Так, людський слух розвивався завдяки мові і музиці, зір — геометрії й образотворчому мистецтву. Усі наші сприйняття належать до історично організованої системи уявлень і понять. Така система понять, закріплена і зацінювана в мові, є продуктом суспільно-історичного розвитку людства. Людське сприймання зумовлене всім попереднім історичним розвитком суспільної форми пізнання. Наше сприймання формується на основі суспільної і науково-практичної діяльності, досвіду і досягнень людства.
Сприймання й особистість. Апперцепція
Наше сприймання залежить не тільки від кількості і якості стимулів (подразнень), а й від особи і її особливостей. Сприймає не ізольоване око, не вухо саме по собі, а конкретна жива людина і в сприйнятті завжди тією чи іншою мірою виявляються її особистісні риси, її ставлення до сприйманого, потреби й інтереси, прагнення, бажання і почуття. Таку залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від особливостей її особистості називають апперцепцією.
Досить часто сприймана суб’єктом картина не є просто сумою миттєвих відчувань, вона містить такі деталі, яких навіть немає в цей момент на сітківці ока, але які людина начебто бачить на основі попереднього досвіду.
У процесі сприймання інформація використовується для того, щоб висувати і перевіряти гіпотези, характер яких визначається змістом минулого досвіду особи. Так, при показі випробовуваним незнайомих фігур уже на перших фазах сприймання здійснюється пошук еталона, до якого можна було б віднести сприйманий об’єкт. Це свідчить, що при сприйманні будь-якого предмета активізуються сліди минулих сприйнять. У зв’язку з цим той самий предмет може сприйматися і відтворюватися по-різному різними людьми.
Сприйняття залежить від минулого досвіду суб’єкта. Чим ширший досвід людини, чим більше в неї знань, тим ширше її сприйняття, тим більше вона бачить у предметі.
Зміст сприйняття визначається і поставленим перед людиною завданням і мотивами її діяльності. Істотним фактором, що впливає на зміст сприйняття, є установка суб’єкта. Під впливом установки сприйняття об’єкта спотворюється, наприклад, приїзд Хлєстакова в комедії «Ревізор».
У процесі сприймання беруть участь і емоції, що можуть змінювати зміст сприйняття.
Отже, на сприйняття людини впливають: минулий досвід, мотиви і завдання дії суб’єкта, мотиви і завдання його діяльності, установки, емоційний стан, переконання, світогляд людини, її інтереси та ін.
Деякі питання нейрофізіології сприймання і класифікація сприйнять
Сприймання, як і відчування, — рефлекторний процес. Основою сприймання є умовні рефлекси, тимчасові нервові зв’язки, що утворюються в корі головного мозку при дії подразників на рецептори навколишнього світу, які нерідко діють комплексно. У ядрах кіркових відділів аналізаторів здійснюється складний аналіз і синтез таких комплексних подразнень. На підставі такого аналізу виділяється об’єкт сприймання з фону, здійснюється синтез усіх властивостей об’єкта сприймання в цілісний образ.
Порівняно з відчуттями сприйняття є більш високою формою аналітико-синтетичної діяльності мозку. Без такого аналізу неможливе осмислення сприйняття. Наприклад, незнайома іноземна мова сприймається як суцільний звуковий потік.
Для осмисленого сприйняття мови, тобто її розуміння, потрібно розчленувати мову на окремі фрази, слова з їхніми значеннями. У процесі сприймання одночасно з аналізом відбувається й синтез, завдяки чому ми сприймаємо не окремі розрізнені звуки, а слова і фрази.
Синтез ґрунтується на установлюваних тимчасових нервових зв’язках.
Основою сприймання є два види нервових зв’язків: зв’язки, утворені в межах одного аналізатора, і міжаналізаторні зв’язки.
Нейрофізіологічні дослідження на макрорівні показали, що складний процес побудови образу сприйняття ґрунтується на системах внутріаналізаторських і міжаналізаторських зв’язків, які забезпечують найкращі умови виділення подразників і облік взаємодії властивостей предмета як складного цілого.
Класифікація сприйнять
Класифікації сприйнять (а також відчуттів) ґрунтується на відмінностях аналізаторів, що беруть участь у сприйманні. Залежно від того, який аналізатор відіграє в сприйманні переважну роль, розрізняють зорові, слухові, дотикові, кінестетичні, нюхові і смакові сприйняття.
Звичайно процес сприйняття здійснюється сукупністю взаємодіючих між собою аналізаторів. Так, рухові відчуття (пропріорецептори мозочка і суглобово-м’язового чуття) беруть участь у всіх видах сприйнять. Прикладом може бути дотикове сприйняття, в якому беруть участь тактильний і кінестетичний аналізатори. Аналогічно в слуховому і зоровому аналізаторах так само бере участь руховий аналізатор. Сприйняття рідко трапляється в чистому вигляді; зазвичай вони комбінуються й внаслідок цього виникають складні види сприйняття. Так, якщо людина читає, то задіює зорове, слухове і кінестетичне сприймання.
Поряд з цією класифікацією існує класифікація сприйнять залежно від форми існування матерії і відповідно до якої виділяють сприйняття простору, часу і руху.
Сприймання як дія
Моторні компоненти відіграють важливу роль у сприйманні, оскільки воно є своєрідною дією, спрямованою на обстеження сприйманого об’єкта і створення його копії, його подоби. Істотним компонентом сприймання є моторні процеси. До таких моторних процесів, наприклад, належать рухи руки, що обмацує предмет; рух ока, що простежує видимий контур предмета; рух гортані, що відтворює чутний звук, поворот голови в бік звукового подразника та ін.
Моторні компоненти відіграють провідну роль в акті дотику, особливо в активному дотику, що характеризується високою точністю — адекватність відображення предмета в цьому разі виникає при переміщенні руки, що рухається, щодо сприйманого предмета.
У роботі руки, що рухається, і руху ока є багато спільного, оскільки вони оглядають, «обмацують» контури малюнка і предмета. Рука «вчить» око своїм прийомам обмацування, «вчить» своєрідній стратегії і тактиці цього обмацування.
Рух руки, що обмацує предмет, і рух ока в процесі зору з певною умовністю можна поділити на дві групи. До першої групи належать рухи пошукові, настановні і коригувальні. За допомогою цих рухів здійснюється пошук заданого об’єкта сприйняття, встановлення руки чи ока у «вихідну позицію» і її коригування. Друга група рухів — група гностичних рухів і перцептивних дій. Ці рухи беруть участь у побудові образу, у вимірі просторових характеристик об’єктів, у впізнанні знайомих предметів тощо.
Адекватність сприйняття предметів чи явищ навколишнього світу виробляється в процесі життя, навчання і піддається перебудовам.
Як показують спостереження за особами, що втратили зір у ранньому дитячому віці, і сліпонародженими, котрим зір було повернуто у зрілі роки, у них відзначаються порушення сприйняття. Людина не може сприймати доти, доки вона не навчиться сприймати предмети і явища.
Вищенаведене вказує на те, що сприймання є системою перцептивних дій, оволодіння якими потребує спеціального навчання і практики.
Під спостереженням, що є довільною формою сприймання, мають на увазі навмисне, планомірне сприймання предметів чи явищ навколишнього світу.
Сприймання в цьому разі виступає як самостійна діяльність. Щоб спостерігати, потрібно навчитися користуватися нашими органами чуття, навчитися сприймати дотиком, бачити, чути, відчувати смак, запахи тощо. Чим ширший досвід і знання спостерігача, тим ширше його сприйняття.
Сприймання простору
Сприймання простору — необхідна умова орієнтування в ньому людини. Сприйняття простору — це відображення об’єктивно існуючого простору і передбачає сприйняття форми, розміру і взаємного розташування об’єктів, їх рельєфу, віддаленості і напрямку, у якому вони знаходяться. Стосунки людини із середовищем охоплюють і саме тіло людини з характерною для нього системою координат. Сама людина — це матеріальне тіло, що знаходиться у просторі.
Слід зазначити, що визначення форми, розміру, місця розташування і переміщення предметів один щодо одного і одночасний аналіз положення власного тіла щодо навколишніх предметів є вищим проявом аналітико-синтетичної діяльності і здійснюється діяльністю комплексу аналізаторів.
У сприйманні простору особливу роль відіграє руховий аналізатор, що установлює взаємодію між різними аналізаторами. До спеціальних механізмів просторового орієнтування належать нервові зв’язки між обома півкулями мозку в аналізаторній діяльності: бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний нюх та ін. Важливу роль в аналізі навколишнього простору відіграє функціональна симетрія, характерна для всіх парних аналізаторів. При цьому одна з сторін аналізатора є домінуючою. Наприклад, одне око є домінуючим за гостротою зору, тоді як друге може бути домінуючим за розміром поля зору.
Сприймання тривимірної форми реальних предметів об’єктивної дійсності здійснюється, як правило, зоровим, тактильним і кінестетичним аналізаторами.
Під час сприймання форми найбільш інформативною ознакою є контур предмета, який є межею поділу між фігурою і фоном. Потім завдяки мікрорухам очей виділяються межі предмета (контур і дрібні деталі). В подальшому за допомогою мікроруху очей зоровий аналізатор не тільки виділяє межу між об’єктом і фоном, а й проходить по ній.
На зорове сприймання впливає багато суб’єктивних і об’єктивних факторів й умов: розмір предмета, відстань між об’єктом і очима спостерігача, освітленість, контрастність між яскравістю предмета і фоном та ін.
При дотиковому сприйманні рука, що рухається, бере предмет, повертає його, доторкається до нього з різних боків і раз у раз повертається назад. Сприйняття форми в цьому разі складається на підставі об’єднання в єдиний комплекс тактильних і кінестетичних відчувань.
Сприйняття розмірів предметів визначається їхнім кутовим розміром (розмір їх зображення на сітківці ока) і відстанню, з якої вони спостерігаються. Сприймання розміру предметів (об’єктів) здійснюється за допомогою акомодації і конвергенції. Акомодація — це зміна заломлювальної здатності кришталика зміною його кривизни. Акомодація нерозривно пов’язана з конвергенцією, тобто зведенням зорових осей на фіксованому предметі. Кут конвергенції використовується як індикатор відстані, як своєрідний далекомір. Комбінація двох подразників — розміру зображення на сітківці і напруження очних м’язів у результаті акомодації і конвергенції і є умовно-рефлекторним сигналом розміру сприйманого предмета. Акомодація і конвергенція діють на невеликих відстанях: акомодація — 5 – 6 м, а конвергенція — до 450 м. Проте людина сприймає глибину предметів і займаного ними простору на відстані до 2500 м. Таке сприймання глибини і віддаленості предметів здійснюється завдяки бінокулярному зору. Деяким точкам сітківки одного ока відповідають певні точки сітківки іншого ока. Такі точки називаються кореспондуючими точками. Одночасне їхнє збудження дає відчуття одного об’єкта в полі зору (наприклад, зірка, місяць тощо).
Якщо зображення предмета потрапляє на сітківку обох очей на різній відстані від її центра (некореспондуючі точки), то спостерігається один із двох ефектів: враження двоїння предмета чи враження більшої або меншої віддаленості цього об’єкта порівняно з реальною. В такому разі створюється враження об’ємності, або стереоскопічного ефекту.
Важливим моментом просторового розпізнавання є сприйняття напрямку, у якому знаходяться об’єкти щодо інших об’єктів чи спостерігачів. Напрямок, у якому ми бачимо об’єкт, визначається місцем його зображення на сітківці ока і положенням людини відносно навколишніх предметів. Для людини характерне вертикальне положення тіла щодо горизонтальної площини землі.
При бінокулярному зорі напрямок видимого предмета визначається законом тотожного напрямку, відповідно до якого подразнення, що падають на кореспондуючі точки сітківки, бачаться нами в тому самому напрямку. Інакше кажучи, ми бачимо зображення на одній прямій, якби вона була проведена від точки, розміщеної посередині між очима.
Сприймання напрямку здійснюється не тільки зоровим, а й слуховим аналізатором за допомогою бінаурального слуху. Основу диференціювання напрямку звуку становить різниця в часі надходження сигналів у кору головного мозку від обох вух.
Ілюзії
Структура цілого істотно впливає на сприйняття частин, що входять до його складу. Іноді виникають помилки в сприйнятті, тобто ілюзії. Особливо наочно це виявляється в деяких оптико-геометричних ілюзіях. Форма фігур залежить від оточення, розміри ліній — від розмірів тих фігур, до складу яких вони входять. Від структури цілого залежить не тільки сприйняття розміру, а й напрямку кожної лінії, що входить до складу цілого.
Крім ілюзій, пов’язаних з впливом цілого на оцінку фігури чи перенесення цілого на частину, існують ілюзії «від частини до цілого» (інштейн, 1999). Трапляються також ілюзії, що ґрунтуються на переоцінюванні гострих кутів, вертикальних ліній порівняно з горизонтальними та ін.
У вітчизняній і зарубіжній літературі наводиться багато інших зорових та інших ілюзій.
У природі є багато фактів і явищ, що ґрунтуються на зорових ілюзіях. Так, мімікрія заснована на злитті забарвлення тварини з середовищем, використання деформуючого малюнка призводить до того, що порушуються обриси тварини і її неможливо розрізнити і впізнати (наприклад, яскраві смуги в зебри).
Дотепер немає чіткої теорії виникнення ілюзій. Це пов’язано з тим, що образ на сітківці ока сам собою не визначає образ чи об’єкт сприйняття. Місцеве подразнення, що виникає на сітківці, посилає імпульси в кору головного мозку, і тільки там відбувається аналіз і синтез інформації, що надходить. Ілюзії саме і вказують на вплив цілого на сприйняття частин. Цей вплив цілого полягає: а) у внутрішній взаємодії і взаємопроникненні частин; б) у тому, що деякі з цих частин мають панівне значення при сприйнятті частин цілого, у тому числі і самого цілого. Ці положення певною мірою і пояснюють виникнення ілюзій.
Сприймання часу
Час і простір — основні форми існування матерії. Час дає людині змогу орієнтуватися в навколишньому середовищі і раціонально будувати свою діяльність.
Сприймання часу — відображення об’єктивної тривалості, швидкості і послідовності процесів і явищ навколишньої дійсності. Людина найточніше сприймає тільки короткі відрізки часу в межах 0,5 – 2 с. Якщо час менший за 0,5 с, то вплив як одиничного вже не сприймається. Так, 18 зображень за секунду зливаються в один безперервний рух, 16 коливань повітря (вібрацій повітря) сприймається нашим вухом як один найнижчий звук, 18 легеньких натиснень на шкіру впродовж однієї секунди відчуваються як одне натиснення. Така здатність органів чуття дає людині змогу орієнтуватися в часі, і ця здатність може варіюватися в різних людей.
Вище верхньої межі (2 с) людина може оцінювати час тільки приблизно з урахуванням її діяльності. На оцінювання часу, що плине, діють біологічні і психічні фактори, рівень недремності та ін. Так, підвищення температури може спричинити переоцінку тривалості часу, а зниження температури — навпаки недооцінку. Седативні препарати, транквілізатори та інші ліки сповільнюють фізіологічні процеси в мозку і призводять до недооцінки відрізків часу. Під час приймання збудливих ліків, що прискорюють психічні процеси в мозку, людина прискорено сприймає відрізки часу.
Відлік часу — надзвичайно важлива частина пристосувальної діяльності людини, що дає їй змогу орієнтуватися в навколишньому середовищі. Орієнтування в часі у людини здійснюються за допомогою кіркових відділів мозку, хоча спеціального центра часу дотепер не виявлено. Сприймання часу здійснюється сукупністю аналізаторів, поєднуваних у єдине ціле. Сприймання часу пов’язане з ритмічною зміною збудливості і гальмування, із загасанням збуджувального і гальмового процесів у центральній нервовій системі — з циркадними ритмами. У сприйманні часу беруть участь різні аналізатори, але найточнішу диференційованість проміжків часу дають кінестетичні і слухові відчуття. Особливу значущість має кінестетичний аналізатор у сприйнятті ритму. Під ритмом психологи розуміють сприйняття серії об’єктів як серії групи стимулів. Сприймання ритму супроводжується рухами. Почуття ритму у своїй основі має моторну природу. Сприйняття різних періодів часу пов’язано з емоціями, тобто переживаннями. Зазвичай час, проведений цікаво, діяльно, здається коротшим, ніж змарнований у бездіяльності. Позитивні емоції створюють ілюзію швидкого перебігу часу, негативні — розтягують часові проміжки.
За допомогою сучасних нейрофізіологічних методів дослідження, в тому числі мікроелектронної реєстрації електричної активності окремих нейронів, було вивчено рефлекс на час. Проявом цього рефлексу є ефект екстраполяції, який полягає в тому, що спайки починають виникати ще до початку дії подразника. У зв’язку з цим максимум відповіді передує чи збігається з його пред’явленням і виражається в поступовому скороченні латентного періоду відповіді нейрона, а потім і у випередженні розрядом реально діючого подразника. При перерві у досліді вироблений ефект екстраполяції порушується і відповідна реакція нейрона виникає знову з певним латентним періодом. Ефект екстраполяції можна створити за допомогою світлових і звукових подразників. Нейрони з екстраполюючим ефектом було виявлено в гіпокампі та у зоровій корі кролика.
У зоровій корі було також виявлено нейрони — «детектори часу», оскільки вони вибірково реагували на спалахи світла, що подавалися з певними інтервалами. Одні з них реагували на спалахи з інтервалом 2 с, а інші — 5 с.
Крім того, у мозку було виявлено циркуляцію імпульсів по ланцюгах. Такий ланцюг виявлено між таламічними ядрами і пірамідними клітинами кори мозку. Швидкість проведення імпульсу по цьому ланцюгу становить від 0,5 до 8,1 мс. Циркуляція імпульсів на ланцюгу зумовлюється як окремими подразниками, так і ритмічними подразненнями однієї частоти. Окрім того, не виключено, що відлік часу здійснюється особливими механізмами, діяльність яких пов’язана з пейсмекерними нейронами.
Сприйняття руху
Цілеспрямована діяльність живого організму пов’язана з рухом, який є головним засобом взаємодії його з навколишнім середовищем. З огляду на це питання психофізіології рухів, зокрема сприйняття рухів, є надзвичайно актуальним.
Сприйняття руху — це відображення зміни положення об’єктів у певні періоди часу.
Сприйняття руху має особливо важливе значення. В одних випадках рух — це сигнал небезпеки, в інших — сигнал позитивних емоцій. Провідну роль у сприйманні руху відіграють зоровий і кінестетичний аналізатори. Основними параметрами руху є швидкість, прискорення і напрямок. Рухомий предмет (об’єкт) ми бачимо тому, що він виходить з ділянки кращого бачення і ми змушені пересувати очі чи голову для того, щоб знову фіксувати на ньому свій зір. Об’єкт, що рухається, зміщується відносно нашого тіла і це вказує на його пересування.
Людина отримує інформацію про рух за допомогою зорового аналізатора двома способами: при фіксованому погляді і за допомогою рухів очей, що стежать за об’єктом. Розрізняють рухи дійсні й удавані. Удавані рухи навколишніх предметів відчуває людина стомлена чи в стані сп’яніння.
Враження руху виникає також при відсутності руху, але при чергуванні на екрані через невеликі проміжки часу низки зображень, що відтворюють послідовні фази руху предмета (об’єкта). Таке явище називають стробоскопічним ефектом. Для його виникнення необхідно, щоб окремі подразнення були відділені одне від одного певними проміжками часу. Така пауза між подразненнями має становити близько 0,06 с. Якщо пауза менша, то зображення зливаються, а якщо більша, то зображення сприймаються як роздільні. На стробоскопічному ефекті заснований кінематограф.
Відомо, що око має властивість інерції, яка полягає в тому, що зорове відчуття виникає не відразу з початком дії подразника і зникає також не відразу після закінчення дії подразника. Завдяки цьому око зберігає на якийсь час проведене на нього світлове подразнення, внаслідок чого виникає враження руху в кіно при зміні 24 кадрів за 1 с.
Сприйняття руху можливе також і за допомогою слухового аналізатора. Чутність звуку посилюється у разі наближення джерела звуку і слабшає з його віддаленням. 
ЛЕКЦІЯ 7. ПСИХОФІЗІОЛОГІЯ УВАГИ
Визначення уваги
Питання уваги цікавили дослідників з давніх часів. Це пов’язано з тим, що увага є важливою і необхідною умовою ефективності усіх видів діяльності людини.
Увага пов’язана з процесами відчуття, сприймання, мислення та ін. Людина сприймає з навколишнього світу предмети і явища. Увага на відміну від гностичних процесів свого змісту не має, а є динамічною характеристикою перебігу пізнавальної діяльності. З увагою нерозривно пов’язані інтереси і потреби, установки і спрямованість особи, зміна відношення до об’єкта. Зміна відношення особи до об’єкта виражається в увазі — предмет стає більш ясним і виразним. Не маючи свого змісту, увага специфічним чином впливає на взаємозв’язок діяльності й образу. Установлено, що чим активніша свідома діяльність, тим краще виявляється об’єкт. Водночас чим чіткіше виявляється у свідомості об’єкт, тим інтенсивніша і сама свідомість.
Одним із проявів уваги є спрямованість свідомості, що виявляється у вибірковості, у довільному чи мимовільному виборі, виділенні об’єктів, що відповідають потребам, цілям і завданням особистості. Зосередженість (концентрація) уваги на одних предметах і явищах припускає одночасне відвернення від усього стороннього. У зв’язку з цим ці об’єкти чи явища стають більш ясними і виразними доти, доки не буде досягнуто мети.
З увагою пов’язане регулювання перебігу всіх психічних процесів особи. Увага може виявлятися в сенсорних, мнестичних, розумових і рухових процесах.
З’являючись у процесі пізнавальної діяльності (сприймання, пам’ять, мислення), увага сприяє їх ефективності. Так, з увагою пов’язані точність і повнота сприйняття: ослаблення уваги може призвести до значних порушень сприйняття.
Інтерес до уваги зріс у зв’язку з потребами прикладної психології, розвитком когнітивної психології і самої психофізіології. Нині постала актуальна потреба в дослідженні діяльності людини-оператора, завданням якого є стежити за сигналами на екрані, цифровими шкалами чи пультом керування. Проведені дослідження показали, що операторам притаманна нестійкість і широка варіабельність показників. Крім того, в операторів і в авіадиспетчерів було виявлено явище перцептуального перевантаження, що характеризується зниженням ефективності аналізу багатьох повідомлень, які надходять водночас. Ці розлади були пов’язані з процесами уваги, які різні у різних людей (, 1996; І. Ф. Аршава, 2001).
Для вивчення стану уваги в операторів і в авіадиспетчерів було впроваджено метод дослідження з дихотичним прослуховуванням, запропонований у 1953 р. К. Черрі. Ця методика полягає в тому, що різні потоки повідомлень подаються паралельно на праве і на ліве вухо. Завдання зводиться до того, що випробуваний повинен прислухатися тільки до одного повідомлення (релевантного), що надходить тільки через певний навушник і має всі ознаки, описані в інструкції. До числа релевантних сигналів могли належати списки слів, перелік цифр, окремі звукові сигнали тощо. Оцінювання селективності уваги проводили за числом правильно виявлених цільових сигналів або за останнім відтворенням їх напам’ять. В окремих випадках випробуваний повинен був відповідати на запитання, що стосувалися змісту повідомлень.
Число наукових праць, присвячених проблемі уваги, зросло в останні два десятиліття у зв’язку з тим, що увага відіграє важливу роль у процесах навчання, активності свідомості, регуляції рівня пильнування й ін.
Незважаючи на такий підвищений інтерес до уваги, дотепер немає чіткого її визначення. Проаналізувавши дані літератури і наші власні спостереження, ми пропонуємо таке визначення уваги: увага — це спрямованість і зосередженість свідомості суб’єкта в певний період часу на будь-якому об’єкті чи явищі.
Види уваги
За характером походження і способами здійснення виділяють два основні види уваги: мимовільну і довільну. Мимовільна увага виникає і підтримується незалежно від свідомих намірів і цілей людини, довільна — це свідома увага, що спрямовується і регульовано зосереджується. Довільна увага розвивається на основі мимовільної. Ці види уваги можуть розглядатися і як рівні уваги.
Мимовільна увага визначається фізичними, психофізіологічними і психічними факторами і залежить від якості і новизни подразника, що її зумовив. Новизна може полягати в появі раніше відсутнього подразника, зміни властивостей уже діючих подразників чи ослабленні (припиненні) їхніх дій тощо. Увагу зумовлює все незвичайне. Найрізноманітніші подразники, яким притаманна новизна, привертають увагу. Увагу привертають також сильні подразники (голосні звуки, яскраве світло і кольори, різкі запахи). При цьому має значення не стільки відносна інтенсивність подразника, тобто співвідношення подразника за силою з іншими діючими в цей момент подразниками; вирішальне значення все ж таки має контраст між ними. Це стосується не тільки сили подразника, а й інших його особливостей. Так, маленькі предмети швидше помічаються серед великих, трикутник — серед прямокутників.
Якщо подразник відповідає потребам індивідуума, то він зумовлює мимовільну увагу. Винятково велика роль безпосереднього інтересу в мимовільній увазі. Будь-яке цікаве подразнення (емоційно насичене і захоплююче) зумовлює тривале й інтенсивне зосередження.
Загальна спрямованість особи також впливає на мимовільну увагу. Так, нову театральну афішу про майбутню виставу помітить «театрал». Водночас ця людина не помітить афіші про майбутній футбол. Це пов’язано з тим, що основна функція мимовільної уваги полягає у швидкій і правильній орієнтації, в постійно змінюваних умовах середовища, у виділенні тих його об’єктів, що можуть мати в цей момент найбільший життєвий зміст.
Довільна увага, як вищий вид уваги, склалася в процесі трудової діяльності людини. Така увага виникає у всіх випадках, коли в процесі трудової діяльності людини поставлено певне завдання і вона свідомо виробляє програму дій. Це і визначає виділення об’єктів її уваги. У зв’язку з цим увага в такому разі спрямована на виконання поставленого завдання, мети з певними зусиллями волі. Вольові зусилля обов’язкові для організації уваги при входженні в роботу, при виникненні в ній утруднень, ослабленні пізнавального процесу, а також при наявності перешкод чи сильних емоційних подразників.
У довільній увазі виявляється активність особистості. При такій увазі інтереси мають опосередкований характер (інтереси мети, результати діяльності). Основною функцією довільної уваги є активне регулювання перебігу психічних процесів. За допомогою довільної уваги людина здатна витягати з пам’яті правильні рішення і здійснювати завдання, що виникають у процесі діяльності.
Крім довільної і мимовільної уваги існує ще післядовільна увага. Так, якщо в цілеспрямованій діяльності для особистості цікавими і значущими стають зміст і сам процес діяльності, а не тільки її результат, як при довільній увазі, то ми вправі говорити про післядовільну увагу. Людині не потрібно великих вольових зусиль для підтримання уваги, оскільки її захоплює діяльність.
Властивості уваги
До властивостей уваги належать: селективність, стійкість, переключення, розподіл і обсяг уваги.
Селективність уваги
Селективність (вибірковість) уваги характеризується тим, що вона спрямована на всі стимули (фізичні і лінгвістичні). Нервова система, за (1958), має безліч входів, але працює як одиничний комунікаційний сигнал. На входах усіх каналів здійснюється селекція, тобто добір сенсорної інформації, що має деяку спільну ознаку. Така селекція може бути налаштована на приймання бажаної інформації. Вибір певного класу подій визначається властивостями самих подій і станом організму. Основою селекції можуть слугувати фізичні ознаки стимулу (розмір, інтенсивність тощо). Фільтр блокує входи для іншої інформації, що деякий час зберігається в блоці короткочасного збереження, який розміщений перед фільтром. Ця інформація може пройти фільтр, якщо стався зсув селекційного процесу з одного виду сенсорної інформації на іншій.
На фільтрі стимулів відбувається виділення одного з каналів за фізичними властивостями, за якими сигнали проходять безперешкодно. Водночас відбувається ослаблення сигналів на інших каналах. Всі ослаблені і неослаблені стимули проходять через логічний аналізатор (словник), представлений нейронами, активність яких пов’язана з певним словом, що входить до словника особи, і приводить до усвідомлення ним слів. Такі нейрони можуть активуватися слабкими і неослабленими сигналами (А. Трейсман, 1964).
Усі сигнали доходять до логічного аналізатора і там аналізуються на предмет специфічності. Виявлено пряму залежність між важливістю сигналу для організму і ступенем активності нейронів логічного аналізатора. Такий сигнал може бути слабкої сили, а його важливість оцінюється на основі минулого досвіду. Свідомість не контролює логічний аналізатор. Усвідомлюється тільки інформація, що виходить з логічного аналізатора.
Стійкість уваги
Стійкість уваги — це тривалість збереження інтенсивної уваги. Показник стійкої уваги — це висока продуктивність діяльності впродовж тривалого часу. Стійкість уваги характеризується її тривалістю і ступенем концентрації під час її збереження. Стійкість уваги залежить від об’єкта зосередження й активності особи при спрямованому зосередженні. Важливою умовою тривалого зосередження є мінливість і рухливість об’єктів уваги.
Переключення уваги
Переключення уваги зводиться до навмисного переходу суб’єкта від одного виду діяльності до іншого, від одного об’єкта до іншого, від однієї дії до іншої. Виділяють такі показники переключення уваги: час, затрачуваний на перехід від одного виду діяльності до іншого; продуктивність роботи (обсяг за одиницю часу порівняно з діяльністю без переключення уваги); якість (точність, безпомилковість) роботи. Успішність переключення уваги залежить від багатьох умов і, насамперед, пов’язана з попередньою і наступною діяльністю людини. Існують індивідуальні розходження в переключенні уваги, що особливо важливо у багатьох сучасних процесах (наприклад, диспетчера). Крім переключення уваги виділяють також відвертання уваги, під яким розуміють мимовільне переміщення уваги з основної діяльності на об’єкти, що не мають значення для її успішного виконання (наприклад, підвищене відвертання уваги у окремих студентів на заняттях). Підвищене відвертання уваги є однією з причин погіршення показників діяльності.
Розподіл уваги
Розподіл уваги — це властивість, з якою пов’язана можливість одночасного успішного виконання (поєднання) двох і більше різних видів діяльності і кількох дій. Такий розподіл уваги потрібний у багатьох сучасних професіях (оператор, водій, вчитель тощо.). Чим складніші поєднувані види діяльності людини, тим важче розподіляється увага, а при подальшому підвищенні складності розподіл уваги стає неможливим.
Обсяг уваги
Обсяг уваги характеризується кількістю одночасно чітко сприйманих об’єктів. Установлено, що при сприйманні безлічі простих об’єктів (літери, фігури) в інтервалі 0,07 – 0,1 с обсяг уваги дорівнює в середньому 5 – 7 елементам ( та ін., 1986), а за (2001) — 7 – 9 стимулам чи елементам. У молодших школярів обсяг уваги обмежений, а з віком він збільшується. Розширенню обсягу уваги сприяють формування умінь групувати, систематизувати, поєднувати за змістом сприйманий матеріал.
Фізіологічні механізми уваги
Мимовільна увага має рефлекторний характер. І. П. Павлов вважав, що в кожен момент часу в корі мозку є яка-небудь ділянка, що характеризується найбільш сприятливими, оптимальними умовами для збудження. Відповідно до закону індукції в цій ділянці відзначається підвищена концентрація нервових процесів і водночас в інших ділянках виникає гальмування і навпаки. У такому осередку збудження легко утворюються нові умовні рефлекси, успішно проводяться диференціювання. У цей момент це — «творчий відділ великих півкуль». Осередок оптимальної збудливості динамічний, тобто пересувається корою. стверджував, що для розуміння фізіологічних механізмів уваги провідне значення має принцип домінанти, згідно з яким у мозку завжди є домінуючий, панівний осередок збудження.
Увага виникає на фоні загального пильнування організму, і кори зокрема. Труднощі зосередження уваги виникають як на розслабленому фоні, так і на фоні надмірного пильнування. Перехід від пасивного до активного пильнування (уваги) забезпечує загальна активація мозку, здійснювана ретикулярною формацією стовбура мозку, гіпоталамічні й інші структури неспецифічних систем мозку. Мимовільна увага пов’язана із загальними генералізованими формами неспецифічної активації мозку. Водночас довільна увага пов’язана як зі збільшенням загального рівня активації мозку, так і зі значними зрушеннями активності певних специфічних мозкових структур. Провідну роль у процесах уваги відіграє кора мозку, насамперед лобові частки мозку.
Нейрональні механізми уваги
На сьогодні встановлено, що велика частина сенсорної інформації обробляється в організмі людини автоматично без участі уваги. М. Познер і К. Снайдер (1975) виділили три ознаки, характерні для автоматичного оброблення інформації:
s автоматичне оброблення інформації здійснюється мимоволі без зусиль суб’єкта і не потребує звернення до ресурсів організму;
s сенсорна інформація не доходить до свідомості;
s сенсорна інформація не взаємодіє з будь-якою поточною психічною (інтелектуальною) діяльністю, тобто не порушує її.
Проте із приводу третьої ознаки авторам можна заперечити, оскільки підпорогові подразники впливають на психічні процеси, насамперед на емоції суб’єкта (наприклад, знижений стан настрою в осіб із захворюваннями печінки і жовчовивідних шляхів, хоча імпульсація від інтерорецепторів і не досягає рівня свідомості).
Сенсорна інформація автоматично обробляється нейронними детекторними системами, що створюють базу сенсорних даних для формування відповідних образів і їхніх слідів у пам’яті. Доказом автоматичного оброблення інформації, що надходить, є також переведення сенсорної інформації в сенсорну пам’ять (ехоїчну, іконічну).
Поділ когнітивних процесів на автоматичні і контрольовані цілком збігається з поділом уваги на мимовільну і довільну. При мимовільній увазі переважають автоматичні процеси. Водночас при довільній увазі потрібні зусилля для розподілу ресурсів суб’єкта, оскільки вона спрямована на усвідомлювану мету і інтерферує з іншими видами психічної діяльності людини.
При мимовільній увазі аналіз і оброблення сенсорної інформації відбуваються автоматично і не потребують від суб’єкта спеціальних зусиль. Основою мимовільної уваги є орієнтовальний рефлекс, що потім включає довільну увагу, а остання забезпечує подальше і контрольоване оброблення подразнення.
Орієнтовальний рефлекс сприяє кращому сприйняттю стимулу. Новий подразник приводить до розвитку генералізованого орієнтовального рефлексу, що пов’язано зі збудженням ретикулярної формації стовбура мозку. Збудження ретикулярної формації зумовлює збудження всієї кори головного мозку (реакція десинхронізації на ЕЕГ) упродовж тривалого часу (тонічна форма поєднується з генералізованою формою орієнтовального рефлексу). Генералізований орієнтовний рефлекс після 10 – 15-кратного застосування індиферентного подразника вгасає, проте залишається локальний орієнтовальний рефлекс, який є більш стійким і потребує 30 і більш поєднань з індиферентним стимулом, що пов’язують з активацією неспецифічних ядер таламуса. При локальному орієнтовальному рефлексі реакція десинхронізації (активації електроенцефалограми) відмічається тільки в сенсорній корі (у зоні кіркового відділу відповідного аналізатора): звук — скроневі частки, зір — потиличні частки, больова і температурна чутливість — задня центральна звивина та ін.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 4 5 6 |
