Село Березна Володарського району Київської області (стр. 6 )

З кожним роком населення Петрашівки почало збільшуватися. 1926 року в селі налічувалося 275 дворів з населенням 1149 душ і селянство селянство розпочало пошуки нових шляхів розвитку господарств.

1927 року в Петрашівці з бідняцьких господарств створили товариство спільного обробітку землі. Перший рік існування було важко: не вистачало коней, реманенту. На другий рік придбали 4 коней, 2 плуги, 2 культиватори, 2 комплекти борін і 1 воза.

Восени 1929 року в Петрашівці створили сільськогосподарську артіль (колгосп) Йому дали назву імені . Частина бідняцько-середняцьких господарств залишилася поза колгоспом і вступила туди лише рр.

Внаслідок грубих порушень при створенні колгоспів, дощове літо 1932 року, слаба організація праці, великі втрати зерна при уборці врожаю, населення села Петрашівки весною 1933 року пережило великі труднощі, пов”язані з відсутністю відсутність харчування. Більшість селян голодала, почастішали вигадки смерті від голоду. Протягом років з голоду померло селян.

1.09.1939 року фашистська Німеччина напала на Польщу. Буржуазно-поміщицький уряд віддав наказ Червоній Армії перейти польсько-радянський кордон, щоб взяти під захист життя народів Західної України та Західної Білорусії. В цей час багато громадян села було мобілізовано в Червону Армію. Вони брали участь у визволенні однокровних своїх братів.

В кінці листопада 1939 року, в період радянсько-фінського військового конфлікту багато громадян села брало участь у розгромі фінської воячини.

22 червня фашистська Німеччина напала й на нашу країну. Чоловіки села були мобілізовані на захист Вітчизни. В Петрашівці залишилися лише жінки, діти та пристарілі.

З 17 листопада село було окуповане німцями. Вони вивезли на каторжні роботи в Німеччину 35 хлопців і дівчат, з якої не повернулися Іван Тихонович Оксак, Катерина Шинкарук, Іван Петрович Кременецький. Вони загинули в концлагерях.

Роки окупації були чорними днями для жителів села. Фашисти примушували людей працювати від зорі до зорі. Однак колгоспники села , систематично надавали допомогу партизанам, які діяли в сусідніх лісах.

31 грудня 1943 року село було звільнене від окупантів. Перемога на фронтах Великої Вітчизняної війни нашої Армії стала стимулом для трудового піднесення в тилу. Селяни працювали з бажанням як скоріше остаточно розгромити ворога. З фронтів приходили все втішніші вісті, але приходили й похоронки на батька, сина, чоловіка, коханого. Всього не повернулося з фронтів війни 34 чоловіків.

В середині 1944 року повернувся з фронту через інвалідність Іщук Петро Олексійович, здібний, енергійний організатор, якого й було обрано головою колгоспу. Незважаючи на великі післявоєнні труднощі, селяни проявляли масовий героїзм у праці та у відбудові колгоспного господарства.

50-ті роки господарство зросло. Післявоєнну п”ятирічку було перевиконано. На кінець 1950 рік 20 століття в селі налічувалося 155 колгоспних дворів з населенням 501 чоловік. Працездатних з них було 82 чоловіки і 165 жінок. Підлітків – 55, непрацездатних жінок – 56.

Рільничих бригад в колгоспі нараховувалося 4, в яких працювало 226 чоловік. Доярок у колгоспі було 4, телятниць – 1, свинарів – 5, скотарів – 8, конюхів – 5, птичниць – 2, пасічників – 1. Всього в тваринницькому секторі працювало 34 чоловіки, налічувалося 253 голови ВРХ.

В 50-ті роки значно зросла культура села, працювало 2 клуби, бібліотека, було організовано гуртки художньої самодіяльності; розпочалося будівництво нових хат.

5.02.1959 року сталося об”єднання колгоспів с. Петрашівки і с. Гайворона в один колгосп на території Гайворона. Колгосп отримав назву „Маяк”. Об”єднання колгоспів зміцнило фінансово-економічну спроможність господарства, дало змогу краще використовувати техніку для потреб господарства, механізувати сільськогосподарські роботи. Цього ж року було об”єднано і сільські ради на чолі з Омельченком Данилом Івановичем.

В 60-ті роки колгосп „Маяк” стає великим господарством з достатньо розвиненим рівнем механізації основних сільськогосподарських робіт. Таі найтяжчі роботи, як посів, збирання хліба були повністю механізовані, а колгоспники одержували на трудодні багато хліба і чимало грошей.

В наступне десятиліття колгосп вступив як економічно і фінансово сильне господарство, але не мав ще достатньої кількості приміщень для худоби і добротного Будинку культури. Дитячі садки знаходилися в непристосованих приміщеннях. Не було і приміщення для контори, магазинів, не вистачало електроенергії (сучасних)

Поступово село підключили до державної мережі електроенергії, збудовано добротні цегельні приміщення для худоби, приміщення громадського призначення, медпункт. Наприкінці 60-х років збудовано великий двоповерховий Будинок культури, нові дитсадки і ясла.

У 70-ті роки змінилося керівництво колгоспу „Маяк”. Головою колгоспу призначили тов. Чернишенка, який попрацював лише рік. 13.05.1972 головою правління було обрано Паламарчука кадрів не сприяла подальшому зміцненню колгоспу. 1973 року до нього приєднали ще й господарство Біліївського колгоспу ім. Фрунзе. Поступово одне з найбільших господарств району стає постійним боржником держбюджету. Тоді і виникла потреба у реорганізації управління господарством. Його поділили на 3 відділки. Керуючим 1 відділком (с. Гайворон) було призначено Присяжнюка 2 відділком (с. Петрашівка) – , 3 відділком (с. Біліївка) –

В ці роки також було центра – ліквідовано систему управлінням господарством, створено одну контору, єдине планування.

У 70-ті роки по відділку № 2 (Петрашівка) було збудовано критий тіч, корівник на 100 голів, склад для міндобрив, закінчено дорогу, під”їздну дорогу до ферм, проведено реконструкцію свинарника і корівника, силосну бетонну траншею.

У 80-ті роки господарство зробило певний крок вперед, продовжуючи збирати досить сталі врожаї, завершуючи капітальне будівництво. В Петрашівці побудували установку по виготовленню трав”яного борошна та гранул, заасфальтували 1000 кв. м току, побудували будинок для механізаторів. Проте в нових умовах перебудови в господарстві спостерігалися збої. Врожаї зернових наприкінці 80-х років знизилися, тваринництво перетворилося на збиткове, збиткове, занепала соціальна сфера, перестав давати продукцію цегельний завод.

За вимогою жителів села Біліївки в липні 1988 року колгосп розкуркулився.

І лише зміни, що сталися в 90-ті роки 20 століття, забезпечили новий підхід взаємовідносин між владою і колективним господарством, який являє собою подолання бюрократичних бар”єрів та зменшення податкового тиску.

Це сприяє розвитку всіх напрямків бізнесу, створює можливості для пладної співпраці з потенційними інвесторами, партнерами по бізнесу як в межах району, так і далеко за його кордонами.

Сьогодні на території Петрашівськи створено колективне сільськогосподарське підприємство СТОВ „Єдність” , виробничий напрям якого вирощування зернових культур, цукрових буряків.

Визначною землячкою селян є Познанська Марія Авакумівна, відома українська поетеса. Після закінчення школи вона працювала в колгоспі. 1937 року склала іспити до Білоцерківського педагогічного технікуму. Але її навчання несподівано обірвала війна. Чотири довгих роки Марія Авакумівна працювала в тилу, внесла свою скромну допомогу в загальну пере могу над ворогом.

З книжечки „Мій квітник”почалася її літературна біографія. Пізніше вийшли з друку збірки її віршів „На рідній землі”, „Тьотя Паша”, „Маленьким друзям”, „Кольори”, „Дуровська залізниця”, „У нашому садочку”, „Жоржини цвітуть”, „Зелена повінь”, „Колос наливається” та інші.

Село Рачки

Володарського району Київської області

Село Рачки Володарського району Київської області розташоване на правому березі річки Рось. Віддаль до райцентру селища Володарки 2 км, а до залізничної станції м. Біла Церква знаходиться на віддалі 42 км. Вздовж берега річки тянуться луки. Село з півдня оточена лісом. До Рачківської сільської ради входять села Рачки і Ратуш.

Чисельність населення становить – 364 чоловік

Територія: Рачки – 83 га та Ратуш – 10 га

Поштовий індекс - 09351

Код АМТС - 8-04469

Телефон - 5-88-38

На території села знаходиться сільська рада.

Адреса ради – 09351, вул. Леніна

с. Рачки

Володарського району

Київської області.

На природні багатства село бідне. Є поклади каменю, піску, глини.

Дізнатися про те, в якому році виникло село неможливо, тому що в селі не збереглося ніяких пам’яток.

За переказом старого селянина Шевчука Григорія Яковича на території села було багато лісів. В лісах росли дуби. В цих лісах поселився жити селянин-кріпак. Жив він в курені, а тому від цього виникло в селі прізвище Коренюки. Живилися раками. Пізніше почалось заселення селянами-бобилями. Спочатку село складалося з 34 господарів. Річка Рось була велика. По ній сплавляли дуби і це місце називається Пристань. Ця назва збереглася і досі.

Ратуш складався з 3 хат. Жили лісник, курятник, була корчма. Став був великий, в ньому виловлювалася риба і раки. В селі Рачки було чотири корчми.

Селяни були кріпаками. В 1900 році жителів в селі було 587 чоловік. Землі було 1031 десятина.

Пан Запольський мав в своєму володінні 723 десятини землі. Заводів в селі не було. Населення займалося розведенням свиней і овець. Було багато ткачів, що виготовляли домотканне сукно.

Після смерті пана Запольського його земля була продана. Частину землі було продано селянам, а частину пану Козіцькому.

Перед Жовтневою революцією пан Козіцький втік, а земля перейшла до рук селян. Селяни працювали в пана, наймалися до чужих панів. Ліс, яким володів пан Козіцький, називається ще й досі ліс „козіцького”.

Село далеко знаходилося від промислових центрів, про нього майже було не відомо.

Революційні події в селі не відбувалися. Земля, якою користувався пан Козіцький в кількості 200 десятин в с. Рачки (він мав володіння і в селі Лобачів, і в Оратові, а також сільські експлуататори Ящук Федір, який мав 46 га. Наумчук Матвій, який мав 28 га. З приходом Жовтневої революції земля була від них відібрана і передана до рук селян.

В 1917 році в селі створено орган радянської влади – ревком, який займався питанням розподілу поміщицької землі.

В 1918 році було створено комітет бідноти. Організаторами їх були Паталах Купріян Гаврилович, Кіндзельський Домінік Андрійович, членом президії цього комітету був Кавецький Олександр Григорович.

Комітети бідноти займалися також розподілом землі. В роках проведено колективізацію. Під тиском керівників села шляхом насильницького, примусового методу.

Село першим закінчило соціальну колективізацію. Лише Чорний Оксень Тодотович до 1936 року був поза колгоспом. Спочатку ввійшло в склад колгоспу 34 господарства із 176, а потім і всі.

В 1930 році у Володарці на зльоті Кавецький Олександр Григорович доповідав про закінчення колективізації. З організацією колгоспу появилися передові люди – це Марчук Явдоха, івна, Шамко Марія Герасимівна, , Діденчук Олександр Іванович і багато інших.

Головою колгоспу працював Діденчук Олександр Іванович. На той час землі в колгоспі було 204 га. Земля оброблялась вручну. Жодної сільськогосподарської машини в колгоспі не було.

Партійна організація в колгоспі не була створена. Перші комуністи села: Кавецький Олександр Григорович і Безоглюк Григор Пилипович, які були прийняті в члени партії в 1938 році при Володарському МТС.

Комсомольська організація була створена в 1927 році. Перші комсомольці – Ковальський Віктор Йосипович, Мельник Петро Степанович, Марчук Петро Іванович, Шамко Марина Іванівна.

Голодомор років також позначився в нашому селі. Під час голодомору померло 178 чоловік. Виявлено фамілії і імена тільки 50 чоловіки. Репресованих і реабілітованих історією в селі Рачки виявлено 5 чоловік.

Безоглюк Андрій Кирилович – 1828 р. реабілітований 1993 р.

Діденчук Павло Михайлович – 1902 р. реабілітований 1993 р.

Кавецький Іван Григорович - 1896 р. реабілітований 1993 р.

Лісовська Філя Францівна - 1908 р. реабілітований 1989 р.

Фролов Олександр Степанович – 1925 р. реабілітований 1998 р.

Три реабілітовані поховані в селі, а двох невідомо де.

В селі є один пам”ятник поставлено на кладовищі і два обеліски загиблим воїнам-односельцям. Встановлено хрест і меморіальна дошка на місці масового поховання жертв голодомору років.

На початку Великої Вітчизняної війни всі колгоспні будинки були спалені, а худоба була евакуйована в глиб країни.

Жорстоко розправлялися німецькі окупанти з жителями села. За найменші провини населення каралося. Відправляли в Німеччину на каторгу. Було забрано 15 осіб.

Партизанський загін був створений на території села і діяв не тільки в селі, а також на території Лобачева. Створений був у лісництві. Учасником партизанського загону був Кавецький Олександр Григорович. В сім”ї Діденчук Марії Пилипівни переховувався поранений партизан, який помер через 7 суток. Партизани шкодили німцям. Вони затримували вивозку хліба з села, не давали своєчасно проводити обмолот хліба і інше. З фронтів війни до села надійшли похоронки на 59 односельчан.

Після Великої Вітчизняної війни населення приступило до мирного життя. Скоро відбудовано зруйноване сільське господарство. В колгоспі побудовано електростанцію, млин, свинарник для відгодівлі свиней. Розпочато будівництво клубу. В селі є фельдшерсько-акушерський пункт.

Добробут трудящих зріс. В післявоєнні роки побудовано 25 хат. Хати будуються великі, красиві, частина з них цегляні. В селі появилося багато велосипедів, мотоциклів, є легкові машини.

В селі числиться населення на 1.01.1963 р.- 660 чоловік. З них жінок – 375, чоловіків – 285. Дворів на цей час – 220.

Всього працювало в колгоспі на той час 164 колгоспники. З них 79 чоловіків і 85 жінок. В галузі науки і культури працювало 4 чоловіки. В адміністративному апараті – 2 чоловіки, в медицині – 2. В селі виникли нові професії – трактористи, комбайнери, шофери, електрики, спеціалісти сільського господарства. Національний склад населення – українці.

Раніше колгосп називався „П П”ятирічка”, а пізніше – „Жовтень”.

В 1960 році колгосп був приєднаний до села Матвіїха і називався „Ленінський шлях”, а з 1962 року колгосп був роз”єднаний і почав називатися „Жовтень”.

Всього земельних угідь в колгоспі було 1348 га. Орної землі 836,4 га, сіножатей – 63 га. Лісів – 188 га. Вигони і пасовища 14,1 га. Присадибні участки 71 га, багаторічні насадження – 9 га, чагарники – 25 га.

В колгоспі вирощували жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, картоплю, цукрові буряки. За деякий період почали вирощувати кукурудзу. В 1967 році колгосп приєднали до колгоспу ім. ХУШ партз”їзду.

До 1917 року були майже всі не письменні, лише 4-5 чоловік. Мали освіту за початкову школу. До 1917 року в селі школи не було. Селяни наймали хату-читальню і навчали дітей. Але відвідували школу діти більш заможніх селян. Вчителів в селі не було, наймали з других сіл.

Після Жовтневої революції розпочато будівництво школи. Школа побудована в 1926 році. На даний час школа в нас не працює. Діти сіл Рачки і Ратуш навчаються у Володарській середній школі.

До 1917 року в селі не було ніяких культурно-освітніх закладів, лише працювала церква, яка була побудована силами селян в 1912 році. В 1956 церква згоріла.

На даний час працює клуб, бібліотек. Працюють гуртки художньої самодіяльності. Село повністю електрофіковано, є радіо в кожній хаті, проведені телефони. В кожній хаті є телевізори. В селі є 20 легкових машин різних марок, 3 трактори, 3 грузових машини. Також є мотоцикли, мопеди.

Колгосп розпався і в 2000 році була утворена спілка „Оксамит”.

В 2006 році було утворено ТОВ Володарські „Шампіньйони”, диретор І. А засновником являється Ювченко Андрій Глібович. В селі землі орендує ПП Агрофірма „Рачки” – керівник Диба Віктор Іванович а також приватний підприємець Баляс Олена Павлівна (пилорама), приватний підприємець Вірченко Юрій Іванович (виготовлення меблів).

Село частково газифіковане на половину у 2004 році.

Навчальних закладів в селі немає ніяких.

З відомих людей в нашому селі жив, а потім переїхав у Київ професор Кіндзельський Леонід Петрович, який народився 5 серпня 1932 року в селянській родині. Батько - Петро Андрійович, був сільським ковалем, мати – Ганна Микитівна, рядова колгоспниця. В сім”ї зростало четверо дітей, Льоня – наймолодший.

Після закінчення Володарської середньої школи Леонід вступив до Київського військово-медичного училища, яке закінчив в 1953 році.

Три роки служив за фахом в армії на території Австрії. В 1956 році став студентом Київського медичного інституту. Навчання в інституті поєднував з роботою в лікувальних закладах. Після закінчення у 1962 році медичного інституту з відзнакою одержав призначення на наукову роботу в Київський науково дослідний інститут гематології і переливання крові, де в 1966 році захистив дисертацію на наукове звання кандидата технічних наук.

З 1967 року Л. П.Кіндзельський був переведений в Київський МДІ експерементальної та клінічної анкетології, де його було обрано старшим науковим співробітником. З 1971 року він працював на посаді старшого наукового співробітника в Київському науково-дослідному рентгенологічному та онкологічному інституті, де з 1973 року по 1986 рік очолював лабораторію променевої паталогії та експериментальної терапії. В 1977 році він захистив дисертацію на науковий ступінь доктора медичних наук, а в 1981 році йому присвоєно звання професора.

В КНДРОІ вчений створює першу в Україні клунуку систематичних пухлинних захворювань. Водночас з 1978 року по 1986 рік є заступником директора з наукової роботи, перебуваючи в той час на посаді головного радіолога МОЗ України.

Кіндзельський - видатний онколог-радіолог України і світу, автор понад 350 наукових праць і низок винаходів. Під його керівництвом виконано 30 кандидатських та 3 докторські десертації.

За наукові досягнення у вивченні онкозахворювань у 1976 році Л. Кіндзельського було нагороджено орденом „Знак пошани”, а за участь у ліквідації аварії на ЧАЕС в грудні 1986 року було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. За підсумками 1995 року наукова громадськість світу визнала професора Л. П.Кіндзельського „Лікарем року – найкращим онкологом світу”. Ім’я Леоніда Петровича було занесено у видану в США енциклопедію „500 кращих лікарів світу”. Міжнародним автобіографічним інститутом 1996 року він був визнаний „Людиною ХХ століття” (вручено диплом Честі).

Талановитий лікар і вчений Л. Кіндзельський був мужньою людиною. Через значне опромінення під час виконання службових обов”язків у найбільш небезпечний період після вибуху на ЧАЕС Леонід Петрович багато років нездужав. Проте продовжував активно працювати, керуючи надзвичайно складною і відповідальною клінікою. Прикро, але його спіткала хвороба з кола патології, з якою він наполегливо боровся.

19 квітня 1999 року лікар пішов з життя.

Село Рубченки

Володарського району Київської області

Село Рубченки Володарського району Київської області розташоване за 20 км від районного центру і за 27 км від найближчої залізничної платформи „Тетіїв”.

Чисельність населення – 640 чоловік.

Площа території - 428 га.

Поштове відділення Рубченківське

Поштовий індекс – 09313

Код АМТС - 8-04469

Телефон - 5-62-63

На території села знаходиться Рубченківська сільська рада за адресою:

09313, вул. Плугатаря,

с. Рубченки

Володарський р-н

Київська область

До сільської ради входить населений пункт Володимирівка, розташований в північно-західному напрямку від Володарки з чисельністю населення – 50 чоловік та площею 107,1 га.

Історія виникнення і його назва пов”язані з с. Антоновим Сквирського району, яке розташоване в 10 км на північ від Рубченок. В старовину Антонів мав назву Розволожжя. Це було велике містечко з багатьома церквами, фортецею, земляними валами. Утворилося воно в часи Київської Русі як опорний пункт від набігів з півдня кочових племен. В роки монголо-татарського наместя містечко було знищено.

В 14 ст., коли литовські князі витиснули з Південно-Захудної частини Київщини татар, почалася відбудова Розволожжя. На цій території поселилися рубщики лісу, які заготовляли деревину для відбудови сіл Горобіївки, Лаврики, Рубченок, Біліївки. Так з”явилося поселення, яке спочатку носила назву Антонівська слобода рубча. В кінці 16 століття це поселення вже згадувалося як село Рубченки. Частина села по річці Рогізні стало називатися Ключівкою (від джерельних ключів). Друга частина, в бік села Лаврик, стала називатися Селиськом. Інші частини села утворилися в роки столипенської реформи та в роки завершення землевпорядкування, яке проводилось в Україні роках.

В період Люблінської унії 1569 року відбулося політичне об”єднання Литви і Польщі в єдину державу – Річ Посполиту. Польські королі з дозволу сейму почали роздавати родючі землі Поросся „заслуженим особам рицарського стану” за участь у війнах. Землі Володарщини, до складу яких входило і село Рубченки, були подаровані Янушу Збаразькому. Після його смерті землі перейшли до Януша Вишневецького, по смерті якого лишилося 2 малолітні сини Дмитро і Криштоф. Опікуном над ними стає відомий польський магнат Ярема Вишневецький, володар величезними земельними угіддями на території України. З метою освоєння земель пани на тимчасових пільгових умовах переселяли з Волині і навіть з Польщі селян, яких надідяли присадибними ділянками, звільняючи від податків і панщини. Тому в селах Володарського району, в тому числі й в Рубченках, мешкає багато жителів з прізвищами польського походження: куманські, Тушинські, Грущинські, Годинські, Вербіцькі, Бариловичі і т. і.

В кінці 16 ст. н.е. селяни Володарщини, в т. ч., й Рубченок, брали участь в селянсько-козацьких повстаннях проти гніту панів під проводом Криштофора Косинського та Северина Наливайко, а також у визвольній війні роках під проводом Богдана Хмельницького.

За люстрацією (переписом) 1741 року село Рубченки було приписано до Лавриківської церкви, бо своєї церкви в селі на той час ще не було.

В кінці 18 століття в Рубченках було до 300 дворів. Вважалося, що кожен двір складався з 10 родових сімей. Того часу землі Рубченок знаходилися у власності поміщиків-братів Залєських, один з яких був володарем земель Рудого Села.

Віктор Залєський на території Рубченок (однієї з частин села – Селиська) збудував палац з господарчими будівлями 1828 року поміщиком було побудовано цегляне приміщення церкви на честь Покрови Богородиці, а його брат Станіслав Залєський в ті ж роки в Рудому Селі побудував костьол, в якому й він похоронений.

Власністю Віктора Залєського в Рубченках розпоряджався його управитель, бо сам пан проживав у Польщі, лише за потребою відвідуючи Рубченки.

1831 року царський цряд позбавив Віктора залєського його маєткостей за участь у польському повстанні і вислав його в оренбурзькі степи. Там він познайомився й подружився з , який на той час також перебував в засланні в оренбурзьких степах.

Після Віктора Залєського власницею Рубченок стає далека родичка братів Залєських – поміщиця Феліція Івановська, яка одночасно була володаркою земель Рудого Села. Їй належало 6005 десятин землі в 2-х селах. І лише невеличка частина земель (451 десятина) належала Станіславу Ліпоману, які він викупив у Івановської.

В середині 19 століття с. Рубченки стає великим селом, в якому вже налічується 1358 жителів, з них 250 чоловік польських переселенців шляхти і 15 євреїв. Село зростало. З”явилися нові вулиці. Але за співчуття польським повстанням 1863 року поміщиця Івановська позбавляється маєтностей і висилається до м. Курська (Росія) землі з торгів купує поміщик Орловський.

Земельна реформа 1863 року земельного питання на користь селян не розв”яала. В Рубченках селяни за великий викуп придбали лише третину поміщицької землі, решта лишилася власністю поміщика.

Під кінець 19 століття поміщик став здавати землю частками в оренду євреям, які через управляючих обробляли землю наймаючи селян за мізерну працю. Вирощене зерно орендарів вигідно продавали державі.

Значна частина безземельних і малоземельних селян Рубченок шукати кращої долі не незалежних землях Російської імперії та виїздили за океан. На початку 20 століття багато місцевих жителів виїхали на Далекий Схід (Приморськ, Приамурськ), у США і Канаду.

В 1900 році в Рубченках було 2045 жителів. З 3385 десятин земля поміщикові належало 1179 десятин. В цьому ж році в селі було відкрито ярмарок, який відбувався раз на 2 тижні по неділях. На ярмарок з”їзджалися купці і продавці з інших повітів губернії. Тут продавали зерно, худобу, продукти та ремісничі вироби. Приїджі купці привозили промислові товари. В село переселилися до 30 єврейських сімей, які займалися торгівлею, ремеслом. Вони утримували 2 корчми, олійню. Центр села забудували магазинами, рундуками, коморами.

Революційні події років характерні для Рубченок виступами селян проти поміщицької сваволі, за економічні права. Поміщик вимушений був поступитися й задовольнити вимоги селян, піднявши заробітну плату.

Звістку про події 1917 року в Петербурзі принесли в село демобілізовані фронтовики: матрос Усатюк Григор Прокопович, максильчук Ілько, Кривобезрук Микита, Загадерчук Йосип, Корбут Григорій. А Красніцький Степан Данилович, солдат 3-го Кенегольмського полку навіть брав участь у штурмі Зимового палацу. Ці фронтовики створили революційний комітет (ревком) в селі як тимчасовий орган радянської влади. Головою ревкому обрали Усатюка Кирила Прокоповича. Ревком розподіляв поміщицькі та церковні землі між селянами, реманент, худобу. Але довести до кінця земельне питання ревком не зміг, бо повітові органи Центральної Ради, яка утворилася 17 березня 1917 року заборонили розподіляти панську землю, ревком було розігнано.

В роки громадянської війни в Рубченках класова боротьба між прихильниками радянської влади, сторонниками Центральної Ради і петлюрівцями набула гостроти. В лавах Червоної армії воювали ійович, курсант школи червоних старшин в Кремлі (Москва), Плугатар Григорій Купріянович, Красніцький Степан Данилович, Грущинський Пилип, Мусійчук Василь, Сивецький Степан.

Коли 1918 року австро-німецькі окупанти захопили село, колишні фронтовики організовували загін і вигнали окупантів. Вони брали участь і у повстанні Сквирського повіту проти німців, під Попельнею Житомирської області.

Пізніше в селі було створено комітет незалежних селян (КНС), організаторами якого стали Загадерчук Йосип та Крбут Давид. Разом з ревкомом члени КНС захищали інтереси бідноти, перерозподіляли землю, конфісковували лишки, організовували заготівлю продовольства для Червоної армії і робітничих центрів.

Під час наступу Першої Кінної армії Будьонного проти білополяків в червні 1920 році штаб цієї армії деякий час знаходився на території села Рубченок. Старожили розповідають, що в Рубченках в той час перебував і Микола Островський, автор книги „Як гартувалася сталь”, який воював в армії Будьонного. Він грав на гармонії, а будьонівці під його музику танцювали з сільськими дівчатами.

1920 року в селі з”явилися бандити, які вчинили криваву над радянськими активістами в період тимчасового відступу загонів Червоної Армії. Банду очолював петлюрівський офіцер Бех Петро та Галайдюк Григор. До складу банди входило 40 чоловік місцевих жителів, вороже налаштованих проти нової влади.

В ніч на 20 березня 1920 року бандити схопили 18 сільських активістів, а другого дня силою зброї зібрали сход села і примусили присутніх винести вирок про страту арештованих як злодіїв і розбійників. Всі 13 арештованих були по звірячому закатовані: Петрашук Степан, Трохимчук Дмитро, Трохимчук Гнат, Мусійчук Митрофан, Козячина Олександр, Онисюк Федось, три брати Стасюки (Мифодій, Іван, Василь), Момотюк Іван, Климнюк Петро, Сірчук Трохим, Борисюк Сергій.

Цим самосуд не закінчився. Бандити залучили 4 червоноармійців з Богунського полку, які залишилися в селі для підпільної роботи. Вони убивали продзагоновців, які заготовляли хліб.

Боротьбу з бандою вели окрежні і районні органи міліції, а також місцеві жителі. В 2 половині 20-х років банда припинила своє існування.

роки в селі проводилося землеупорядкування. На кожний двір відповідно до кількості членів сім”ї нарізувалася відповідна кількість польової землі в 3-х сівозмінах. Щоб розділити скрученість дворів, за ставком і на Селиську було нарізано нові присадибні ділянки розміром в 1 га.

1924 року в селі організували бурякове товариство, яке за пайові внески і державну позику закупило машини, реманент, насіння. Товариство надавало допомогу біднішим селянам обробляти землю. Згодом було утворено й кредитоване товариство, яке відпускало в кредит селянам машини, посівний матеріал сільськогосподарських культур. Хто мав гроші, міг придбати малотарку, нафтовий двигун, жатку, снопов”язалку, трієр.

В ці ж роки в селі заснували споживче товариство, мета якого була в поступовому приведенні селян до колективних форм господарювання.

В 2 половині 20-х років великою популярністю в селі користувався хор під керівництвом . Він же керував і драматичною студією, яка давала вистави в перебудованні колишній панській цегляній корівні. В приміщенні театру – корівні вперше було показано селянами німі кінофільми.

Колективізація в селі проводилась в умовах гострої класової боротьби з осени 1929 року та протягом всього 1930 року. Рух селян за об”єднання в колективне господарство очолила партійна організація, секретарем якої був Лисак Семен.

Весною 1930 року відбулися установи збори, на яких затвердили статут сільськогосподарської артілі (колгоспу). Артілі дали назву „Червоний хлібороб”. Проте усуспільнення землі, коней, волів відбувалося з великими труднощами. Багато селян, які віками господарювали одноособно, не могли розстатися з землею і тяглом. До всього цього, з боку керівних органів держави і місцевих органів влади було припущено грубих помилок до селян, які не бажали і не поспішали вступити до колгоспу. Весною 1930 року було усуспільнено 840 коней, 650 возів, 520 плугів та іншого реманенту, а також посівний матеріал для весняної сівби. Приміщень для утримання худоби не було. Коні і воли утримувалися в селянських хлівах.

Помилки при проведенні колективізації зумовили те, що тієї ж весни 1930 року багато селян вийшли з колгоспів, забравши тягло та інвентар. До цієї категорії селян місцеві органи почали ставитися вороже, доводили їм непосильні плани хлібозаготівлі, обкладали податками. За невиконання завдань забирали худобу, коні, а нерідко – продавали їхнє майно та житло з „молотка”

Відсутність машин, низька агротехніка призвели до того, що колгоспи одержували низькі врожаї зернових культур. Восени 1932 року господарства лишилися без фуражу і посівного матеріалу. Почався падіж коней, зимою 1933 року через відсутність продуктів харчування почали масово вмирати люди, голод вступив у повні свої права. Люди збирали гнилу картоплю і мерзлі буряки на полях. З мертвих коней вони обрізали м”ясо і споживали. З настанням весни копали коріння різних трав, варили листя з дерев. Померлих і ледь живих, а також непритомних, збирали на підводи і скидали у велику яму.

Під час голодомору померло понад 468 чоловік. За спогадами очевидців ця цифра є значно більшою.

У роки Великої Вітчизняної війни в селі почалися чорні дні окупаційного режиму. До приходу ворожих військ, за розпорядженням органів влади, почалась евакуація худоби на схід та мобілізація військовозобов”язаних в армію. 17 липня 1941 року село було окуповано німцями. Колгоспи розпустили, замість них створили громадські господарства підпільним наглядом німецьких гебіткомісарів.

Для дорослого населення була встановлена примусова праця на польових роботах, безоплатно. Селянські двори обклали непосильними податкаминатурою (м”ясо, молоко, яйця). За невиконання податків забиралася худоба, свині. І лише 1 січня 1944 року, коли Володарський район був звільнений від німецько-фашистських окупантів, звільнили і села. Люди з великим піднесенням взялася за відбудову села, відновили колгоспи, створили конеферму, придбали реманент.

Військові частини залишили 3-х трофейних коней, з Башкірської АРС прибули корови. Одначе в 1945 році землі колгоспів повністю засіяною не була. З війни не повернулося 133 воїнів, які загинули на фронтах, захищаючи Батьківщину.

1946, особливо 1947 року внаслідок засухи та інших суб”єктивних чинників, було зібрано малий врожай, що привело до складного матеріального становища людей.

1954 року відбулося укрупнення колгоспів. Об”єднане госопдарство очолив , який був незмінним до 1963 року. По виробничих показниках його госопдарство вважалося одним з кращих в районі. За ці роки в колгоспі було збудовано 2 свинарники, конюшні, гараж, млин, електростанцію, птахоферму, колодязь, Будинок культури, один з перших в районі. Врожайність полів різко зросла, підвищилася продуктивність громадського тваринництва, що стало наслідком матеріального і культурного зростання трудівників села.

У ці роки багато спеціалістів сільського господарства було удостоєно вищих нагород держави. Орден Трудового Червоного прапора отримала свинарка Денисюк Параска, тракторист , І.- орден „Знак Пошани”; – орден Трудової Слави Ш ступеня та інші. Дояр Бабанюк Петро Миколайович був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці з врученням йому орденом Леніна і Золотої зірки „Серп і молот”.

В 70-ті роки господарство переживало великі труднощі: не було достатньої кількості грунтообробної та збиральної техніки, мало робилося для створення нормальних виробничо-побутових умов, на фермах переважала важка фізична праця, не вистачало людей для сільськогосподарських робіт, механізаторів. Після виходу на пенсію у 1963 році, керівники господарства стали часто змінюватися. Поступово господарство здало свої позиції кращого колгоспу в районі. Лише за період головуванням колгоспом Блощинського І. П. становище стало змінюватися на краще.

У 80-ті роки господарство очолив Крюків В. З., а з червня 1986 року – Лінчак М. С. за порівняно короткий час йому вдалося розв”язати кадрову проблему, зміцнити трудову дисципліну, збільшити продуктивність праці. Вже 1987 року в колгоспі зібрано рекордний врожай всіх сільськосподарських культур. Пшениці зібрано по 55 цнт з га, жита по 35,5 цнт, ячменю 45,5 цнт, проса 38,6 цнт, гречки 27 цнт, кукурудзи на зерно 36,5 цнт, кукурудзи на силос – 255, цукрового буряка 353 цнт, овочів 206. це дало можливість повністю розрахуватися з державою по зерну, цукровій сировині, овочах.

В 90-ті роки минулого століття сталися значні зрушення в організації сільськогосподарського виробництва, у розвитку малого, середнього бізнесу. На території села створено ПП „Аграрне” на чолі з генеральним директором . Це багатогалузеве господарство, де переважає вирощування зернових культур, цукрових буряків, кукурудзи, розвинуте тваринництво, працює цегельний завод та ПП „Діар”, ЕНАФ „Мрія”.

В селі є неповна середня школа, дитсадок, Будинок культури, бібліотека, магазини, медамбулаторія. Тут народився і закінчив початкову школу прославлений танкіст, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу Олексій Петрович Плугатар, чиє ім”я носить місцева школа. В селі більше півстоліття працював доярем Герой Соціалістичної Праці Петро Миколайович Бабанюк. Дуже талановитою людиною був односельчанин, художник-скульптор Іван Петрович Сіренко. Свої роботи він присвячував природі рідного краю, його людям праці. Іван Петрович займався також і різбленням по дереву, був членом об”єднання художників-аматорів м. Києва, брав участь під час організації виставок на Андріївському узвозі. Є автором пам”ятника жертв голодомору років в с. Рубченки. На жаль, він передчасно пішов із життя, трагічно загинувши.