базаров – Одинцова, Базаров – батьки, Базаров – Ситніков і Кукшина; Базаров –мужики в його власному селі, Базаров – Фенєчка. Тургенєв протиставляє Базарову не будь-яких героїв, а саме життя.

З тринадцятої глави в романі назріває поворот: непримиренні протиріччя виявляються з усією гостротою в характері героя. Конфлікт твору із зовнішнього (Базаров і Павло Петрович) переводиться у внутрішній план, у душу Базарова. В другій частині роману Тургенєв ще раз проводить Базарова по тому колу, яким він пройшов: Мар’їно (Кірсанови), Нікольське (Одинцова), батьківський дім, але тепер ми не впізнаємо колишнього Базарова: згасають його спори, догоряє нещасливе кохання. Друге коло життєвих мандрів героя супроводжують останні розриви: із сімейством Кірсанових, з Фенєчкою, з Аркадієм і Катею, з Одинцовою і, нарешті, фатальний для Базарова розрив з мужиком.

Система образів. "Табір дітей". Євгеній Базаров. Характер Базарова виявляє широка панорама провінцій­ного життя, що розгорнута в перших розділах: натягнуті відносини між панами і слугами; "ферма" братів Кірсанових, хвацькі мужики в кожухах нарозхрист. Світ представлено на грані соціальної катастрофи; на тлі неспокійного моря народного життя і з'являється в романі фігура Базарова. У базаровському складі розуму виявляються типові сторони російського народного характеру – схильність до рідкої критичної самооцінки. У запальності йому здається, що за допомогою природничих наук можна легко розв'язати всі питання, що стосуються складних проблем громадського життя, мистецтва, філософії.

Базаров єдиний представляє табір "дітей" у романі. Це спроба автора створити образ героя часу, революціонера. Сам Тургенєв писав, що якщо про Базарова написано "нігіліст", слід читати "революціонер".

Базаров заперечує: 1) державний лад, але нічого не пропонує натомість; 2) дуже суперечливе його ставлення до народу. У Мар’їно до нього прихильно ставляться Фенєчка й інші селяни, для мужиків у своєму маєтку – він пан. Дуже характерна його заява про те, що йому байдуже, яка хата буде в мужика через десять років, якщо з нього на той час "лопух рости буде"; 3) любов, музику, живопис. Тургенєв не знав, як поводяться Базарови з іншими Базаровими (за світоглядом він був ближче до "батьків" – ліберально-консервативного дворянства). В образі героя йому здавалась фігура могутня, суперечлива, яка коренями своїми іде в складну епоху 60-х років. Не знаючи, як поводитися з героєм, Тургенєв убиває його. Є щось символічне в тім, що сміливий "анатом" і "фізіолог" російського життя губить себе при розтині трупа мужика. Проте, перспектив розвитку особистості Базарова письменник не знає. Помираючий Базаров простий і людяний: відпала потреба приховувати свій "романтизм". Він думає не про себе, а про своїх батьків, готуючи їх до жахливого кінця. Майже по-пушкінські прощається герой з коханою, і говорить він мовою поета: "Дуньте на умирающую лампаду, и пусть она погаснет". Кохання до жінки, любов сина до батька і матері зливаються у свідомості вмираючого Базарова з любов'ю до Батьківщини, таємничої Росії, що залишилася до кінця не розгаданою для Базарова.

Заключна сцена роману – опис сільського цвинтаря: серед російського запустіння, серед розтоптаних хрестів і розорених могил з'являється ще одна, "которую не топчет животное: одни птицы садятся на ней и поют на заре". Герой всиновлений народною Росією, що пам'ятає про нього, підтверджуючи високий зміст прожитого ним життя. Дві великі любові освячують могилу Базарова – батьківська і народна. Квіти на його могилі свідчать не тільки про бунтівне серце, яке упокоїлось під ними, але й про те, що ніколи з лиця землі не зникнуть люди типу Базарова, тому що вони "битися хочуть", і якщо зникнуть з лиця землі такі люди, переконаний Тургенєв, – нехай закриється книга історії, — у ній нічого буде читати.

Табір "батьків". В образах Павла Петровича і Миколи Петровича Кірсанових представлені дві тенденції в розвитку російського дворянства середини ХІХ століття.

1. Павло Петрович – консерватор, який рішуче не визнає нових віянь у країні. Це дворянин печорінського складу, але часи змінилися, і він уже далеко не Печорін. Свій гордовитий аристократизм він протиставляє вже сформованій у країні дієздатній силі – демократизму. Трагедія Павла Петровича – у духовній несумісності з народом. Дуже показовими в цьому відношенні є його стосунки з Фенєчкою. Павло Петрович кохає її, а вона боїться і тікає від нього. Наприкінці роману Павло Петрович їде в Дрезден, цілком віддається своєму аристократизму і джентльменству, але жити йому, за словами Тургенєва, важко, значно важче, ніж він думає.

2. Микола Петрович репрезентує тих дворян, які намагалися, залишаючись у душі кріпосниками, пристосувати своє господарство до нового капіталістичного ладу. На відміну від свого брата — він міцний хазяїн. Але вже з першої появи в романі герой представлений у зневажливо-поблажливому плані. Домагається цього Тургенєв за допомогою зменшено-пестливих суфіксів, що супроводжують кожну появу Миколи Петровича: кругленький, рум’яненький, хроменький пан. Але, незважаючи на всі зусилля господаря, його господарство "скрипить, як незмазаний віз".

Таким чином, обидві тенденції в розвитку дворянства приречені. До середини ХІХ століття воно більше не могло знаходитися ні біля духовного, ні біля економічного "керма" російської нації.

З теорії літератури

Антитеза (протиставлення) – стилістична фігура, що створюється порівнянням слів або словосполучень.

Конфлікт – зіткнення, боротьба, на яких побудовано розвиток сюжету в художньому творі.

Композиція – побудова художнього твору, певна система засобів розкриття, організації образів, їх зв'язків і відношень, що характеризують життєвий процес, показаний у творі.

ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ ДОСТОЄВСЬКИЙ

(1821 – 1881)

Народився в 1821 р. у Москві. Коли майбутньому письменнику було 16 років, умерла мати, а незабаром і батько. У 1843 р. закінчив Головне військово-інженерне училище.

Основні етапи становлення світогляду: 1) 40-і роки ХІХ століття – близький до оточення Бєлінського, хоча не розділяє його ідеї атеїзму і революції; 2) захоплення ідеями соціалістів-утопістів Заходу в гуртку Петрашевського;р. — сім років каторги, з якої повернувся переконаний: "Смирись, гордый человек".

Достоєвський був "почвенником". Програма викладена в журналах "Время" (1860) і "Эпоха". Девіз цього напрямку – відновлення зв'язку духовного і громадського життя Росії із споконвічними народними витоками, з національним "ґрунтом".

Уся творчість пройнята любов'ю до людини і болем за неї. Тонкий психолог, Достоєвський показав складність людської душі, що являє собою поле споконвічного двобою: добра і зла, божественного і диявольського.

Достоєвський модифікував жанр соціального роману, який у цей час був розповсюджений у європейській літературі.

Філософський характер реалістичних романів Достоєвського. В особистості Достоєвського з'єдналися сила геніального психолога, глибина мислителя і пристрасність публіциста. Він – творець психологічного роману, в якому стикаються ідеї, світогляди. Художній світ письменника справедливо уподібнюють космосу.

Основи його реалістичної творчості — коло людських страждань, трагедія приниженої й ображеної людини. Геніально володіючи мистецтвом психологічного аналізу, письменник показав, як приниження людської гідності руйнує душу, роздвоює свідомість, у результаті чого, з одного боку, виникає відчуття власної нікчемності, а з іншого боку — потреба протесту.

"Преступление и наказание" (1866). Історія створення. Сюжетно-композиційні особливості. Роман написаний у 60-і роки ХІХ століття. Це був важливий, перехідний час в історії Росії. Невдача в Кримській війні, масові селянські рухи по всій країні, скасування кріпацтва (1861) – усе це свідчило про те, что на порядок денний було поставлене питання про зміну суспільно-економічної формації.

Роман був написаний після каторги, коли Достоєвський уже сформувався як письменник і як особистість.

Сюжет. В основу сюжету Достоєвський поклав гуманістичну ідею "відновлення загиблої людини", задавленої гнітом обставин. Сюжет – це рух свідомості героя від злочину до покарання, від бунту до смиренності. Воскресіння Раскольникова до нового життя, сказано в епілозі, стане предметом нової повісті, яку Достоєвський не написав.

Композиція твору побудована на прямих і підсвідомих діалогах героя роману з його антиподами – Разуміхіним, Порфирієм Петровичем, Сонею Мармеладовою і "двійниками" – Лужиним, Лебезятниковим, Свидри­гайловим. "Діалоги" персонажів визначили поліфонію роману. Кульмінаційний центр роману – читання Сонею і Раскольниковим Євангелія (легенди про воскресіння Лазаря). Дві відкинуті світом людини, дві "парії" суспільства: убивця і блудниця схиляються над сторінками вічної книги і знаходять віру в те, що вони зможуть воскреснути для кращого життя. З композиційною структурою роману пов'язані сни (Раскольникова, Свидригайлова), образ Петербурга, природні явища – спека, гроза. Так, спека супроводжує кошмар злочину героя, гроза – самогубство Свидригайлова і рішення Раскольникова піти в поліцейську дільницю повинитися.

Проблематика. Система образів. Спрямованість роману етико-релігійна. Він наповнений проповіддю християнської покірливості, закликом до смиренності. У романі приведені в систему православні погляди Достоєвського. Утіленням цієї системи є образ Соні Мармеладової. Соня – носителька тих моральних ідеалів, які письменник вважав найбільш близькими народу. Це підкреслено зближенням образу Соні з образом Лізавети.

Антипод Соні в романі – Раскольников. Цей образ утілює, за Достоєвським, той тип молодих людей, що зневажають усе людське, усе божеське. Письменник показує, як узяли гору в цій людині пристрасті над лагідністю, як метався він, шукаючи виходу цим пристрастям і, нарешті, знайшов його в злочині – убивстві старої лихварки Олени Іванівни.

Поставивши в центр роману долі двох знедолених людей, Достоєвський зміг з'єднати воєдино вічні проблеми людської моральності і найбільш пекучі соціальні проблеми сучасності: долі принижених й ображених, убогих і бездомних, життя великого міста, побачене крізь сльози автора, падіння жінки внаслідок голоду. Важливе місце в романі займає і філософська проблема "надлюдини", що викладена в "теорії" Раскольникова і яка терпить крах у романі.

Раскольників здійснює убивство за двома причинами: 1) бідність; 2) ідея стати ‘‘володарем’’ долі, надлюдиною, якій усе дозволено. Внутрішньому світу Раскольникова властива роздвоєність. Символичне його прізвище – Раскольников. Він відчуває велику любов до людей, заради них готовий порушити моральні устої, переступивши через кров.

Проблема ''надлюдини'', крах ''теорії'' Раскольникова визначили основу ідейного змісту роману. За теорією Раскольникова людство поділяється на дві частини: ''тварей дрожащих'' і володарів, тих, котрим усе дозволено. Для Раскольникова злочин – проба, хоча сам він зауважує, що на убивство "не своїми ногами йшов" і що, якби він убив тільки тому, що був голодний, тепер був би щасливий. Філософське обґрунтування теорії Раскольникова, викладеної в статті, аналізує Порфирій Петрович, що розвінчує "наполеонівську" ідею статті. "Теорія" терпить крах. Після злочину Раскольников почуває себе ще гірше. Навіть мати і сестра Дуня стають йому чужими. Кров на руках і голос совісті доводять його до найстрашнішого стану – повної відокремленості від людей. Але й на каторзі Раскольников не відмовляється від своєї теорії.

"Двійники" Раскольникова – Лужин, Свидригайлов. Вони називаються двійниками тому, что в їхній свідомості й діях закладені негативні, антигуманні сторони "теорії".