Зміст (стр. 2 )

Друга половина 80-х років минулого століття була позначена курсом на перебудову, одним із її атрибутів був курс на повний господарський розрахунок. Відомі економісти Г. А. Аврек, М. П. Федоренко, Е. П. Щукін, розкриваючи зміст сутності опорного макету перебудови, писали: «Перш за все в реалізації в нерівних господарських ланках повинен повністю реалізуватися принцип самоокупності…механізм такий: підприємство реалізую свою продукцію споживачам і отримує прибуток. Після розрахунку по своїм фінансовим зобов’язанням залишок грошей – його [27, с.39]»[3]. Таким чином прибутку відводилася ключова роль.

Як буде показано у подальшому, особливе значення у практичному плані має позиція у цьому відношенні Ф. Найта, який нерідко стверджував, що прибуток у ринковій економіці виступає у якості потужної утворювальної сили, що забезпечує її динамічний розвиток [28, с.253-276]. Принциповість даної позиції стане очевидною, якщо врахувати, що й у теперішній час можна зустрітися з запереченнями проти використання прибутку в якості одного з узагальнюючих показників ефективності виробництва.

Не менш суттєвим є ще одне положення сформульоване ним. Воно стосується оцінки ролі підприємницьких здібностей у забезпеченні високоефективного виробництва. Його оцінка цих здібностей була надзвичайно високою. Він навіть уважав, що тих людей, які здатні наводити та послідовно здійснювати антимонопольні рішення в умовах невизначених економічних ситуаціях, є всі підстави розглядати в якості найбільш продуктивної частини суспільства. Він зокрема стверджував: «В условиях предпринимательской системы экономической деятельностью управляет особый общественный класс – бизнесмены; …именно они являются производителями, тогда как основная масса населения просто снабжает их производственными услугами… [28, с. 259]»[4].

З такими категоричними оцінками ролі бізнесменів, а особливо висококваліфікованих працівників навряд чи можна погодитися. Але поза сумнівом, при поясненні природи величезних відмінностей у розвитку скотарства, які сформувалися у Харківській області на рівні не тільки підприємств, а навіть й адміністративних районів, виникає потреба звернутися до дії такого чинника, який відіграв провідну роль у формуванні таких відмінностей – уміння обрати вірну стратегію розвитку підприємства та підприємницький хист керівників підприємств. І те, і інше є переконливим свідченням того, що концептуальні установки Ф. Найта «працюють» і в умовах здійснення ринкових трансформацій у нашій державі.

Але і при таких умовах з’являються підстави для сумніву – чи слід розглядати прибуток у якості центрального показника господарської діяльності підприємств? В умовах ринкових трансформацій економіки України критичне відношення до прибутку, як одного з показників на підставі яких формується оцінка ефективності виробництва, теж можна зустріти у публікаціях. Характерною у цьому відношенні є позиція Л. А. Євчук. Вона вважає, що не зважаючи на популярність показників прибутку, як критерію оцінки успішності роботи підприємства, його слабкість очевидна [29].

Природно виникає питання: яким чином аргументується подібна позиція? По-перше, Л. А. Євчук звертається до авторитета П. Дойля, відомого західного фахівця у галузі менеджменту, який стверджує, що показники прибутковості підприємства легко збільшити фінансуючи розвиток підприємства за рахунок позичкових коштів, а не власного капіталу [30]. Таке твердження нажаль не підтверджується практикою, хоча дійсно залучення кредитів виступає потужним чинником розвитку сільськогосподарських підприємств. До того ж воно не знімає, а, навпаки, загострює проблему відшкодування виручкою від реалізації продукції поточних витрат.

Ще один аргумент на користь не доцільності використання прибутку в якості критерію оцінки результатів господарювання зводиться до слідуючого: як показує практика частими є факти маніпуляції розмірами прибутку фактичних результатів діяльності [29]. Дійсно таку можливість виключати не слід, особливо коли розміри оподаткування пов’язуються з величиною прибутку, що і має місце у багатьох країнах із розвинутою ринковою економікою. Та очевидно саме з цього виходив П. Дойль. Але у сільському господарстві України принципи оподаткування інші. Крім того, вирішуючи питання про можливість використання певних показників, у якості економічних індикаторів, все-таки у першу чергу слід виходити з їх змісту, а не з того, що при певних обставинах їх можуть відповідним чином критикувати.

Ще одне заперечення проти використання прибутку, а взагалі і рівня прибутковості, пов’язується з тим, що існуюча практика дає приклади, коли орієнтація на високі прибутки у поточному періоді може обертатися значними втратами у майбутньому [29]. При такому підході до визначення можливості використання прибутку в якості одного з показників ефективності мається на увазі загальновідома обставина, що, орієнтуючись на рівень прибутковості, більшість фермерських господарств і значна частка суспільного сектору надають явну перевагу виробництву соняшнику, що у подальшому може вкрай негативно впливати на ефективність виробництва.

Абсолютно логічним є інший підхід до оцінки ролі прибутку у сучасних умовах, який є явно переважаючим у публікаціях останнього часу. Так, А. М. Турило, А. А. Турило стверджують: в умовах ринкових відносин будь-яке підприємство спрямовує свою діяльність на отримання максимального прибутку, оскільки останній є головним джерелом конкурентного динамічного розвитку виробництва і вирішення соціально-економічних задач [31, с.185]. Тож природно, що коли визначаються рівні конкурентоспроможності підприємств на ринках сільськогосподарської продукції враховують прибутковість виробництва цієї продукції. І хоча цей принцип реалізується з використанням різних показників, суть його залишається незмінною. Так, широкого визнання до визначення конкурентоспроможності набув підхід, запропонований П. К. Канінським. Згідно з ним доцільно використовувати індекси конкурентоспроможності, які він рекомендує визначати шляхом ділення фактичного рівня рентабельності виробництва на фактичні (чи розрахункові) значення цього показника по певним сукупностям [32, с.534].

До такої ж позиції схиляються автори монографічного видання, присвяченого розгляду методологічних засад і механізму дії конкуренції на ринках сільськогосподарської продукції М. Й. Малік і О. А. Нужна [33]. Нами вона також поділяється у повній мірі. Але при цьому слід враховувати обставину на яку вже вказувалось – рівень прибутковості, як і збитковості, може бути різним. Тому при визначенні місця прибутку у системі оціночних показників було поставлено таке питання: прибуток є свідченням рівня ефективності чи отриманого економічного ефекту [31, с.185]?

Автори такої постановки питання здійснили аналіз відповідних публікацій [34, с.250; 35, с.282,283; 36, с.115; 37, с.76; 38, с.39; 39, с.134] й узагальнивши його дійшли до такого висновку: позиція тих, хто відносить прибуток до економічного ефекту відноситься до загальновизнаних, а інших, які розглядають прибуток у якості показника економічної ефективності, – дискусійна і потребує більш пильної уваги, оскільки представлена або декларативно, або без необхідного обґрунтування [31, с.185]. На нашу думку, прибуток це все-таки узагальнюючий показник отримання економічного ефекту і про ефективність він може свідчити тільки у тому відношенні, що наявність у підприємства прибутку (а не збитку) уже само по собі свідчить про достатньо високий рівень ефективності господарювання, а показником ефективності можуть бути відносні показники у числі яких фігурує прибуток [40, с.111].

Щодо загальних принципів формування прибутковості, то вони повинні бути адаптованими до певних особливостей, які притаманні галузі скотарства. Саме під таким кутом зору нами розглядалися ті пропозиції у методологічному плані, які вдалося виявити шляхом опрацювання літературних джерел, які відносяться до періоду, коли галузь розвивалася в умовах ринкової економіки.

Опрацювання широкого кола публікацій, присвячених різним питанням економіки скотарства, дало підстави для висновку: у них проблеми, пов’язані із теоретико-методичними засадами формування й оцінювання рівня прибутковості виробництва, зазвичай практично не піднімаються. Але не менш суттєвим є і те, що не розглядаються питання пов’язані зі специфікою галузі скотарства, особливості якої теж слід враховувати, визначаючи процеси формування та оцінки рівня прибутковості. Ці особливості породжуються дією сукупності чинників, серед яких можна виділити такі:

·  наявність декількох продуктів, які отримуються у галузі, а перш за все двох провідних: молока та приросту ВРХ, виробництво яких органічно поєднано між собою;

·  дія дотаційного механізму, внаслідок чого, крім безпосередньо виручки від реалізації продукції, підприємства отримують доплати, що доволі суттєво впливають на рівень прибутковості;

·  дуже значні відмінності у рівнях прибутковості молока та ВРХ, що реалізується на м'ясо;

·  велика амплітуда коливань у співвідношенні вартості молока та ВРХ, реалізованої на м'ясо, що також значно впливає на інтегральні показники рівня окупності витрат у галузі;

·  варіація показників рівня виробничої собівартості, причому з очевидною тенденцією до її зростання, що може та дійсно іноді призводить до того, що виробнича собівартість виявляється більш високою ніж повна (комерційна);

·  наявність підприємств, які від реалізації продукції скотарства отримують збитки обумовлює визначати не рівень прибутковості, а рівень збитковості. Це робить доцільним, при проведенні ряду досліджень, оперувати показником окупності витрат (наприклад при визначенні впливу окремих чинників чи їх сукупності на результати господарювання).

З урахуванням указаних та деяких інших особливостей формування та визначення прибутковості виробництва нами аналізувалися позиції окремих авторів, представлених у публікаціях останнього часу, щодо підходів до вирішення методичних питань, пов’язаних з окупністю витрат у скотарстві.

Такий аналіз уважаємо за доцільне розпочати з розгляду методичних підходів до визначення результатів господарювання у молочному скотарстві, які викладені у навчальному посібнику «Виробнича економіка», який є результатом спільної роботи українських та європейських спеціалістів [41]. У ньому міститься положення щодо визначення прибутковості саме молочного скотарства. Зупинимось лише на деяких положеннях цього видання. Перше з них стосується оцінки виробленої продукції. Передбачається, що вартість виробленої товарної продукції формується: виробленим молоком, вибракуваною худобою, приплодом, органічними добривами. Причому зазначається, що середня ціна реалізації молока залежить від вмісту жиру, а також якісних його критеріїв (вміст мікроорганізмів, бактерій та антибіотиків) [41, с.179].

Таким чином запропонований принцип доволі суттєво відмінний від того, який використовується у сучасній практиці сільськогосподарських підприємств України. Основна відмінність полягає у тому, що на результати визначення прибутковості молока при такій системі істотний вплив будуть справляти результати реалізації корів на м'ясо. Відповідно вони не будуть враховуватися при визначенні результатів реалізації на м'ясо молодняку. У практиці підприємств України ці дві категорії при звітності об’єднуються в одну групу. Між тим у сучасній практиці, а також у публікаціях рекомендується визначати рівень прибутковості та й у цілому ефективності окремо по результатах виробництва молока та ВРХ, реалізованої на м'ясо.

Найбільш поширеними та загальними показниками економічної ефективності молочного скотарства є: продуктивність корів; затрати праці та кормів на центнер молока; собівартість і ціна реалізації; прибуток із розрахунку на центнер молока та середньорічну корову; рівень рентабельності виробництва молока [42, с.363]. У свою чергу, ефективність виробництва яловичини та телятини характеризується системою таких показників: продуктивністю тварин – середньодобовим і середньорічним приростом молодняку; живою масою однієї голови відгодівельного поголів'я при реалізації; затрати праці та кормів на центнер приросту у живій масі; собівартість приросту та живої маси молодняку; ціна реалізації живої маси; прибуток із розрахунку на центнер живої маси; рівень рентабельності виробництва яловичини [42, с.367].

Торкаючись основних підходів визначення ефективності продукції скотарства П. В. Лещиловський, Л. Ф. Догель та В. С. Тонкович уважають, що необхідно мати також на увазі, що може проводитися оцінка економічної ефективності як окремих видів продукції скотарства, так й у цілому галузі скотарства. В останньому випадку використовується система вартісних показників, включаючи величину всієї валової продукції скотарства, загальну суму валового, чистого доходу та прибутку галузі, в тому числі у розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь, на гривню всіх матеріально-грошових витрат, на гривню основних виробничих фондів скотарства, на одну кормову одиницю, на одну людино-годину й одного середньорічного працівника галузі, а також інші показники [43, с.455,456]. Власне у цілому подібний підхід поділяється і нами.

Одним із варіантів є позиція П. Шаран, Ю. Полупан і Г. Кравченко, які в якості показника прибутковості обрали окупність затрат на вирощування корови. Визначається він відношенням виручки від реалізації валової продукції корови (молока, живої маси корови, приплоду, гною і племмолодняку) до затрат на виробництво валової продукції корови [44].

Крім цього постає ще одне питання щодо доплат, які отримуються при виробництві певних видів продукції. Вони реально збільшують доходи при визначенні прибутковості виробництва різних видів продукції тваринництва. Так, у передових підприємствах України враховується не тільки безпосередньо виручка від реалізації продукції, зокрема молока та ВРХ на м'ясо, а і відповідні доплати, які отримуються підприємствами за якість виробленої продукції, приріст поголів'я, вагову кондицію та інше. З точки зору визначення реальної прибутковості такий підхід слід уважати абсолютно логічним. Але у бухгалтерській звітності величину дотацій та доплат при визначенні рівня прибутковості виробництва продукції, у тому числі і скотарства, – не враховують. Проте це далеко не єдине питання, яке виникає при визначенні рівня прибутковості виробництва продукції скотарства.

Крім того, вважаємо за доцільне зазначити, що існує ряд питань загального плану, наявність яких враховувалася, але не обов’язково це супроводжувалося здійсненням досліджень. Процес формування прибутку підприємства у сільському господарстві пов’язували і з утворенням ренти. Так, зокрема, до цього питання звертався академік І. І. Лукінов. У монографії «Ціноутворення і рентабельність виробництва сільськогосподарської продукції» він зазначив, що «…дифференциальная рента І является следствием различной производительности равных затрат труда и средств, вложенных в земельные участки с неодинаковой степенью плодородия. Дифференциальная рента ІІ представляет собой одну из форм дополнительного чистого дохода, получаемого в результате различной производительности затрат, последовательно проводимых на одном и том же участке земли, то есть в результате интенсификации земледелия…[45, с.127]»[5].

Значний внесок у даному спрямуванні зробив колектив авторів на чолі з В. Й. Шияном і В. К. Горкавим, які на базі Харківського національного аграрного університету ім. В. В. Докучаєва досліджували питання пов’язані з формуванням витрат і доходів на землях різної якості. Ними була запропонована методика розрахунку диференціальних доходів, згідно з якою можна кількісно визначити вплив різниці у родючості земель на розмір доходів сільськогосподарських підприємств, виходячи з того, що всі вони мають однакові можливості на ринку збуту продукції, але знаходяться у різних умовах виробництва продукції [46, с.7]. Проте відсутність інформації, а також враховуючи велику самостійність зазначеної проблеми, яка до того ж перш за все орієнтована на продукцію рослинництва, нами вона у подальшому не розглядалася.

Також висловлювалися думки з приводу того, що формування прибутку у сільському господарстві залежить від організаційно-правової форми підприємства [47, с.76]. Але даний напрям дослідження не входив до числа тих задач, які вирішувались нами, тому на ньому і не будемо зупинятися. У подальшому основну увагу було зосереджено на виявленні та дослідженні методики розрахунків показників, які б характеризували рівень прибутковості виробництва продукції скотарства.

Перш ніж приступити до розгляду методичних засад, уважаємо за необхідне нагадати, що найбільш вживаним показником є той, який визначається як відношення прибутку до повної (комерційної) собівартості. У певній мірі це відноситься і до продукції скотарства, але при цьому, зазвичай, окремо визначають прибутковість виробництва молока, а також ВРХ, реалізованої на м'ясо [48-52].

Під час опрацювання літературних джерел були виявлені відмінності та відхилення від загальної методики визначення показника рівня рентабельності. Так, зокрема, істотної помилки припускається Н. А. Добрянська, коли при розрахунку рівня рентабельності використовує показник собівартості 1 ц приросту [53, с.8], що на нашу думку взагалі є відхиленням від вимог методики. У випадках, коли береться собівартість 1 ц приросту, то удаються до двох порушень. По-перше, витрати на реалізовану продукцію формуються не тільки у звітному році, а й у попередні роки. Особливо чітко дана обставина проявляється у тому випадку, коли здійснюється масова реалізація корів або реалізуються племінні тварини, закуплені для поповнення стада, за високою ціною. А по-друге, що також є не менш суттєвим це те, що при використанні вище зазначеного показника не враховуються додаткові витрати, пов’язані з реалізацією продукції, і, як наслідок, саме тому існують відмінності у розмірах виробничої та повної собівартості, що більш детально буде показано у подальшому.

Разом з тим у наукових публікаціях нерідко можна зустріти неточності у формулюванні назви показників. Особливо це стосується повної собівартості 1 ц ВРХ, реалізованої на м'ясо. У літературі, показник, про який йде мова, можна зустріти у наступних інтерпретаціях: собівартість 1 ц живої маси [54, с.97; 55, с.47], собівартість м'яса ВРХ за 1 ц [51, с.116], собівартість 1ц приросту, реалізованого м'яса [56, с.370], собівартістю 1 ц реалізованої м'ясної худоби у живій масі [57, с.35]. Відмітимо, що останній показник має право на існування за умови, якщо це м’ясне скотарство в якому є корови м'ясного напрямку і які у майбутньому підлягають подальшій їх реалізації.

Наступним принциповим моментом є те, що автори у своїй більшості не вказують, яка саме собівартість і ціна реалізації бралися до уваги при розрахунках [58-60]. Це має виключно важливе значення, оскільки обидва показники являються ключовими при визначенні прибутковості виробництва.

Поряд із переліченими відхиленнями від найбільш обґрунтованих способів розрахунків показників прибутковості існують й інші технічного характеру. В публікаціях М. М. Ільчука і О. П. Комарницької у табличних даних при визначенні рівня рентабельності наводиться виробнича собівартість 1 ц продукції [54, с.97; 61, с.77]. На перший погляд здається, що рівень рентабельності виробництва визначався виходячи з зазначених у таблиці показників. Але, як з’ясувалося, це не зовсім так. У результаті додатково проведених досліджень, спираючись на оприлюднені дані Державного комітету статистики України, встановлено, що при визначенні прибутковості використувався показник повної собівартості реалізованої продукції. А тому, вважаємо за доцільне обов’язково зазначати саме той показник, який був використаний під час проведення розрахунків. З метою проведення більш повного аналізу поряд з повною (комерційною) собівартістю вказувати і виробничу.

Другим принциповим моментом, про що вже наголошувалося раніше, є те що, як і при визначенні загальної суми собівартості, у переважній більшості автори не вказують, яку саме виручку беруть за основу при визначенні рентабельності. Тобто з врахування розміру дотацій та доплат чи без них. Не можна применшувати їх значення, оскільки їх рівень може бути суттєвим. У даному випадку спірною є позиція яку зайняли А. В. Кліменко та І. А. Стрельнікова, які взагалі не вказали цін, якими вони керувалися [62, с.284].

Діаметрально протилежною є точка зору Д. Микитюк, М. Геймор та інших, які вказують, що при розрахунках використовувалася ціна реалізації 1 ц продукції з врахуванням розміру дотацій і доплат [63, с.49; 64, с.39]. Крім того О. Г. Шпикуляк, Ю. П. Воскобійник, О. В. Овсянніков, поряд із вище зазначеними показниками, додатково виокремлюють прибуток із урахуванням розміру дотацій та доплат, та без них і у відповідності з цим визначають відповідні рівні рентабельності [65, с.26]. Вважаємо, що наявність цих показників створює додаткові можливості при аналізі стану розвитку галузі, ефективності виробництва її продукції та рівня державної підтримки.

У випадку, коли підприємство має статус племінного заводу, при визначенні показників прибутковості галузі є певні особливості. Зазвичай підприємство спочатку у повній мірі задовольняє власні потреби у відтворенні основного стада, а вже потім, коли залишається резерв племінного молодняку, здійснює його реалізацію. За таких обставин, у системі показників прибутковості скотарства, поряд із рівнем рентабельності молока чи ВРХ, реалізованої на м'ясо, визначають і рівень рентабельності від реалізації племінного молодняку. Але разом з тим визначають і загальний рівень рентабельності по галузі у цілому, шляхом ділення загальної виручки від реалізації молока (або ВРХ, реалізованої на м'ясо) та племінного молодняку до повної собівартості молока (або ВРХ, реалізованої на м'ясо) та племінного молодняку та виражають у відсотках [66, с.25; 67, с.35; 68, с.125].

Поряд із рентабельністю виробництва до показників прибутковості також відносять розмір прибутку по відношенню до однієї голови (корови чи молодняку та дорослих тварин на відгодівлі), а також одного центнера відповідної продукції. Визначені у такий спосіб зазначені показники, на нашу думку, мають недолік: оскільки при таких розрахунках зазвичай не враховується рівень прибутковості суміжної продукції, правда й методики відповідної поки що не створено.

Саме по собі таке положення не може викликати заперечень, але якщо врахувати, що у переважній більшості підприємств у сучасних умовах скотарство зорієнтоване як на виробництво молока, так і одночасне виробництво м'яса, і коли для переважної більшості підприємств, що буде показано у подальшому, типовою є ситуація, коли одночасно реалізуються обидва види продукції галузі. До того ж слід ураховувати, що співставлення цих видів продукції у загальному обсязі їх виробництва чи реалізації в окремих підприємствах і часі змінюються. В недалекому майбутньому стане очевидним необхідність отримання узагальнюючого показника ефективності функціонування галузі скотарства [69, 70]. Таким чином це підводить нас до необхідності ввести у статистичну звітність показник рівня прибутковості продукції скотарства у цілому.

1.2. Стан та проблеми формування прибутковості виробництва продукції скотарства

Скотарство є однією з найважливіших галузей сільського господарства України. Важливість її розвитку обумовлюється тим, що вона відіграє виключно важливе значення з точки зору вирішення однієї з першочергових і головних проблем аграрного сектору економіки України – це забезпечення населення раціональними нормами споживання незамінними за своїми якісними властивостями продуктами, насамперед молоком та яловичиною.

Останнім часом розвитку скотарства приділяється підвищена увага, адже обсяги виробництва її продукції не тільки не забезпечують населення оптимальним їх рівнем, але й взагалі не досягають навіть мінімальних норм. Так, зокрема, по Україні за даними 2007 р. у розрахунку на одну особу споживалось 224,6 кг молока та молочних продуктів і 45,7 кг м'яса та м'ясо-продуктів, що менше навіть від їх мінімальної норми (341 кг і 52  кг), тоді як у 1990 р. ці показники були наближеними до раціональних науково-обґрунтованих норм (380 кг і 83 кг) і дорівнювали 373,2 кг і 68,2 кг, відповідно [71, с.145].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

Щодо конкретної ситуації, пов’язаної з сукупністю підприємств, матеріали по яких використовуються у даному досліджені, то маємо наступне. Кількісна оцінка між ранжованими рядами за виручкою від реалізації молока і його питомою вагою у структурі товарної продукції сільського господарства дала такі результати. Коефіцієнт парної кореляції між ними дорівнює у 2006 р. – 0,768, а у 2007 р. – 0,731. Це свідчить про існування тісного зв'язку. Аналогічні розрахунки проведено по ВРХ реалізованій на м'ясо і продукції скотарства у цілому. З’ясувалось, що коефіцієнти парної кореляції, відповідно, становили: 0,666 і 0,651 – у 2006 р., і 0,610 і 0,527 – у 2007 р. Їх величина свідчить про наявність середнього зв'язку. Дана обставина виступила однією з підстав для об’єднання розгляду процесів концентрації та спеціалізації, як чинників формування окупності витрат на виробництво продукції скотарства.

Та навіть за таких складних умов господарювання є підприємства в яких відбувається нарощування поголів'я великої рогатої худоби. У першу чергу це сільськогосподарські підприємства, поголів'я в яких перевищує 1000 голів. Лідирують за поголів’ям великої рогатої худоби сільськогосподарські підприємства Чернігівської, Полтавської, Вінницької, Черкаської та Київської областей. Експерт аграрних ринків І. Ільєнко зазначає, що утримання молочних корів є прибутковим (в ефективних господарствах рентабельність реалізації молока не нижче 50,0 %), але потребує значних інвестицій із більш тривалим терміном окупності. Зростання інвестицій у дану галузь очікується у другій половині р., після того як вичерпаються можливості відносно дешевого акумулювання земель у рослинництві, що зараз є більш прибутковим. Хоча уже сьогодні існують приклади побудови великих тваринницьких комплексів, орієнтованих головним чином на утримання корів [176, с.13]. Саме тому, важливо вивчати й активніше поширювати досвід окремих господарств, які навіть у роки кризового стану економіки країни зберегли виликотоварне виробництво молочної сировини та мають високі економічні показники розвитку молочного скотарства [177-179].

Велику роботу по узагальненню досвіду ряду передових господарств України по забезпеченню високої ефективності молочного скотарства здійснив В. В. Мерчанський [99, с.108-127]. Серед цих підприємств вказується і ПАОП «Зоря» Красноградського району Харківської області, яке виступає в якості одного з головних об’єктів здійснюваних досліджень. На нашу думку, досвід підприємства заслуговує значно більшої уваги, оскільки у багатьох відносинах воно є унікальним. Крім того, у роботі вивчається досвід таких передових господарств Харківської області, як ПАОП «Промінь» Красноградського району, СК «Восток» Ізюмського району, ДП ДГ «Кутузівка» Харківського району, ВСАТ «Агрокомбінат «Слобожанський» Чугуївського району та інших.

При дослідженні літературних джерел по обраній проблематиці привернуло увагу те, що у недостатній мірі представлений регіональний об’єкт, з одного боку. А з іншого боку, у своїй більшості вони базуються на матеріалах окремих підприємств, переважно передових. Це слід уважати важливим, але разом з тим існує об’єктивна потреба у залученні у сферу аналізу масових даних із відповідною їх обробкою. Нерідко поза увагою дослідників залишається аналіз стану тваринництва, у тому числі скотарства, у тих підприємствах, які стрімко скорочують його обсяги. А до того ж поза увагою іноді залишаються екологічні і соціальні наслідки. Виходячи з вище викладеного і було визначено напрями досліджень і ті проблеми, на які перш за все слід звернути увагу.

Висновки до розділу 1

1. При побудові теоретико-методологічних засад визначення прибутковості виробництва продукції скотарства слід керуватися положеннями теорій прибутку, у витоків формування яких стояли меркантелісти, які намагалися пояснити природу прибутку, і продовжується до теперішнього часу. Найбільш вагомий внесок у їх формування внесли фізіократи, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Ст. Мілль, А. Маршалл, К. Маркс, П. Самуельсон. Тому не можна погодитись з твердженням, що теорія прибутку була сформована тільки у першій половині ХХ ст. з появою праць Ф. Найта, Й. Шумпетера, Е. Чемберліна, Дж. Робінсон. Вона безумовно представляє собою подальший крок у формуванні уявлень про природу та чинники формування прибутку, але разом з тим не узгоджується з класифікацією видів прибутку, яка використовуються у сучасній практиці.

Щодо визначення прибутку на рівні окремих галузей і скотарства зокрема, найбільш придатним слід уважати той, що визначається як різниця між виручкою та повною собівартістю реалізованої продукції.

2. Встановлено, що у переважній більшості підприємств виробництво продукції скотарства (молока та приросту ВРХ) є органічно поєднаним, проте рівень рентабельності її виробництва визначають окремо. Причому, при визначенні рівня прибутковості виробництва молока, результати від реалізації вибракуваних корів на м'ясо не враховуються і, тим самим, завищується рівень рентабельності виробництва цього виду продукції. З тим, щоб у повній мірі оцінити ситуацію у галузі, пропонується визначати рівень прибутковості виробництва продукції скотарства у цілому. З цією метою, у якості узагальнюючого показника, використовувати показник окупності витрат у цілому по скотарству.

3. Під час аналізу стану та розгляду основних проблем розвитку скотарства зясувалося, що між значенням галузі у вирішенні продовольчої безпеки країни та фактичними обсягами виробництва молока та приросту ВРХ існує не відповідність. Про це свідчать такі факти: завдання, що ставилися в «Державній цільовій програмі розвитку українського села на період до 2015 року» на 2007 р. не виконуються. Разом з тим, і наступний 2008 р., за попередніми прогнозами, не наблизить до їх вирішення. Як з’ясувалося, однією з головних причин подібного становища є насамперед збитковість виробництва продукції скотарства і особливо це стосується ВРХ, реалізованої на м'ясо.

4. Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

У районах, що займають провідні позиції у теперішній час за об’ємами виробництва продукції скотарства, знайшлися керівники, які зосередили увагу на забезпеченні інтенсивного розвитку галузі, досягли у цьому відношенні значних успіхів, що мало виключне важливе значення для формування міста району у загально обласному рейтинзі. Це перш за все такі підприємства, які добре відомі не тільки в області, але й далеко за її межами. До їх числа входять: ПАОП «Зоря» і ПАОП «Промінь» Красноградського району, СК «Восток» Ізюмського району, ДП ДГ «Кутузівка» Харківської області, ВСАТ «Агрокомбінат «Слобожанський» Чугуївського району та інші. У цілому ж відповідні зміни питомої ваги у загальнообласному виробництві, про що вже неодноразово наголошувалося, є наслідком одночасної дії двох чинників: зміни поголів'я корів та їх продуктивності.

У результаті вивчення основних тенденцій зміни поголів'я корів і молодняку тварин на вирощуванні та відгодівлі у розрізі районів, було виявлено, що вони багато у чому нагадують ті, які склалися у динаміці загальних обсягів виробництва молока та яловичини. Як з’ясувалося, у 2007 р. найбільша кількість корів зосереджена у районах, що входять до складу потужних виробників молока в області. До того ж і темпи скорочення поголів'я у них виявились найменшими. Це насамперед Красноградський, Кегичівський та Чугуївський райони, в яких поголів'я корів по відношенню до 1990 р. скоротилося на 70,4 %, 73,1 % і 75,8 %, відповідно, і у 2007 р. становило 3633, 2802 і 2688 голів. Хоча, як видно, воно теж було дуже значним. У той час як в інших районах області, наприклад у Лозівському і Краснокутському, їх чисельність зменшилася на 97,4 % і 96,7 % і дорівнювала лише 491 і 297 голів.

Щодо поголів’я молодняку та дорослих тварин на відгодівлі, то тут, як і у ситуації з коровами, найбільша їх кількість сконцентрована у районах, які: по-перше, займають передові позиції у рейтензі по виробництву приросту ВРХ; по-друге, мали найменші темпи скорочення поголів'я. Знов-таки це стосується Красноградського, Кегичівського і Чугуївського районів. За аналізуємий період часу, поголів'я молодняку тварин на вирощуванні та відгодівлі у них скоротилося на 74,1 %, 77,1 % і 79,6 % і у 2007 р. дорівнювало 7064, 4974 і 5900 голів, відповідно. Ще більш складною є ситуація у Лозівському, Первомайському, Зачепилівському і Коломацькому районах, в яких у 2007 р. залишилося лише 2,0 %, 2,1 %, 2,8 % і 2,9 % від рівня поголів'я 1990 р.

На відміну від підприємств, у господарствах населення чисельність поголів'я корів зросла, правда за умови, що на рівні окремих районів мали місце дуже суттєві відмінності. Так, зокрема, населення Куп’янського, Дворічанського і Дергачівського районів збільшило чисельність корів відповідно у 2,7, 2,5 та 2,3 рази, тоді як у Краснокутському районі, де відбулося особливо катастрофічне скорочення поголів'я корів у підприємствах (на 96,7 %), його нарощування відбувалося низькими темпами (на 17,9 %). У Красноградському районі взагалі темпи зростання поголів'я корів у населення були найменшими в області – 4,0 %.

До того ж нами також було проаналізовано характер динаміки поголів’я корів в особистих господарствах населення окремих районах. У результаті було з’ясовано, що майже в усіх районах останні часом, починаючи із 2002 р., тенденція набула зворотнього характеру. Особливо помітним зменшення поголів'я корів було у Зміївському, Чугуївському, Харківському та Дергачівському районах, в яких воно зменшилося на 54,9 %, 54,7 %, 53,0 % та 50,5 %, відповідно. Лише у двох районах, на фоні загального зменшення поголів'я корів, а саме у Шевченківському та Барвінківському районах, порівняно з минулим 2006 р., кількість корів дещо зросла – на 1,7 % та 0,7 %.

Відносно молодняку та дорослих тварин на відгодівлі, то тут, на відміну від поголів'я корів, у цілому за  рр. є райони в яких навпаки відбулося його зменшення. Причому кількість таких районів із року в рік зростає. Так, якщо у 2006 р. їх було чотири (Ізюмський, Харківський, Барвінківський, Балаклійський), то вже у 2007 р. до них приєдналися ще три райони (Печенізький, Велико-Бурлуцький, Красноградський). В усіх інших районах області у господарствах населення поголів’я молодняку та дорослих тварин на відгодівлі зросло.

Проте, не можна оминути і ту обставину, що населення всіх районів без винятку з 2002 р., як і у ситуації з поголів'ям корів, почало зменшувати поголів'я молодняка та дорослих тварин на відгодівлі. Інтенсивно ці процеси проходять у Вовчанському, Печенізькому та Зміївському районах (зменшення на 67,6 %, 59,3 % та 55,0 %). Таким чином, господарства населення, зменшуючи поголів'я, втрачають свої позиції в якості чинника, дія якого компенсувала зменшення поголів'я корів у підприємствах. А це, у свою чергу, підкреслює необхідність значного підвищення уваги до розвитку скотарства у підприємствах області.