Село Березна Володарського району Київської області (стр. 2 )

Зміни, що сталися у 90-ті роки 20 століття, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. З року в рік тут зростає роль малого підприємства, набирає обертів переробка сільськогосподарської продукції, тваринництво, насінництво.

На території села розташовані Городище-Пустоварівський цукровий завод, ОП „Гор-Пустоварівський, бурякорадгосп, аптека „Панацея” МТ, ощадбанк, сільський клуб, сільський БК, ЗОШ І-Ш ступенів, Городище-Пустоварівський центр розвитку дитини „Сонечко”, а також водяний млин кінця ХІХ-початку ХХ ст., 5 курганів Київської Русі, курганна группа поселень ХП-ХУШ ст., гребля 19 ст., шлюзи греблі 19 ст., склад млина 19 ст., Братня могила радянським воїнам 1944 р. (1958 р.), Пам”ятник землякам, що загинули у Велику Вітчизняну війну, Пам”ятний знак на Братній могилі жертвам голодомору рр. В Городище-Пустоварівському у різні роки свого життя перебували, жили і творили М. Островський, автор роману „Як гартувалась сталь”, українські письменники , В. О.Міняйло.

Село Завадівка

Володарського району Київської області

Село Завадівка Володарського району Київської області розташоване в північно-західному напрямку від районного центру на відстані 2 км і 24 км від найближчої залізничної платформи Тетіїв. Село знаходиться за Рогознянською протокою, що впадає в річку Рось. Через Завадівку проходить обласна автомагістраль „Київ-Тетіїв”

Чисельність населення села Завадівка – 813 , с. Др-26

Площа території – 303 га, 67,5 га.

За адміністративно-територіальним поділом 20 століття село входить до Володарського району. На території села знаходиться поштове відділення Завадівське та Завадівська сільська рада, до якої входить ще с. Дружба (1991 року історична дата утворення).

Поштовий індекс – 09350

Код АМТС -

Телефон - 5-77-75

Адрес ради - 09350, вул. Піонерська,30

с. Завадівка

Володарський р-н,

Київська обл.

На території села знаходяться:

- Поселення Ш-ІУ ст. н. е. Черняхівської культури на надзаплавній терасі лівого берега р. Рось, по обидва боки від мосту Завадівка-Рачки (1000х100 м)

- Поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури 1,5 км на ПД від ПД околиці села, на надзаплавній терасі лівого берега р. Рось, біля насосної станції (200х80 м).

- Поселення Ш-ІУ ст. н.е. черняхівської культури 3 км на Пн Сх від Східної околиці с. Городище-Косівське, на першій надзаплавній терасі лівого берега річки Рось, 50 м на Пн Сх від посадки (200х60 м)

- Поселення ХУ-ХУШ ст. н.е. на території нового колгоспного саду (500х50 м.)

- Поселення ХІУ-ХУП ст. н. е.

- Курганна група Ш тис. до н. е. – І тис. н. е., до якої входить відомий в науковому світі курган „Орлиха”.

В березні 1992 року під час огляду стінок траншеї газопроводу Володарка-Зрайки на південь від с. Завадівка Володарського району Київської області виявлено залізну криницю, уламки кераміки та печини черняхівської культури з рештками поховань і господарських об”єктів. Кераміка зібрана на площі 800х300 м. Одним з місцевих жителів передано експедиції Інституту археології НАН України біконічне сіроглиняне пряслице діаметром 3,5 см та висотою 1,5 см. Наявність криниці свідчить про існування на цій території групи поселень, що спеціалізувалися на видобуванні та переробці заліза. Одержані в результаті розкопок матеріали дають можливість археологам говорити про перспективність подальших досліджень Завадівського гнізда черняхівської культури Київщини, яку вперше дослідів на початку 20 ст. н.е. видатний український археолог Вікентій Хвойка біля сіл Ромашки та Черняхів.

За минуле століття пам”ятки такого типу виявлено в більшості регіонів України від Прикарпаття до Харківщини та Чорноморського узбережжя, у суміжних областях Російської Федерації (Курській, Білгородській областях), у Молдові та Румунії.

Зараз в Україні відомо близько 3000 черняхівських пам”яток, в тому числі, по Володарському району в селах Березна, Городище-Косівське, Завадівка, Зрайки, Косівка, Лихачиха, Лобачів, Логвин, Мармуліївка, Матвіїха, Михайлівка, Пархомівка, Руде Село, Тарган, селище Володарка, що свідчать про давність поселень людей на цій території.

Перша назва населеного пункту була „Завада”, що походить від польського слова „завадзінь”, що значить „перешкода”. В минулому Завада виконувала сторожове призначення для Замку Володарської слободи (Володарки).

1594 року, за наказом Київського воєводи Острозького, білоцерківський воєвода Булича Курцевич напав на Володарську слободу і зруйнував Замок. Проте його швидко було відбудовано, про що згадує у своїх спогадах Брих Лясота, який з посольством до козаків перебував у цих краях в 1594 році.

Проте історичною датою утворення Завадівки вважається 1707 рік. На землях Завадівки було декілька хуторів. Один розташовувався на переїзді через Рогознянську протоку (Зелюнька), другий – на Камінному броду, в напрямку Городище Косівського. Ці хутори було знищено поляками у 1773 році після Коліївщини. Старожили переказують, що це зробив слуга-управитель графа Лидинського-Діяківський. На цих землях стали випасати худобу-молодняк і побудували великі приміщення з метою утримання худоби в зимовий період. Тут же побудували декілька хат для пастухів та їхніх родин.

Заселення завадівського степу розпочалося лише після розділу Польщі (1795 р.) шляхтою католицького та уніатського віросподівання. Вільні шляхтичі оселялися по правій стороні Рогозянської протоки. Понад дорогою розселялися перші поселенці Білецькі, Ганецькі, Бариловичі та інші.

1840 рокумістечко Володарку та слободи в Завадівці з її вигонами придбав поміщик Абрамович. Частину населення він переселив, а на тому місті, де воно мешкало, побудував господарські будинки та палац для управителя маєтку. Одну землю Абрамович поділив. Собі забрав лани поблизу села і кращі землі на рівнині поблизу свого господарства. Поступово Абрамович почав заселяти Завадівку кріпаками з інших своїх сіл, де ті випасали худобу та косили сіно. Завадівка почала заселятися в дві лінії. Верхня сторона – шляхтичі, нижня сторона, до протоки, кріпаки. Дорогу, якою їздили з Володарки до Завадівки та Косівки, переніс вище, а через протоку насипав греблю і поставив шлюз для спуску зайвої води (Гребля існує по цей час).

Абрамович побудував в селі млин, який віддав в аренду шляхтичу Зелінському, але велика вода в 1848 році розірвала греблю і зруйнувала млина.

Луки, де був став, селяни почали називати „Ставище”, а місцевість, де був побудований млин, „Зелюнькою”. Ці землі поміщик обкопав канавою і організував на них вирощування посівного матеріалу. Запросив агронома-управителя, побудував хати для слуг. Так виникла ферма „Зелюнька”.

В роках царський уряд провів на Правобережній Україні „інвентарну реформу” (інвентарний опис маєтків). Згідно правил, за селянами закріпилася земля, якою вони користувалися. Кріпаків в Завадівці було 57 сімей, які розділялися на категорії: парові-піші. Парових селян було 6 сімей. Вони мали орної землі 0,6 га на ведення господарства. „Піших” селян було 51 господарство. Вони мали орної землі по 0,5 на господарство. Всього селяни мали 386 га землі. Ляхів (однодворців) було в селі 13 господарств. Всього селяни Завадівки разом з кріпаками та ляхами мали орної землі 561 га, а поміщик – 1232 га (майже в 3 рази більше). Після інвентарного опису роках н. е. поміщик приймав до села вільних селян, але землю їх не забезпечував. Таких селян призивали „бобилями”. Вони наймалися до поміщика на поденну роботу або на літній сезон (з 25 березня по 8 листопада).

При Абрамовичах панщина в селі посилилась до 4-5 днів на тиждень. Іноді управителі їх маєтку заставляли селян відробляти панщину цілий тиждень. Поміщицькі поля засівалися пшеницею, вівсом, ячменем, просом. Сіяли вручну. Косили косами, жали серпами, в”язали перевеслами. Молотили ціпами або камінними катками-гарманами. Робочий день тривав від сходу сонця до заходу. Від непомірної праці селяни зубожіли і вмирали, або тікали на вільні землі (Херсонщину, Таврію).

Після реформи 1861 року в селі було запроваджено нову систему управління. Сільськогосподарський схід став обирати собі старосту, збирача податків, десятників. Сім сіл стали об”єднуватися у волость. Завадівка відійшла до Володарської волості. Сільські волосні органи підпорядковувалися мировим посередникам, яких призначали з місцевих поміщиків. В Завадівці утворили 2 громади: від селян та від шляхтичів. Ці громади проіснували до 1917 року.

1878 року Ввідав село Завадівку в посаг своїй дочці Аделі, котру засватав Руліковський. Новий поміщик розпочав в селі будівництво палацу. Спочатку він збудував цегельню для випалювання цегли на новобудову, де стали працювати безробітні селяни за мізерну плату.

1894 року Руліковський віддав розпорядження розкопати могилу (курган „Орлику”), яка була пам”яткою давніх часів.

При розкопах ніякого скарбу для поміщика не знайшли. Відкопали лише похованого воїна (кістки), заржавлену саблю, лук, стріли, глиняний кухоль для води. Раптово Руліковський захворів, розкопки припинили.

На початку 20 століття, в роках в період російсько-японської війни, частина населення Завадівки була мобілізованою і воювали.

1906 року пан Руліковський заборгував в земельний банк грошей і його маєток передали на поруки. Банк прислав свого управителя Левіцького. З 1910 року поміщицький маєток і землю взяв в оренду поміщик Кобилянський, який користувався ним до 1917 року.

Звістку про перемогу Жовтневого перевороту 1917 року в Росії селяни зустріли з піднесенням, сподіваючись, що їх віковічна мрія про землю здійсниться. Проте до вирішення питання про землю пройшло ще чимало часу. Громадянська війна тривала майже 3 роки 1918 року в селі був створений революційний комітет, головою якого призначили Іщука Михайла, пізніше – Семенюка Миколу. В роки громадянської війни ( рр.) та у боротьбі з басмагами (середня Азія, Далекий Схід) у рр. загинули Ковальчук Юхим, Степаненко Трохим, Курманчук Степан, Діяківський Вацлав. 1921 року, коли в Україні громадянська війна закінчилася, в селі організували комітет незаможніх селян (КНС) згідно Постанови Українського Радянського уряду від 9.05.1920 року.

1922 року на тій частині земель, яка мала місцеву назву „Зелюнька”, було організовано першу в селі артіль „Рось”. В артіль увійшло 22 сім”ї. Очолив роботу артілі Іщук Михайло, який до цього працював головою Володарського ревкому.

1927 року в с. Завадівці було створено „Машинне товариство”, яке надавало допомогу селянам-біднякам у придбанні сільськогосподарської техніки. Очолив товариство Ковальчук Петро Антонович, місцевий житель села.

Роком раніше, на бувшій поміщицькій землі, яка носила назву „Загребля” (або „Орлиха” по назві могільника Київської Русі) було організовано ТСОЗ, який проіснував до 1929 року і в 1930 році був реорганізований в колгосп. В цьому ж, 1926 році в урочищі „горби”, було організовано радгосп, який у 1937 році влився в колгосп.

Колективізація в селі проходила в складних умовах, з грубим порушенням добровольності. Тим, хто неохоче вступали до колгоспу причіплювали ярлики „підкуркульник”, їх піддавали репресіям. Годинського Павла, Годинського Степана, Снитко Павла розкуркулили і вислали з села як таких, що використовували найману працю. Пилипа, Марію, Стефана, Володимира, Євгена Діяківських та Прозора Арсеня репресували як середняків.

Колективізацію в селі проводила група сільських активістів, яку очолював 25-тисячник Білявський, голова сільської ради на той час.

Восени і зимою 1929 року та весною 1930 року майже щоденно проводилися збори селян щодо вступу в колгосп. Весною 1930 року було проголошено про створення колгоспу ім. Балицького (тодішнього начальника державного політичного Управління України). Першим головою колгоспу призначили Вітюка Костянтина. Членами колгоспу стали 117 господарств.

1932 селяни отримали поганий урожай. З осені населення відчуло ниточку хліба, продовольства, фуражу. Керівництво села безвідповідально вивезло з села залишки хліба. Забирали з кожного двору не лише зерно, а й квасолю, соняшникове насіння. Хто хоч слово говорив проти – того називали „ворогом народу” з усіма наслідками. Політика „викачування” продовольства з селян стала причиною жахливого голоду років, від якого померло понад 460 осіб.

1941 року, коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, в селі мобілізували 217 чоловік призивного віку на фронти війни, з яких не повернулися додому 103 воїни. У роки Великої Вітчизняної війни село було окуповано німцями. Звільнили селян 1 січня 1944 року.

В післявоєнний період з 1946 по 1955 рік в колгоспі побудовано 9 великих будівель загальною площею 8017 кв. м., в тому числі: корівники, свинарники, конюшні, млин, дитячі ясла, контору.

Було механізовано сільськогосподарську працю, закуплено максимальну кількість сільсько-господарської техніки і реманенту, укруплено колгосп, механізовано тваринницькі ферми, зріс добробут селян.

Станом на 1.01.1962 року в селі вже проживало 1357 чоловік, в т. ч., працездатнимибули 490 осіб, з яких в промисловості працювало 16 чоловік, в сільському господарстві – 419 чоловік, на транспорті – 14 чоловік, на будівництві – 8, в освіті і культурі – 25 чоловік, в медичних установах – 5; решта – в торгівлі, та адміністративно-управлінському апараті.

В 60-ті роки було запроваджено масовим посівом такі нові культури як кукурудза, боби. Основними видали продуктивного тваринництва стали велика рогата худоба, вівці, свині, кури, качки. Допоміжним виробництвом в колгоспі стала олійня, млин.

Самовіддана праця колгоспників в 60-ті роки минулого століття була відмічена високими урядовими нагородами. 32 чоловіки було нагороджено орденами „Трудового Червоного прапора” та „Знак пошани”. А Курманчук Ніну Андріївну нагородили орденом Леніна („Золота Зірка”) з присвоєнням звання Героя Соціалістичної праці за високі врожаї цукрового буряка. За всі післявоєнні роки орденами і медалями в селі Завадівці нагороджено 43 колгоспники.

Зміни, що сталися у 80-90-ті роки 20 століття, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села. В Завадівці поступово зростає роль малого підприємства, яке перетворюється на самостійний сектор сільської економіки. На території села виділено зони розвитку промисловості, насінництва, тваринництва, переробки сільськогосподарської продукції.

Вільними приміщеннями на території села є гуртожиток (125 кв. м), дитячий садок (170,% кв. м), баня (142,7 кв. м), молочнотоварна ферма (180 кв. м), магазин (300 кв. м), що знаходяться у власності ПСП „Діар”, Завадівської сільської ради, РайСТ і очікують своїх інвесторів.

На території села діє аграрне СПП „Діар”, яке має тваринницький напрям і спеціалізується на свинарстві, вирощуванні злакових культур. Працює цегельний завод. Функціонує ФГ „Рось”, ТОВ „Колос”- „Євро-свинка”, ТОВ „Володарка-комбікорм”.

В селі є Будинок культури, бібліотека, НВК „ЗОШ І-Ш ст.-ДНЗ”, ощадбанк.

В селі народилися:

- доктор історичних наук, професор, автор багатьох наукових праць , Герой Соціалістичної Праці, орденосець ордена В. І.Леніна та „Золота Зірка”.

Село Зрайки

Володарського району Київської області

Село Зрайки розташоване на правому березі річки рось та її притоки – річки Молочної у неширокій здебільшого піщаній долині, навколо мальовничого, пророслого очеретами та вільхами, ставка. Відстань до райцентру – 10 км. Відстань до столиці – 120 км.

Чисельність населення – 568 чоловік.

Площа - 577,1 га

Як адміністративно-територіальний центр село утворене 1923 року. На його території знаходиться Зрайківська сільська рада та поштове відділення Зрайківське.

Поштовий індекс - 09354

Код АМТС - 804469

Телефон - 3-17-47

Адреса ради - 09354, вул Лісова, 3 а,

с. Зрайки, Володарського району

Київської області

Населені пункти с. Зрайки

с. Шевченкове (колишня назва Виселок). Село утворене у 1922 р. Поштове відділення Зрайківське. Розташоване від Володарки в південно-західному напрямку на р. Рось.

Код АМТС – 804469

Телефон – 3-17-47

с. Брідок Раніше вважалося окремим населеним пунктом зі своїм колгоспом, школою, клубом, магазином. Сьогодні с. Брідок з”єднане з с. Зрайки по центральній вулиці, що простяглася по р. Молочній. Село одержало свою назву в 19 столітті і означає „Куток кучани”.

За архівними даними село спочатку купив Войцих Цибульський у графа Островського. Потім ним володів син Цибульського Іосиф, а потім в 60-ті роки 19 століття воно перейшло у володіння Цезарю Добринському. Жителів на той час проживало 306 чоловік і було 769 десятин землі.

Село Зрайки походить від слова „Рай”. Мальовничі краєвиди села (ліси, луки, річки, ставок) притягують на територію цього населеного пункту чимало відпочиваючих.

На території села знаходилися у давнину:

- Поселення І тис. до н. е.- І ст. н.е; ХІУ-ХУП ст. н.е.

(Зі сходу підрізане гранітним кар”єром);

- Поселення П тис. до н. е. – Ш-ІУ ст. н.е. (черняхівська культура);

Ш-УП ст.(ранні слов”яни; ХУІ-ХУП ст. н.е.);

- Курганний могільник УІ-Х ст. н.е. (У лісі). 1 курган у лісі досліджено.

Відомо, що в середині 19 ст. В селі проживало 1015 жителів. З них православних – 935-998 чоловік. Іншої віри – 17 чоловік. Землі на той час нараховувалось до 2020 десятин. Недалеко від села було побудовано цукровий завод, паливом для якого слугували дрова. З цієї причини на околицях села було вирубано багато лісу. Рештки заводу збереглися до наших часів у вигляді цегляних стін, засипаних землею.

До початку 20 ст. У Зрайках існувала церковно-приходська школа. В ній було 2 великих зали по 2 групи дітей (приблизно до 40 чоловік) в кожній. Вів 2 групи один вчитель, а піп навчав учнів тільки Закону Божого. В літній період в школі навчання не проводилося, бо батьки використовували працю дітей у своїх господарствах на сільськогосподарських роботах. Навчалися в школі в основному хлопчики, проте не завжди всі учні закінчували курс навчання, бо заважали злидні і палочна дисципліна. У 20 році 20 століття школу перевели в попову хату, а у старому приміщенні розташували майстерню і пожежну службу.

Колгоспи на території села утворилися в 30-ті роки. Їх було 3:

- колгосп ім. Сталіна (Перший голова колгоспу Бондар Павло; с. Шевченкове)

- колгосп ім. Т.Шевченка (Голова колгоспу Годунов, с. Брідок);

- колгосп „Червона Зірка” (Голова колгоспу Созонюк, с. Зрайки).

Спочатку в колгосп „Червона Зірка” (с. Зрайки) запасалися лише 42 сім”ї з понад 800 дворів. Одними з перших колгоспників були Бойко Марфа, Ящук Михайло, Осипчук Тимофій, Хула Василь, Півторак Іван, Півторак Аврам, Литвинюк Платон, Кравчук Максим. Це були ті селяни, яким усуспільнювати фактично не було чого. Проте не поспішали вступати в колгосп ті, хто своєю працею щось здобув, кому шкода було розлучатись з нажитим.

З часом колективізація в селі перетворилася на примусову. Як і скрізь, вона супроводжувалась порушенням законності й призвела до важких наслідків.

Усуспільнення фактично прийняло форму конфіскації.

Розпочалося з того, що усуспільнена худоба, яку зігнали в непідготовленій приміщення, а то просто й під відкрите небо, стала масово гинути. У 1932 році люди в селі почали помирати з голоду. На 1 трудодень людям, що ходили на роботу видавалося по 100 гр хліба і ніяких грошей. Посуха та антинародна політика керівників держави в селі призвела до масового голоду навесні 1933 року, наслідком якого була смерть понад 221 чоловік (за свідченням селян). Багато людей виїхало з села. Проте в ім’я істини слід констанстувати, що смертність в Зрайках все ж таки була значно меншою, ніж в інших селах. Пояснити цей факт можна тим, що Зрайки знаходяться на побережжі Росі. В пошуках їжі люди ловили рибу і ракушок, що слугувало харчами і врятувало їх від загибелі.

Перед початком Великої Вітчизняної війни колгоспи поступово стали міцніти, зросло поголів”я скота та його продуктивність. На перших тракторах працювали , ,

В кінці літа 1941 року в небі над селом почулося страшне ревіння. Із-за горизонту випірнув палаючий літак, за ним прошмигнув ще один. Той, що горів, був радянським бомбардувальником, а інший – німецьким винищувачем. Бомбардувальник впав далеко за горою Хвощаною на межі Черепинських полів. На місці падіння знайдено останки 3-х льотчиків і документи. Прізвища льотчиків на сьогоднішній день у селі нікому невідомі. Територія, де впав літак, довго зберігалася недоторканою, був навіть дерев’яний обеліск. Але з часом місце розібрали, а подія залишилася лише у пам’яті людей.

Бойових дій на території села в період Великої Вітчизняної війни не було. В окупаційний період працював колгосп. Урожай 1941 р. лежав у коморах до пізньої осені, доки був розподілений між селянами з боку окупаційної влади, яка належала старостам.

В селі Зрайки діяла невеличка група озброєнних селян, які вважалися партизанами. Фактично вони грабували і навіть вбивали заможніх господарів.

Восени 1943 року, коли річка Рось по краях вже покрилася кригою, з боку Зрайківського цвинтару нагрянули в село поліцаї і німці. Вони зганяли селян на сходку. В селі розпочалася паніка. 16 і 17-річні Гоменюки Марія і Трохим та івна, які жили біля млина, на „коцюбі” кинулися до лодки, щоб переправитися через р. Рось. Вже біля протилежного берега 2 німці, які йшли берегом з боку Зрайок, відкрили вогонь по втікачах. Люди кинулися з лодки, щоб добратися до берега, але фашистські кулі їх догнали. Трохим був убитий в шию в очереті. Марію було важко поранено, і рана виявилася смертельною.

Німці збиралися спалити Зрайки, але їм щось завадило. Є очевидці цієї трагічної історії, які стверджують, буцімто в підлітків стріляли не німці, а власовці, бо розмовляли вони не німецькою мовою.

Зимою, в кінці грудня 1943 року, коли Радянська Армія була вже у Володарці, сталася трагедія, яка потрясла село. В Новорічну ніч по-звірячому була перебита сім’я старости села Дмитрука Олександра Єфимовича (Слизня по вуличному). На той час він переховувався, бо знав, що за ним полюють „партизани”. А „партизанами” в селі називали себе ті, що в лісах лише переховувалися.

Є. не ночував тієї ночі вдома. В хаті були лише діти, брати (Олександр, Омельян) та 2 далеких родичі, що евакувалися. Родичів „партизани” залишили в сінях, а в Омельяна почали вимагати золотий годинник і били його прикладом, поки той не віддав годинника. Вранці серед окривавлених стін і пожитків селяни знайшли 3 трупи. Дмитрук Омельян з простріляним виском лежав, схилений на стіл, який був залитий кров’ю. Син Олексій, 1926 року народження, лежав мертвим на підлозі, а дочка Марія, 1930 року народження, на печі. В обох дітей кулі пройшли крізь око і вийшли через потилицю. Можливо хтось і бачив злочинців, але до сьогоднішнього дня змовчав.

Кримінальну справу порушували, але винних не знайшли. Сам же Дмитрук Олександр ніколи і нікому нічого не розповідав.

Є кілька версій: вбивство вчинили місцеві жителі, чиїх дітей забрали на роботу до Німеччини за сприяння старости Друга версія – вбивство вчинили місцеві „партизани”. Причиною могла бути помста. Фактичних свідчень по справі не залишилося, жодних прізвищ ніколи названо не було.

Після закінчення війни господарства Зрайок довелося відбудовувати в небачено тяжких умовах. Не було тягла, землю доводилося обробляти коровами, не вистачало робочих рук, не було техніки, насіння, добрив. Проте селяни, сповнені надій на краще, невтомно перемагали труднощі. Поступово село відбудовувалося. У 1роках сталася реорганізація колгоспів, їх укрупнення. В 2-х колгоспах, що утворилися („Зоря”, „Червона Україна”) було придбано електростанції, які стали подавати в хати колгоспників електрострум. Вони діяли до тієї пори. Поки не були підключені до державної енергосистеми.

У 1973 році знову сталося об’єднання колгоспів в єдиний „Дружба”. Головою колгоспу було обрано жителя села Березна Сідака Володимира Андрійовича. Труднощів в селі було чимало на той час. Це і відсутність потрібної кількості робочої сили, низька якість грунтів, що слугувало перепоною у одержанні високих врожаїв. І як результат – низька рентабельність господарства, внаслідок чого воно мало великі борги по позиках у держави. У 80-ті роки рентабельність рослинництва по селу становила 25%, тваринництва 22%.

Вітер перемін „увірвався” в село на початку 90-х років 20 століття. Зміни, що сталися в країні, позитивно вплинули на соціально-економічний розвиток села, розвиток малого підприємства. Вільними приміщеннями у Зрайках є котельня, баня, приміщення млина (загальною площею 150, 120, 140 кв. м). Відділ оствіти є власником цих приміщень, який готовий до плідної співпраці з потенційним інвестором та партнерами по бізнесу.

Надра с. Зрайки багаті на корисні копалини, які використовуються в будівництві (граніт, пісок). На території Зрайок виявлено поклади каолінів. Рекреаційна зона – це один з компонентів природних рекреаційних ресурсів с. Зрайок, які є невід’ємною частиною лісової екосистеми, призначено і для задоволення потреб людей у лікуванні, відпочинку.

На території села знаходяться: ощадбанк, сільський клуб, школа на 109 місць, пам”ятка промислової архітектури – водяний млин кінця 19 ст., Свято-Миколаївська церква, пам’ятник на честь 87 воїнів-односельців, що загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Свято-Миколаївська церква є пам’яткою архітектури 2 половини ХІХ століття. Будівля дерев’яна. Дах покрито залізом. На дзвіниці до 1930 року було встановлено 6 дзвонів. Навесні 1930 року дзвони скинули і здали на металобрухт. Найпопулярнішими священниками храму були Кедроновський Сергій Павлович, . Нагороджений урядовою грамотою за матеріальну допомогу фронту у роки війни років. Він працював понад 27 років священником і помер у 1980 році. Церква реставрована у 1981 році. 2005 року на її освячення приїджав сам екископ Макарій, вікарій київської епархії. Церква діюча, використовується церковною громадою сіл Зрайки, Брідок УПЦ Московського патріархату. Церква лише 3 місяці за історію свого існування була закритою перед початком Великої Вітчизняної війни.

Найбільш відомими людьми села є:

- Шушкета Андрій Онисимович – почесний колгоспник села, якому присвоєно почесне звання „Майстер золоті руки”;

- Кравчук Петро Федорович – член спілки журналістів, член спілки письменників України. Найбільш відомими творами вважаються „Проза про людей села”, „Рибальська праця”, „Скеля над затокою”, „Прийти до моря”, „Критична межа Балкан”;

- Дідківський Володимир Іванович – поет, байкар, сатирик Київщини.

Село Капустинці

Володарського району Київської області

Село Капустинці розташоване на південному заході Володарського району Київської області. Відстань від районного центру становить 35 км. Відстань до найближчої залізничої станції „Кашперівка” – 15 км.

Село розкинулося на річці Струг, притоці річки Рось. Навколо села, у балках, знаходяться місця виходу підземних вод на поверхню. Це джерела, частина яких мінералізована. Особливо цінною була вода з родонового джерела в Мужому яру, яка мала цілющі властивості і допомогала зцілюватися людям при захворюваннях кишково-шлункового тракту. Проте після будівництва птахокомплексу неподалік, джерело зникло.

До поверхових вод села відносяться також і води ставків, загальна площа яких становить близько 60 га.

Грунти на території села в основному чорноземні. Біля грунтових вод – лучно-болотні. На цих грунтах сформувалася зона лісостепу (ділянка лісу „Дубина”). Великі ж лісові ділянки знаходяться на відстані від села 7-10 км. Серед дерев зустрічаються дуб, береза, клен, ясен, граб, тополя, в”яз, осика, сосна, верба та інші. Серед кущів: калина, малина, смородина, шипшина, горобина, бузина, г8лід, вовчі ягоди та інші. Поблизу села мешкають зайці, білки, козулі, лисиці, свині, куниці, видри, ондатри, бобри, ласки. Серед птахів зустрічаються сіра чапля, чорний шуліка, пугач, зяблики, малинівка, одуд, перепел, лелеки, сороки і т. і.

Чисельність населення – 420 чоловік.

Територія - 209 га

Поштове відділення - Капустинське

Поштовий індекс – 09340

Код АМТС - 8-04469

Телефон - 3-13-47

На території села знаходиться Капустинецька сільська рада, до населених пунктів якої відносяться і село Коржиха, розташоване від с. Капустинці в західному напрямку з чисельністю населення 33 чоловіки та площею населенного пункту 18 га та с. Чепіженці, за 30 км від райцентру в північно-західному напрямку від с. Капустинці з чисельністю населення – 192 чоловіки та площею населеного пункту 156 га. Село Чепіженці походить від дерев”яної частини плуга (сохи) – чепіги, що виготовлялась із цінних порід дерев, які росли в цій місцевості за іншим переказом – від імені першого поселення-козака Чепіги.

Адреса сільської ради – 09340, вул. Леніна, 3

с. Капустинці,

Володарського району

Київської області.

В давні часи землі села Капустинці входили до складу Київської Русі. Під час монголо-татарського нашестя Володарщина була знищена. В 15 столітті ці землі захопили литовські феодали, а після укладення Люблинської унії в 1569 році сюди прийшли ще й польські магнати. Протягом тривалого часу ці землі передавалися і перепродавалися з рук в руки панам.

Про перших переселенців відомостей не збереглося. Гадають, що це були козаки. Про село Капустинці згадку знаходимо у Похилевича, автора „Сказания о населенных местностях Киевской губернии”. В період визвольної війни роках село було облишено місцевим населенням, яке емігрувало за Дніпро. Після возз”єднання України з Росією люди повернулися знову.

Щодо походження назви села, то існує кілька гіпотез. Найбільш поширеною серед населення є гіпотеза про те, що село виникло на місці козацького хутора у 16 столітті. Про давню історію села свідчать залишки уніатського цвинтаря та уніатської церкви.

Найбільш поширеними прізвищами людей в селі є Смітюхи, Панченки, Лісові, Пільганчуки ( пільги, щодо податків і панщини, які одержували переселенці з Волині і Поділля в кінці 16 століття на землі Капустинеці). Зарубенки – вихідці з села Зарубенці. Зустрічаються в селі і прізвища іноземного походження, такі як Крауз. Село має свій діалект. Слова, що починаються на „о”, вимовляються як „го” („гобід”, „гочі”). А слово „один” вимовляється як „єдин”; „чотири” – як „штири”. Слово „цибати” означає „стрибати”, а „кооперація” – магазин. Польське слово „цвинтар” означає „кладовище”. Наголоси в багатьох словах не збігаються з літературною українською мовою. Відносини між односельцями відкриті. В стосунках найбільш цінується працелюбність, стриманість, гумор.

Своєрідним в селі в давнину був побут. Невеличкі хатинки будували з соломи, глини, кизяка і накривали соломою. Мисник, саморобний стіл, скриня, дерев”яне ліжко (тапчан), на стінах безліч рушників, в кутку ікони святих, лавка з прокрученою діркою для кужеля, піч – усе це нехитре начиння селянської хатини селян. Дах вкривали у формі зрізаної піраміди соломою. В хаті біля печі ставили каганець, який в довгі зимові вечори освітлював хатину. Глиняну підлогу густо встилали соломого. В зимові місці, вільні від роботи жінки, проводили свій час біля кужелю з конопель, пряли прядиво до різдва, а потім різдвяних свят, починали ткати на верстатах полотно. З нього шили хустинки, спідниці, блузки; хлопцям штани і сорочки. Полотно для верхнього одягу фарбували бузиною (бадзьохою), вільхою. Чоловіки в цей час займалися ремеслами, плели хватки, ятірі для ловлі риби, виготовляли діжки, нехитрі меблі і т. і.

Вечорами селяни часто збирались на вечорниці, які називали „годенки”, вечеряли, вишивали, співали пісні.

На початок 20 століття кількість жителів села становила 1126 чоловік. Землі в селі було 1334 десятини, з яких 768 десятин належалло поміщикам, 24 десятини – церкві, решту землі орендували селяни.

Довгий час церква в селі була єдиним осередком культури і освіти. В ній прадіди наші возносили молитви і рятували свої душі від спокус світу. Саме в церкві селяни могли почути зміст губернаторських розпоряджень, інформацію про події в державі і світі. Священник в селі був єдиною освідченою людиною. Саме він пояснював селянам суть державних реформ, явищ природи, переконував робити щеплення від віспи, кору, тифу, дотримуватися санітарних норм.

У зв’язку з бідністю і відсутністю лікувальних установ ці хвороби та епідемії часто виникали в селі. Наприклад, коросту лікували, змазуючи тіло дьогтем, після чого купали хворого в тютюнові. Інші хвороби лікували також методами народної медицини. Особливо славились в селі костоправи Пільганчук Агафія і Смертенюк Устя.

В роки революційних подій роках селяни страйкували, висуваючи перед паном економічні вимоги: підвищити заробітну плату, зменшити норми виробітку. Страйк було придушено військом.

Революцію 1917 року в селі зустріли з надією. Деякі односельці брали активну участь у революційних подіях країни. Аврамчук Каленик і Гудзь Панас брали участь у революційних подіях Білорусії, Пільганчук Тодосій – в Петербурзі.

Після революції пани залишили землі і втікли за кордон. З Бабинської волості до села приїхав волосний голова Захарко Смітюх разом з Лісовим Григорієм з метою розділу панських земель, які розділіли між усіма сім”ями порівну.

В лютому 1919 року на території села створили ревком за ініціативою батрака Саганця Антона Тимофійовича, який очолив його. Ревком брав участь у боротьбі з бандитизмом, проводив в життя декрети про землю.

В червні 1920 року біля села відбувся бій Першої кінної Армії Будьонного з білополяками. Напередодні бою біля Татарнівки (теперішнього Оріховця) З невеликою групою бійців потрапив у засаду, проте сутичка закінчилася вдало для командарма.

Після бою бійці повернулися з 2-ма вбитими товаришами і смертельно пораненим командиром інила, якого було залишено в селі для одуження. Невдовзі він помер і був похований біля колишньої церкви в с. Чепіженці поруч з іншими загиблими бійцями. 1967 року церкву, яка давно не діяла, зруйнували, щоб поставити пам”ятники воїнам, загиблим в роки ВеликоЇ Вітчизняної війни. На могилі Бударіна О. В. встановили пам”ятник.

В тому ж році в Капустинцях було створено комітет незаможних селян. Першим його головою призначили Реброцького Антона Яковича. Одним з його членів був лісовий Ілля Тимофійович. Члени комітету робили перерозподіл землі, продуктів між селянами.

1929 року в Капустинцях розпочалася колективізація, в період якої створили колгосп „Нове життя”. Першим головою колгоспу призначили Липового Степана Дементійовича. Спочатку до колгоспу вступило 19 чоловік.

Першими колгоспниками стали Ратушнюк Йосип, Липовий Степан, Липовий Дементій, Чопівський Тодір, Білецький Степан.

рр. в селі був страшний голод. Люди з сільради одержали повістку здати певну кількість хліба, картоплі, інших продуктів. Вони зібрали ці продукти і здали. Та через короткий проміжок часу знов прийшла повістка про здачу хліба і продуктів харчування. Так повторювалося багато років. Деякі селяни відчуваючи біду, що насувалася, стали ховати зерно на насіння. І тоді з”явились збирачі, які обшукували кожен двір, кожну хату і закуток. Шукали навіть за рушниками і образами. Що знаходили – забирали.

Через відсутність фуражу в колгоспі здохло 200 коней, а весною 1933 року почали масово пухнути люди і вмирати. Все, що можна було продати чи обміняти, збувалося за хліб. З сільради призначили Ратошнюка Йосипа збирати померлих по хатах за невелику плату продуктами. Померлих закопували в спільні ями. А тих, в кого ще залишалися живими родичі хоронили окремо.

За цей час в селі Капустинці померло понад 350 чоловік. Велика кількість людей померло в с. Чепіженці.