Солдат великої Перемоги (стр. 1 )

Володимир Сиротенко (Вербицький)

СОЛДАТ ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ

Здравствуйте, уважаемый Владимир Васильевич!
Из Вашего письма, присланного на "5 канал" я узнал, что Вы сын майора
Сиротенко. Я закончил в 2000 году Днепропетровский государственный
университет. На 3 курсе историю средних веков у нас преподавал Ваш
отец и был одним из наших любимых преподавателей. Он был одним из
немногих, чьи лекции собирали полную аудиторию. И почти всегда, мы
просили его рассказать о своей жизни, полной удивительных событий.
Лично хочу выразить Вам благодарность за поддержку.
С уважением - редактор программы "V. I.P.-жінка" Алексей Удовицкий.

КОМУ ГЕРОЙ, КОМУ НЕПОТРЕБ

http://i040.radikal.ru/0711/1a/f443061c761e.jpg

Мені важко писати про батька. Я з ним майже не жив.Ще задовго до мого народження, батька, тоді викладача історії Чернігівського педінституту забрали до армії. Служив він поряд з Черніговом, але з пологового будинку мене забирав не він, а бабуся з дідусем. Власне кажучи, цей дідусьhttp://*****/0711/67/4e78c5cced6d. jpg був мені не рідним. Рідного – Миколу Вербицького http://*****/0711/6a/dcf30add3073.jpg учасника Льодового походу Лавра Корнілова, комісованого з Білої Гвардії по хворобі, розстріляли разом із заручниками у 1922, коли студент-єврей з eсерів застрелив якогось великого жида з ВЧК, що приїхав до Чернігова з інспекцією...

Почалася війна. Батько з військом пішов спочатку на Захід http://*****/0711/b1/e1cac4990d3c. jpg, а потім відступав на Схід. До міста увійшли фашисти. Сказати по правді, до нас вони віднеслися більш ніж добре. Начальником управи вони поставили колишнього дідового товариша по службі і нам повернули прабатьківський будинок в центрі міста, та ще і компенсували цінності, реквізовані в 1922. На жаль, нашу сім'ю переслідувала зла доля. Не виповнилося мені і року, як разом із заручниками, фашистські прислужники з Волинського січового| куреня розстріляли мою http://*****/0711/fc/6024baf64946.jpg. матір-студентку. Їй тоді сказали, що бачили батька в Яцевському концтаборі. Не був він в полоні. Навіть схожих в тому таборі не було. Але якраз, коли там мама намагалася знайти батька, щоб забрати додому (німці тоді відпускали полонених| на поруки родичам) на табір налетіли партизани. Поліцаї поховалися і всі, хто хотів, пішли з партизанами. Про це показувалося в знаменитому колись серіалі «Обратной дороги нет». Але ледь партизани пішли, як повилізали зі схоронів поліцаї-січовики| | і постріляли всіх свідків, у тому числі і мою маму. Правда, гестапівці знайшли таки трьох, що вижили. Дізналися від них всю правду. Кожен п'ятий з січовиків був розстріляний перед строєм за несанкціонований розстріл мирного населення. Мама ж так і залишилася вічно юною. http://*****/0712/53/1d411c960705.jpg

Задовго перед наступом наші почали бомбардування Чернігів „по площам”. При одному такому бомбардуванні скалка бомби потрапила мені в голову. Я втратив багато крові. На щастя у нас знімав дві кімнати (вітальню і спальню) хірург, штурмбанфюрер| CC Іоганн Міллер. Він не тільки мене прооперував, але і перелив свою кров. Ось із-за цього випадку нам і довелося після визволення тікати подалі від НКВД в глухе лісництво на Вінничині. . Дідусь влаштувався там лісоінженером|. У тому лісництві було всього чотири-п'ять будиночків. Окрім нас там ховалося сімейство Левицьких, ( колишніх діячів ЗУНР). Я дружив з їх малюками, погодком| Вітею, ровесником Юрком http://*****/0711/e4/a3b4a5590df0.jpg і старшим на 3 роки Борею. Бабуся всіх нас вчила читати і писати. І не по. чому-небудь вчила, а по букварю самого Шевченка http://*****/0711/26/eb96bf6c592d. jpg, який захопила разом із збірками віршів Кольцова і Ахматової. Так, з Шевченком, починалося моє навчання.

В кінці травня 1948 дідуся замучили лісовики. Прив'язали колючим дротом до могутнього дуба, а на спині вирізали двоглавого орла (він, як і перший чоловік бабусі, служив в Білій Гвардії). Після його похоронів на Гущинському кладовищі http://*****/0711/aa/19b070d68a79.jpg, ми повернулися до батьківського Чернігова. Бабуся зняла кут у зовиці на Ліськовиці, а мене забрав батько в свою викладацьку квартиру на П'яти кутах. Батько з тієї війни привіз http://*****/0711/dd/5daee1b8da82.jpg мачуху. В його Сім'ї я відчував себе зайвим. До того ж мачуха і бабуся-мама «не зійшлися характером». Тож бабуся до батька і на поріг не ступала. Зі мною вона бачилася тільки, коли приходила в гості до сусідів батька - Цитовичів. Цей будинок, власне, до революції належав їм. Але потім їх ущільнили, а в 1938 обидва брати Цитовичі отримали десятку невідомо за що. У Чернігові залишилася дочка старшого – Єлизавета Вікторівна. Їй виділили балкон-веранду в цій рідній домівці. Зробили з цієї вузехінької|, але довгої веранди, кімнату. З 1948 вони жили там учотирьох. Дідусь Ілля, вуйко Вітя, Єлизавета Вікторівна і їх дочка Віта http://*****/0711/3d/1bd8.jpg. , старша мене на декілька років. Вони доводилися бабусі якимись родичами, так що вона регулярно ходила до них і я завжди стирчав у сусідів. Після Колими брати були на подив тихими, і лише Віта щебетала за всіх. На іменини або православні свята вони щільно завішували ковдрою двері. Включали на повну потужність тарілку-репродуктор, що висів над дверима. Щоб не було чутно, що робиться в кімнаті. Ні, вони не згадували Колиму, не згадували життя до Рад. Власне кажучи, їм того життя, коли їх батько був директором банку, дісталось всього 2-3 року. Потім гуркнув жовтневий переворот і батька, і банк «пустили у росход». Вони обидва примудрились вивчитися при Радах. Вуйко Вітя був навіть редактором радіокомітету. Але прийшов 38 і відправив їх на Колиму. Ось і згадували вони дитинство 20-х і юність 30-х. В розпал тих вечірок вуйко Ілля брав в руки гітару, а вуйко Вітя хрипким басом співав українські народні пісні, які я у них тільки і чув. Була серед тих народних пісень і «Ще не вмерли України|». Вуйко Вітя говорив, що ця народна пісня на слова самого Шевченка. Бабуся ж завжди при цьому якось загадково посміхалася.

Але в 1952 мій дядько, Євген http://*****/0711/b8/0fd7022dbf4b. jpg Вербицький, заніс в Львівське видавництво свій перший роман. Написав він про три Харківські оточення, які йому довелося пережити. Це був його перший і останній роман. Прямо з видавництва його забрали, і більше ніхто його не бачив. Куди б не зверталася бабуся, звідусіль отримувала відповідь: «Даних немає». Відразу після арешту дядька, Чернігівське МГБУ провело обшуки у всіх Вербицьких і їхніх родичів. Пам'ятаю, як шмонали| батькову квартиру. Він тоді був в інституті. Мачуха з посірілим обличчям заклякла біля стіни і лише дивилася, як переривають ліжко і шафи, перегортають по сторінці сотні книжок, привезених батьком з війни. Ось за ті старовинні фоліанти, які він привіз з Німеччини; за артефакт - книгу Святого Августина, яку йому колись подарував семінарист Карел Войтилла, і загрожувало звинувачення в мародерстві. На щастя для батька, він перед війною читав лекції офіцерам Яцевського концтабору. Тепер деякі з них стали високими чинами в МГБУ. Ось і порадили йому терміново втекти з України. Він перейшов викладачем в Калузький педінститут і забрав з собою сім’ю. Я не схотів їхати до чужої північної Калуги і утік до бабусі. Поки він не виїхав, ховалися у її знайомих. Вона, а не батько виховала мене, вивела в Люди. Знов з батьком я зустрівся вже в 1992.Бував у нього в Дніпропетровську проїздом до Павлограду, де працював тоді сумісником. Останній раз я був у батька, вже почесного громадянина Армавіра, в 2001 – возив свого молодшого сина.

Ось про спогади батька, записані моїм сином Андрієм і повідаю Вам.

СЕЛО

9.11.1915 в селі Стрижевка під Любаром на Житомирщині. Батько його добровольцем пішов в армію, мав георгіївський хрест за відвагу. За цю нагороду сім'ї щомісячно отримувала по 3 рублі сріблом. Як і всі, повернувся додому в 1917. Службою у білих, червоних і зелених – Бог милував. Коли Васі виповнилося 7 років, батько віддав його в Стрижевську початкову школу, яку тримав колишній поміщик Фарович. Додатково сплатив за навчання ідішу і івриту, щоб його, українця, не дурили торговці-євреї, що монополізували місцеві базари. Самого його селяни, як грамотного і колишнього героя-фронтовика, обрали в сільраду. Якось, наприкінці 20-х років до нього приїхав колишній побратим-однополчанин. За цей час він встиг стати якимось великим цабе в червоних. Та от як стала жити його країна, стало насторожувати. Хоч в ті часи ще можна було вільно патякати про що завгодно, заперлись вони з батьком в комірчині і проговорили всю ніч. Ранком гість поїхав і більше ніколи його Вася не бачив. Того ж рану батько обійшов всіх знайомих і після обіду всі вони віднесли заяви про вступ до колгоспу. На прпотязі тижня в колгосп вступило все село, навіть куркулі. Навіть худоби ніхто не забив – всю об’эднали в колгоспі. То ж і вийшов він заможнім і ніколи його не зачіпав голод. Мудрими були і батьків гість, і сам батько і всі стрижевські селяни…

Після закінчення початкової школи батько послав Васю в Любарську семирічку, примусив вступити в комсомол. Тут якраз почалася кампанія за ліквідацію неписьменності і Вася по комсомольській путівці став навчати грамоті односельців. Я сам бачив зітлілу довідку, в якій написано, що за період з 1.09.29 по 30.06.31 він ліквідовував неписьменність у 20 селян. За уроки в ті часи йому нічого не платили, тільки виписали гасову лампу і забезпечували гасом. Зате, завдяки тому лікнупу його, знову жз таки по комсомольській путівці, відправили на місячні вчительські курси в Бердичівське педучилище. Там довелось вчитися по 12 годин на день. Та йому й цього було мало, сидів над кнжками до півночі…

По закінченню курсів підписали на повні зібрання творів Леніна і Маркса з Енгельсом, привласнили звання народного вчителя і послали викладати в сусіднє село Пампушки. Зарплати в ті часи на селі не платили. Видавали аванс по 30рублів, на які його батько купував сала і тельбухів. Батько коптив те сало, мати пекла пироги з квасолею і тельбухами і на кожні вихідні Вася 27 кілометрів ходив пішки в Стрижевку за продовольством. Житла йому не надали, то ж по черзі ночував у учнів. І нині, коли поважній професор розповідає про ті ночівлі, на обличчі його розквітає блаженно-мрійлива посмішка. Та хіба ж не солодкі ти спомини? Кожного вечора у одного з учнів збиралось товариство на вечорниці. Співали пісні Забіли, Глібова, Петренка і Шевченка, розповідали страшні історії, чи випадки з свого життя. А десь біля півночі хлопці розходились по своїм домівкам, а дівчата укладались спати – додому повертались тільки ті, що жили зовсім поряд. Дівчата брали з собою на ті вечірки ковдри, простирадла і подушки. Підлогу устилали свіжим, пахучим сіном, на яке укладали одне до одного простирадла. У Василя не було ні квартири, ні постільної білизни. То ж дівчата, чергуючись, клали його поміж собою, виділяючи кожна по половині простирадла і ковдри. Замість подушки збивали валик з сіна. От і не може поважний професор згадувати те раювання без блаженної посмішки, хоч так і не може пригадати, міг заснути чи ні між палаючих дівочих тіл...

Весною викликали в сільраду і сказали, що кожен вчитель повинен принести до посівного фонду колгоспу пуд пшениці. Пішов Вася з цим до батька в Стрижевку. Той на останні гроші купив той пуд насінневої пшениці. Коли ж закінчився навчальний рік, Вася зарплати так і не дочекався. Окрім тих авансів так нічого і не одержав. Ображений, вирішив кинути ту школу, і поїхав вступати до Київського університету. Екзаменаційну комісію очолював сам Микола Зеров. Хоч Вася і здав літературу і мову на відмінно, математику на добре, але про політекономію і економічну географію поняття не мав, тож і завалив ці іспити. Зеров порадив подати документи на рабфак, після якого йому можна буде поступити в університет. Залишивши у нього заяву про прийняття на рабфак, Вася повернувся додому…

Недалеко від Стрижевки в селі Шанці реорганізували у восьмилітку семирічну школу. Вася домовився з директором, що викладатиме в 6-у і одночасно вчитиметься в 8-у класі. На жаль, пропрацював так тільки 3 місяці. Райвно наказало повернутися в Пампушки. Там стало ще гірше. Зарплату там знову було платити нічим, до того ж ночувати у учнів заборонили. Відмовився Вася працювати на таких умовах, влаштувався в школу біля Стрижевки. З Пампушок написали скаргу в Райіно. То ж коли школа подала Васіни документи в Райвно на заттвердження, звідти прийшов наказ його звільнити і направити в Пампушки.

Батько, через знайомих, влаштував його в Любар начальником районного архіву. Та світ наш не без сексотів. Донесли вже не в Райвно, а в Райокм комсомолу. Там зібрали бюро, обізвали його дезертиром трудового фронту, пригрозили забрати комсомольський квіток і наказали їхати в ті кляті Пишки! Як Боже позбавлення, прийшов виклик на навчання в рабфак КДУ, який знаходився тоді в Шполі.

ЙОГО УНІВЕРСИТЕТИ

Поїхав на навчання. Батько привіз на підводі до самого Бердичева. Дав йому саморобний фанерний чемодан з висячим замком. В чемодані були вуджене сало, пироги з фасолею та тельбухами, кілька баняків з ковбасою, залитою смальцем та крупа. А ще там були новісенькі штани з чортової шкіри та косоворотка, в потаємній кишені котрої були зашиті гроші. Добирався потягом з пересадками, більше доби. Вже коли сів в потяг до Шполи, заліз на останню полицю, підклав під голову свій чемодан і заснув міцним сном. Розбудили вже під Шполою. Прокинувся, а чемодан зник. Залишився в чому був і без грошей. На щастя, всі 8 товаришів по навчанню були такими ж бідолахами. Дали їм на всіх одну кімнату в житловому будинку неподалік від цукрозаводу, дозволили користуватись загальною кухнею. Це був 1932 рік. Рік нещадної війни РСДРП з селянами – одноосібниками. Селяни-одноосібники тоді майже нічого не сіяли. Адже все одно актівісти - комнезамовці забирали урожай до зернятка. У той рік Вася, вперше побачив трупи на вулицях Шполи…

Самого його голод не торкнувся. Студентам давали на тиждень відро гречки на восьмерих. З неї варили то кашу, то суп. Ще кожного дня видавало відро сироватки. Крім того, студенти підробляли на прополці і збиранні цукрового буряка. За день роботи годували обідом « від пуза» і давали двокілограмовий буханець хліба на вісьмох, а ще дозволяли виносити в кишенях по 2 буряка, які потім запікали і їли, як ласощі... Влаштувався Вася і власкором в районну газету. Надрукував декілька статей про життя колгоспників. На жаль, тоді, як і нині, гонорар районки не платили. То ж розібрали стару піч і вибрали з неї аж 200 цілих вогнетривких цеглин. За них завод заплатив цілих 14 карбованців. Йдуть вони з тими грошима повз ресторану, а там на вітрині красужться величезний язик з картопелькою. І коштує якраз 14 карбованців. Потекли у хлопців слюнки з рота. Купили той язик з картоплею. Принесли додому. Стали ділити, а він виявився тонесеньким-тонесеньків. Тільки голод розбурхав! Їсти хотілось. То ж на жнива влаштувався Вася нічним вантажником при молотильці. Робота тяжка, зате за ніч заробляв 2 трудодні. Закінчились жнива, вантажники стали непотрібні, та Васі поталанило. Тоді колгоспникам зарплати не давали, а залежно від вироблених трудоднів, виписували аванс борошном, зерном і цукром. Все це треба було розносити у відомості, а грамотних людей в колгоспах майже не було. Ось Васі і запропонували за кожну таку розноску по 1,5 трудодня. Так за літо він отримав цілих 150 трудоднів. Коли після закінчення рабфаку він привіз батькові цілу підводу пшениці, радість і гордість в сім'ї були безмірні! Адже батько, який тоді працював завідуючим овечою фермою, за цей же час заробив всього 90 трудоднів! Рабфак він закінчив з відмінними оцінками, лише по хімії та фізиці було добре.

Завдяки таким успіхам в навчанні, батько пробив йому хлібне і почесне місце секретаря сільради, щоправда. І на магаричи довелось потратитись. Та сам Вася вважав за краще поступити до університету. Батько образився і поклявся, що ні копійки йому не буде слати. Що ж. Поїхав лише зі зміною білизни. Після санобробки(вошебійка) та білизна стала червоно-коричневою!

Миколу Зерова вже скосила перша косарка репресії. Ректором університету був Лєвін. Вася не боявся іспитів, але його завалили на фізиці і хімії. З 20 рабфаківцев завалили 18! Спантеличений Вася зібрав у однокурсників свідоцтва з відмінними оцінками рабфаку і пробився до ректора, якому заявив: « Знаєте, професор, ми вчилися на рабфаку у Ваших доцентів, іспити складали Вашим професорам, які оцінили наші знання на відмінно. Значить, якщо тепер у нас вийшла недоробка, то це і Ваша недоробка і виправляти її потрібно нам разом».

Лєвін зніяковів перед перспективою загальної відповідальності і запитав для очищення совісті: «Скажіть, а окрім підручників Ви що-небудь читали?» Вася відповів : « 24 томи Леніна і 4 томи Маркса». На здивоване питання Лєвіна, де він їх дістав і коли встиг прочитати, відповів, що підписали на вчительських курсах, а прочитав вечорами під час викладання на селі і навчання на рабфаку. Лєвін поставив йому декілька питань по Леніну і Марксу. Одна з відповідей по Леніну йому здалася невірною. Тоді Вася сказав, що це написано в 9 томі Леніна на 122 сторінці. Лєвін дістав з полиці цей том і здивовано прочитав сказане Васею на 122 сторінці. Ректор викликав голову приймальної комісії і наказав зарахувати всіх рабфаківців на історичний факультет, де був тоді недобір. Так Вася став студентом…

З перших же днів Вася став опонентом знаменитого історика-«революциониста» Костянтина Штепи, який стверджував, що повстання рабів в стародавньому Римі доти терпіли поразки, доки не прийшли варвари-германці і не допомогли отримати перемогу. Вася пережив «Волинянку», коли в 22 році, протестуючи проти закриття церков, селяни рушили спочатку на Стрижевку, потім, розігнавши міліцію, влаштували багатотисячну демонстрацію в Любарі. Там теж всі виступаючі говорили про те, що Польща йде на допомогу. Тільки замість поляків прибули чекістські тачанки і розігнали всіх кулеметами. Польща і не думала допомагати, як і не думали допомагати рабам варвари - германці…

Через той конфлікт з Штепою Вася став уважно читати підручники і порівнювати їх з першоджерелами. Йому, з дитинства знаючому іврит, легко дався німецький. Знаючи німецький, виявив, що цитати з Маркса перекладаються зовсім не так, як вони виписані в підручниках.

У 1936 році вийшов в світ новий підручник Штепи по середньовіччю. Його стали у обов'язковому порядку обговорювати зі студентами. Вася заявив, що Штепино твердження про отримання свободи рабами після краху Римської імперії невірне, а сам Штепин підручник слово в слово списаний із старого німецького підручника.

Щоб помститися Штепа влаштував показовий іспит. Тільки іспит він не мав права приймати один, а його колега професор Бріджевіч поставив Васі «відмінно» за те, що Вася посилався на першоджерела, про яких Штепа навіть не чув, але читав Бріджевіч. Про результати іспиту Штепа і Бріджевіч об'єктивно доповіли на розширеному засіданні кафедри. В результаті другокурснику Василю Сиротенко запропонували читати лекції з історії заочникам з Чернігова. Коли ж він в 1939 відмінно закінчив університет, його розподілили старшим викладачем кафедри історії Чернігівського педінституту. http://*****/0711/da/dbea7e5647bf. jpg

Колектив зустрів його дуже привітно. Адже в цей час, після масових чисток, в Чернігові майже не залишилось інтелігенції і кожен грамотний викладач був на вагу золота. Василь же мав Божий дар викладати цікаво і захорплююче. До того ж дійсно дуже добре знав історію. То ж швидко став улюбленцем студентів. Студентів тоді було небагацько. В моді ж була не „гнила інтелігенція”, а пролетарі. То ж скоро познайомився зі всіма своїми студентами та їх батьками. Більше всього сподобалась онука відомого Чернігівського вчителя словесності, громадівця – Ірина Вербицька, у якої та її родичів була маса цікавих ысторичних книг, які все життя збирав її дід, знаменитий Микола Вербицький. http://*****/0801/10/8ecedd2a4181.jpg То ж не помітив сам, як закохався. Після шлюбу переселився з гуртожитка у кам’яницю быля П’яти кутів, де жила з батьками Ірина. Хоч в місті і була тіснявина, і будтинок Вербицьких, наприклад уплотнили двома сім’ями, другий чоловік Євгенії Львовни інженер Микола Савенко займав якусь дуже важливу посаду в лісоуправі, то ж їх не уплотняли.

В педінституті тоді було небагацько студентів. На цьому знімку ви бачите всю кафедру з всіма студентами.http://i021.radikal.ru/0711/c7/6bafe7a0a607.jpg

Травень 1941. 2-й курс істфаку Чернігівського педінституту. Моя мати-студентка

Стоїть четверта зліва, батько сидить під нею( теж 4-й зліва)

АРМІЯ

Ще перед приїздом в Чернігів, під час відпустки, Вася махнув до Москви і поступив в заочну аспірантуру університету філософії літератури і історії. Професор Косьмінській запропонував йому тему «Падіння Римської імперії». На жаль, наукою Васі так і не довелося зайнятися. Спалахнула фінська війна. Вася був в Чернігові прийшлим, не завів зв'язків. Тому 15.12.1939 його викликали у військкомат і вимусили написати добровільну заяву про вступ у РККА. Йому вручили кубики і призначили в оперативний відділ полку 84 дивізії, наказавши з'явитися в частину, що розташовувалася тоді в Котах(передмістя Чернігова) . http://*****/0711/94/13e63ab184c8.jpg

І в ті часи в армії був бардак, не менший, ніж нині. Після закінчення місяця служби, виявилося, що Вася повинен служити зовсім в іншій частині. Йому наказали здати обмундирування і відправитися в ту частину. Вася ошелешенно спитав у командира, як же йому йти через все місто в одній білизні, адже у нього більше нічого нема. Командир задумливо почухав носа, потім подався до вищого начальства. Пропадав десь він цілих півдня, зате повернувся з дозволом відправитись у ту частину в обмундіруванні. Щопрравда, там його все одно забрали, списали і видали таке ж саме нове.

Призначили Васю командиром взводу, в якому з 30 чоловік російську знали тільки 2, включаючи Васю. Були там, набрані з глухих сіл мусульмани - киргизи, татари, узбеки, азербайджанці, туркмени. Коран забороняв їм їсти свинину, а все м'ясне в солдатській кухні було з свинини. Промучився з ними Вася декілька місяців, а потім написав самому Воєнкому Щаденко про те, що така комплектація і підготовка армії закінчиться поразкою у війні, тому він, що добровільно прийшов в РККА хоче також добровільно з неї піти.

Прибула авторитетна комісія. Все написане Васею підтвердилося. Начальство одержало страшні прочуханки і переміщення. Васі ж особисто Щаденко поставив завдання - за рік перетворити взвод на кращий по дивізії. Дали йому у допомогу два грамотних азіата і вони таки навчили земляків маршируванню і російській мові.

Вася ж знову став займатися викладанням. Річ у тому, що у розпорядженні Міністерства освіти так і не знайшлося вільного фахівця з історії. Ректор інституту, взнавши, що Вася служить в Чернігові, через обком партії звернувся до командування за дозволом Васі читати, поза службою, лекції в педінституті. На розширеному бюро обкому, у присутності армійського керівництва і керівництва обласного ГПУ(НКВД) ухвалили рішення дозволити лейтенанту Сиротенко читати лекції з історії в педінституті. Проте при цьому зобов'язали його читати лекції і співробітникам Яцевського концтабору, побудованого із залученням німецьких фахівців, в якому і зараз стажувались офіцери СС( До речі, табір розраховано на 80000 чоловік, а все населення Чернігова тоді було 57000). Треба сказати, що тоді німці були нашими нацкращими друзями, а їх майбутні видатр\ні полоководці Гудеріан і Браухіч навіть навчалоись в нашій академії! Адже тоді Москва стояла перед діалемою –допомагати Німеччині, чи ні. Сталін вважав так - якщо Великобританія та Франція справляться з Гітлером, то через деякий час вони підуть війною на нас, підкріплені військовим потенціало скоренної Німеччині. То ж краще допомогти Німеччині зараз, щоб вона, вдячна потім не напала на нас! Та й ідеології були схожі, і парадігма „Держдава понад усе!”.

Вася знову став читати лекції в педінституті. Його частину перевели в лісовий табір в 26 км від Чернігова, тому Васі, єдиному лейтенанту, виділили персональний легковик, який возив його на лекції. На початку 1941 його призначили комендантом штабу дивізії, дали в підпорядкування комендантську роту. Всі говорили про можливу війну з Німеччиною. Вася простудіював аж 30 підручників німецької мови і вже розмовляв з німцями Яновського концтабору, як німець…

20 червня 41 він одержав наказ зібрати на 800 біля штабу всіх офіцерів дивізії. Перед строєм виступив комісар дивізії і зачитав лист Берії Сталіну про те, що війна з Німеччиною неможлива і чутки про неї розповсюджуються провокаторами. Потім, перед строєм вивели зв'язаного ад'ютанта комдива і заявили, що той втік з курорту в Криму, з'явився додому і сказав дружині, що 22 червня почнеться війна з Німеччиною. Та побігла по знайомих і увечері 20 червня місто охопила така паніка, що комдив особисто вимушений був гасити бунт. За панікерство і провокаційні розмови ад'ютанту був винесений смертний вирок і Сиротенко було наказано тут же, перед всіма, виконати його. Вася відкозиряв і заявив, що він може тільки узяти панікера під варту – комендантський взвод і він сам не мають зброї. Тут, до ад'ютанта, що було підбадьорився, підскочив особіст і звично вистрілив в потилицю. Комісар наказав Васі відвезти труп провокатора на сміттєзвалище і кинути там. Вася відкозиряв і наказав своїм солдатам помістити поки труп в холодний сарай, звідки і забрала його дружина ад'ютанта вранці 23. Тим же ранком 23 червня, комісар разом з особістом навантажили добро у три вантажівки і з сім'ями рвонули на схід. Їх зловили через тиждень під Чугуєвом і привезли назад до Чернігова, щоб розстріляти, як дезертирів…

23 червня Васі наказали одержати зброю і вести роту на Гомель. По дорозі до Гомеля зустріли величезний натовп більш ніш в 1000 чоловік, звільнених з Гомельської тюрми. Вільні Зеки йшли на Схід, солдати на Захід, щоб вже в районі Пропойська, на 3-й день війни, вступити в бій з німцями.

На все життя Вася запам’ятав цей свый перший бый. Він одержав наказ окопатися біля мосту і не пропускати нікого через нього. Дивізія невідомо де. Зв'язківців немає. Прибув із заходу на мотоциклі якийсь запліснявілий, старенький майор-зв'язківець, але він виявився не тільки з іншого полку, але навіть з іншої армії. Вася заявив, що пропустити його не може і якщо він не поверне назад, то затримає. Майор сперечатися не став і покотив назад. ( Через три роки Вася, виконуючи завдання в глибокому тилу ворога, знову зустріне цього старенького майора, правда в мундирі полковника вермахту, але тоді той полковник не «впізнає» його). А ще за годину на шосе зі сходу увірвався броньовик. З нього вискочив маленький командир з шпалами в петлицях і заволав: « Я член Військової Ради 21 армії комбриг Тупіков. Наказую затримувати всіх військових, що проходять тут, а вночі кинути їх в наступ на село в 10 км звідси, захопити її і зайняти оборону. З'явлюся завтра. Виконайте – одержите Героя. Не виконаєте - розстріляю на місці! Через півгодини прибув вістовий від комдива з наказом відступати. Вася розповів про наказ комбрига. На жаль, по шосе ніхто не рухався і набирати було нікого. Вирішив атакувати село своїми силами. О другій години ночі напали на німців. Ті спросоння не чинили опір. 20 німецьких солдатів узяли в полон і зайняли оборону. Добу марно прочекали того Тупікова, потім посадив свою роту і полонених німців у відбиті машини і прибув в штаб дивізії. Там навіть не знали, хто такий Тупіков і якби не свідчення всіх солдатів, було б Васі на горіхи за несвоєчасне виконання наказу…

А потім, з тими трофейними вантажівками довелося відступати до самого Ново-Бикова, де і зайняли оборону на лівому березі Дніпра, одержавши наказ затримувати всіх, хто припливе з тієї сторони. Його бійці затримали якогось огрядного, немолодого чоловіка, що приплив з того берега човном. Зв'язаного, з кляпом в роті, притягнули до Васі. Показали документи, знайдені в кишенях. Це виявилося посвідчення Депутата Верховної Ради СРСР і посвідчення маршала артилерії. На жаль, Сиротенко запам’ятав тільки як його звали – Григорій Іванович. Прізвище вилетіло з голови.( Після публікації в „Ежедневном журнале”, з’ясувалось, що це був – Кулік). Маршал похвалив за пильність, сказав що добирається з самого Бреста, що фортеця ще тримається, наказав доставити його в штаб. Вася виконав наказ. Звідти маршала переправили до Москви і більше про нього Сиротенко ніколи нічого не чув(розстріляли в 1948)...

Далі був новий відступ. В боях під Щорсом важко ранили в плече. Відправили до Харківського госпіталю «Гігант», де і прооперували. На 3-й день після тої операції до міста підступили німці. Вася не став чекати евакуації госпіталю, а узявши у нач. меда реєстраційний лист і медичну карту, насилу натягнувши форму, дістався до вокзалу і сів у вагон для поранених потягу, що відправляється на схід. Забравшись у вагон зразу ж знепритомнів і прокинувся тільки в Саранську. Поранених переправили в сибірський Ачинськ. Після одужання, одержав скерування у 2-у ударну армію, що формувалась там, ад'ютантом командувача 374 дивізії генерала Летошкіна. Незабаром їх переправили на Ленінградський фронт. В кінці січня пішли в наступ через Волхов на Тихвін. Німці зайняли глуху оборону, а командування щодня наказувало атакувати. Одного разу, атака виявилася успішною і прорвавши оборону німців в тихвінські болота увірвалася 2 ударна армія на чолі з командармом Кликовим. На жаль, німці великими силами стали їх оточувати і Летошкін наказав своїй дивізії негайно повернутися на вихідні позиції. Кликов побоявся відступити без наказу Сталіна і залишився в оточенні. Спроби Летошкіна прорвати оточення захлиналися в крові. При одній з таких безнадійних атак Вася був знов поранений. Лікувався в Боровичському госпіталі в Підмосков'ї.

Видужував довго, так що встиг прочитати не один десяток книг по історії стародавнього Риму, які приносила по його проханню знайома медсестра з евакуйованої сюди Ленінградської бібліотеки ім. Салтикова. Тут його наздогнав лист про те, що сталось з дружиною. Тоді якась дурнувата сусідка прибігла до неї і ридаючи розповіла, що бачила Васю в простому солдатському одязі серед полоненних концтабору. Німці відпускають полоненних на поруки близьким родичам. То ж треба взяти шлюбне посвідчення і по ньому забрати Васю з концтабору. Схопила Ірина той документ, залишила сина сусідці й побігла до того далекого концтабору. Та не одна туди прибігла. В цей час на концтабір налетіли партизани. Про це був навіть прекрасний радянський фіьм „Обратной дороги нет”. Охороняли концтабір поліцаї з волинського січового куреня, уславлені своїм жорстоким ставленням до населення. Та, звиклі воювати зі старечею та жінками, вон не встояли проти озброєних переважаючих сил партизан. Кого було вбито, хто встиг сховатись у схоронах. Партизани звільнили всіх полоненних, та з ними пішла тільки частина. Більша частина, переважно ті, хто мав близьвих родичів в Чернігові і чекав звільнення, залишились. Коли партизани щезли, зі схованок повилізали поліцаї. Наказали полоненним, що залишились, вишикуватись в один ряд, мовляв для перевірки. Поряд наказали стати і всім цивільним, що прийшли виручати родиців. Коли натовп вишикувався, поліцаї відкрили вогонь із автоматів і перестріляли всіх. Коли прибули машини х німецькими солдатами, в концтаборі залишились лише трупи. Гетиапо почало слідство. На відміну від наших недолугих СБУшників, що прославились справою „Чернігівських грибників-пенсіонарів” , гестапівці знали свою справу. Серед розстріляних знайшли кілька ще живих, біля концтабору знайшовся хлопчик, що все бачив. То ж стали приспікливо допитувати поліцаїв і таки взнали ітину. За несанкціонований розстріл мирного населення, за боягузство пенред партизанами, кожен 5 із цього волинського січового куреня був розстріляний перед строєм. Трупи загиблих полоненних і цивільних привезли до Чернігова і помістили на Червоній пощі, щоб родичи могли упізнати і зарати їх. Невпізнаних потім поховали в загальній могилі. Про це й написали Василю його колеги з педінституту.

Після одужання йому привласнили капітана і призначили ад'ютантом нового командувача 2 ударної армії генерала Власова. Вася з'явився до Летошкіна і доповів про призначення. Летошкін пояснив, що для того, щоб приступити до обов'язків ад'ютанта Власова, потрібно спочатку визволити того з оточення. Він подарував Васі свій особистий пістолет, зв'язався з оперативним відділом 59 армії, якому було доручено організувати вихід Власова з оточення, і сказав що направляє до них капітана Сиротенко для участі в операції. Васі доручили організувати точковий прорив оборони німців, додавши йому для цього батальйон, сформований з таких же солдатів і офіцерів, що повернулися з госпіталів, тобто ветеранів-фронтовиків.http://*****/0711/c0/e18cb35b0ff0.jpg

15 липня 1943 Вася, разом з підрозділом в 13 танків підполковника Шнайдера ( на фото в світлому однострої поряд з батьком)атакували німців і рано вранці 16 липня пробили пролом в обороні вширшки в 800 метрів. Через цей вузький коридор за добу врятувалося з полону більше 16000 бійців. Героя оборони Києва, заступника Мерецкова, генерала Власова серед них не було. Побоюючись Сталінського гніву за провал операції, він здався німцям…