Диво (стр. 37 )

Отак і поплив восени Ярослав по Прип'яті з військом нечисленним і ще молодим на службі в нового князя Київського, обліг Берестя над Бугом, але город тримався твердо, хоч, допомога йому й не приходила. Та й яка могла бути поміч? Тільки недосвідченість Ярославова могла штовхнути князя до спілки з імператором, який дбав передовсім за себе й свою владу (а й хто ж не дбає?) і найменше турбувався чужими клопотами. Ярослав відійшов од Берестів й повернувся до Києва без втрат, але й без зиску; він якось не сподівався, що йому випаде так багато, може, ще більше, ніж його покійному отцеві, походів і сутичок, його втягували в війну попри його волю й бажання, вже й перед цим він відчував нехіть до битов, а тепер і геть зненавидів цю марну справу; однак цілу зиму готувався до відпору Болеславові, лишився осамотнений, покинутий всіма, навіть Новгород слав мало підкріплень, довелося суворо нагадати Коснятинові. Знов прикликав посланців од варягів, але ті тепер вимагали платні більшої в дванадцять разів, аніж у Новгороді, до того ж не сріблом, а тільки золотом.

Підступи з боку можновладців, здирства й нахабність найманців — ось з чим зіткнувся тоді Ярослав, і вже до кінця днів своїх сам він не буде ні підступним, ні здирцею, намагатиметься бути прямодушним по-своєму, хоч іноді й дорого платитиме за це. Поки що - ж платив власним спокоєм. Знов покалічений, так ніби бог навернув на нього давні, ще дитячі хворощі, на ногах тепер тримався не зовсім твердо, тому надавав перевагу коневі, а ще ліпше — лодьї, знов посадив своє військо в судна й поплив по Дніпру, а там по Прип'яті — назустріч Болеславові, який шикувався на Бузі до рішучого удару.

Зблизилися в липневу спекоту, Буг обмілів невпізнанно, поляки лагодили мости для переправи, Ярослав повелів перешкоджати їм, засипати їх стрілами, дратувати похваляннями. Він, як і в Новгороді колись, їздив скрізь сам, до всього до-Дивлявся, збадьорував воїв, сміявся з погуків воєводи Будия, •що кричав на той берег до поляків: «А ось ми проткнемо тріскою пузо вашому Болеславу».

І знов, як і в війні з імператором германським, Болеславові. Щастило. Він стояв з військом коло укріпленого города Волила, мав підкрепу з червенських городів, звідусюди харчові загони достачали йому все необхідне, підходили нові та нові його відділи, прийшло обіцяних Генріхом триста саксонців і п'ятсот угрів. Сам Болеслав відсиджувався до часу в Волині, айв собі й гуляв з чужими жонами, хоч сам же запровадив у своїй землі кару для уводців чужих жон і розпусників: ставити їх на торговищі на дерев'яний поміст, примоцьовувати їх до того помосту, вбиваючи, — хоч і не годилося б про це мови ти, — в калитку. між бамболями здоровенного гвіздка. Поряд. клали гострий ніж, позоставляючи приреченому трудний вибір: або ж умерти ганебно посеред торговища, або ж відпахати оту частину тіла. Руські кричали з того берега, обзиваючи Болеслава бабонюхом і смердючим кендюхом, але ото й тільки, бо поляки мали собі все, що треба, а їхні супротивники жили вловленою дичиною та рибою, вивудженою в Бузі, казали, що навіть сам князь Ярослав знічев'я і з розпуки сидів з вудкою над Бугом, ждучи невідь-чого.

Ночами палили вогнища, відганяли люту комарву, яка з вдоволеним стогнанням налітала з лісів і боліт. Спекота змінювалася дощем, тоді хлющилися під злими небесними водами, бо не було ж ніякого прихистку й сховку, тільки для князя напнуто намета, але Ярослав більше намагався бути серед воїв, прагнув виказати свою доброту, свою лагідь і чесність. Та й чого досяг? Болеслав був і сякий, і такий, і лихий, і жорстокий, і неправедний, а за нього стояло військо тверде, і сусідні владці пішли йому в помогу, а руський князь покинутий виявився всіма, вдовольнятися мав своїми чеснотами, своєю мудрістю, що нею переважав усіх імператорів, королів, князів, але мудрість не дала йому ні сил, ні спокою. Велося вже споконвіку, що вирішував усе меч.

Поки польське військо збиралося, намножувалося, нарощувало свою силу, руські непокоїлися більше й більше, частіше й частіше зривалися до вдаваних спроб подолати Буг уплав, хоч і боялися незвіданих бистрин річкових; то там, то там виникала зненацька сутичка, лунав бойовий клич, звучали роги, поляки лінькувато відстрілювалися, та все тягали до берега колоди лісу, готуючи мости. Ярослав поставив у тих місцях загони свого війська, щоб перешкодити Болеславові в переправлянні, але ще не міг дорівнятися Київський князь у військових хитрощах велемудрому Болеславу, якого боялися навіть варяги, обдурив польський князь і Ярослава, виманив якось його воїв до ще одної плавби по Бугу у вдаваному натиску на поляків та й послав навсправжки їм назустріч спершу піших своїх воїнів, а там і кінноту. Буг виявився не таким уже й глибоким, люди й коні легко взяли плавом середину, руські нападники були перебиті швидко й безжально, сам Болеслав попровадив прихований загін своєї кінноти збоку, вдарив ще дужче на слабкі Ярославові загони, в той час як най-добірніші стояли без діла там, де мали моститися мости; трудно розповісти, яка там була різанина, з полеглих здирано луп без жодної перешкоди, сам Ярослав, застуканий зненацька мало не коло самого берега, відбивався запекло від насланого на нього відділу, пробився з двома новгородцями і молодим київським отроком, але всі були піші, не мали жодного коня, з неймовірними труднощами вибралися з відкритого місця в прихисток дерев і там — о щастя! — напоткнулися на візок медовара, який прикотив до війська, певно, сподіваючись небачених зисків, а попав якраз на побоїще і тепер не знав, що діяти, метався перед своїми кіньми, хотів їх випрягати, але, видно, шкода йому було покидати візок з медами, медовар тяжко відсапувався, витирав піт, що лився йому по щонастому обличчю, борода в нього була хоч викрути, та не про медовара йшлося, а про князеве життя; отрок підбіг до коней, потягнув одного за вуздечку, і в цей час прилетіла звідкись стріла, чи то чужа, чи наша, вдарила того коня в шию, чорна кров дзюркнула просто на отрока, кінь ще стояв, не падав, та видно було, що вже йому кінець; медовар, нарешті збагнувши, що тут пахне зовсім не медом, миттю випріг другого коня, затягнув його глибше поміж дерева, став, розглядаючи своїх несподіваних гостей, мабуть, упізнав князя або ж здогадався, що перед ним чоловік не простий, бо тицьнув повід у його бік, сказав захекано:

— Бери коня!

Ярослав ще вагався. Кинувся б назад, у січу, але звідти не долинало нічого заохотливого, віддалік прошмигували поодинокі втікачі, за ними гналися вороги. Розгром і розбиття!

Тоді князь, кульгаючи важко, підступив до коня, отрок поміг. йому вибратися на нього, медовар смикнув за повід, побіг попереду, потягнув коня за собою.

— Недовго ж так пробіжиш, — сказав йому Ярослав.

— А нічого. Ти не дивись, що я товстий, у мене всередині все добре утрамбовано, — хекаючи, відповів йому медовар, — а як не здужаю бігти попереду, то побіжу, тримаючись тобі за ногу.

— За стремено б годилося, та нема його, — сумно всміхнувся князь. Ті троє теж бігли слідом за князем трохи оддаля, щоб на випадок загрози прихистити його відступ.

— Хто ти єси і як зовешся? — питав тим часом Ярослав у свого богом посланого вибавителя.

— Медовар, а звуся Ситник. З Дерев я, до Києва од нас далеко, а це, думаю... до князя... такий же мед.,. Ох... не можу... А ти... справді князь?

— Князь. Сідай до мене. Кінь у тебе добрий, понесе й двох...

— Важкий я, князю... Вельми... Тельбухи в мене... камінь...

Ситник передав повіддя князеві, прилаштуватися збоку, тримався за Ярославові порти, шепотів через силу.

— Ох, смерть моя... ой боженьку!..

— Ніколи тобі не забуду, — сказав Ярослав,—боярином тебе зроблю... найближче до себе поставлю...

— Ох, .смерть, — шепотів через силу Ситник, — ох, ох!..

Не втікали до Києва — бо й що там мали робити? Болеслав ішов на стольний град з військом, підступали вже до Києва, здається, й печеніги, знов накликані клятим Святополком, а в Ярослава тільки й було людей, що троє воїнів, та медовар з. вибавчим конем, та ще нещасні розбитки, втікачі, які збиралися коло насадів на Прип'яті. Так і вирішив князь чимшвидше податися до Новгорода, а вже там звелів мерщій зготовити - собі кораблеці, щоб іти ще далі, аж за море, до свого тестя, короля свейського, просити в нього помочі на відвойовування Києва, де лишилася навіть дочка його Інгігерда, княгиня Ярославова Ірина. Лишилася там і сестра Предслава, на яку вже давно зазіхав розпутний Болеслав, і мачуха, і наймолодша сестра Марія-Доброніга — та що там вони, коли й князь ледве порятувався.

Але Коснятин сам поставив до вимогу кораблеці для князя і сам же з новгородцями вночі порубав їх і мав нахабство прийти до Ярослава з гострою сокирою, заткнутою за пояс, і повідати, що вони не допустять втечі Великого князя Київського, а ще раз стануть за нього, щоб повернути йому стіл київський.

Образа була тяжка, але Ярослав не мав вибору і мусив стерпіти й промовчати. Новгородці стали негайно збирати нове військо і гроші для наймиту варягів і дружини, а збирали от мужа по чотири куни, а від старост по десять гривен, а від бояр по вісімнадцять гривен, знову просили Еймунда з дружиною, бо той недалеко й зайшов, відсиджувався там часом у Полоцьку, в племінника Ярославового Брячислава. Князь пристав на усі умови варягів, йшлося тепер про головніше, ни першому сину хотів він ударити в Києві на Святополка, що6 тоди, доходили чутки, зустріли кияни, мабуть, остерігаючись печенігів, які обложили місто, з розчиненими брамами, а старий Анастас Корсунянин вивів усіх попів навстріч новому князеві н відправив урочистий молебень, подарував Болеславові польському найбільші святощі церкви Богородиці — мощі святого папи римського Клемента. Болеслав же, забувши про свою шлюбну жону Оду, безсоромно поклав собі на ложе Предсла-ву, захопив у полон княгиню Ірину, що саме була при надії, взяв і сімейство Володимирове; розповідали, що вдарив польський князь мечем об київські ворота, й пощербив меча, і хвалився, що буде тепер той меч для всіх польських владців такою самою цінністю, як священний спис германських імператорів або вінець імператорів ромейських. З великими дарами відправив Болеслав абата Туні до германського імператора Генріха, звелівши у вишуканих висловах подякувати йому за підтримку і запевнити в щирій приязні. Взяття Києва надало польському князеві такої впевненості в своєму могутті, що просто з руського стольного града спорядив він велике посольство до ромейського імператора Василія, закликаючи візантійців до вірності й приязні, якщо не хочуть вони в його, тобто Болеслава, особі мати послідовного і незламного ворога, в чому свідком і посередником хай виступить між ними сам всемогутній бог, який укаже ласкаво, що йому до вподоби, а земним владикам на користь.

Є в чоловікові багато незбагненного для нього самого: Ярослав здавна був привчений до думки, що все таємниче й високе належало богові, зате людям судився здоровий глузд. Але ось війна, вбивства, брат іде на брата, голод, неправда, підступність — хіба це не поразки здорового глузду, хіба це якось в'яжеться з ним? Як цьому зарадити? Чим перемогти? Де порятунок?

Не помагало ніщо: ні молитви, ні благочестиві бесіди, ні книги, ні навіть збадьорливі звістки про успішні готування до нового походу проти Святополка. Ярослав ніби здерев'янів тілом і душею, перед його очима й досі стояв той липневий день на Бузі, ганебна втеча по зеленій луці, безконечні шугання покаліченою ногою в бакаї й скіпці, потім хекання Ситникове, стогнання його, потім гаряче, спливаюче потом Ситникове тіло позаду на коні, гикання конячої селезінки, м'яке чалапкання копит, дедалі повільніше й повільніше, очікування погоні і тоді, на коні й на лодьї, навіть тут, у Новгороді, теж очікування. Чого? Погоні чи посольства? Але Болеслав, розсівшись у Києві, споряджав послів до всемогутніх імператорів — що йому якийсь там розбиток? Святополк же коли й має намір прибрати свого найнебезпечнішого супротивника, то зробить це потаємно й зненацька. Кому вірити? Ярослав не вірив тепер навіть Коснятинові. Чому той порубав лодьї?

Повірив у Ситника. Чоловік, який наражався на смерть заради князя, не може зрадити. Клав Ситника спати в передпокої, що вів до княжої ложниці. Звелів, щоб той супроводжував князя скрізь по Новгороду: і до церкви, і на вимоли, і до дулотників, і до зброярів. Сам навчав новоспеченого боярина, (який ще й маєтностями не володів — жили сподіваннями на переможне повернення до Києва) володіти мечем і списом, заповів тому осягнути ще й грамоту, бо на княжій службі чоловік повинен усього вміти, поїхав з Ситником до заснованої ним ще за князювання в Новгороді научальні, де кільканадцятеро дітей боярських і купецьких, сидячи на дерев'яних лавах, вийздряпували на шматочках берести костяними писалами незграбні буквиці і повторювали слідом за худим чорноризцем перші життєві істини:

— Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно.

— Кіт очищає дім від мишей.

— Кінь, який має гриву, возить нас.

— Стиснута рука називається кулаком, розігнута рука нази вається долонею.

— Чоловік буває спершу немовлям, дитиною, потім отроком, юнаком, дорослим мужем, потім старим.

Ситник аж нестямився від подиву й обурення, почувши оті p дитячі виспівування.

— І хто ж годує того попар—спитав Ярослава.—Невже ти, князю?

— Ще й окрему плату видаю йому за навчительство, — поважно відмовив князь.

— Та що ж то за наука? Хто цього не знає? Кіт ловить мишей!

— А спробуй-но ти сказати щось так складно, — всміхнувся Ярослав.

— Ну... — Ситник затнувся. — Ну що тобі сказати, князю?

— А ось так, як діти. Скажімо: вогонь світить, палить і перетворює на попіл усе, що в нього покладуть.

Ситник наморщив лоба, пітнів густо й щедро, але не міг здобутися на жодне слово.

— Дивно, — пробурмотів, — наче вітром вивіяло все з голови... Наслано, мабуть, на мене. То не піп, а волхв, видно... В мене відразу підозра на нього...

— А що скажеш про князя Коснятина?

— Який він князь? Ти — князь. А більше нікого не може бути. То він і випихає тебе мерщій до Києва, щоб самому тут зостатися. А ти не вір йому, княже. Нікому не вір. Ось дивися на мене: я ніколи нікому...

— Треба завжди мати вірних людей, — сказав Ярослав, а сам подумав: «Де ж вони, твої вірні? Чи, може, Коснятин, який зганьбив тебе, вночі рубаючи з своїми новгородцями лодьї? Ось три літа минуло, як вирушив ти на здобуття київського. у столу, а нікого коло тебе не зосталося — одні вбиті, другі загинули безслідно десь, треті зрадили, втекли, відступилися...»

Отоді, нарешті, відважився згадати для себе минуле, спробував ожити душею, взяв для охорони невеличку дружину з варягів, узяв Ситника, і прикриваючись відмовкою, що бажає трохи одітхнута на ловах, подався за ліси до Шуйці. Що там з нею? Яка вона стала?

І не впізнав двору на Задаллі. Новий дубовий гострокіл охоплював тепер удесятеро більшу дільницю лісу, оточував стару садибу, на новому дворищі виросли якісь будівлі, не-докінчена тоді церква вже давно, видно, була добудована, а далі від неї стояла церква ще одна, велика, простора. Чи це все Шуйця?

Ситник загрюкав у дерев'яну Сраму з дубових колод, збоку прочинилося віконечко, визирнуло, як і колись, жіноче обличчя, мовчки глянуло на їздців, сховалося, не мовлячи й слова, Ситник вилаявся:

— Стара дурепо, не бачиш: князь!

Їм не відчиняли довго-довго, вже Ярослав подумав, що повториться те саме, що й три літа тому, коли Шуйця, ображена, видно, за його зашлгобини з Іигігердою, не пустила до себе, і він так і поїхав, не побачивши її, поїхав на звитягу й славу, а може, й на смерть і ганьбу, але їй було однаково. Всім однаково, нікому немає діла до нього, князівство осамотнює людину безмірно, оточують тебе тільки вороги, чим більше в тебе звитяг, тим більше ворогів, чим вище станеш, тим більша заздрість оточує тебе, може, заздрощі вбивають великих людей навіть частіше, ніж війни. Вже хотів сказати Ситникові: «Ох, правду мовив, нікому не слід вірити», але знов одчинилося віконце, визирнуло те саме байдуже обличчя, сказало тьмяно:

— Князеві можна, а більш нікому. І загримотіли засуви.

— Тю, дурна баба! — гукнув Ситник. — Так ото я й відпустив би князя самого!

— Поїдеш зі мною, — звелів йому князь, а варягам сказав розташуватися попід деревами.

Ворота відчинили дві досить молоді жінки, але обидві... в чернечім убранні.

— Це що? — здивувався князь. — Хто ви?

— Обитель божа, — сказала та, що з тьмяним голосом.

— Тю, — засміявся Ситник, — баби вже в попи полізли. Та ще молоденькі!

Він нахилився, щоб ущипнути поближчу за щоку, але черниця повагом відтрутила його руку.

— Монастир? — Ярослав роздивлявся навкруги. Городи, латочка озимини, якісь постаті в чорному вештаються коло хлівів і корівників, гребуться кури коло купи гною. От тобі й маєш: «Курка розгрібає сміття й вибирає з нього зерно».

— Як же зветься монастир? — спитав.

— Шуйський.

То вже було трохи легше. Ще одна витівка баламутної Шуйці. Хай буде. Перша жіноча обитель на Русі. Під княжою рукою. Хай.

— То ведіть мене до Шуйці, — наказав цілком упевнено

— Ігуменя Марія на молитві, — мав у відповідь.

— Що? Шуйця — ігуменя? Марія?

Черниця мовчки пішла поперед коня князевого. Друга зачиняла браму.

Ситник, якому Ярослав нічого не казав, куди їдуть і до кого, з цікавістю зирив довкола, бурмотів:

— Ну ж, бабота! Ох же ж і вони!

Князь полишив його на дворі більшім, сам поїхав до малої церкви, ставленої ще за нього, доїхав до самої паперті, там зліз з коня, прив'язав його до берези, покульгав обережно по східцях, намагаючись не дуже виказувати свою покаліченість. Церква гола зсередини, жодної ікони, жодного малювання, тільки три свічки горять у глибині, а перед ними — темна постать на колінах, незрушима, закам'яніла. Ярослав тихо підійшов, став на коліна поряд з постаттю, осінив себе широким хрестом, тоді лиш глянув на сусідку, і вона не втрималася, глянула на нього. І він і впізнав, і не впізнав свою давню Шуйцю; благочестя задомовилося а її очах і устах, вся закрита була чорним, тільки біліла ніжно щока, обернута до князя, і линув од неї той самий запах, що й тоді в лісі, свіжий, про-' низливий запах молодості.

— Шуйцю, — прошепотів Ярослав, мовби боявся сполохати богів і їхніх ангелів. — Шуйцюі

— Чого приїхав? — так само тихо спитала вона.

— До тебе.

— Пізно.

— Ніколи не пізно до тебе.

— Обреклася я святому богові.

— А я?

— Покинув мене. Забув.

— Ніколи не забував.

— Тепер пізно.

— Шуйцю!

— Тепер я Марія.

— Маріє-Шуйцю...

— Не гніви бога...

— То помолімось та підемо звідси...

— Куди?

— До тебе.

— Там тепер сестри.

— Ну, то в ліси...

— А там гріх...

— Я нещасний, — сказав він жалібно.

— Знаю. Молись.

— Ти ж не вірила. моєму богові.

— А кому вірити? Нема вибору.

Вона стала не тільки твердою, а й мудрою за ці роки. А може, й тоді була такою? Коли не хотіла міняти своєї волі, коли рвалася й до нього водночас, коли пускала й не пускала до себе!

— То зоставиш мене? — прошепотів гаряче.

— Молись.

Він подумав, що пришле сюди з Києва умільців для здоблення церкви. Щоб заграло тут усе барвами такими, як сяяли в нього перед очима, коли побачив Шуйцю. Пришле, якщо дійде до Києва. А дорога ж далека. І тяжка. Як тяжко чоловікові на світі. Лише кохана жінка може іноді полегшити його ношу.

— Шуйцю, — несамовито прошепотів він, — я поцілую тебе! Замість ікони! Як Богородицю!

І не дав їй заперечити, швидко похилився на неї, доторкнувся губами до щоки ніжної, в пахощах молодості.

Лишився в монастирі на ніч, вранці Марія-Шуйця випровадила його і суворо заказала відвідин обителі, поки й сидітиме в Новгороді.

— Приїду до тебе з самого Киева! — палко пообіцяв Ярослав.

— Нащо балакати пусте, — сказала вона болісно, бо вже знала натуру князеву, знала, що забуде її, як тільки сяде знов на київськім столі й обступлять його високі державні турботи.

— Приїду! — князь перехрестився.— Ось побачиш:

— Бог усе бачить.— Шуйця ставала неприступною ігуменею Марією. Поблагословила князя і його спітнілого боярина, якягй, здається, так і не оговтався в цьому бабському царстві, не стала ждати, поки вони виїдуть за першу загорожу навіть, пішла до своїх покоїв.

— Тверда жона, — зітхнув Ситник, — пробував я тут дещо вивідати — ніхто нічого!

— Хто тебе просив вивідництвуватиі — гримнув на нього Ярослав.

— В звичку вже заходить, — сьорбнув ніздрями прохолодного лісового повітря Ситник, — для обезпеки мого князя світлого стараюся!

— Меди ситити розучишся.

— Що меди! Буде князь — будуть і пива, й меди, а не буде — то й нащо воно все?

—Люблю тебе, Ситнику, — розчулено мовив Ярослав, — не стрічав ще таких людей, хоч і бачив усяких.

Ситник вдоволено мовчав. Рясно пітнів, зітхав, здавалося йому, що в череві в нього щось аж погикує, мов селезінка й коня на повнім скаку. Ох і розпочав біг, добрий розгін взяв, тільки не будь спотикливий, Ситнику, тільки не будь!

...З настанням морозів повів Ярослав зібране військо й приняту на службу варязьку дружину Еймундову на Київ, без герешкод дійшов до самого стольного города, вітали його подсюди так само, як тоді, коли йшов на стіл уперше; Святополк, видно, попри всі метання й хитрування, не знайшов собі підпори в киян, обідраних дощенту тестем його Болеславом; лякаючись гніву горожан і Ярославової помсти, вночі, покичиувши свою жону Регелінду і все майно, втік у степи й подавімся знов — у, котрий раз! — до печенігів, до цих дивних степових людей, які не пам'ятали ні кривд, завдаваних їм Святові. Святополком і Болеславом, ні підступів, ні обманів і знов ще раз. Прийняли окаянного князя, а потім улітку ще раз пішли, за намовою, на Київ, вибравши той путь, що радив він вперед смертю князя Володимира; і Ярослав зустрів їх на Альци, де ждав колись їхніх орд молодий Борис, і була страшна битва трьома наворотами, але не буде тут мови про битву, а й тільки про її владу над людськими душами — печеніги не витримали, розбіглися по степах, а Святополк, зібравши з недобитків сяку-таку дружиноньку, вдарився в західні землі, слушно мірковуючи, що, допоки стоїть Київ, за нього можна змагатися, бо ж Київ вартий і змагання та й самої смерті навіть.

У Києві в княжих палатахсиділа Святополкова жона Регелінда, братова і ворогиня водночас. Ярослав ще не бачив u ніколи, уявляв чомусь злою й ненависною, а вийшло — помилився. Регелінда, ще зовсім юна, висока, міцна, батьківської, мабуть, породи, .ввійшла до гридниці, де ждав її князь, сміялася з усього: з свого мужа, що бігає, мов заєць, з себе самої, з. батька свого, який намагається в хитрощах перевершити весь світ, навіть з Ярослава за його хмурість і тугу в очах.

— Сумний, бо моя жона і вся родина — в руках у твого отця, в полоні, — сказав їй Ярослав.

— Виміняй їх за мене, — засміялася Регелінда. — Ти ж одна, а їх — он скільки. Бояр моїх також завів у Польщу князь Болеслав.

— Ну, то хоч жону свою — за мене.

Потім справді прислав Болеслав свого єпископа з жаданням розміняти на Бузі доньку на княгиню Ярославову і затято відстоював святий отець волю свого володаря, домагаючись ще й довикупу за княгиню, бо та вже була не сама, а з набутком: народила сина початком сього року. Мав торгуватися князь і жону, і за сина, якого не бачив і не знав навіть про його народини. Чи хоч хрещений? Але ж без отця як можна? Покликав Ситника, сказав збиратися в дорогу.

А торгування тривало й далі. Вигнав господь з храму свого ТОржників, то вони, виходить, засіли на князівських столах, чи що?

Прийшов Еймунд, став намовляти Ярослава, щоб спорядив його з відданими людьми в погоню за Святополком.

— Однаково, князю, поки живий твій брат, не матимеш спокою,— відвертаючи свої розбігані очкська, мовив варяг.

— Не зови його братом. Братовбивця.

— А хто вбиває, той і сам годеи смерті.

— Не стану вбивцею.

— На це є люди, — посміхнувся Еймунд, — княже діло — платити.

— Іди геть,— хмуро сказав Ярослав, — очі б мої тебе не бачили.

Еймунд сховав посмішку в бороді, вийшов з княжих сіней. А вночі взяв з собою десятеро кінних варягів та ще коня в запас, вирушив з Києва'на захід.

Ситник найбільше боявся, щоб його не обдурили. Підсунуть якусь бабу, назвавши її княгинею, а як розбереш, коли зроду не бачив Ірини Яросдавової? А ще ж цей Боаеслав — од нього сподівався всього. Тому довго метикував боярин, .кого взяти з собою, і надумався запросити врезвутера Берестівсььої церкви Ларивона. Чоловік бувалий, набожний, княже сімейство знає вельми добре, докластися на нього можна, хоч у сьому світі, взагалі кажучи, важко покладатися на будь-кого. До Бугу з того боку під'їхали першими польські посланці з руською княгинею. Ситник не квапився, бо могли ще й не приїхати, а він би стояв над річкою мов телепень. Так само не поспішав він з своїм посланцем і таки діждався, їхнього довноважно-го на перемови. Встановлено було, що з кожного боку попередньо мають упевнитися, чи то справді княгиня Ірина, а чи тут донька Болеславова. Каям й це зроблено і презвутер Ларивон повернувся з того берега і, кладучи хрест на себе, при-сягнувся перед Ситником, що підміни немає, боярин далі став морочити голову супротивним посланцям, домагаючись, щоб розмін відбувся на середині річки в той. спосіб, що два човни з високими княгинями зблязяться, гребці притримають човни вкупі, а кяягині перейдуть кожна до своїх, по змозі водночас, хоч бажано, щоб княгиня Ірина перейшла першою, бо ж вона з дитям, та и земля Руська більша эа Польську, а сказано ж: хто впокорюється перед вищим, той побільшує свою хвалу, і добротою проміниться його лице.

Все це розповідав згодом Ситник самому внязеаі Ярославу, і лице йому промінилося не так добротою, як прозорими краплинами поту вдоволення й пихи за добре виконане ведіння.

— Хотіли вони мене обдурити, та не внишло!

Болеслав, однак, обдурив не Ситника, що. було б занадто дріб'язковим для такого великого к славного чоловіка, — він обдурив навіть історію. Від своєї третьої жони Емнільди мав він синів Мішка, якни згодом успадкував престол (на жаль, нічого більше, бо не прозвали його Великим, як Болеслава, а — Гнусним) і Отгона, а також двох доньок, одна з яких. народилася її значними тілесними вадами і, власне, лишилася б у довічному дівуванні, аби не мала високого походження, друга ж була Регелінда. Першу доньку Болеслав видав за німецького маркграфа Германа, володіння якого граничили з польськими землями і якому, отже, доводилося запобігати перед таким могутнім владцею, як Болеслав. В свою чергу Герман эавжди ставав за свого тесгя перед германським імператором, хоч і докоряв іноді Болеславові за його калікувату донечку. Але польський князь добре відав, що розділив своїх дочок саме так, як треба: гіршу — для графа, бо що й таке маленький граф поміж двома землями? А ліпшу — для князя Київського, який перевищує всіх і славою, і багатством, і потужністю. Та коли з Святополком нічого не вийшло і Регелінда повернулася до батька з порожніми руками, хитрий Болеслав запропонував графові Герману одправити свою калічку в монастир, а пошлюбити її сестру. Це влаштовувало всіх, крім тої, що мала йти в монастир, але вона до уваги не бралася. Регелінда ж стала графинею, і коли пізніше в Наумбурзі споруджувано собор, то на порталі висічено поряд з постаттю графа Германа також постать Регелінди. Граф Герман стоїть задумливий і трохи сумний. Регелінда й у камені позосталася сама собою: з жіночим недбальством притримує на собі шати і сміється лукаво і заохотливо. Так її й прозвано Розсміяна Полячка. Болеслав же розпустив чутку, що мав дочок аж трьох, що Регелінда — це друга, а лиш третя була за Свято-.полком; ніхто не міг розібратися, в крутійстві польського владці, навіть єпископ з Мерзебурга Тітмар, який став учасником походу на Київ і однотовував кожний вичии Болеславів, а перед тим описав життя польського князя, почавши, здається, ще до постряжин, і той нічого не міг збагнути в заплутаності таємничого родившого життя Болеслава і не наважився подати імен дочок.