Предмет, історія розвитку психофізіології (стр. 2 )

ЛЕКЦІЯ 3. ВИЩІ ПСИХІЧНІ ФУНКЦІЇ ТА ЇХ РОЗЛАДИ

Загальні положення

Розлади від ураження головного мозку виявляються чуттєвими, руховими, вегетативними порушеннями, а також порушенням ін­тегративної діяльності мозку, у тому числі гнозису, праксису, мови та ін.

Здатність людини до мови, цілеспрямованої діяльності та мислення забезпечується, насамперед, корою головного мозку. У зв’язку з цим у літературі широко використовується термін «вищі кіркові функції». Проте діяльність кори мозку реалізується через стовбурово-підкіркові структури, а тому більше підходить термін «вищі мозкові функції». Оскільки в медичній і психологічній літературі широко вживається термін «вищі кіркові функції», то ми теж будемо його дотримуватися.

Вищі кіркові функції надбудовуються над нижчими у філо - та онтогенезі, реалізуються через посередництво нижчих психічних функцій, а також через чуттєві, рухові, вегетативні та інші функції центральної нервової системи. Доведено, що вищі кіркові функції мають умовно-рефлекторний характер. Крім цього, важливу роль у їх розвитку відіграють соціальні фактори. На якість вищих кіркових функцій істотно впливає вік хворих.

Згідно з сучасними уявленнями вищі кіркові функції є функціональною системою зі складною ієрархічною будовою: вони умовно-рефлекторні за своїм механізмом, мають суспільно-історичне походження та розвиваються у кожного індивідуума після народження й тільки в соціальному середовищі під впливом культури певного суспільства. Дослідження вищих кіркових функцій у клініці проводять за допомогою спеціальних нейропсихолінгвістичних методик.

Локалізація функцій у корі головного мозку

Слід зазначити, що нині чітко розрізняють локалізацію функцій і локалізацію симптомів. Під функцією розуміють складну пристосувальну діяльність організму, що спрямована на здійснення будь-якого фізіологічного або психологічного завдання. Ця пристосувальна діяльність може здійснюватися різними способами, але важливо, щоб результат відповідав поставленому перед організмом завданню. Наприклад, психічна діяльність включає в себе дуже складні функціональні системи. Складність, багатоповерховість структурної організації таких систем, взаємозамінюваність їх окремих ланцюгів свідчать про те, що вони можуть здійснюватися лише комплексом одночасно працюючих зон, кожна з яких робить свій внесок у їх здійснення. Локальне пошкодження окремих частин подібної системи супроводжується появою тих або інших клінічних симптомів, які віддзеркалюють порушення будь-якої діяльності цієї складної функціональної системи. Так, складна мовна функція пов’язана не тільки з корою мозку, а й із підкірковими відділами та стовбуром мозку. Порушення мови в зв’язку з цим спостерігається при пошкодженні різних відділів мозку.

У корі мозку закінчуються провідники різних видів чутливості (кіркові зони аналізаторів). Пошкодження цих відділів спричинює розлади чутливості: шкірної (зацентральна звивина, тім’яна частка), кінестетичної (ті самі зони й лобова частка), слухової (верхня скронева звивина і звивина Гешля в глибині Сільвієвої борозни), зорової (внутрішня поверхня потиличних часток, більш складні розлади зору — при ураженні зовнішніх поверхонь потиличних часток), нюхової (медіальна поверхня скроневої частки — парагіпокампова звивина), смакової (кора навколо острівця Рейля), вестибулярно-просторової (на з’єднанні скроневої, тім’яної й потиличної часток). При подразненні цих частин кори головного мозку виникають парестезії, галюцинації та інші розлади.

При пошкодженні прецентральної звивини виникають пірамідні розлади (центральні паралічі або парези), при осередках у премоторній зоні і на внутрішньо-медіальній поверхні лобових часток — екстрапірамідні розлади.

Пошкодження лобових і скроневих часток супроводжується порушенням координації рухів і призводить до розвитку астазії — абазії (при цьому хворі падають на протилежний від осередку пошкодження бік).

Осередки пошкодження в медіобазальних відділах скроневих і лобових часток (лімбічна зона) призводять до розвитку вегетативно-вісцеральних розладів.

Слід зазначити, що всі функціональні системи (аналізатори) побудовані за вертикальним принципом. Аналізатор — рефлекторний апарат, який настроює нервову систему на краще сприйняття подразнення. Аналізатор на периферії починається з рецепторів, потім ідуть провідники, які закінчуються в корі головного мозку. Розрізняють первинну зону аналізатора (там, де безпосередньо закінчуються шляхи того або іншого виду чуття, вторинну зону, що розміщена навколо первинної зони й містить велику кількість асоціативних волокон, і третинну зону, до якої належить майже вся кора головного мозку. В аналізаторі відбуваються складні нейрофізіологічні процеси: вищий аналіз (точне диференціювання) і вищий синтез чутливості.

Агнозії

Гнозія — це здатність людини пізнавати предмети і явища навколишнього світу за даними відчуття. Наприклад, людина не лише бачить, а й впізнає предмети, які раніше бачила. Впізнавання є складною функцією окремих аналізаторів. Ця здатність організму набувається в процесі індивідуального досвіду (за механізмом умов­них рефлексів); здобута інформація закріплюються в корі головного мозку (функція пам’яті).

Агнозія (розлади впізнавання) розвивається при ураженнях у межах будь-якого одного аналізатора. Слід зазначити, що впізнавання виникає від комплексної дії зовнішніх подразників, від суми чуттєвих відчувань. Людина впізнає предмети і явища навколишнього світу не тільки внаслідок подразнення різних видів чутливості, а й за їх мовним визначенням за рахунок другої сигнальної системи за І. П Павловим.

Розрізняють такі види агнозії.

Зорова агнозія виникає при ураженні зовнішніх поверхонь потиличних часток. Хворі бачать предмети, оскільки не сліпі. Вони обходять їх, але не впізнають цих предметів і кажуть, що нічого «не бачать».

Слухова агнозія спостерігається при ураженнях кіркових відділів слухового аналізатора в скроневих частках. Хворі не можуть впізнавати предмети за характерними для них звуками (наприклад, дзвін монети, що впала на підлогу, собаку, що гавкає в сусідньому приміщенні та ін.). У такому разі виникає враження про глухуватість хворого. Насправді ж страждає не сприйняття звуків, а їхнє сигнальне значення.

Агнозія глибокої чутливості шкіри виникає переважно при ураженні тім’яної частки й виявляється у невпізнанні предметів при дії на поверхневі й глибокі рецептори. До таких розладів належить астереогноз — неможливість упізнавати предмети при пальпації їх із заплющеними очима. Істинний астереогноз виявляється при пошкодженні верхньої (а за деякими даними нижньої) тім’яної частки, коли залишаються збереженими елементарні шкірні й кінестетичні відчуття.

Смакова й нюхова агнозії, що зводяться до неможливості впізнавання предметів за відповідним сприйняттям, трапляються дуже рідко.

Апраксії

Праксія — це здатність виконувати комплекси рухів, які спрямовані на виконання тієї чи іншої дії за розробленим планом. При виконанні складних рухів робота скелетної мускулатури проходить в правильній послідовності при одночасному координованому скороченні й розслабленні багатьох м’язових груп. Такі складні дії (праксії) набуваються в процесі спеціального навчання або наслідування при взаємодії людини з навколишнім світом.

Складні дії (праксії) формуються на основі кінестезії — інформації, що безперервно надходить від пропріорецепторів при виконанні будь-яких дій. При праксіях значну роль відіграє також зоровий аналізатор. У процесі навчання й виконання складних рухових актів людини велике значення надається другій сигнальній системі, тобто усній і письмовій сигналізації. У зв’язку з цим розлади праксії пов’язані не лише з патологією кінестетичного аналізатора, а й залежать від ураження мовних функцій людини. Слід також зазначити, що для виконання цілеспрямованих дій потрібна бездоганна праксія мовних органів.

Апраксія — втрата навичок, вироблених у процесі індивідуального досвіду, складних цілеспрямованих дій (побутових, виробничих, символічна жестикуляція та ін.). При апраксіях відсутні виражені симптоми центрального парезу або порушення координації рухів.

У клініці виділяють такі основні види апраксії: ідеаторну, конструктивну й моторну.

Ідеаторна апраксія характеризується втратою плану або задуму складних дій. При цій апраксії також порушується послідовність окремих рухів (наприклад, при проханні показати, як закурювати цигарку, хворий черкає цією цигаркою по коробці, потім дістає сірник і підносить його до рота). Хворі не можуть виконувати мовних завдань лікаря, особливо символічних тестів (погрожувати пальцем, віддавати честь та ін.). Водночас такі хворі здатні повторювати, наслідувати дії дослідника.

Ідеаторна апраксія виникає при ураженні надкраєвої звивини тім’яної частки домінантної півкулі (у правші — лівої, у лівші — правої). Ідеаторна апраксія завжди є двосторонньою.

Конструктивна апраксія виявляється насамперед у неправильному напрямку дій: хворим важко конструювати ціле із частин (наприклад, скласти із сірників задану фігуру: ромб, квадрат, трикутник та ін.).

При цьому виді апраксії осередки ураження найчастіше знаходяться в кутовій звивині тім’яної частки домінантної півкулі. Конструктивна апраксія також є двосторонньою.

Моторна апраксія, або апраксія виконання, характеризується порушенням дій не лише спонтанних і за завданням, а й за наслідуванням. Вона часто однобічна (наприклад, при ураженні мозолистого тіла моторна апраксія може виникнути тільки в лівій руці).

Ураження тім’яної частки, так само, як і зацентральної звивини, спричинює апраксію в зв’язку із порушенням кінестезій; при осередках у місцях поєднання тім’яної, скроневої й потиличної часток (зона вестибулярно-просторового аналізатора) виникають порушення просторових співвідношень під час виконання складних рухових актів; при ураженні лобової частки (зона рухового аналізатора й ефекторних систем) виникає розлад навиків складних рухів, розлад програми дії з порушенням спонтанності і цілеспрямованості (лобова апраксія).

Для виникнення апрактичних або афатичних розладів велике значення мають порушення зв’язків між кірковими відділами аналізатора (особливо кінестетичного) і виконавчими руховими системами. У зв’язку з цим апрактичні й афатичні (мовні) розлади виникають при ураженні не лише кіркових, а й глибинних підкіркових відділів мозку, у яких найбільш сконцентровані шляхи цих зв’язків.

Афазії

Мовні розлади становлять одну із найскладніших проблем клінічної та медичної психології. Афазії — розлади мови без парезів мовних м’язів (гортанних, дихальних м’язів). Найосновніші з цих мовних розладів — це сенсорна й моторна афазії.

Сенсорна афазія характеризується тим, що хворі не розуміють мови. Моторна афазія виявляється в тому, що хворі не можуть розмовляти. Моторна афазія пов’язана з ураженням заднього відділу третьої лобової звивини в лівій півкулі у правшів (зона Брока). Ця зона знаходиться поряд із зонами м’язів обличчя, гортані, язика в прецентральній звивині. Нині вважають, що в цих випадках порушується фіксована програма послідовності скорочення мовноутворювальних м’язів (моторна частина мови). При осередках ураження в задньому відділі верхньої скроневої звивини домінуючої півкулі (зона Верніке) розвивається сенсорна афазія. Сенсорна частина мови формується переважно за допомогою слухового аналізатора, кіркове закінчення якого розміщене безпосередньо в скроневій частці. Слово для людини є сигналом різних, часто комплексних, чуттєвих розладів.

Мовні функції людини формуються в процесі онтогенезу. Спо­чатку розвивається розуміння чужої усної мови (рецептивна мова), потім — вимовляння слів, окремих виразів і речень (експресивна мова), після цього — розуміння мови письмової (лексія), а потім — письмо (графія). При ураженнях мозку можуть порушуватись усі мовні функції — тотальна афазія. В одних випадках страждає розуміння мови — сенсорна афазія, в інших — експресивна мова — моторна афазія. Розлади читання (алексія) і письма (аграфія), як правило, поєднується з іншими афатичними розладами, а іноді вони виступають на перший план.

Основні симптоми афатичних (мовних) розладів

При моторній афазії хворі розуміють мову інших, але вагаються у виборі слів для вираження своїх думок і відчуттів, їх лексикон дуже бідний, може містити лише кілька слів («слова-емболи»). При розмові хворі допускають помилки — літературні й вербальні парафазії, намагаються їх виправити й сердяться на себе, що їм не вдається правильно розмовляти. Раніше ми вже відмічали, що моторна афазія виникає при ураженнях зони Брока.

Потрібно розрізняти моторну афазію й дизартрію. Дизартрія є результатом двосторонніх уражень кортико-нуклеарних шляхів (центральних рухових нейронів переважно для мовних м’язів). При дизартрії хворі називають усе, але вимовляють слова погано. Особливі труднощі виникають при артикуляції звуків «р», «л», а також шиплячих. Побудова речень і словниковий запас при дизартрії не страждають. При моторній афазії порушуються побудова фраз, слів. Водночас при цьому виді афазії артикуляція окремих звуків чітка.

При сенсорній афазії основними симптомами є утруднення розуміння чужої мови й поганий слуховий контроль за особистою мовою. Хворі допускають багато літеральних і вербальних парафазій (літературні і словесні помилки). Хворі помічають ці помилки й сер­дяться на співбесідника, який їх не розуміє. При виражених формах сенсорної афазії хворі, як правило, багато говорять, а їхня мова малозрозуміла для людей («мовний салат»). При сенсорній афазії осередок ураження виявляється в задніх відділах верхньої скроневої звивини домінантної півкулі (зона Верніке).

При осередках у місцях з’єднання скроневої, тім’яної й потиличної часток може виникнути один із варіантів сенсорної афазії — семантична афазія. Для цієї афазії характерне невпізнавання не значень окремих слів, а їх граматичних і семантичних зв’язків. Такі хворі не можуть, наприклад, відрізнити вирази «брат батька» і «батько брата» або «кішка з’їла мишку» і «кішка, з’їдена мишкою».

У неврології і медичній психології виділяють ще один вид афазії — амнестичну. При цьому виді афазії хворим важко назвати різ­ні предмети, які їм показують. Вони забувають їх назви, але в звичайній спонтанній мові можуть їх використовувати. Таким хворим допомагає підказування першої частини назви предмета, який показують. Амнестичні мовні розлади трапляються при різних видах афазій, але найчастіше вони відмічаються при осередках скроневої частки або на місці поєднання тім’яно-потиличних часток.

Слід розрізняти амнестичну афазію й амнезію. Амнезія — це розлади пам’яті в здатності відновлювати раніше вироблені поняття. Різні види амнезії (ретроградна, антиретрогадна) виникають при осередках у медіобазальних відділах скроневої й лобової часток.

Алексія й аграфія зазвичай містять синдром сенсорної і моторної афазії, а інколи вони виступають на перший план і виявляються нібито в ізольованому вигляді. Така «ізольована» аграфія може виникнути в разі ураження заднього відділу середньої лобової звивини (поряд з проекцією пірамідних шляхів для правої руки), а «ізольована» алексія — при осередках у кутовій звивині домінантної півкулі на місці з’єднання потиличної й тім’яної півкуль.

При дослідженні вищих мозкових функцій (мовних, гнозії, праксії) з’ясовують спочатку, чи розуміє хворий значення слів, окремих фраз, метафор, граматичних і семантичних відношень; як він виконує інструкції лікаря (об’єктивна перевірка розуміння). Далі перевіряють, чи може пацієнт назвати предмети, які йому показують, а якщо це зумовлює труднощі, то з’ясовують як допомагає йому підказування. Спостереження над спонтанною мовою дає змогу оцінити лексикон хворого (бідний, стереотипний, різноманітний), можливість повторювати окремі артикульоми, слова, фрази. У процесі співбесіди виявляють парафазії (літературні й вербальні помилки), спроби виправити їх, чи вони залишаються непоміченими.

Перевірка функції алексії передбачає читання вголос і про себе, при цьому беруться до уваги помилки (паралексії), які помічає або не помічає хворий. Розуміння тексту об’єктивізується письмовими інструкціями.

Графію перевіряють написанням під час диктування й при письмових відповідях на задані питання, відмічають параграфії (помилки при письмі).

Для перевірки гностичних функцій рекомендується впізнавання предметів за зоровим, слуховим, дотиковим (і кінестетичним під час ощупування), смаковим і нюховим відчуттями.

У процесі дослідження проводять спостереження за дією хворих у житті, виконанням завдань; їхньою здатністю робити символічні жести, конструювати ціле із частин (наприклад, із сірників або інших невеликих предметів), з’ясовують здатність наслідувати дії дослідника.

ЛЕКЦІЯ 4. ВІДЧУТТЯ – ПСИХІЧНИЙ ПРОЦЕС.

Відчуття як психічна функція

Відчуття — психічний процес, що виникає в результаті впливу на органи чуття речей чи явищ навколишнього матеріального світу і полягає у відображенні властивостей цих речей і явищ. Відчуття зв’язують людину із зовнішнім і внутрішнім світом організму. Відчуття — початкове, основне джерело всіх наших знань про світ і основна умова психічного розвитку людини.

Перший етап пізнання навколишнього світу — це безпосереднє відображення органами чуття реального світу, це збирання окремих фактів, це діяльність таких психічних процесів як відчуття і уявлення.

На другому етапі пізнання виникають узагальнення, абстрагування безпосередньо відбитих на першому етапі пізнання об’єктів (це абстрактне мислення, здійснюване другою сигнальною системою).

Відчуття і сприйняття — перший почуттєвий етап пізнання дійсності.

Так, якщо в дитини в ранньому віці порушується надходження інформації, наприклад, у результаті втрати зору чи слуху, то виникає різка затримка психічного розвитку.

Будова аналізатора і його функції

Тепер згадаємо пройдене нами раніше. Анатомо-фізіологічний апарат, за допомогою якого виникають відчуття, І. П. Павлов називав аналізатором. Аналізатор складається з трьох частин. Перша частина — рецептори (нервові апарати на закінченнях нервів). Саме ці апарати першими приймають подразнення — інформацію із зовнішнього і внутрішнього світу. Друга частина аналізатора — аферентний нерв. Третя частина — відповідна частина підкірки і кори мозку, куди доходять відчуття. Кіркова частина аналізатора складається з трьох зон. У результаті збудження цієї ділянки мозку виникає психічний процес — відчуття.

Матеріалісти стверджують, що відчуття є перетворенням енергії зовнішнього світу на факт свідомості. За допомогою аналізаторів відбувається трансформація енергії, перехід одного виду енергії в інший. Коли подразник фізично впливає на рецептор, то в самому рецепторі виникає фізіологічний процес — збудження. Збудження іде нервом і приходить у певну ділянку мозку. Внаслідок збудження цієї ділянки кори великих півкуль у мозку виникає психічний процес — відчуття.

Отже, шлях виникнення відчуття — це шлях переходу від фі­зичних зовнішніх подразників через фізіологічні процеси у формування психічних явищ.

Анатомо-фізіологічний апарат, що створює відчуття, дає мож­ливість розчленувати численні впливи, які одночасно діють на орга­нізм, тобто робити аналіз. У зв’язку з цим він і названий аналі­затором. Аналізатор — рефлекторний апарат. Цей апарат настро­юється на краще приймання подразнення. Подразнення зумовлює рефлекторні акти аналізаторів. Це пояснюється тим, що доцентрові рефлекторні нервові системи доходять до кори головного мозку, а відтіля за допомогою еферентних волокон імпульси йдуть до виконавчих органів, у тому числі і до периферійних відділів аналізаторів, внаслідок чого і відбувається їхнє настроювання на краще приймання подразнення. Така взаємодія окремих частин аналізатора і забезпечує його роботу як цілісного комплексу. За будь-якого ушкодження аналізатора, хоча б однієї з його частин, — відчуття не виникає.

Наприклад, візьмемо око. Якщо воно ушкоджене, то зо­ро­вого відчуття не буде. Якщо ушкоджена якась частина зоро­вого аналізатора кори головного мозку (це потиличні частки), то від­чуття також не буде. Для того щоб виникло відчуття, потрібна взаємодія всіх частин аналізатора.

Вирішити проблему якісного аналізу відчуття — це означає від­повісти на запитання, яка психофізіологічна характеристика від­чуття. Відчуття з’єднують нас із зовнішнім світом.

Відчуття — джерело знань про навколишній світ

Відчуття — це психічні образи, що зв’язують нас з об’єктивною реальністю, це вікно у світ. Відчуття надають мозку необхідну інфор­мацію. Відчуття і сприйняття — джерела, у яких думка чер­пає враження буття, формує знання про навколишню дійсність.

Почавши з живого споглядання, постійно збільшуючи свої знан­ня про світ, творчо усвідомлюючи їх, переробляючи, перевіряючи на практиці, вносячи поправки до інформації органів відчуття, люди­на звільнилася від ілюзорного відображення дійсності і знайшла зв’язок між предметами і явищами об’єктивного світу.

Об’єктивні властивості світу: форма, об’єм, звук, колір тощо існу­ють у речей незалежно від того, відчуваємо ми їх у цей момент чи ні. Небо було блакитним, а море шуміло до появи людини на Землі.

Органи чуття виникли й існують остільки, оскільки існує сприй­маний ними реальний, незалежний від свідомості світ, оскільки існує матерія в різних її формах, видах, властивостях і відносинах.

Кожному виду відчуттів відповідають рецептори, що спе­­ціалізуються впродовж сотень тисяч років на відображенні тіль­ки одного, особливого виду об’єктивно існуючого руху матерії — енергії.

Кожен орган чуття — це віконце у світ, виправдане біологічно. Так, наше око сприймає світло і не сприймає тепло, що також має хвильову природу.

Класифікація відчуттів

У людини є такі відчуття: нюх, зір, слух, смак, дотик. Так скаже кожний. Проте їх набагато більше, а тому варто поділити їх на три гру­пи: інтерорецептивні, пропріорецептивні, екстерорецептивні.

Інте­ро­рецептивні відчуття  —  це відчуття, що виходять від внут­­рішніх органів. Це відчуття з боку серця, це відчуття наповнення їжею шлунку та ін. До цих відчуттів належать також невизначені, неспецифічні форми відчуття.

Інтерорецептивні відчуття  —  це те, як переживає людина внут­рішній стан організму. Вони є основними показниками гомеостазу, тобто внутрішньої рівноваги організму. Якщо внутрішні органи функ­ціонують нормально, то людина не відчуває їхньої роботи. При порушенні внутрішньої рівноваги виникають біль у шлунку, серці та інші відчуття. Якщо виникає нестача необхідних поживних речовин у крові, то це виявляється відчуттям голоду. Такі ж статеві потреби виникають внаслідок порушення інтерорецепторів, що і приводять до розвитку почуттів, відчуттів та статевого потягу.

Пропріорецептивна чутливість відображує положення тіла в про­сторі і має величезне значення. Пропріорецепція є основою ру­ху. Усі наші рухи повинні постійно коригуватися і будь-які навички є системою рухів, що коригується пропріорецептивною чутливістю. Так, велосипедист бачить не тільки дорогу, а й відчуває рух частин тіла і коригує їх за допомогою рецепторів, закладених у суглобах і зв’язковому апараті, тобто за допомогою пропріо­рецеп­торів.

Екстерорецептивні відчуття містять у собі перелічені раніше п’ять видів відчуттів. Екстерорецептивні відчуття забезпечують відобра­ження зовнішнього світу, орієнтування в ньому і формуван­ня діяльності.

Серед екстерорецептивної чутливості деякі вчені смак, нюх і до­тик вважають контактними видами чутливості, слух і зір — дис­тантними.

Слід зазначити, що існує ще один поділ відчуттів залежно від часу їх розвитку. Одні відчуття з’явилися раніше, інші — пізніше. Виді­ляють:

s протопатичне відчуття — древнє, елементарне малодиференційоване, яке збігається з переживаннями, емоціями (наприклад, відчуття комфорту);

s епікритичне відчуття — вища форма чутливості, спрямованої на предмети і явища навколишнього світу, і тісно пов’язана з пізна­вальними процесами.

Відчуття, що не увійшли в класифікацію

Поєднання шкірних і рухових відчувань під час обмацування предмета рукою зумовлює відчуття, що називається дотиком. До­тик — складне відчуття, що знаходиться на межі цих двох видів чутливості.

Виділяють ще інтермодальне відчуття. До нього належать відчуття, що знаходиться між двома групами відчуттів. Наприклад, людина знаходиться на березі моря і чує сигнал тепловоза чи елект­ро­воза. Цей сигнал чують також і глухі. Така чутливість сиг­налу пояснюється тим, що це відчуття є не тільки слуховим, а й вібраційним. А вібрація сприймається шкірою і проводиться кістками, у тому числі і в глухих. Вібрація в глухих частково ком­пенсує відсутність слухового відчуття. Так, Бетховен в останні роки життя втратив слух і слухав музику, повернувшись спиною до сцени. Отже, є перехідні відчуття, до яких можна відне­сти звук і вібрацію, зір і біль (при яскравому спалаху світла).

Існують також неспецифічні відчуття. Наприклад, сліпі можуть деякою мірою дотримуватись дистантного орієнтування (це так зване «шосте відчуття» сліпих). Щодо такого явища є два пояснен­ня: перше — що це теплове відчуття, яке сприймається обличчям сліпого; друге — що це новий вид відчуття на відбитий звук, сприйнятий вухом (цей вид відчуття схожий на ультразвукову локацію кажана, що дає йому змогу орієнтуватися в просторі). Для кажана слух — це локатор, що компенсує недоліки зору.

Слід зазначити, що поряд з названими видами відчуттів існують й інші відчуття, що знаходяться на межі з парапсихологією. Так, деякі люди можуть читати текст із зав’язаними очима. Таких випадків чимало (Роза Кулешова та ін.). Це пояснюється неспецифічною фоточутливістю шкіри. В експери­менті після 600 – 1000 спроб деякі піддослідні люди починали розріз­няти кольори рукою, що вказує на наявність неспецифічних фото­від­чувань на кистях. Це можна пояснити тим, що фоторецептори розміщені переважно в сітківці ока, проте частина фоторе­цеп­торів знаходиться у шкірі. Саме така неспецифічна чутливість під­силюється при патології гіпоталамуса і зорового горба, внаслідок чого розвивається надчутливість шкіри. Підвищена неспецифічна чутливість відмічалася в Рози Кулешової та інших істеричних особи­стостей, але вона не виявляється через стіни чи двері і навіть через аркуш паперу.

Будова ока і можливості людського зору

Серед усіх видів відчуттів найзначущими для людини є зорові і слухові відчуття.

Орган зору дає можливість сприймати далекі і близькі об’єкти. Око може рухатися за об’єктом, розглядаючи його. При цьому такі переміщення ока відбуваються стрибкоподібно. Відбувається мовби обмацування предмета поглядом на відстані. Голова рухається за об’єктом і кожен новий поворот голови дає нам нові зорові відчуття. За допомогою органа зору ми читаємо, дивимося кіно, а через оптич­­ні прилади пізнаємо невидиме. Зоровий аналізатор дає людині мож­ливість милуватися навколишнім світом, а також пізнавати його.

Зорові відчуття відіграють важливу роль у життєдіяльності лю­дини і тварин, у зв’язку з чим у них сильніше розвинені ділянки моз­ку, у яких проектуються зорові відчуття, тобто потиличні част­ки. Рецептори ока добре пристосовані до приймання променистої енер­гії і світла. 90 % всієї інформації людина отримує через очі. Око має високу чутливість. Так, людина бачить запа­лену свічку на відстані 27 км. Вона також сприймає спалахи світла, що тривають 0,003 с. У сонячному світлі людина розрізняє понад 25 тисяч від­тінків.

Промінь світла — це квант енергії, який в оці проходить крізь різні прозорі середовища. Такими прозорими середовищами є рогівка, передня камера ока, зіниця, кришталик. Криш­талик переломлює промені під різними кутами, що залежить від кри­визни різних його частин. Потім крізь драглисту масу (склисте тіло) промінь світла потрапляє на сітківку ока, яка склада­ється з кількох шарів нервових клітин і закінчується кінцевими апа­ратами — паличками і колбочками. Вони є рецепторами світла. Па­лички розміщені на периферійних ділянках сітківки, а кол­бочки — у її центрі. Частина сітківки, в котру входить сосок зорово­го нерва, зовсім не має рецепторів і називається сліпою плямою.

Палички високочутливі до слабкого за інтенсивністю світла. Во­ни відбивають світлоту предметів, тобто амплітуду відбиття пред­ме­тами електромагнітних хвиль. Це рецептори сутінкового, нічного зору. Колбочки мають низьку чутливість до світла і є рецепторами денного зору. Колбочки подають інформацію мозку про довжину електромагнітних хвиль, зумовлюючи відчуття кольору. У людини в сітківці ока міститься 130 млн паличок і 7 млн колбочок. Палич­ки і колбочки впираються своїми носиками в шар пігментних клітин. Пігмент оточує більшість фоторецепторів. Усередині фоторе­цеп­торів виявлена велика кількість пігменту. Пігмент поглинає світ­лову енергію, допомагає подразненню паличок і колбочок. Піг­мент, що міститься в паличках, називають зоровим пурпуром (родо­псином), а в колбочках — йодопсином.

Найдрібніша порція світла (фотон), що поглинається молекулою пігменту, зумовлює її розпад і виникнення заряджених іонів. Виниклі фотохімічні реакції речовини збуджують зоровий нерв. Збудження за допомогою доцентрових нервів проходить у підкір­ко­ві зорові центри, а потім — у кірковий відділ зорового аналізатора, тобто в потиличну частку. Одна частина зорового аналі­за­тора побудована за принципом просторової проекції різних точок сітківки в різних точках кори, інша — поєднує подразнення в склад­ні комплекси.

Кожна колбочка жовтої плями з’єднана з окремим нервовим во­лок­ном, що дає можливість точного розрізнення просторових від­но­син і форм. Палички з’єднані з нервовим волокном групами (до 200 паличок), що збільшує чутливість паличок до слабкого світла, але погіршує точність просторового розрізнення. Відображення просто­рових відносин тісно пов’язано із синтезом зорових відчуттів корою великих півкуль. Око людини реагує на світло в межах дов­жини хвилі від 390 до 760 мілімікрон (мільйонних часток мілі­метра).

Хроматичні й ахроматичні кольори

Дія світла зумовлює відчуття, які можна поділити на дві групи: відчуття ахроматичних кольорів (усі відтінки сірого, чорного, білого кольорів) і відчуття хроматичних кольорів (усі кольори, крім сірого, чорного і білого). Хроматичний — означає кольоровий. Кольори відрізняються один від одного за колірним тоном. Ахроматичні (без­барвні) кольори відрізняються тільки за світлотою. Починаючи від білого і закінчуючи чорним, через різні відтінки сірого кольору, людина розрізняє близько 300 відтінків.

Кольоровий зір здійснюється слабочутливими колбочками, що по­дають інформацію про довжину променя світла. У зв’язку з цим у присмерку і вночі ми не розрізняємо кольори. Якщо на око діють промені різної довжини, то сприймається тільки їхній загальний підсумок. Наприклад, якщо ми будемо обертати круг, що містить усі кольори веселки, то в результаті їхнього змішування ми одержимо білий колір. Змішування кольорів є центральним, а не периферійним процесом.

Будь-який колір має інший колір, що його нейтралізує. При змішуванні двох взаємонейтралізуючих один одного кольорів вихо­дить білий чи сірий колір. Ці кольори є додатковими. Наприклад, додатковим до блакитного буде жовтогарячий (оранжевий) колір.

Якщо змішуватимуться не додаткові кольори, то виходить но­вий проміжний між ними колір. Наприклад, синій колір, змішую­чись із червоним кольором дає фіолетовий колір. Колірне відчуття від суміші не залежить від спектрального складу кольорів, що змі­шуються. Це означає, що кольори, з яких виникло нове колірне від­чуття, самі можуть бути отримані з будь-якого змішування кольо­рів. Новий колір залежатиме від цих кольорів, незалежно від їх­ньо­го походження. Наприклад, змішування жовтого із синім дає сі­рий колір незалежно від того, чи є синій колір спектрально чистим, чи є результатом змішування інших кольорів.

Питання про природу колірних відчуттів є складним. Нині найпоширенішою є трикомпонентна теорія колірно­го зору. Відповідно до цієї теорії будь-який колір є сумою трьох інших кольорів, узятих у певних частках. Ці кольори мають бути не­залежні, тобто змішування двох кольорів не повинно давати тре­тій колір.

Відповідно до трикомпонентної теорії зору Т. Юнга  —  Г. Гельм­гольца існують три основних кольори: червоний, зелений і синій. Усі інші кольори і їхні відтінки утворюються при різних змі­шуваннях цих основних трьох кольорів. Відповідно до цієї теорії існують три види апаратів, що містять три різні речовини чутливих до червоних, зелених чи синіх променів. Будь-який предмет від­биває чи випускає різні промені в однаковій пропорції, але неоднакової сили, тому в нашому оці в будь-якій точці сітківки збуджуються всі три колірні відчуття, які відрізняються лише си­лою. Залежно від співвідношення сили збудження, спричиненої у цих апаратах, виникають відчуття трьох кольорів. У разі збуджень усіх трьох апаратів однакової сили виникає відчуття біло­го кольору. Вся наша поліграфія, фотографія, телебачення спира­ють­ся на цю трикомпонентну теорію колірного зору.

Існує теорія Л. І. Ітельсона, відповідно до якої очі працюють без будь-яких світлофільтрів, без рознесення спектра на колбочки, без змі­шування тонів. Механізм, винайдений природою, простий, еко­но­мічний і дає практично безмежні можливості для розрізнення скла­дових світлового потоку за довжиною та амплітудою їх хвилі. Світлові хвилі різ­ної довжини мають різну енергетичну потужність. Це енерге­тичне розходження і зумовлює, на думку Л. І. Ітельсона, відчуття світла.

Колір має три основні властивості: світлоту, колірний тон і наси­ченість.

Світлота показує силу подразнення, що діє на око, і харак­тери­зується яскравістю подразника і чутливістю до нього ока. Темні предмети більше поглинають, а білі — більше відбивають.

Колірний тон визначає особливості певного кольору і залежить від складу променів, що діють на око, тобто від довжини хвиль цих про­менів. Основні колірні тони — це 7 кольорів сонячного світла: дов­гі хвилі — червоний, оранжевий, середні — жовтий, зелений і короткі — блакитний, синій і фіолетовий кольори.

Насиченість кольору — це відмінність хроматичного кольору від сірого чи білого однакової з ним світлоти. Якщо до хроматичного кольо­ру додати великий відсоток сірого чи білого кольору, то його наси­ченість значно зменшується і він стане слабконасиченим.

Різні кольори по-різному діють на людину. Чорний колір гні­тить, а жовтий створює гарний настрій, червоний збуд­жує, а зелений заспокоює. Найкорисніші кольори називають опти­мальними, у зв’язку з чим фарбами цих кольорів переважно фар­бують приміщення і все, що в них знаходиться. Монотонність і неприродність — шкідливі, відсутність контрастів, як і їхній надмір, пригнічує.

ЛЕКЦІЯ 5. ЗМІНИ ВІДЧУВАНЬ ТА ЇХ ВИМІРЮВАННЯ

Найзагальніша характеристика властивостей відчуттів

Усі види відчуттів характеризуються такими властивостями як якість, інтенсивність відчуття, його тривалість, а деякі — просторо­вою локалізацією подразнення.

Якість відчуття — це те, що відрізняє одні відчуття від інших. Так, нюх дає можливість визначати тільки запахи, що можуть бути легкими, насиченими, приємними чи неприємними; зорові відчуття, як ми уже зазначали раніше, характеризуються насиченістю, колірним тоном, виразністю та ін.; слух — висотою, гучністю, тембром звуку тощо.

Інтенсивність відчуття визначає його кількісну характери­стику і залежить від сили подразнення: наприклад, звук інтенсив­ністю 65 – 70 дБ зумовлює звичайні відчуття. Водночас звуки інтен­сив­ністю понад 120 дБ уже спричинюватимуть надмірні слухові відчуття.