Диво (стр. 41 )

— Ми б не хотіли помилятися так, як ваш капітан,— знов не стерпів Отава, обурюючись мовчанці Валерія. Так вони просидять цілу вічність, і цей тип забавлятиме їх своїми безглуздими казочками.

— Гер секретар, — чемний уклін в бік Валерія, — попередив мене, що йдеться про справу, зв'язану з військовими відшкоду-ваннями — нетва?

Вважаючи, що розмову спрямовано у властиве русло, Борис мав необережність зачепитися за оте проклятуще «нетва».

— Ви не помилилися, гер Вассеркампф, — сказав він, — хоча відносити мою місію до галузі чисто військових відшкодувань, мабуть, не слід, бо це не моя спеціальність, минуло вже багато часу по війні, лишилися, певно, тільки ті втрати, яких уже не відшкодуєш нічим.

— Прекрасно! — вигукнув радник, підхоплюючись з стільця і повіваючи на себе полами піджака. — Гер професор висловився напрочуд точно! Бо й хто, скажіть ви мені, може відшкодувати німецькому народові тих сім мільйонів і триста сімдесят п'ять тисяч вісімсот солдатів, які полягли...

Він мало не сказав за «фюрера», але вчасно стримався, з чого миттю скористався досі мовчазний Валерій.

— Гадаю, гер радник, — сказав він стримано й тихо, — що в наші повноваження не входить обговорення людських втрат у минулій війні.

— Очевидно,— згодився Вассеркампф,— але я просто...

— Наш гість з Києва, — вів далі, не слухаючи, Валерій, і радникові довелося сісти на свій стілець, застебнути піджак, набрати цілком офіціального вигляду і похитувати ствердно головою, хоч, видно, в ньому все так і підстрибувало від надміру слів, яких не встиг виметати на відвідувачів. Натренованість у балаканині в Вассеркампфа була доведена до неймовірної досконалості, — так от... наш гість із Києва прибув сюди, щоб вияснити одну справу, яка стосується деяких історичних реліквій українського народу...

— Навіть не українського, — додав Борис, — а всіх слов'янських народів, бо йдеться про Київську Русь... .

— Ax, так, — врешті прорвався в розмову Вассеркампф, — гер професор — історик — нетва? Повірте, я найвищої думки про історію. Настав час, коли треба привласнювати історію вже не цілому народові, а окремим людям, індивідуумам, соціальним атомам... Наші філософи... Хайдеггер, Ясперс... Сподіваюся, ви знайомі з їхніми роботами...

— Даруйте мені, — чемно мовив Отава, — але я прибув не для того, щоб обговорювати проблеми екзистепціоналізму...

— Ні, ні, — знов схопився радник, — я тільки про історію. Уявіть собі: мій шеф, міністерталї-директор Хазе, не може чути про історію. «Що? — кричить він. Історія? В цій вашій історії є тільки хронологія і факти існування населених пунктів. Усе інше — брехня!» Тоді я кажу йому: «Гер Хазе не вірить у прізвища. І я розумію міністеріаль-директора: маючи таке прізвище, хіба станеш симпатизувати історії?» Але в одному ми з міністеріаль-директором сходимося: в сучасній історії вже не може бути відкрить. Все відкрито, все зареєстровано.

— На жаль, у наш час історики часто вимушені дбати справді не за нові одкриття, — знов дав себе впіймати Борис, — а відвойовувати старі істини, часто цілком очевидні...

— Не в мене, сподіваюся, відвойовувати? Я — простий чиновник. Моя сфера — цілком матеріальні речі. Істини — це не по моєму відділу. Що ж до речей... Ми працюємо з можливо ідеальною пунктуальністю... Я міг би вам... Та ліпше я розповім вам одну історію — нетва?

Так вони змушені були того дня вислухати від Вассеркампфа ще одну історію.

Починається з війни. Сорок перший рік. Шостого квітня німецькі війська переходять кордон Югославії, через дванадцять днів юний король Петро доручає генералу Недичу підписати акт капітуляції. Югославія зовсім не така країна, щоб за дванадцять днів її можна підкорити. За дванадцять днів там навіть не облітаєш літаками всіх гір. В Югославії є куточки, куди за всю історію не міг проникнути жоден завойовник — скажімо, в тій же Чорногорії, або, як слідом за італійцями всі називають її, Монтенегро. Розповідають, коли сам Наполеон після своїх блискучих перемог послав до чорногорського владики вимогу, щоб той прийшов до нього з поклоном, чорногорець відповів, що коли кому треба, то хай сам прийде до Чорногорії — і то не верхи, а пішки, бо чорногорські юнаки однаково зсадять небажаного гостя з коня. Ну то от. Капітуляція сорок першого року була цілком позірна. Буває, що капітулює народ, тоді як армія ще бореться, а буває й навпаки. Тут сталося так, що армія капітулювала, а народ продовжував боротьбу, і всі знають, яка успішна була та боротьба, аж довелося німецькому командуванню посилати на Балкани генерала Рендулича, сподіваючись, - що його сербське походження стане в пригоді (справа в тому, що невеличка частина сербів, якесь із племен, ще в давні часи замешкала на території сучасної Австрії; це було войовниче плем'я, з нього виходили досить умілі воєначальники, ця війна знає такі імена, як Браухич і Рендулич, якщо говорити про найвідоміших, тепер трохи смішно згадувати, що головнокомандуючим арміями, які йшли по Європі, насаджуючи чистоту раси, був виходець з слов'янського народу Браухич, але тоді було не до сміху). Ясна річ, Рендулич, попри своє сербське походження, теж нічого не зміг удіяти, але не про це мова.

Сорок перший рік. Королівська югославська армія капітулювала. Безліч солдатів і офіцерів попало в полон. Опинився в полоні й молодий блискучий офіцер Ніколич. Він був чорногорець, у Чорногорії в нього лишилася молода вродлива дружина, прекрасна актриса, яку він майже силоміць вивіз з Белграда, відірвав від театру, від сцени, повіз у свої гори, в свою дикість, обіцяючи навзамін цивілізації свою пристрасть і вічне кохання. Але тут запахло війною, хтось там пригадав, що дід і батько Ніколича були в свій час офіцерами королівської армії, щасливого молодожона теж покликано до війська, видано йому офіцерський мундир, історія, як бачимо, звичайна. При розлуці молода дружина наділа Ніколичу на підмізинний палець золоту каблучку з великим — чи не на цілий карат — діамантом. Це була фамільна коштовність, талісман, який мав берегти Ніколича від смерті.

Справді, чи то подіяв талісман, чи то вже така швидка й некривава то була війна, що ніхто не встиг і стрельнути як слід, але Ніколича не вбито, він попав у полон. Полонених треба десь тримати. Отож Ніколича теж вміщено в один з таких таборів для офіцерів. Цілком гігієнічний табір, досить сказати, що за всю війну там жодного разу не виникло епідемії. Кожен полонений офіцер мав своє окреме місце для спання, щоправда, постель не було, але де ж їх настачиш для мільйонів полонених! В таборах підтримувалася тверда дисципліна, що для людей військових не могло видаватися чимось незвичним. Трохи обмаль було продуктів для полонених, але не слід забувати, що й увесь німецький народ терпів обмеження. Окрім того, в полонених офіцерів просто був побільшений апетит, бо людині, яка сидить без роботи, завжди дуже хочеться' їсти, ніж тому, хто заклопотаний ділом. Згодом були спроби оскаржити цілий німецький народ за існування концтаборів, але при цьому посилалися лиш на кілька концтаборів — Освенцім, Маутхаузен, Бухенвальд, Дахау тощо, за це ж відповідало С. С і Гіммлер, а треба точно розрізняти табори знищення і звичайні табори, без яких у війні не обійдешся. Тут Борис не витримав. Розрізняти? Встановлювати розряди й гатунки таборів? А що від цього змінюється? Назв було багато і різних: Kriegsgefangenenlager, Internierungslager, Durchgangslager, або Dulag, Arbeitslager, Firmenlager, Konzentrationslager, Straflager, Polizeihaflager, Judenarbeitslager, Arbeitserziehunglager, Kriegsgefangenenarbeitslager (Табір для військовополонених. Табір для інтернованих. Пересильний табір, з якого полонених спрямовувано до постійних таборів — шталагів і офлагів. Радянських полонених часто знищувано ще в ду-лагах. Робочий табір, власне — філія великого концтабору. Табори примусової праці при великих концернах, заводах, фабриках. Можна б тут згадати про штрафні табори концерну Крупна Дехан-шуле і Неєрфельд-шуле або концерну Сіменса в Берлін-Хасельторст. Концтабори. Штрафні табори, де всі ув'язнені були приречені на обов'язкове знищення. Поліцейські табори на території СРСР для осіб, запідозрених в допомозі партизанам. Табори для знищення євреїв. Таким, наприклад, фактично був Майданек, який носив спершу назву робочого табору для військовополонених. Табори для «перевиховання» не дуже слухняних іноземних робітників. Засновані за наказом Гіммлера з 28 травня 1941 року. Робочі табори для військовополонених. Про їхній характер можна судити з того, що цю назву мав Майданек.) — всі ці назви не мали істотного значення. Практика була така, що незалежно від їхньої формальної назви, кожен табір, хоч і стосуючи різні методи, існував лиш для одного: для знищення ув'язнених. Розстрілювали, морили голодом, палили в крематоріях, душили в газокамерах і в душогубках. Дев'ять мільйонів чоловік! Генерал Кейтель заявив: «Життя людське на східних теренах не має ніякого значення». Герінг в сорок третьому році сказав зятеві Муссоліні Чіано: «Нема потреби морочити соби елову з того приводу, що греки голодують. Це нещастя спіткає ще багато народів. В таборах, де перебувають росіяни, починаються випадки канібалізму. В Росії вмре ще цього року від голодної смерті двадцять-тридцять мільйонів людей. Може, то й добре, якщо так станеться, бо кількість деяких народів повинна бути зменшена».

Ну так, війна справді була тяжка й виснажлива, недостача продуктів давалася взнаки, Вассеркампф не заперечував, що могли бути випадки навіть голодної смерті.

Але про Ніколича. Ніколич теж був голодний. Навіть дуже голодний. Якось він опинився в інтернаціональному таборі. В сусідньому секторі, відокремленому від югославів двома рядами колючого дроту, перебували французькі офіцери. Французи користалися з допомоги Міжнародного Червоного Хреста, їм щомісяця давали посилки з продуктами, по той бік колючого дроту ходили мовби люди з іншої землі: сміялися, причепурювали свої мундири, грали в кеглі. А з цього боку — голоднеча, пригніченість, виснаженість. І ось тоді Ніколич згадав про свою золоту каблучку, яка, може, рятувала його досі, тримала на світі, а тепер могла зробити бодай на короткий час таким, як оті французи,— бадьорим і дужим. Він зняв каблучку з пальця, підкликав одного з французів ближче до дроту і став пропонувати йому обміняти коштовність на хліб. Француз сказав, що в нього лиш півхлібини, більше не має, та й каблучка, власне, за колючим дротом ні до чого, але Ніколич згодився й на півхлібини, йому було однаково, він не відставав од француза, і той, врешті, піддався. Домовилися, що француз кине хліб, а Ніколич водночас з цим кине йому свою каблучку, обману ніхто не боявся, бо серед ув'язнених панували найвищі закони честі; справді, хліб і маленька золота каблучка полетіли з двох відокремлених секторів майже водночас, але ні чорногорець, ні француз не змогли скористатися з обміну, бо за їхніми переговорами пильно стежив німецький вартовий з поблизької вежі, він вчасно попередив по телефону своїх колег, німецьку точність, заде-монстровано було в той спосіб, що саме тоді, як до Ніколича долітав хліб,-а до француза — золота каблучка, коло одного й коло другого вже стали німецькі солдати, хліб і золото були негайно конфісковані, обох винуватців спроваджено до комендатури, складено відповідного протокола і обидва — чорногорець і француз — помандрували на місяць до карцера.

І ось війна кінчається, Ніколич після багатьох пригод добувається до своєї Чорногорії, зустріч з дружиною, яка вірно ждала його стільки років, все прекрасно, але раптом дружина питає: «А де мій дарунок? Адже це каблучка врятувала тебе від загибелі!» Ніколич починає розповідати дружині всю цю істо^ рію, але ж є речі, яких жінка не може зрозуміти! «Ти віддав її полячці!» — категорично заявляє дружина. «Але ж чому саме полячці? — дивується Ніколич. — Вже швидше німкені або хоч француженці, бо потім я попав до Франції». Але дружина вперто стоїть на своєму: «Я знаю: ти віддав її полячці. Всі ви, чоловіки, однакові...» Ясна річ, потім про каблучку було забуто, бо живий чоловік все ж цінніший за найдорожчу коштовність. А тим часом... Табір, де колись був Ніколич, зайнято було американським військом, після відомих угод американці передали в розпорядження уряду Західної Німеччини все, що лишилося по війні, управління відшкодувань починає знайомитися з документами, Вассеркампф натрапляє на протокол допиту француза й Ніколича, до протоколу ж, як речовий доказ, прикладено золоту каблучку з діамантом, яка збереглася впродовж усієї війни! Така німецька чесність!

Вассеркампф зробив те, що на його місці зробив би кожен: довідався, чи живий ще Ніколич, дізнався про його адресу і неждано став перед подружжям Ніколичів у Тітограді власною персоною, ввічливий, усміхнений.

— Уявляєте? — засміявся Вассеркампф. — Неймовірно просто! Фрау Ніколич сприйняла це як послання небес. Нащо вжа Ніколич чоловік з нелегкою долею, а й той розчулився. Це було прекрасне видовище! Такі хвилини ніколи не забуваються, нетва!

Борис хотів був ще раз урвати Вассеркампфові захоплення з приводу золотої каблучки, поспитавши, чи не думало їхнє управління спробувати, скажімо, повернути оті онни волосся жінкам, спаленим у крематоріях Освенціму, хоча о тільки самого Освенціму! Але передумав. ОднаковЬ мертвих не воскресиш, а Вассеркампфа не вирвеш з його дріб'язкових захоплень. Сказав інше:

— Сподіваємось, що нам ви допоможете так само, як Ніколичу? Тим більше, що йдеться теж про річ цілком матеріальну і, здається, уцілілу.

— Я зацікавлюся цим питанням, — пообіцяв Вассеркампф, — і якщо...

— Але для цього ми повинні поїхати до Марбурга, — нагадав Борис. Вассеркампф, мовби не вірячи йому, глянув на Валерія.

— Так, нам треба в Марбург, — ствердив той.

— Очевидно, це можна влаштувати, — Вассеркампф тер собі перенісся, він ще, видно, й досі жив тою історією про золоту каблучку (така прекрасна історія! що може ліпше свідчити про німецьку чесність?). — Якщо не помиляюсь, ідеться про якийсь старовинний манускрипт...

— Просто невеличкий шматок пергамену,— підказав Борис, — але це надзвичайно важливий документ, який розкриває одну з найбільших загадок про наших художників часів Київської Русі...

— Художників? — миттю вхопився за слово Вассеркампф. — Я розповім вам, як одна німецька жінка врятувала від смерті руського художника. Неймовірна історія!

— Нам треба в Марбург, — сказав Валерій.

— Так, ми повинні бути в Марбурзі й зустрітися з професором Оссендорфером, — підвівся Борис.

— А по дорозі ви розповісте нам історію про художника,— посміхнувся Валерій, показуючи Вассеркампфу свій бездоганний проділ. — Отже, гер Вассеркампф, коли ми з вами зустрічаємося? Завтра вранці?

— Я вам зателефоную — нетва? Обіцяю все влаштувати. Що ж до історії з художником, то ви втрачаєте пречудову нагоду, запевняю вас. Він був скульптор.

— До побачення, гере Вассеркампф.— Валерій і Борис були вже коло дверей, двері автоматично відчинилися.

— Але ви ще почуєте цю буквально приголомшливу історію! — навздогін їм прокричав радник по відшкодуваннях.

— Ох і тип! — зітхнув Борис, коли вони опинилися в коридорі.

— Хайдеггер! — розвів руками Валерій.— Хайдеггер і Ясперс. «Випробувати маскарад, щоб відчути справжнє».

Отава йшов похмурий. Всі ці безлико-модерні коридори, без-. щелесні ліфти, лискучі площини, що віддзеркалюються одна в одній і стократно повторюють твоє зображення в усіх можливих і неможливих проекціях, вся ця причаєність, тиша й порядок, немов у розлінованому учнівському зошиті,—все це дратувало його, тепер він знав, що за цією пустотою ховається теж пустота; здавалося, найменше заокруглення в цьому царстві прямих ліній вселило б якусь бодай надію, але не було тут нічого, окрім прямих ліній, вони або ж пролягали рівнобіжне, або ж перетиналися під прямим кутом, або ж схрещувалися, творячи цілі пучки безнадійно прямих променів.

— Я, здається, готовий пристати до твердження екзистенціо-налістів, що людство знемагає під гнітом фраз,— кинув знервовано Отава.— І тим дивніша ваша мовчанка, Валерію, перед цим німецьким словометом! Невже для того, щоб з третього секретаря колись стати послом, треба отак мовчати?

— Бачте, професоре, — в голосі Валерія була цілковита безтурботність, так наче все йшло саме так, як треба,— не кожен третій секретар мріє стати послом. Мені, наприклад, хочеться одного: повернутися додому, до Москви.

— Всі рвуться за кордон. А ви?

— А я рвуся звідси додому. Ви, мабуть, думаєте: молодий. А в мене вже є дружина й донька в Москві. Чому не тут, не зі мною? Дуже просто. Дружина інженер-електротехнік. Сюди приїхала, глянула і сказала, що нізащо не залишиться. Надто багато глини, а на глині, просто на голій глині, росте трава. Мов на кладовищі. Я, признатися, навіть не помічав цього, дружина ж тільки ту траву та глину й помітила. Тепер вона поїхала додому, а я продовжую дивитися довкола себе мовби її очима. Існує між близькими людьми щось невидиме, воно єднає їх навіть у примхах або в дивацтвах. Та вам це, мабуть, добре ві домо.

— Умгу, — непевно відбуркнув Борис, лякаючись, що Валерій почне розпитувати про його неіснуючу дружину.

— Що ж до моєї терплячості по відношенню до Вассеркампфа, то це чисто професіональне. Ми вже тут звикли. Інакше не можна. Треба дати людині вибалакатися. Вам ще не доводилося бувати на суперечках ідеологічних, де йдеться про політику, філософію, літературу, мистецтво! Отам словоливство! Іноді потрібно не менше тижня, поки всі вони повикладають свої словесні запаси й не почнуть крутитися довкола того самого, мов той чоловік, що заблукав у лісі або в степу під час хуртовини. До речі, ще студентом я читав, як один наш критик доводив, що буран у пушкінській «Капітанській дочці», де люди блукають, — це, мовляв, зразок критичного реалізму, а от буран в романі радянського письменника треба зображати в стилі соціалістичного реалізму, який вимагає, щоб герої не заблукали, а вийшли точно до мети.

— Хіба мало дурнів ще й у нас! — буркнув Отава. Він згадав історію з етюдом Таї на київській виставці, захотілося раптом спитати Валерія, чи не знає він такої московської художниці — Таї Зикової; бажання було безглузде й недоречне, щоб не піддатися йому, Борис наддав ходу й випередив Валерія, але той наздогнав його, вони вже виходили з цього розлінованого. холодного департаменту, посольський шофер поїхав їм назустріч, Отава розумів, що зараз вони обидва опиняться в тісній машині, де вже не втечеш нікуди від свого співрозмовника, і тоді зовсім несила буде боротися з своїм наміром спитати, будь-що спитати (навіщо, навіщо?), тому зупинився, взяв Валерія за ґудзик, глянув йому в очі й спитав, щоб покінчити відразу з своїми комплексами й забаганками:

— Ви знаєте, — але вмить схаменувся від перших же звуків своїх слів, стало йому соромно й боляче за свою нестриманість, він розгублено замовк, а потім, щоб уже не зганьбитися остаточно, дочепив до початку свого запитання зовсім інший, несподіваний для самого себе кінець,— коли ми поїдемо в Марбург?

— Побачимо, побачимо,— ухильно всміхнувся Валерій, відчиняючи перед Отавою дверцята машини,— на всяк випадок я замовлю квитки на завтрашній поїзд, але не гарантую, що ми туди поїдемо вже завтра. Ви гарантовані, що ваш пергамен — у Марбурзі?

— Оссендорфер — професор Марбурзького університету, я повинен побачитися з ним. Якщо це той самий єфрейтор Оссендорфер, що вбив мого батька, професора Гордія Отаву; а почну судову справу. А пергамен належав нашій державі, державному інститутові. В мене всі підтвердження...

— Поки ми з вами балакаємо, Оссендорфер може стати вже професором Гейдельберзького, скажімо, або й Гарвардського університету. Це по-перше. Прошу вас, сідайте. По-друге, навіть зостаючись у Марбурзі, він не захоче з вами бачитись — і ви його не примусите. По-третє, він скаже, що не має жодного пергамену, а скористався з фотокопії, власник же просив зберегти його інкогніто. Варіантів багато. Сподіваюся, до завтра гер Вассеркампф підготує нам їх якщо й не всі, то принаймні з десяток, Так що запасайтеся терпінням і витримкою.

РІК 1028

ТЕПЛІНЬ. КИЇВ

И уста усобица в мятеж и бысть тишина велика в земли.

Літопис Нестора

— По новості діла, втручатися не буду,—так сказав тоді князь, приймаючи їх у теремних сінях, де мав звичай приймати всіх підданих, а згодом призвичаївся вести перемови там і з іноземними послами, щоб показати вищість своєї землі над усіма іншими, але посли, здається, так і не добирали, що й до чого, бо княжий терем був вельми заплутаний у своїх переходах, доводилося минати кілька сіней, в одних стояла велика сторожа, в других горіли свічі перед золотосяйними іконами, треті сіни звалися кожуховими, бо там слід було зоставляти верхню одіж — кожухи, корзна, важкі плащі, потім сходи — одні й ще одні — і просторе помешкання: різьблене дерево, прикраси золоті й срібні, застелені небаченими хутрами дубові лави, обкований чеканеним золотом княжий стіл, висока, зроблена вмілим дуборізом з суцільного шматка дерева підставка, на якій лежить розгорнена пергаменна книга в коштовній шаті, ще кілька книг дивно здоблених лежать на мальованій яскраво скрині поряд з княжим столом, — такого не побачиш ніде: ні в ромейського, ні в германського імператорів, ні в східних владик, ні в французького короля, ні в ярлів варязьких.

— По новості діла, втручатися не буду, — сказав князь ромейським умільцям, що прибули з Константинополя, — для нас головне — розміри й прикраси церкви, а решта — ваша турбота.

Він сидів на своєму княжому місці, вони стояли далеко від нього, стояли безладною мовчазною купою. Міщило звелів усім вистроїтися в ромейські святкові шати, все на них сяяло, змагаючись, із сяянням княжого золота й срібла, але на Ярослава, як видно, те не справляло жодного враження, його очі з холодною уважністю дивилися на всіх одразу, нікого не вирізняючи; Сивоокові вже знайомі були ті очі: вони нагадували йому холодні й тверді очі князя Володимира в Радогості, тільки в Ярослава, окрім холодності й твердості в погляді, світився глибокий розум, і від цього очі були мовби теплішими, не такими темними, як у його батька, мали барву солов'їного крила.

Князь, видно, вважав їх усіх за ромеі'в, тому й звертався до них по-грецьки. Міщило, набундючений і наіндичений, теж чимдуж вдавав із себе ромея, почав розводити про Агапіта, став показувати князеві пергамен, на якому накреслено було Агапітом, як має виглядати споруджувана ними церква. Ярославові, видно, сподобалася діловитість Міщилова, він задзвонив у бубонець, служки внесли ковші з медом, за руським звичаєм, було випито; всі мовчали, Ярослав підвівся з свого столу, підійшов накульгуючи ближче до митців, глянув на пергамен. І тоді мов щось штовхнуло Сивоока. За всю довгу й тяжку подорож від Константинополя до Києва не думав про свою прийшлу роботу, байдуже слухав теревені Міщилові, але ось тепер...

Не просто повернувся він на рідну землю, не для згадок і не для розчулень, не для милування Києвом і Дніпром, травами й пущами, далебі, ні! Ось стоїть коло нього чоловік, який володіє великою землею, князь, не схожий на інших, мабуть, задуми в нього теж не як у інших — великі й значні, але сам він мало зможе, а якщо братиме на підмогу таких, як Міщило, то й геть нічого. Сказав, що втручатися не буде, але сам розглядає пергамен і думає над чимось — хіба є ще на світі такі князі? Досі Сивоок знав, що справами будівничими відають сакелларії або ігумени, довірені люди патріархові, єпархові, іноді — імператорові; за багато літ роботи в Агапіта не пам'ятав випадку, щоб отак можний чоловік прийшов до художників чи покликав їх до себе. Але, може, то був тільки короткий спалах княжої цікавості, може, вип'ють вони, за звичаєм, оцей мед, гляне князь недбало на чужинський пергамен, не добираючи там толку, махне рукою, відпустить їх з богом, і все перейде до рук Міщила, тупого виконавця волі Агапітової, і поки перестарілий самолюб тішитиметься десь у своїх садах влахернських, тут ставитимуть в тяжкій праці, серед бідності, нестач, горя, прокльонів і сліз простеньку церковцю, може, навіть гіршу за поставлену Володимиром церкву Богородиці, а що вже меншу, то це Сивоок бачив точно і не міг ніяк збагнути, чому Агапіт уповноважив Міщила на таке будівництво.

Сивоок злякався, що пропустить, може, єдину нагоду, мерщій проштовхався наперед, став коло Міщила, сміливо глянув на князя, сказав рідною мовою:

— Зробити треба так, князю, щоб увесь світ дивувався, а земля наша щоб прославилась цим храмом.

— Мовиш по-нашому? — ворухнув бровою Ярослав і переступив покаліченою ногою. Забув про поважність, хворість давалася взнаки.— Мовиш по-нашому? Хіба не гречин єси?

— Русич. З Деревської землі.

— Як же опинився між ромеїв?

— Плутливі стежки в долі.

— Митцтво знаєш? — допитувався князь.

— Мусію він кладе, — втрутився Міщило по-ромейськи, але князь, здавалося, не звернув уваги на те, що той зрозумів їхню мову. А може, князь знав про їхнє походження, а тільки вдавав, що не відає.

— Все роблю, — сказав Сивоок, — і мусію кладу, і фрески малюю, і зиждительське діло знаю.

— Пощо ж гречини видають тебе за свого? — спитав Ярослав.

— Вигідно їм. Торгують славою і своєю і чужою. Усе в свою калитку.

— Бог єдин, — насупився князь, — і слава вся йде богові. Хто тебе навчив, од того й виступаєш.

— Художників не навчають, — сміливо мовив Сивоок, — їх приборкують. Отак, як диких коней-тарпанів. Не вчиш же їх бігати: вміють від народження. А чим більше приборкаєш, тим гіршим, повільнішим стане їхній біг. Краса в ньому вмре, розкованість зникне разом з дикою сваволею. Отак і художник.

— Так хто ж ти: кінь чи чоловік? — посміхнувся князь.

— На нього часто таке находить, — вміло втрутився Міщило, —мабуть, від придуркуватої дівки, яку з собою возить повсюди. Привіз і до Києва, князю.

Князь глянув на Сивоока якось непевно — чи то осудливо, чи то зневажливо, той і не злякався ні Міщилового викриття, ні князевого погляду, але наповзло на нього тяжке й непоборне, здавалося, що світ розламується, мов крихкий горщик, розруйновуються, розпадаються всі храми, монастирі, доми, що він їх ставив і прикрашав, і тільки він стоїть посередині цілий, не-ушкоджений, але весь у паланні дикого вогню і не може здобутися ні на порух, ні на слово.

— Мала церква, князю! — тільки й зміг вигукнути, лякаючись, що кинеться на Міщила й стане його душити або брязне ним об землю, топтатиме ногами. Був сам не свій. Ніхто не помічав Сивоокового стану. Князь спокійно переступив з ноги на ногу, знов поглянув на пергамен.

— Мала? — перепитав. — Чому ж мала?

— Бо мала! — знов гукнув Сивоок.

Міщило засміявся, його тішила здитиненість Сивоокова.

— Митрополит Феопемпт прибув разом із нами, — нагадав він князеві, — ним утверджена церква також. Дивися, князю, тут довжина, тут ширина, як і церква Богородиці, поставлена твоїм отцем князем Володимиром. Три нави, над кожною — баня, бічні нави менші, бані над ними нижчі, камінь можна класти всякий, бо для божого храму важить не зоколишній вигляд, а серединний украс.

— Що скажеш? — звернувся князь до Сивоока.

— Мала церква, — повторив той.

— Що ж не казав про це своєму зверхникові там, у Константинополі?

— Збагнув це лиш тепер. Коли побачив Київ. Побачив і не впізнав. А що буде далі, коли обведеш новими валами, кня\ю?

Ярославові сподобалися останні Сивоокові слерва, однак висновок із них зробив трохи несподіваний.

— Зроблю Київ суперником Константинополя. — сказав він, повертаючись до свого столу.— А для цього все зробимо, як у ромейськім стольнім городі: церкву Софії, Золоті ворота, монастирі, храми, грища, палати...

Сивоок мовчки відступив. Згасав у ньому той спалах, що кинув його наперед до князя, незвичність Ярославова теж мовби відразу потьмарилася, як тільки вимовив він слова про Константинополь. Знов те саме! Знов повторення й наслідування. Ніхто не думає про те, що найвища цінність — бути самим собою. Ні, треба позичати. Позичили бога в ромеїв, тепер позичають усе й до бога, навіть здібностей наче своїх немає — треба просити їх у ромейського імператора, і талант лиш тоді талант, коли привезуть його з чужини. Чому так? Колись на цій землі жили справжні митці, які в тяжкій творчій напрузі з нічого видобували барви й кшталти і прикрашали життя отак хоч би, як прикрашено оці княжі сіни, а тепер з'явилися тільки розповсюдники чужого вміння, такі, як Міщило, — а вони, виходить, і милі князям? І цей, з розумними очима, з стриманим, людяним голосом, позбавленим жирної пиховитості, як у всіх можних, він теж не може відійти від усталеності, йому теж хочеться запозичити вже готове. Константинополь! Справді, великий і славний город, зібрано там безліч чудес. Але чому Київ має бути схожим на нього? Хай живе неоднаковість, слава відмінностям!

Але все це лиш промайнуло в голові в Сивоока, висловити до ладу цих думок він не міг, тому попхався на своє місце позаду інших, понуро височів там, лихий не так на Міщила чи князя, як на себе самого. Раптом стрельнуло йому в голову: вже коли як у Константинополі, то чому ж Агапіт прислав малюнок такої церкви?

— В Константинополі будуємо лиш п'ятинавові церкви, — сказав, не звертаючись, власне, ні до кого, — а тринавові нині — лиш у віддалених провінціях. Може, цього й хотів ти, княже?

Це вже були тонкощі, яких Ярослав знати не міг, але Міщило злякавсящо князь стане допитуватися і справді запрагне собі теж складної п'ятинавової споруди, яку Агапіт не міг довірити ставити нікому, вважаючи, що тільки він один у всьому світі здатен на таке. Міщилові йшлося вже не так про самого себе, як про свого константинопольського зверхника, навчителя й хазяїна, він розумів, що, матиме тут незалежність, лиш допоки прикриватиметься значенням і вищістю Агапітовими; Сивоок, ясна річ, був чоловік небезпечний у своїй норовистості й у своєму вмінні, яким перевершував усіх, але дурощів у ньому теж було повно, тож Міщило поблажливо посміхнувся, поближче пішов до князя і півголосом, так наче більше нікого там, окрім них двох, не було, почав, цього разу вже пересипаючи ромейську мову словами руськими: