Солдат великої Перемоги (стр. 2 )

На жаль, той прорив зіграв з Васею єхидний жарт. Їх з Шнайдером вважали героями-визволителями. Привласнили чергові звання, дали по ордену «Червоної зірки», прийняли в партію без випробувального терміну. Батальйон скерували на відпочинок і переформовування, а Васю направили по завданню штабу армії в район Берліна. Зупинився він у старого бауера, колишнього члена ЦК німецької компартії, тепер пенсіонера. Документи у Васі були, відібрані у полоненого офіцера-інтенданта, що займався постачанням частин вермахту на ленінградському фронті. Не знаю, що робив батько під Берліном, з ким зв'язувався. Дотепер це така таємниця, за яку можна позбутися життя. Але от що він розказував. Той бауер був вже давно на пенсії. У гестапо його викликали тільки пару разів, з'ясували, що від комуністичного руху відійшов, у зв'язку з віком. Отже дав підписку про лояльність Дойчланду і його більше не турбували. А пенсія у нього, колишнього ворога Рейху, була така, що був і одягнений, і відмінно нагодований. За те, що син служив у вермахті, дали у допомогу дві українки-служниці. Ось тих українок якнайбільше і побоювався Вася. Щоб вислужитися, запросто могли донести в гестапо. Бауер же співробітничати з Радами відмовився, але обіцяв не видавати…

Пробув Вася там всього 3 тижні. Колишні комуністи відмовилися йти на контакт. Зате купив декілька фашистів з інтендантської служби. Більше всього Васю у тому предмісті дивували мішки з цукром і борошном, що були складовані на площі передмістя. Закриті брезентом, някої огорожі і ніяколї охорони. І хоч би хто спокусився вкрасти хоч мішок! Йому дали добреньку таки суму грошей, так що він міг собі дозвролити шикарні ресторани. От ресторани йому не сподобались. Нагадали той шполівський з ерзац-язиком. Навіть кофе тут було ерзацем. Справжнє ж кофе тут видавалось тільки в їдальнях підрозділів СС, та ним нагороджувались агенти гестапо в концтаборах. Іншим до нього було зась! Зате солодощів, французської шоколяди і інших ласощів було стільки, що за ті два тижня Вася наївся ними на все життя!

Повернувшись, одержав подяку командування. Колеги-офіцери жартували над його фігурою, що округлялася за такий короткий час, а командування це надихнуло на стратегічний жарт.

Васі оголосили, що за відмінне виконання урядового завдання він призначається командиром полку дивізії, що формується, йому присвоєне позачергове звання полковника. Того ж дня в його розпорядження поступило три ново сформованих батальйони з командирами. Було оголошено, що саме з місця, де знаходяться зараз ці батальйони і почнеться генеральний наступ. Влаштували пропускні пункти і доставили 16 пересувних радіостанцій. Потім прийшло розпорядження про підвищення всіх в званні на один ранг і призначення Сиротенко командиром ново сформованої дивізії. Від Летошкіна привезли йому генеральську шинель і наказ про привласнення звання генерал-майора. Ще через тиждень прийшла радіограма про переформовування дивізії в корпус і надання Сиротенко звання генерал-лейтенанта. Васині радистки забили весь ефір тріскотнею про те, як росте їх любчик Вася. Сам Вася вже себе бачив у мріях маршалом, хоч окрім тих 3 батальйонів нікого більше не було…

Нарешті армійська розвідка доповіла, що напроти ділянки Сиротенко німці розвернули цілу армію і влаштували глибоко ешоловану оборону, ослабивши інші ділянки. Наші ударили в слабкому місці і прорвали оборону супротивника. Васю викликали в штаб армії і з усмішечкою подякували за відмінно проведений відволікаючий маневр, попросивши здати і генеральську шинель, і генеральські погони. З Волховського котла вишли ще 4000 бійців, що залишилися від 2-й ударної армії. Командування над нею знов прийняв генерал Кликов.

Васі ж повернули звання майора і зробили зам. начальника оперативного штабу армії. Наказали вивчити обстановку в розташуванні армії. Вася звернув увагу на доповідні про те, що над островом Сухо на Ладозькому озері щодня кружляють німецькі літаки - розвідники. Через цей острів проходила ленінградська «дорога життя», над якою тепер, по його думці, нависла загроза. Командарм наказав розібратися на місці.

Прибув Вася на острів, а там його ніхто навіть не помітив. Хто рибу ловить, хто білизну пере, хто дрімає. Вася влаштував тривожний збір. У гарнізоні острова виявилося всього 59 бійців. І це вважається батальйоном! Вася наказав негайно вирити глибокі траншеї і зайняти кругову оборону, мовляв, вранці німці кинуть сюди десант. Перелякані солдати швидко вирили траншеї і влаштувалися в них у вогневих точках. Вася відправився спати на оглядову вежу. Тільки засіріло, як його розбудив ординарець – до острова наближається десяток німецьких плавзасобів! Вася негайно доповів обстановку в штаб армії і звідти вислали штурмову авіацію. Та знайшла 8 самохідних барж. „Іли” негайно їх атакували і потопили 2, вивівши інші з ладу. Під рев пікіруючих штурмовиків, німці вибиралися на острів з піднятими руками. Узяли в полон 80, інші потонули…

З'явився Вася в штаб, чекаючи нагороди за цю операцію, та необачно похвалився перед штабістами, що ту „раму” бачили всі, а тільки він здогадався про десант. Дійшло це до командування. Полковник Абрамович заявив, що німці ніякого десанту не планували, а його спровокував Сиротенко, риттям тих безглуздих траншей, до того ж треба було дати можливість німцям висадитися на острів, тоді б здалися в полон не 80, а всі 200 солдатів десанту. Ці безглузді міркування підтримав комісар Грінберг і нагорода за операцію від Васі сплила…

Потім їх перекинули на фінський фронт і Василю Сиротенко доручили розробити план захоплення острова Тайпенсарі та узяти участь в проведенні операції. Василь пропрацював над картами дві доби, а коли брали острів, спіткнувся на бігу за якийсь корч, впав і…заснув. Прокинувся години через 6. Бачить, острів зайнятий, як він і планував. Вирішив доповісти в штаб. Знайшов човен і поплив на свій берег. Гріб проти вітру і зовсім знесилив, так що вибрався на берег повзком. Бачить, неподалеку зібралися чоловік 15 штабістів і про щось говорять. Підійшов, прислухався. Когось ховають. Питає у найближчого – хто загинув? Той обертається, так як залементує – братці, чого ми йому панахиду співаємо, ось він тут живий-здоровий! Виявляється, Василь вискочивши на берег, залишив на плоті каску і скатку. Хтось сказав, що бачив, як майора убили і він впав з плоту. Ось і ховали символічно його каску і скатку… Про все доповіли генералу Коровникову. Той викликав Васю і, здивувавшись його змученому вигляду, наказав штабістам: «Досить знущатися з майора Сиротенко. Він талановитий аналітик-розробник і повинен розробляти операції, а не займатися чорновими роботами!»

На жаль, в армійському житті таке залишається тільки благим побажанням. Справа відбувалася на межі з Фінляндією. Якраз перед штабом армії знаходилося величезне мінне поле і прекрасне шосе, яке могло б бути відмінним плацдармом для наступу. Коровников наказав всім думати про його розмінування. Сиділи в своєму наметі майор Сиротенко з побратимом капітаном Асцаркіним і думали, як виконати цю задачу. Сиротенко, як історик згадував все що знав про тралення мін, починаючи із Стародавнього Риму. Асцаркін спочатку сміявся над тими тралами. Адже трал кріпиться до машини, поки він потрапить на міну, машина вибухне. Потім стали міркувати про швидкість вибухів. Запитали у сапера, коли міна вибухає після натиснення. Виявилося через 4-5 секунд. Тоді Аспаркін, просто для інтересу, став підраховувати, а скільки проїде джип їх комдива Галаніна за цей час. Підрахував – 150 метрів. Забійна сила осколків на такій відстані невелика. Виходить, прив'язавши до джипа колоду, можна безпечно протралити шосе, якщо мчати на великій швидкості. Доповіли Коровникову. Той викликнув добровольців, оскільки шофер Галаніна захворів і вести машину було нікому. Визвався Асцаркін, похвалившись, що колись навіть брав участь в мотогонках. Звичайно, другим викликався побратим Сиротенко, хоча і тримав те кермо пару раз і те для форсу. Протралили таки вони шосе, хоча Асцаркіна і поранило в руку осколком міни, що детонувала. По розмінованому шосе фінські командири прислали своїх парламентаріїв з пропозицією: «Навіщо нам вбивати один одного. Наші правителі домовляться, як і в 40-у. Давайте краще дружити». Фіни прислали своїх саперів допомогти остаточному розмінуванню мінного поля. Сиротенко, який при першій-ліпшій можливості, вивчав іноземні мови, попросив дозвіл супроводжувати їх. Фінські офіцери виявилися чистокровними русаками. Розповіли, що російській людині у Фінляндії живеться добре, є можливість швидкого кар'єрного росту. Фіни відносяться доброзичливо. Їх головнокомандуючий Маннергейм– колишній генерал російської армії. Стали розповідати правду і про ту фінську кампанію 40 року…

Вася не зміг утриматися, щоб не поділитися почутим з близькими друзями. На жаль, кого-кого, а доносителів серед нас завжди не бракувало. Про Васіни розмови стало відомо в Особливому Відділі і його занесли в «чорний список ». На поданні про привласнення йому за те розмінування чергового звання підполковника з'явилася віза «Відхилити».

У листопаді 1944 Васін підрозділ передали в підпорядкування маршала Конева. З під Ленінграда ешелони покотили до Польщі. Їхали через Бердичів, так що Вася відпросився на пару днів відвідати батьків. Приїхав в рідну Стрижевку. Село було таким, яким пам’ятав його з дитинства. От тыльки чоловыкыв не побачиш. Всых забрала выйна. Навыть батько десь служив обозним. То ж побачився з матусею, сесторою та родичами ы подався до выйська. Наздогнав своїх вже за Брестом.

Його штаб армії розташовувався в Кжешуві. У вільний час ходив по місту, по букіністичних магазинах, по бібліотеках. Дивувався з великої кількості чоловіків призовного віку на вулицях. У нас штатських чоловіків не побачиш. Тут же повно. А говорили ж, що всіх погнали німці на примусові роботи! Після богослужіння в костьолі познайомився з ксьондзом. Ксьондз розповів, що їх єпископ щорічно одержує з Ватикану список книг, які віруючим забороняється читати. Цей список розсилається у всі приходи і ксьондзи з амвона оголошують віруючим, що вони не повинні читати. У січні ксьондз одержав черговий список. У ньому були всі лауреати Ленінської і Сталінської премій, були Марк Твен, Анатоль Франс і Бернард Шоу. Ксьондз відмовився зачитати цей список з амвона, а єпископ його тільки покартав за це, але ніяк не покарав.

Комісару армії Лебедєву донесли про те, що Сиротенко відвідує богослужіння, спілкується з ксьондзами. Він викликав до себе Васю і зажадав пояснення. Вася пояснив, що йому, як історику, важливо знати, як проводяться католицькі богослужіння, чим відрізняється католицизм від православ'я, тому і спілкується з ксьондзами. На перший раз обійшлося.

Маршал Конев дав завдання звільнити Краків, не пошкодивши пам'яток старовини. Генерал-лейтенант Коровников дав слово, що виконає це завдання. Але взагалі-то головною метою армії був на Краків, а звільнення всього південного заходу Польщі. Краків був тільки початком цієї операції, що увійшла до історії, як Вісло-Одерськая. Оперативний штаб армії приступив до розробки операції в грудні 1944. Планували початок наступу на лютий 45. Не пройшло і тижня, як Ставка зажадала перенести операцію на січень - американців розколошматили в Арденнах, до того ж на січень планувалася Ялтинська конференція. До Криму з Лондона краще всього було летіти з посадкою в Кракові, так що його потрібно було захопити до конференції. У операції брав участь 1-й український фронт, якому було додано 5 танкову армію і козаків-пластунів.. У завдання особисто Сиротенко входила координація дій артилерії, авіації й піхоти.

Перед наступом на Краків звільнили міста, розташовані навколо нього. Сиротенко, як представник оперативного відділу штабу армії, брав участь в звільненні Видовіц. У містечку була каменоломня, на якій працювали каторжники і вільнонаймані. Коли наші зайняли селище, адміністрація і охорона втекли, а робітники поховалися по шурфах і стали виповзати з схоронів, тільки коли остаточно затихла стрілянина. Каменоломню оточили, а Особливий відділ зібрав всіх в приміщенні адміністрації і почав фільтрацію. Сиротенко влаштувався в сусідній кімнаті директора каменоломні, з шафами, набитими старовинними книгами і столами, заваленими купами листів, написаних англійською, французькою, німецькою і іншими мовами. Вася знав тільки німецьку, тому вийшов в коридор і зупинив хлопчину в рясі, що йшов в залу для фільтрації. Він попросив допомогти йому з каталогізацією латинських книг в шафах і перекладом листів. Хлопчина розцвів в усмішці, зрозумівши що пан-офіцер вважає його ксьондзом, але повідомив, що він тільки другокурсник підпільної семінарії. Латинь він знає, але мови так і не вивчив, бо занадто вдадвався до плотських утіх і замість бібліотеки ходив до кав’ярень. А от його кращий друг Карел Войтилла знає всі мови романської групи, до того ж у нього мати русинка, так що пану офіцеру буде легко з ним спілкуватися. Він пообіцяв привести побратима.

Вася дав йому свого ординарця, щоб вивів з каменоломні і привів того Войтиллу, а сам повалився спати. Десь через 2 години ординарець його розбудив. Поряд стояв високий, худий до прозорості хлопець в рясі. Васі спросоння здалося, що це сам Ісус Христос, настільки проникливо дивилися в душу бездонно-темні очі гостя. Вася показав, що семінаристові потрібно буде робити, наказав ординарцю добре нагодувати його і проводити додому, щоб завтра привести назад. Сам, звично, завалився спати. Не пройшло і годині, як його розбудив автоматник і сказав, що його наказано доставити в особливий відділ. Розміщувався той особливий відділ в іншій будівлі. Вася спросоння, на холодному вітру, до дрижаків змерзнув по дорозі. Особіст вирішив, що він тремтить від переляку і налетів : «Як ти смів відпустити двох ворогів російського народу. Ти що не знаєш постанови Політбюро про ізоляцію польських офіцерів і священиків? Так я тебе в рядові розжалую!»… У Василя тремтіння відразу пропало. Дурнем він ніколи не був. Тому наказав автоматнику негайно видалити двох цивільних, що були в кімнаті, а сам загорлав на особиста: «Як ти смієш кричати на старшого за званням. Так, я знаю цю постанову Політбюро. Але знаю і те, що воно з грифом « цілком таємно». Ти ж зараз розсекретив його перед сторонніми, можливо поляками. Кого розжалують в рядові за це?

Семінаристи не священнослужителі, фільтрації не підлягають. Потрібні вони мені, як перекладачі, для роботи над листами. Ти, чи що, зможеш перевести ці листи і знайти в них потрібну інформацію?”

Кінчилося тим, що декілька семінаристів стали допомагати Василю з листами і книгами, а він забезпечив їх харчуванням з солдатської кухні. Тільки не було серед них Карела Войтилли. Він в цей час знаходився в Кракові в палатах єпископа.

Штурм Кракова почали вночі 18.01.1945. Мости були висаджені і техніка пішла по льоду, на який були встановлені настили в 2-3 ряди колод. Сиротенко був на першому танку штурмового батальйону, що увірвався до Кракова. Коли під'їхали до центральної електростанції, до Василя підбіг знайомий семінарист і розповів, що вночі сюди німці привезли дві повні вантажівки, розвантажили їх, а потім вибиралися з будівлі он через ті два вікна. Сиротенко викликав саперів і наказав їм забратися в будівлю через ті ж вікна. Електростанцію розміновували без втрат.

Німці виходили з міста через коридор в південному напрямі, передбачливо залишений ним наступаючими частинами. Вже далеко за містом їх зустріли й оточили танки іншої армії. О другій години дня полковник оперативного відділу фронту Іван Сергійович Катишкін доповів в Ставку – Краків узятий цілим і неушкодженим! Узятий з мінімальними втратами!

Наступив короткий відпочинок. Василь Сиротенко запропонував офіцерам оперативного відділу штабу армії екскурсію в королівський палац. Зібралися чоловік 30 і, звичайно, особіст. Ходили по приміщеннях палацу, любувались картинами, меблями, посудом. Вийшли на величезний балкон, що був на верхньому поверсі будівлі. Якраз напроти балкона розташовувався прекрасний палац Краківського єпископа з покрівлею з вітражного скла. Навколо пробоїн в цій покрівлі метушилися фігури в рясах, що нагадували птахів. У особіста загорілись очі. З радісним криком ” давно я не полював!” він зірвав з плеча автомат і, направивши його на людей-птахів, натиснув гачок. Вася ледве встиг збити його вгору і направити чергу в небо. Особісту, що збісився, роз'яснив, що після стрільби по єпископському двору снайпери, які там можуть знаходитися, легко перестріляють офіцерів, що знаходяться на відкритому балконі. Крім того, навіть німці не дозволяли собі нальотів на єпископський палац. Ця стрілянина може привести до того, що поляки з друзів перетворяться на ворогів, які почнуть стріляти нам в спину. Всі офіцери підтримали Васю. Особіст зло повісив автомат на шию і пішов. Ксьондз, що виконував роль гіда, кинувся цілувати руки Василю. Ті люди-птахи були семінаристами, що ремонтують крівлю палацу єпископа. Був серед них і рідний брат цього ксьондза. Був серед них і Карел Войтилла...

Незабаром після цього Василя викликали до Коровникова і той сказав йому, що у комісара Лебедєва лежить рапорт особливого відділу, в якому Вася звинувачується в зв'язках з клерикалами і у тому, що звільнив від фільтрації якогось Войтиллу, росіянина по матері, тобто зрадника Батьківщини. Василь пояснив, що у нього є адреси семінаристів, так що їх завжди можна перевірити. Що ж до Войтилли, то мати його не росіянка, а русинка, а ця національність ніякого відношення до Радянського Союзу не має, отже Батьківщина у Войтилли інша і він її не зраджував. Повинен сказати, що Войтилла просто потрапив в документи із слів того свого приятеля. Навряд він, кремезний і синєокий Карел, був тим худим до прозорості семінаристом з бездонними темними очима. Але на даху єпископського палацу він точно був. І Василь таки врятував їх від куль особиста...

За ту блискуче виконану Краківську операцію Сиротенко не одержав ні ордена ні підвищення у званні. На представленні генерал-майора Коровнікова, проти прізвища Сиротенко, Лебедев написав: „Не заслуговує. Приятелює з клерикалами і до цього показав нерозбірливість в знайомствах”. Так агукнулися розмови з фінськими офіцерами. Після Кракова були ще битви і перемоги. Були завдання в тилу ворога. Закидали його перед наступами наших військ до Відня, Баден-Бадену, замку князів Гогенлое і маєтків Германа Герінга. Зображав він уніатського єпископа-розкольника. Чомусь доказом того, що він дійсно був на світських прийомах, повинні були бути викрадені ложечки або виделки, які він повинен був представляти начальнику розвідвідділу і кадровику. У мене дотепер зберігається чайна ложка з вензелями не то Германа Герінга, не то князів Гогенлое..

Але що він саме там розвідав і чому повинен звітувати вкраденим столовим сріблом, батько так і не розповів. Розповів тільки, що на прийомі у Гогенлое його трохи не розкрили. Врятувала Елеонора Гогенлое, сказавши, що давно знає цього єпископа. Тому й доньку, що народилась після війни, гназвав на її честь Елеонорою…

зустрів в Берліні. Навіть сфотографувався в знаменитому Берлінському зоопарку. http://*****/0711/a9/d7881d6f94c0.jpg

Частина готувалася до переформовування. У червні штаб армії переїхав до Ставрополя, де він був реорганізований в штаб округу. Хоч генерал-лейтенант Коровников і опікав Сиротенко, але член Реввоєнради Лєбєдєв категорично відмовився брати в штаб округу «клерикала». Та і самому Коровникову в тому штабі не знайшлося місця. Його призначили начальником відділу кадрів маршала Конєва. Після того, як в Рязані пройшло розформовування армії, Сиротенко поїхав до Москви вступати до вищої військової Академії їм. Фрунзе. У атестаті у нього було написано, що він хоробро воював, був ініціативний, брав участь в розробці важливих військових операцій, був двічі поранений на передовій. При цьому в атестаті було сказано: до командної роботи не готовий, вольовими навиками не володіє. Та Сиротенко і самому не хотілося командувати. Він чесно сказав кадровику, що до вищого командного складу його не тягне. Він, мовляв, закінчив університет і відчуває в собі покликання ученого. Він і прибув в Академію з метою поступити в ад'юнктуру (щось подібне до військової аспірантури).

Після цієї розмови кадровик направив його на медичну комісію. Для війни у Василя було достатньо здоров'я. В ад'юнктуру по здоров'ю не пройшов. Лікарі знайшли стільки гострих і хронічних захворювань, що дали йому 2-у групу інвалідності. Ця група перекрила йому шлях в Академію. Відправився знову Василь до Коровникова. Той запропонував йому на вибір – посада зам. начальника оперативного відділу в штабі Конєва або викладання в Суворовському училищі. Звичайно, Василь вибрав педагогічну роботу. Суворовських училищ тоді було з десяток. У Москві місця не було. Сиротенко вибрав Тамбовське. Річ у тому, що він недавно одружувався на тій медсестрі, яка виходжувала його в Боровську http://*****/0711/49/380d455f3439.jpg , А вона було родом з Тамбовщини, зі знаменитого Роду Орлових.. Та він не врахував, що батьків і всіх її родичів у 20-30-ті роки відправили до Сибіру, так що їй Тамбов став чужим. Ніде їй було тут притулитись. У гуртожитку при суворовському училищі мали право жити тільки неодружені викладачі. Довелося знімати квартиру. Там народилася донька, яку на честь княгині Гогенлое, що врятувала колись Василя, назвали Ларисою(Леонорою). Лікарі в Тамбові були талановиті. Коли через 2 роки Василь знов прийшов на медкомісію, всі гострі хвороби були вилікувані, проте хронічних болячок вистачило на підтвердження тієї ж другої групи інвалідності. Отже, про Академію не варто було і мріяти…

Влітку Василь поїхав на Батьківщину. Погостювавши в Любарі, заїхав і до Чернігова. Теща з сином виїхали невідомо куди і звісток про себе нікому не подавали…

Зайшов до ректора педінституту. Там склалася пікантна ситуація. Кафедрою історії завідував якийсь напівграмотний аферист. Він вкрав у наукового співробітника Києво-Печерської Лаври готову дисертацію і представив її ректорату Чернігівського педінституту, як власну. Але захищати ж її потрібно було не в Чернігові, а в Київському університеті. Там все і розкрилося. Ректор сказав Василю, що якщо він повернеться до Чернігова, то того афериста відпустять без порушення кримінальної справи і без скандалу, компрометуючого інститут…

Василь знову поїхав до Москви до свого Коровникова. Попросив допомогти звільнитися у відставку без пенсії, оскільки він повернеться до викладацької діяльності. Корівників виконав прохання через Конєва і у вересні 1947 Сиротенко був вже зав. кафедрою історії і деканом історичного факультету Чернігівського педінституту. У будинку, де жила колись перша дружина, жили інші люди. Педінститут йому вибив двокімнатну квартиру на П'яти Кутах, в 10 хвилинах ходьби від інституту. Удома майже не бував – весь час сидів в інституті – потрібно було і зі студентами працювати, і над кандидатськими мінімумами думати. Від родичів дружини отримав звістку про загибель тестя і взнав координати тещі і сина. Забрав їх з Гущинського лісництва (поряд з ставкою Гітлера „Вервольф” на Вінниччині). Теща і тижня не вижила з новою дружиною. Перебралася кудись. Син теж більше стирчав у сусідів, ніж удома. Правда, примудрився розмалювати твори св. Августина, даровані тим польським семінаристом, якого врятував у далекому 1945. Життя поступово налагоджувалося. До ночі працював над книгами і для кандидатських мінімумів, і для майбутньої дисертації. Хоч в інституті було всього 3 доценти і на кафедрі конкурентів не було, але без ступеня не одержиш звання. А щоб захистити кандидатський ступінь потрібно здати кандидатські мінімуми і підготувати дисертацію. Ось і сидів над книгами ночі безперервно. Настільки був популярний у студентів, що коли він просипав лекцію на першій парі, присилали посланця і той будив Василя. Але ця ідилія закінчилася в 1951 році, коли брат першої дружини, Євгенії Вербицкий, відніс у видавництво свій роман про 3 харківські оточення. Він сам був серед тих оточенців. Ось про їх біль, про дурість і тупість командирів і написав той роман. Але ми і зараз знаємо тільки про два харківські оточення. Про те, що німці нас піймали тричі і зараз мовчать. У ті ж часи говорити про таке було взагалі криміналом. Євгеній з видавництва не вийшов. Зник десь в ГУЛАГ…

У всіх родичів провели обшуки. У Сиротенко обшукали не тільки його квартиру, але і всіх сусідів. Нічого антирадянського не знайшли, але прискіпалися до старовинних книг, привезених ним з Німеччини і Польщі. Стали шити справу про мародерство. Несподівано прийшов наказ про ліквідацію історичного факультету при Чернігівському педінституті. Друзі, які у Василя збереглися в МГБ з довоєнних часів, порадили виїхати з України. Він прочитав у «Вчительській газеті», що потрібні викладачі історії в педінститути Калуги, Кирова, Ленінакана, Нальчика, Самарканду. Послав запити у всі місця. Але звідусіль одержав відповіді, що лекції у них читати потрібно на національній мові. Він хотів вибрати Нальчик, але яка мова в тій Кабардино-Балкарії, навіть не знав. Про Киров знав тільки, що це місце заслання. Вибрав Калугу і дав в педінститут телеграму, що хоче взяти участь в конкурсі. На той конкурс їх приїхало відразу троє. Окрім Василя, що приїхав з провінційного Чернігова, прибув з Ленінграду доцент Розенбаум, а з Москви професор Штейнберг. Звичайно, професора прийняли без жодного конкурсу і тут же вибрали його зав. кафедрою історії. Але тепер потрібен був викладач. Вирішувати, кого вибрати, надали Штейнбергу. Професор, заявив, що хоча Розенбаум і доцент, і має багато друкарських праць, але він особисто знає Сиротенко ще до війни. Крім того, він сам єврей, якщо вибере єврея, то в інституті назріють антисемітські настрої. Він обирає Сиротенко. Ображений Розенбаум поїхав в Міністерство із звинуваченням Штейнберга в антисемітизмі і проханням призначити його, а не Сиротенко. З Міністерства приїхала грізна комісія. Всі члени комісії були євреї. Як ніяк, розглядалося питання про антисемітизм. Викликали на комісію Штейнберга. Він зажадав, щоб одночасно викликали Розенбаума і Сиротенко. Коли всі зібралися разом, заговорив на івриті. Члени комісії з гріхом навпіл (вони говорили переважно на ідіші), розуміли, що говорить Штейнберг. А ось Розенбаум не знав ні івриту, ні ідішу і лише моргав очима. Сиротенко з дитинства знав ідиш, а в університеті вивчив і німецький, і іврит. Він взяв участь в розмові. Професор звернувся до комісії: « Як ви можете збвинувачувати мене, єврея, в антисемітизмі за те, що я вважав за краще узяти відомого мені Сиротенко, фронтовика-орденоносця, а не єврея Розенбаума. Так який же він єврей, якщо рідної мови не знає. Чому неоступінений українець Сиротенко знає обидві наші мови, а єврей, доцент Розенбаум окрім російської не знає ніякої? Комісія повернулася до Москви з рішенням затвердити вибір Штейнберга і ректора – прийняти Сиротенко, а не Розенбаума!

Цей лист все ж таки ударив по Василю. Посідав він доцентську посаду. Читав лекції, як доцент, а ось зарплату міг одержувати тільки асистентську (удвічі менше). А тут ще народилися сини Льончик і Саша. Старший перед від'їздом з Чернігова втік до бабусі, щоб не виїжджати з України і тепер йому треба було висилати аліменти…

Через півтора роки Штейнберга переманили назад до Москви. Замість нього вибрали зав. кафедрою і деканом істфаку Василя. Матеріально стало жити легше, але щоб не втратити посаду, потрібно було терміново зайнятися дисертацією. На найближчі канікули Василь поїхав до Москви. Його старий науковий керівник Космінській вже помер. Сиротенко зустрівся з його учнем, зав. кафедрою історії педінституту ім. Леніна, Семеновим. Той порадив уточнити тему дисертації – з «Падіння Римської Імперії» на «Роль слов'ян в падінні Римської Імперії». Він познайомив Василя з ректором педінституту, легендарним помічником Крупської, Сазоновим. Той особисто поїхав з Сиротенко в Мінпросвіти і пробив йому місце в стаціонарній аспірантурі інституту. Науковим керівником йому призначили старшого наукового співробітника інституту загальної історії (в майбутньому академіка) Берга. Так Вася став аспірантом. Взагалі-то тоді цей педінститут не мав ні гуртожитків, ні приміщень для занять. Працювали в приміщеннях декількох шкіл, що щорічно мінялись. Для аспірантів знімали квартири в приватному секторі на околиці в районі Шаболовки. На цю, орендовану інститутом квартиру, сім'ю не візьмеш. Дружина з дітьми залишилася в Калузі. Як ніяк, він там як зав. кафедри одержав чотирикімнатну квартиру. Калуга в якійсь сотні кілометрів від Москви. Транспортом тоді відав залізний Лазар Кагановіч. По електричках можна було звіряти годинник, а квитки коштували копійки. Отже на вихідні Василь котив до Калуги з сумками продовольства. У ті часи в Москві було все і коштувало мало не вдові дешевше, ніж в провінції. А згідно закону, стипендія його складала 80% зарплати, яку він отримував до цього. Та все ж на два міста цього виявилось замало. Довелося їхати з уклоном до молодших братів в Любар. З грошима і у них було не дуже, але все, що було у них на городах, було і у Васіних дітей. Більш-менш вирішивши продовольче питання, віддався повністю науці. З ранку до вечора сидів в Ленінці. Зал гуманітарних наук знаходиться на другому поверсі в правому крилі будівлі. Вася пару місяців посидів там, а потім перебрався в технічний зал на 3 поверсі, що виходить вікнами на Кремль і на міст проти кінотеатру «Ударник». Вася застовпив на два роки місце за столом біля вікна.( у 70-ті роки це було і моє улюблене місце). Втомившись від читання, піднімав очі і дивився, як через міст у напрямку до військового Міністерства пливе суцільний потік машин. Намагався роздивитися у відкритих легковиках командирів, побачити знайоме обличчя. Але машини мчалися так швидко, що пізнати когось не встигав. Знову занурювався в світ стародавніх книг. Цей світ приносив несподівані відкриття. У залі дисертацій натрапив на докторську дисертацію Якопа Рубана за 1876 рік про насильницьке поселення слов'ян на підвладних землях Візантією. Розкопав і книги Штріттера про друзів і ворогів слов'ян в стародавні часи. З тієї дисертації і тих книг виходило, що слов'яни ніякого відношення до падіння Римської Імперії не мають. Точніше, в її падінні не виконували ніякої ролі. А тема його дисертації саме «Роль слов'ян в падінні Римської імперії». Пішов за порадою до Берга. Той вивчив всі його виписки і добився на Вченій Раді повторної зміни теми дисертації. Тепер вона звучала так: «Взаємостосунки з Візантією племен і народностей Північного причорномор'я і Подунавья в 1V-V1веках нашої ери». Берг порадив не обмежуватися Ленінкою, хай і найкращою бібліотекою Союзу. Василь відмінно володіє німецьким і івритом. На цих мовах є стародавні книги в бібліотеці іноземної літератури. Довелося Васі освоювати читальні зали і цієї, абсолютно не комфортабельної бібліотеки.( я там витримав лише день). Конспектуючи першоджерела, Вася систематизував їх по групах: гуни, готи, слов'яни, утігури з кутігурамі, алани. Херсонес, Візантія, Рим. Вже зібравши воєдино джерела по гунах, знайшов, що пануюча тоді в Союзі теорія про привнесення гунами до Європи культури Китаю, висмоктана з пальця. Всі джерела стародавніх часів, починаючи від спогадів російського посла в Китаї Анкифія Бічуріна, стверджували, що дикі гуни нічого, окрім руїни, скореним народам не несли. А потім Василя занесло, практично не по темі. Він відкрив, що раби Римської імперії не тільки не допомагали готським племенам завоювати Рим, а навпаки билися з ними! А останні імператори Римської імперії відпускали на свободу рабів, що воювали за Рим з варварами…

Три роки пролетіли як один щасливий день. Василь вчасно написав дисертацію. В строк обговорив її на кафедрі. Надрукував реферат і, як годиться, розіслав його на всі історичні факультети педагогічних інститутів. Послав і до Ленінграду. З Ленінградського педінституту замість відгуку написали офіційний лист Михайлу Суслову про те, що дисертація Василя Сиротенко підриває основи Марксизму-Ленінізму. Дисертант нахабно стверджує, що оспіваної класиками марксизму-ленінізму «Революції рабів» не було. Що гуни не були зв'язуючою ланкою між культурами молодої Європи і стародавнього Китаю. Суслов після смерті Жданова займався питаннями ідеології. Тоді як раз його позиції в партії похитнули через погані відносини з Малєнковим. Він вимушений був виконувати роль жорсткого ідеолога. У ректорат подзвонили з приймальні Суслова і наказали прислати на розгляд дисертацію. Переслали ректору і копію листа з Ленінградського педінституту за підписом доцента Розенбаума. Василь розповів ректору про причини ворожнечі з Розенбаумом. Про те, як той звинувачував єврея Штейнберга в антисемітизмі. Терміново зібрали Раду кафедри. Знов обговорили дисертацію. Вирішили, що Василь подасть її Суслову і на захист без компрометуючих глав про гунів і рабів. Суслову повідомили, що дисертація на доробці, твердження про гунів і про рабів в автореферат потрапили помилково. Суслов все ж таки якось одержав той компрометуючий екземпляр дисертації і розпорядився розподілити Сиротенко не назад до Калуги, а аби куди на Північ. У Кировську місць не було, в Омську, Томську, Красноярську і Петропавловську-на - Камчатці також всі місця були зайняті. Розподілили Сиротенка в Пермський педінститут. Одночасно, Пермський обком партії був сповіщений про необхідність придивитися до цього історика. Василь в Калузі був завідувачем кафедрою. У Пермі ця посада виявилася також вакантною. Таким чином, і тут його обрали зав. кафедрою. Як зав. кафедрою, йому з сім'єю виділили чотирикімнатну квартиру. Став Василь читати лекції з середньовіччя. Адже саме середньовіччю була присвячена його дисертація. У лекціях використовував відомості, які не зміг включити в дисертацію. До нього лекції з середньовіччя читала доцент Мойронова. Читала років 20. Свій конспект лекцій вона завчила до пауз. А тут довелося перебудовуватися і вивчати новий, абсолютно незнайомий курс. Їй це вже було не під силу. І ось тут її викликають в обком партії до секретаря по ідеології і пропонують поділитися враженням від лекцій Сиротенко. Їй доручили відвідувати всі відкриті лекції Василя. Прослухавши весь його курс, вона пише доповідну в якій стверджує, що курс лекцій Сиротенко абсолютно не відповідає тому, що написане в затвердженій учбовій програмі і рекомендованих підручниках. Що він спростовує марксистсько-ленінське вчення про «революцію рабів». Що він спростовує зв'язуючу роль гунів між культурами Китаю і Європи. А головне, що він і його лекції з цими ворожими марксизму-ленінізму ідеями користуються шаленим успіхом у студентів. На вимогу обкому партії йому вліпили сувору партійну догану, з внесенням в особисту справу. За неналежне читання лекцій його звільнили з посади зав. кафедрою і усунули від читання лекцій. Доповіли про це в Мінпросвіти. Але це було в ті часи, коли Закони не тільки приймалися, але і виконувалися. З Москви прийшов лист з вимогою відновити Сиротенко на посаді, оскільки особи, що працюють по розподілу після аспірантури, протягом 3 років не підлягають звільненню. Я, до речі, погорів і врятувався завдяки цій же статті. Після закінчення аспірантури, я звільнився з інституту і влаштувався в. о. головного інженера Раменського спецм'ясокомбінату. Цвігун (заст. Андропова), за передачу моїх авторських розробок на Захід, хотів кинути мене змінним інженером Семипалатинського спецм'ясокомбінату. За дорученням Костянтина Іустіновіча Черненко, Прокуратура СРСР повернула мене назад у Львівський торгово-економічний інститут, оскільки випускників аспірантури до закінчення 3-річного терміну звільняти заборонено.