Історія виникнення та розвитку системи стримувань та противаг (стр. 3 )

Стаття 6 проголошує: “державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу, судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”. Але вона не лише сформулювала поділ влади як один з принципів конституційного ладу нашої держави, але й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інститутами. Це вчинено двома способами:

1.  наділення гілок влади самостійними повноваженнями

2.  створення конституційних противаг між суб’єктами владних стосунків.

Саме з огляду на наведене й спробуємо проаналізувати, наскільки новий конституційний механізм розподілу влади відповідає потребам суспільства і держави.

Аналіз відповідних положень чинної Конституції свідчить, що Україна є президентсько-парламентською республікою. Варто передусім звернути увагу на призначення кожної з гілок влади та визначити конституційні противаги, призначені для кожного з вищих органів державної влади.

Що стосується законодавчої влади, то її основним призначенням є розробка та прийняття законів. Так, у статті 75 Конституції зафіксовано: “єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – їни”. Це означає, що виключно до компетенції Верховної Рада входить прийняття законодавчих актів, які мають найвищу юридичну силу і яким повинні відповідати нормативно-правові акти всіх інших державних органів, що є підзаконними. У громадській свідомості авторитет Верховної Рада сьогодні недостатньо високий.

Дехто, фетишизуючи цю побутову оцінку, намагається знецінити роль їни і на державному рівні. Не встигли її обрати, вже чуються голоси про доцільність її розпуску і введення прямого Президентського правління тощо. З цими крайнощами важко погодитись. Наш парламент дійсно не ідеальний, але без нього не буде демократії. Отже, не відмова від парламентаризму, а пошук шляхів створення справді авторитетного парламенту є складовою частиною реформування державної влади[33].

Подальші кроки у цьому напрямі пов’язані з підвищенням ефективності діяльності нашого парламенту на основі його професіоналізму і структуризації. Головне полягає в тому, щоб у парламенті працювали дійсно професіонали, тобто люди, які дійсно знають, як робити “ефективні діючі закони”, але наша демократія, мабуть до цього не доросла. Сьогодні більша половина народних депутатів України за фахом – це інженери, працівники сільського господарства і освіти, малий відсоток юристів. Також мало тут політиків, державознавців, економістів тощо. Та, як могло бути інакше, коли в Законі про вибори народних депутатів України фактично нічого не сказано про професійні вимоги депутата[34].

Відомою, але не вирішеною є проблема структуризації Верховної Ради. Кожна з нинішніх депутатських груп і фракцій мало впливають на формування уряду. Вони використовують парламентську трибуну з ідеологічною метою, але це часто зводиться до взаємних обвинувачень лівих правими і навпаки.

Доцільно було б також переобирати не увесь склад Верховної Ради, а тільки його частину, як це робиться у більшості країн всього світу, не можна парламентові кожного разу розпочинати з нуля.

Обґрунтовано також становище питання про перегляд інституту депутатської недоторканості. Неприпустимо, щоб недоторканість була гарантією депутатської безвідповідальності деяких депутатів.

Україно нині чи не одна європейська країна, де конституційно не заборонено імперативність мандату депутатів Верховної Ради. У цивілізованих державах це стало зрозуміло кілька років тому – це аксіома, що член парламенту є представником всієї нації, а не групи людей які його обрали. Внаслідок імперативності мандату народного депутата, останній замість того, щоб приймати необхідні для всього суспільства закони, захищає тільки інтереси певного класу – своїх виборців.

Замість основної своєї функції прийняття законів, законодавча влада здійснює ряд інших повноважень. Вважаю, що не варто перераховувати всі функції Верховної Ради, закріплені в статті 85 Конституції України. Обмежуся лише згрупуванням їх за спрямованістю та за призначенням:

1.  контролю за бюджетом,

2.  повноваження пов’язані з визначенням засад політики держави та програм суспільного розвитку,

3.  визначення взаємовідносин Верховної Ради України і Президента України,

4.  формування інших державних органів,

5.  функція парламентського контролю Верховної Ради,

6.  організацією адміністративно-територіальної реформи,

7.  здійснення зовнішніх функцій держави,

8.  інші функції держави.

Простеживши всі повноваження Верховної Ради, можна сказати, що Конституція України закріпила механізм взаємодії парламенту з іншими гілками влади. Новелами конституційного регулювання механізмів взаємодії владних структур є стаття 98 Конституції України, яка встановлює контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова Палата, а також стаття 101 Конституції, яка встановлює парламентський контроль за додержанням Конституційних прав і свобод людини і громадянина, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

З метою уникнення можливої узурпації влади Верховною Радою України, в Конституції закріплено цілий ряд противаг і стримувань, щодо парламенту. Слід розрізняти правові та інституційні противаги. Серед правових противаг Верховній Раді слід відзначити:

1.  Особливий порядок прийняття законів.

2.  Ускладнена процедура внесення змін до Конституції.

3.  Внесення змін до першого, третього і тринадцятого розділів Конституції потребує затвердження всеукраїнським референдумом, який призначає Президент.

4.  Окремі положення Конституції стосовно прав людини взагалі не можуть бути предметом перегляду.

Перед тим, як перейти до інституційних противаг Верховній Раді, слід сказати, що інституційними противагами є наділення певних органів спеціальними повноваженнями щодо стримування влади парламенту. В Україні такими повноваженнями наділений Президент України, Кабінет Міністрів України та Конституційний Суд України.

Насамперед, думаю необхідно розглянути противаги Верховній Раді з боку Президента.

До них слід віднести:

1.  призначення Президентом всеукраїнського референдуму, щодо змін до Конституції (ст.106 п.6).

2.  важливою противагою Верховній Раді є можливість Президента достроково припинити повноваження, якщо протягом тридцяти днів пленарні засідання не можуть розпочатися.

3.  в той же час у сфері законодавства Президент України має свої важелі впливу на парламент. Серед них слід назвати:

a.  Право законодавчої ініціативи Президента у Верховній Раді України. До того ж, законопроекти, визначені Президентом України, як невідкладні, розглядаються Верховною Радою позачергово (ст.93 Конституції України).

b.  Президент підписує й офіційно оприлюднює закони, прийняті парламентом. При цьому він може скористатися правом відкладального “VETO”.

Таке право, надане главі нашої держави Конституцією, виключає ситуацію, до якої Президент виконував би своєрідну роль “державного нотаріуса”, на якого лише покладається функція без заперечень підписувати закони, прийняті парламентом. Тут необхідно уточнити деякі деталі. Відповідно до статті 94 Конституції Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, бере до виконання, та офіційно оприлюднює або повертає закон зі своїми вмотивованими пропозиціями до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо аргументи Президента не вплинули на рішення Верховної Ради і під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий не менше як двома третинами її конституційного складу, президент України зобов’язаний його підписати і офіційно оприлюднити протягом 10 днів. В Основному Законі, на жаль, не вказано, в які строки парламент зобов’язаний розглянути заперечення Президента. Виникають також ситуації, коли під час повторного розгляду закону знову приймається Верховною Радою не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту, як цілого вимагає Конституція, а Президент не підписує та офіційно не оприлюднює цей закон протягом десяти днів, хоч він це і зобов’язаний зробити. Так, наприклад, сталося з законом “Про місцеві державні адміністрації,” який Президент кілька разів повертав на повторний розгляд. Верховна Рада неодноразово долала “veto” Президента, але закон, незважаючи на те, що це суперечить Конституції, не був ним підписаний. Враховуючи таку ситуацію доцільно було б доповнити частину четверту статті 94 Конституції України такими словами: “У разі, якщо такий закон не буде підписаний і офіційно оприлюднений Президентом України протягом встановленого строку, то він вважається схваленим Президентом і їни має право його офіційно оприлюднити”. Тим більше, що подібна практика існує і непогано себе зарекомендувала в ряді держав світу, зокрема в США.

Конституція України передбачає ще одну, тимчасову за своїм характером форму участі Президента України у здійсненні законодавчої влади. Згідно з пунктом 4 розділу xv Конституції ( “Перехідні положення”) Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалення Кабінетів Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законом, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради. “Такі правові акти Президента не базуються на основі закону, не приймаються для їх виконання і не обмежені їх рамками, а тому вони не є підзаконними актами і по суті мають силу закону. Зараз це право глави держави ще не стало засобом нормативного забезпечення економічних перетворень, проте вже реальні стали такі речі як:

a)  Розбалансованість і неузгодженість правової системи України, одна з причин яких – наявність фактичного двох законодавчих центрів.

b)  Різниця між законодавчою і виконавчою владами стає менш помітною, розмежування повноважень – ілюзорними, особливо якщо додати до цього ще й звичку Верховної Ради видавати постанови з питань компетенції уряду.

c)  Як наслідок, знищується відповідальність гілок влади за роботу, у своїй “дільниці”[35].

Незважаючи на наявність зазначених вище важелів впливу на Верховну Раду, які має Президент України для забезпечення ефективної взаємодії з нею, необхідним є пошук нових форм цієї його діяльності. Одна з таких форм уже знайдена - це діяльність представництва Президента у Верховній Раді. Ефективним механізмом забезпечення взаємодії органів законодавчої та виконавчої влади могла б стати систематична участь Президента у роботі Верховної Ради України.

Дуже важливо, щоб у Конституції були встановлені основи взаємин уряду республіки з парламентом, бо, як показує практика, саме у цій сфері буває найбільша кількість різних непорозумінь та суперечок. Саме через це в Конституції Франції, наприклад, крім спеціального розділу про уряд, існує ще один розділ, який так і називається: “Про відносини між парламентом і урядом”, в якому конкретно вирішується, з яких питань і в якому порядку парламент приймає закони, яку участь і в яких формах бере уряд у здійсненні законодавчої процедури.

В Україні Кабінет Міністрів має право законодавчої ініціативи й активно використовує його. Це право є могутнім засобом впливу однієї гілки влади на іншу. Інтенсивна діяльність уряду у сфері нормо творчості обумовлюється тим, що перед ним стоять специфічні завдання, для вирішення яких необхідна відповідна законодавча база. Прикро, але Верховна Рада нерідко диктує урядові, які саме законопроекти готувати. Кандидат юридичних наук В. Климко вважає, що “така практика неприпустима; ситуація, за якою політично безвідповідальний орган (їни) може давати обов’язкові приписи політично відповідальному органу (Кабінету Міністрів України), суперечить логіці й, зрештою, здоровому глузду[36]. Справді, Верховна Рада ще жодного разу не взяла на себе відповідальність за ті з ухвалених законів, які виявились невдалими або й завдали прямої шкоди певній сфері суспільного життя.

Однак із засобів впливу на Верховну Раду з боку уряду є те, що лише за його погодженням парламент може бути розпущений главою держави. Кабінет Міністрів України також розробляє державні програми соціально-економічного розвитку, розробляє й виконує Закон “Про державний бюджет” (в ньому, зокрема, міститься план видатків на утримання законодавчого органу, та інші). Цим самим певною мірою спрямовується діяльність Верховної Ради України. Але, проте, конфлікти, що виникають між Кабінетом Міністрів і парламентом, як правило, закінчується не на користь останнього. Це й зрозуміло: адже уряд позбавлений права ставити перед Президентом питання про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, тоді як вона може висловити недовіру урядові

Хотілося б звернути увагу на те, що Конституція України не передбачає механізму впливу на Верховну Раду України в тому випадку, якщо вона не схвалює необхідних для суспільства законів, в тому числі таких, що передбачені банкетними нормами Конституції України. “Це веде до не правової ситуації, в тому числі до прямих перешкод у реалізації громадянами їх прямих конституційних прав і свобод, до зростання соціальної напруги. І справа не в депутатах, які нібито “не дбають про народ”. Суб’єкт державно-правових відносин визначає свою поведінку саме так, як це йому дозволяють правила, сформульовані Основним Законом[37]. За відсутності механізму впливу на парламент з боку виконавчої влади в депутатів відсутні жодні спонукання до пошуку компромісів і до ефективної законодавчої роботи.

Інший випадок: Верховна Рада не надає згоди на призначення Президентом Прем’єр-міністра, і робить кілька разів, в той час як встановлений строк формування уряду - 60 днів. Після цього випадку Україна має шанс залишитись без сформованого, на законних підставах, уряду, взагалі. Для правового виходу України з правової кризи парламент по суті примусить главу держави погодитись з кандидатурою, яка влаштовує більшість у Верховній Раді[38]. У цьому разі компроміс між Президентом і парламентом у питанні формування уряду досягнуто не буде, а це чи не основна характеристика правової конструкції “змішаної республіки”, якою є Україна.

Певні противаги парламенту існують з боку Конституційного Суду України.

Він одержав право тлумачити Конституцію і закони України (раніше це право належало Верховній Раді ). Також він може визначати парламентський акт неконституційним і як наслідок, недійсним. Проте, відносно актів законодавчої влади повноваження Конституційного Суду обмежуються наступнім контролем.

Попередній конституційний контроль щодо законів Верховної Ради, а отже інших підвідомчих Конституційному Суду України нормативних актів не передбачено, за винятком міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.

Відповідно до частини 2 статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність. Аналогічне положення міститься в статті 73 Закону України “Про Конституційний Суд України”. Проте є потреба записати в Законі положення про безпосередню дію рішень та висновків Конституційного Суду та безпосереднє застосування Конституції України у випадку виникнення прогалин в правовому регулюванні внаслідок визначення нормативного акту неконституційним. Виходячи з конституційного положення про втрату чинності законами та іншими правовими актами з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, стаття 74 згаданого Закону необхідно доповнити нормою щодо перегляду в установленому порядку в установленому порядку не лише рішень судів загальної юриздикції, а й рішень інших органів, в основу яких покладено акти, визнані неконституційними.

За чинним законом Конституційний Суд України не може навіть звернути увагу законодавця рішенням, яке моє правові наслідки, на прогалини чи неузгодженості в законодавстві, або виступити із законодавчою ініціативою, з питань свого відання, як це може зробити Конституційний Суд Російської Федерації[39].

Отже, Конституційний Суд вирішенням питань про відповідність Конституції України Законів та інших правових актів може контролювати законодавця – Верховну Раду України. Проте, що б цей контроль не використовувався, як форма тиску, можливості Суду обмежено правилом “зв’язаної ініціативи”. Проте, він може розглядати справи лише у випадках звернення до Суду уповноважених осіб.

При розгляді повноважень Верховної Ради та противаг їй з боку інших органів влади. Думаю, принципово важливо зупинитися на такому моменті: нова Конституція України, як пише науковець В. Лемак, “лише частково відокремила установчу владу від законодавчої. Під установчою владою розуміється легальна можливість певного органу чи кількох органів за спеціальною процедурою провести зміни до основ конституційного ладу, в тому числі вчинити перерозподіл повноважень між державними органами чи скасувати окремі з них. Така установча влада в Україні з найважливіших питань (форма правління, суверенітет, територіальна цілісність, загальні засади Конституційного ладу, вибори, референдум, порядок внесення змін до Конституції) належить спільно парламенту, Президенту і волі виборчого корпусу, вираженої в ході Всеукраїнського референдуму. З інших питань вона належить більшості при умові набрання 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради. Наприклад, Верховною Радою у такому складі після схвалення абсолютною більшістю на попередній сесії можуть бути вирішені такі питання:

1) Про розширення повноважень Верховної Ради і обминання компетенції Президента, Уряду, Конституційного Суду.

2) Про зміну порядку формування Уряду і механізму його відповідальності.

3) Про розширення кола конституційних обов’язків громадян України.

4) Про обмеження місцевого самоврядування тощо.

Будь-яке з наведених парламентських рішень є “легальним державним переворотом”, тобто таким, що допускається конституційними нормами. Верховній Раді такі права надано ст. 155 Конституції. Для законодавчого органу згаданою статтею передбачено можливість узурпувати право визначити й змінювати конституційний лад України (крім вищеназваних питань), хоча це ніби й не допускається одним із конституційних принципів (ст.5), який проголошує таке право виключно за народом”[40].

Надзвичайно важливе місце в системі розподілу влади займає Президент, який згідно зі статтею 102 Конституції України є главою держави. Інститут Президента є зовсім новим для нашої держави. Існування цього інституту є дуже важливим, так, як для поліпшення керованості справами суспільства потрібно міцна верховна влада. Статус Президента стосується забезпечення практичного та ефективного здійснення поділу влади. Цей принцип з самого початку його проголошення був спрямований на досягнення компромісу між різними гілками влади.

Ще Гегель зазначив, що поряд із законодавчою і виконавчою владою має існувати ще одна влада – об’єднуюча, яка гарантує єдність державної влади в цілому.

Глава держави – це вищий її представник всередині і поза країною і разом з тим є символом єдності нації держави. Держава відчуває потребу в існуванні посадової особи. Яка забезпечує конституційний порядок, стійкість і спадкоємність механізму держави, а також найвище представництво у міжнародних відносинах. Нею є глава держави, якого, як правило, наділяють широкими повноваженнями у сфері взаємовідносин із законодавчою, виконавчою і судовою владами та який виступає як своєрідний символ держави і офіційний представник народу[41].

Статус президента України, як він визначений у Конституції, дає підставу вважати його виразником державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що визначено колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства.

Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (частина 2 стаття 102). Так, як гарант додержання Конституції, Президент України може скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради Міністрів АРК (стаття 106). У зазначених Конституцією випадках, коли парламент виявляє неспроможність своє вчасно виконувати накладені на нього функції, Президент може припинити його повноваження. Як гарант державного суверенітету президент зобов’язаний забезпечувати державну незалежність України і її національну безпеку, тому він наділений відповідними конкретними повноваженнями і є Верховним Головнокомандувачем Збройних сил України, інших збройних формувань, очолює Раду Національної безпеки і оборони України.

Дуже добре, що Конституція ввела в дію ряд суттєво нових положень відносно поста Президента, його повноважень взаємовідносин з різними органами влади та посадовими особами. Пропоную окремі з них розглянути. Зокрема, ті положення, завдяки яким та чи інша гілка влади має можливість співпрацювати з Президентом України, а також впливати на його діяльність, що б запобігти будь-якому свідомому чи несвідомому зловживанню владою.

З боку Верховної Ради конституційно визначено цілий арсенал важелів стримувань президентської влади. Назвемо основні з них:

a)  Вона вправі усунути Президента з поста в порядку особливої процедури (Імпічменту) за вчинення ним державної зради або іншого злочину (стаття 111 Конституції України). Але звернемось до такого випадку: Президент порушує Конституцію через видання указу (наприклад, про розпуск Верховної Ради на підставі п. 2 статті 90) або через невиконання покладеного на нього обов’язку (наприклад, про призначення виборів до Верховної Ради у разі дострокового припинення її повноважень; не призначає всеукраїнського референдуму згідно з пунктом 6 статті 100 Конституції України, або ж не підписує прийнятий Верховною Радою не менш, як двома третинами від її конституційного складу закон та офіційно не оприлюднює його протягом 10 днів відповідно до частини 4 статті 94 Конституції). Як це не дивно, це діяння не є підставою для усунення глави держави з поста в порядку імпічменту, бо воно не є “державною зрадою або іншим злочином”, передбаченим кримінальним кодексом. Справа в тому, що такі дії з боку Президента не відповідають об’єктивній стороні злочину. Якщо сформувати досвід підстав для імпічменту глави держави, то виявляється, що саме порушення норм Конституції є найбільше серед цих підстав. Відповідні положення містить конституція України, Угорщини, Польщі, Румунії, Словаччини тощо. В інших країнах посягання на Конституцію є кримінально караним діянням. В Україні ж відсутнє, як перше так і друге.

b)  Другою противагою з боку Верховної Ради є її можливість подолати “veto” Президента на повернутий закон двохтретинною більшістю від свого конституційного складу. Але, як вже зазначалось, Конституція не передбачає набрання цим законом чинності у випадку, коли парламент подолав “veto” Президента згідно з Конституцію України, проте він все одно не підписав і офіційно не оприлюднив цей закон у відповідності до свого обов’язку.

c)  Верховна Рада затверджує Закон про Державний бюджет, у якому містяться й розмір видатків на утримання Президента та його апарату.

d)  Парламент також надає згоду на призначення Президентом Прем’єр-міністра.

Щодо Кабінету Міністрів України, то він юридичних засобів впливу на Президента практично не має, як, зрештою, й політичних, оскільки Уряд позбавлений підтримки у Верховній Раді з боку стабільної більшості. Важелі впливу на Президента з його боку полягають тільки в тому, що свої не дискреційні повноваження Президент здійснює лише за поданням і контрасигнацією (скріпленням підписом) відповідно Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за виконання даного правового акту. Контрасигнування забезпечує гарантії проти зловживання повноваженнями з обох сторін, що ставлять свої підписи. Слід сказати що інститут контрасигнування є важливою складовою державно-правової практики переважної більшості країн із змішаною формою республіканського правління.

З боку Конституційного Суду України противаги Президенту, як і парламенту, виражаються в можливості визначення правового акту неконституційним.

За Конституцією Президент України також має необхідні важелі забезпечення оптимального функціонування всіх гілок влади, оскільки він як глава держави (про це зазначалось вище) виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, конституційного ладу, дотримання Конституції України, прав та свобод людини і громадянина. Кожне з цих повноважень окремо і всі разом визначають провідне місце Президента в державному механізмі України, в тому числі і в аспекті забезпечення взаємодії різних владних структур.

Виконавча влада. Тут сьогодні існує чи не найбільше проблем. Це влада за своєю структурою і функціями є найскладнішою з усіх інших гілок державної влади. Відповідно до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України ї вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет міністрів забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, розробляє проект закону про Державний суверенітет України, виконує його і подає про це звіт Верховній Раді. Він також зобов’язаний створювати рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснювати управління об’єктами державної власності згідно із законом, забезпечувати проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері праці та зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи тощо. Важливою функцією Кабінету Міністрів є систематичний нагляд за виконанням вимог Конституції і законів України, актів Президента України органами Виконавчої влади всіх рівнів та прийняття заходів по усуненню їхніх порушень.

Конституція України передбачає можливості взаємного контролю законодавчої і виконавчої влад. Відповідно до частини другої статі 113 Конституції України Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України підконтрольний та підзвітній Верховній Раді України у межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України. Це, зокрема, стосується:

a) Затвердженню Державного бюджету України, та внесення змін до нього; контроль за використанням державного Бюджету України, прийняття рішень щодо звіту про його використання.

b) Контроль за використанням Україною позик, одержаних від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій. Контроль за використанням кошті в Верховна Рада здійснює за допомогою Рахункової палати.

За пропозицією не менш, як третини народних депутатів України парламент може розглянути питання про відповідність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри уряду. Така резолюція приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, тобто необхідно 226 голосів від 450. Але питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом одного року після схвалення програми діяльності уряду.

У свою чергу, Президент має такі противаги щодо уряду (слід завважити, що повноваження у сфері Виконавчої влади мають важливе значення для визначення типу республіканського правління):

a) Відповідно до статті 114 Конституції України Прем’єр-міністр України призначається саме Президентом України за згодою більше, як половини від конституційного складу народних депутатів.

b) Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом за поданням Прем’єр-міністра України, а також так само призначається керівники інших центральних органів виконавчої влади і голови місцевих державних адміністрацій.

c) Водночас слід підкреслити, що Президент припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку, а також припиняє повноваження зазначених осіб на власний розсуд, без будь-якої згоди іншого державного органу чи посадової особи.

d) Президент України на власний розсуд також може скасувати будь-які акти уряду, в тому числі з мотивів доцільності.

e) Поєднання функцій Президента з сферою виконавчої влади не в останню чергу забезпечується існування такого органу, як Рада національної безпеки і оборони України, і його головування в цьому органі. На думку автора даної роботи, конституційний статус Ради національної безпеки і оборони України багато в чому зумовлює визначення прийнятої форми державного правління, як Президентсько-парламентської республіки.

На думку професора Володимира Шаповала: “Конституційний статус Ради національної безпеки і оборони України, яку очолює Президент, значно зміцнює статус самого глави держави. Адже, згідно з статтею 107 Конституції, Рада, “...координує і контролює діяльність виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони”. До складу Ради за посадою входять: Прем’єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр Внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. Іншими словами через Раду Президент може активно взаємодіяти на організаційному й функціональному рівнях, з так званими “міністрами - силовиками”, що за будь-яких умов об’єктивно посилює його роль у державному механізмі. До того ж рішення Ради національної безпеки і оборони вводяться в дію указами Президента України, хоч і потребують контрасигнації[42].

Постанови або інші правові акти Уряду можуть бути визнані Конституційним Судом України неконституційними, внаслідок чого втрачають чинність. При цьому слід зазначити, що правові акти міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади не знаходяться в сфері його юрисдикції.

Аналіз юридичних і фактичних засад функціонування урядової влади переконував, що вона посідає підпорядковане по відношенню до Верховної Ради і Президента становище. Тим часом, саме на урядову владу покладено значну відповідальність за стан справ у державі.

Кандидат юридичних наук В статті під назвою “Проблеми еволюції урядової влади” підкреслює необхідність проведення ряд заходів для вдосконалення місця і ролі урядової влади в конституційній системі. Необхідно:

a)  Підвищити роль урядової влади у здійсненні політики Президента України, в підготовці та реалізації президентських актів.

b) Підпорядкувати урядову владу Президенту України, який має забезпечити її ефективне функціонування.

c)  Звільнити урядову владу від дріб’язкового втручання в її оперативну діяльність Верховної Ради та її органів.

d) Сформувати уряд, однорідний за своїм політичним орієнтиром та баченням перспектив виходу України з кризи. Прагнення при формуванні Уряду задовольняти всі політичні сили, представлені в парламенті, не більш ніж ілюзія, - така практика тягне за собою колективну безвідповідальність.

Отже, урядова влада має утвердитися як необхідний елемент системи розподілу влади, виконуючи лише їй притаманну роль – елемента єдиної виконавчої вертикалі і буфера у відносинах між виконавчою і законодавчою владою[43].

Для правової держави надзвичайно важливе значення має активна діяльність незалежної судової влади. Слід сказати, впродовж багатьох років в Україні, як і у всьому Радянському Союзі, проводилась політика фактичного нехтування суду., бо суд як і права в загалі, розглядалося як чужий державний інститут, як спадок капіталізму. Судові справи, які мали хоча б яке-небудь значення для правової еліти, вирішувалися не за законом, а за так званим “телефонним правом”.

Ігнорування судової влади – третьої влади у розподілі влад – якоюсь мірою дається в знаки ще й зараз. Тому постає питання створення сильної судової влади. Сильна судова влада завжди будувалась на принципі: “Судді незалежні й підпорядковуються тільки закону”. В Україні незалежність судової влади проявляється в наступному:

a) суди фінансуються в окремому порядку з державного бюджету.

b) Недоторканість суддів.

c) Для відміни судових рішень існує окремий судовий порядок і здійснюється і здійснюється вищими судовими інстанціями.

d) Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.

e) За винятком першого призначення, суддя призначається безстроково (65 років).

Крім того, суддя має почуватися незалежним (крім, звичайно, процесуальної залежності) і від вищих судових інстанцій. “Матеріальна та організаційна залежність судді від іншого судді (суду) вищого рівня не тільки ставить під сумнів законність судових рішень, але й відбувається замикання всієї судової системи у собі, формування відокремленої корпорації, якій належить останнє слово в питаннях застосування закону[44].

Судова влада, хоч як парадоксально це звучить, не може бути абсолютно незалежною. Вона взаємозв’язана з іншими органами державної влади і неминуче зазнає на собі вплив.

Конституція України гарантує широку систему захисту від будь-яких дій чи бездіяльності адміністративних органів управління. У статті 55 Конституції України проголошено: “Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Отже, суди загальної юрисдикції розглядають спори, що виникають під час здійснення управлінських функцій органами законодавчої влади, органами виконавчої влади, міністерствами, державними комітетами України та їх підрозділами (департаментами, управліннями, тощо), місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, посадовими та службовими особами. Верховний Суд України на вимогу Верховної Ради України у випадку порушення питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту має дати висновок про те, що діяння, в яких обвинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину (частина 6 статті 111 Конституції України). Так, стаття 110 Основного закону, зазначає, що неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоровя має бути встановлена на засіданні Верховної Ради і підтверджено рішенням, яке приймається більшістю від конституційного складу парламенту, на підставі письмового подання Конституційного Суду України. В свою чергу саме Президент України утворює суди у визначеному законом порядку, а, також, призначає суддів вперше, тобто на 5 років. їни має повноваження обирати суддів безстроково.

Згідно статті 147 Конституції України Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Він сприяє принципу розподілу влади шляхом:

a) Вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Ради Крим.

b) Офіційне тлумачення Конституції України та Законів України (стаття 150 Конституції)

c) Вирішення питань відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їх обов’язковість ( частина 1 статті 151 Конституції України).

d) Дачі висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента з поста в порядку імпічменту, визначеними статтями 111 та 151 Конституції України.

e) Дачі висновку про порушення Конституції та Законів України Верховною Радою АРК.

f)  Дачі висновку, щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 та 158 Конституції України.

Конституційний Суд України вирішує питання щодо Конституційності згаданих нормативних актів, використовуючи, зокрема, такі критерії, як не передбачений конституцією поділ влад на законодавчу виконавчу та судову і здійснення повноважень органами влади у встановлених Конституцією межах і відповідно до Законів України (стаття 6 Конституції України).