Націоналізм на сторожі традиції (замість передмови) (стр. 2 )

Андрій Левус

До речі:

“Тоталітарні тенденції західного суспільства роблять традиційні шляхи Протесту неефективними і, можливо, навіть небезпечними, оскільки вони зберігають ілюзію верховенства народу".

Герберт Маркізе

Литва. Шлях до волі

„Воля не є здобутою, поки за нею не заплачено кров'ю", - цю істину підтвердили і продовжують підтверджувати українці, італійці, чеченці, курди, грузини, афганці, естонці, латиші та багато інших націй, її підтвердили й литовці, які 1990р. відстояли "свою незалежність і право на створення своєї держави. Хтось називав ті події „фашистським вибухом" і початком розвалу „расії-матушкі", а в комусь просинались національна гордість і надія на свою Національну Революцію. Але я вважаю, що ті події - то продовження національної боротьби, яка не припинялась жодного року при польській, російській та німецькій окупації (в перемозі нашої Української революції я не сумніваюсь).

Для підтвердження пригадаємо події 1930-50р. р. на території Литви. У квітні 1926 р. до влади прийшла націоналістична партія „Таутінінкай саюнга" (укр. Спілка Націоналістів), усунувши від керівництва демо-ліберальні, прозахідні партії. Почалось національне відродження Литви. Патріотичне виховання молоді проходило через спортивно-патріотичну організацію „Шаулю саюнга" (укр. Спілка Стрільців). Президент Литви Анатанас Сметона та уряд не сприйняли гітлеризм як національне відродження і розвивали зв'язки з італійським урядом Б. Муссоліні. Але в кінці 30-х відбувався розподіл Європи між Гітлером і Сталіним. Литва була не зовсім сильною державою, тому рано чи пізно була б окупована одним з агресорів. 10 жовтня 1939р. Червона Армія зайняла територію Литви. Литовці розуміли, що після поразки одного окупанта державу захопить інший. Тому у всіх містах і волостях організовувались литовські партизанські загони. Невдовзі почались масові арешти, розстріли, розкуркулювання. Саме тоді загони почали ліквідовувати радянську владу. В містах Вільнюс, Каунас, Расєйняй, Маріамполь найактивніше діяв „Шаулю Міртіес батальонас" (укр. Стрілецький батальйон смерті). Цей загін знищив кілька сотень червоноармійців і співробітників НКВД. Провід цієї організації складали співробітник литовського посольства Йонас Яблонскіс, генерал армії Анганас Густайтіс, член правління „Шаулю саюнга" полковник Йозас Араускас, професор, доцент юридичного факультету Вільнюського університету - Тадас Піткевичус. Влітку 1940 р. в Литву прибув бувший посол Литви в Німеччині полковник Казіс Шкірпа, який організував партизанські загони в одну армію. В жовтні 1940 р. була створена підпільна організація „Фронт литовських активістів", яка об'єднала всі патріотичні організації. На чолі фронту став полковник Шкірпа.

Початком для виступу проти московської влади стала промова по радіо в м. Каунас націоналіста Прапоуленіса. Наступного дня литовці захопили владу в містах Каунас, Вілкавішкас, Шяуляй та багатьох волостях. Усунувши Червону Армію, у червні 1941 р. була проголошена Литовська держава на чолі з Казісом Шкірпою. Був сформований уряд. Міністром комунального господарства тоді був Вітаутас Жемкальніс-Ландсбергіс - батько теперішнього голови Сейму (парламенту) Литви.

Як тільки німецькі окупанти зайняли Литву, вони заборонили: святкувати національні свята, випускати газети і книги литовською мовою, на радіо заборонялась литовська мова, зупинили систему освіти. На святому для всіх литовців місці, горі Гедиміна, зняли литовський національний прапор. 5 серпня 1941 р. уряд Литви розпустили. Починалось онімечування прибалтійських земель.

„Доцільно відмітити, що Литовська революційна Організація „Фронт Литовських Активістів" під проводом полк. К.Шкірпи, литовського посла в Берліні, проголосила відновлення російської держави в червні 1941 р, і створила національний литовський уряд під проводом полк. Шкірпи. Я мав нагоду вести з ним розмови у Берліні в липні 1941 р. Доля цього уряду була подібна до нашого, з такими різницями: завдяки нашій передбачливості не вдалося німцям зсередини розсадити уряд, як це почасти вдалося в Литві. Я завчасу позвільняв з постів нетвердих характером членів УДП так, що вони не могли улягти німецькій пресії, бувши звільненими зі свого посту, ще заки на них особисто пресія прийшла. Інша різниця була того роду, що голова нашого уряду перебував в Україні, а полк. Шкірпа знаходився увесь час в Берліні. Його заступником в Литві був Йозас Амбрасевічюс. Полк. Шкірпа був під домашнім арештом, а владу перебрали німці. Литовська визвольна політика була теж у тому подібна до нашої, що литовці спирали свою боротьбу на власні сили, які були незалежні від Берліну, Українці вели двофронтову боротьбу збройного характеру проти Росії і проти Німеччини. Інші народи на Сході Європи цієї двофронтової війни не врахували, як єдино реального фактору".

(Ярослав Стецько „30 червня 1941 р.")

В 1954-60р. р. тисячі литовців поверталися на вже підсовєтську Батьківщину з Сибіру. Литовський народ продовжував вести культурну боротьбу, виховуючи своїх дітей як справжніх литовців.

І ось 90-ті роки. Литва - незалежна. Але боротьба саме за литовську державу, а не „європейську цивілізовану країну", буде йти ще довго. „Боротьба - це життя для кожного литовського революціонера" - так вважає лідер „Союзу націонал-соціалістичної єдності литовців" Міндаугас Мурза.

Основне гасло цієї організації „Литва для литовців". Сам лідер впевнений, що націоналісти прийдуть до влади, і обіцяє створити загони народної самооборони. Ідеологію, гасла, вимоги „Союзу"... можна прочитати в їх виданні „Націєс балсас" („Голос нації"). Наведемо кілька фраз з цього видання: “Литві загрожує так звана інтеграція іноземних національних меншин в нагле державне життя...” „Всім повинно бути ясно, що керувати в Литві мають право тільки литовці. Особливо для Литви небезпечні такі меншини, як росіяни, поляки і євреї. Ми не повинні забувати, що ці три народи є окупантами. Необхідно створити умови, щоб кожен іноземець скоріше захотів повернутися додому...” В м. Шауляй пройшов з'їзд цієї організації. Лідер стверджує, що в організації 800 членів, і деякі політики кажуть, що підґрунтя для зросту організації є. І це зрозуміло! Бо вони, молоді націоналісти, не хочуть, щоб литовська молодь працювала на заводах за мізерну зарплатню в той час, коли в литовських інститутах будуть навчатися діти арабів - нафтових магнатів (звичайно, за гроші, бо в литовців їх не буде); коли на престижній роботі будуть працювати «спеціалісти" з-за кордону (а литовську інтелігенцію використають, як дешеву робочу силу). За прикладом далеко ходити не треба. Прикладом є нинішня Україна, котра мас паперову кучмівську „незалежність", яку „визнали" і „люблять" всі, кому не ліньки.

Литовська молодь бореться за Литовську Державу. Ми, українці, теж повинні відстоювати саме українську Україну, за яку боровся Степан Бандера і яку в 1941р. проголосив Ярослав Стецько. При владі повинні бути насамперед українські патріоти, а не „професіонали", як стверджують „дерьмокради". Тільки тоді народ стане НАЦІЄЮ.

Нагаєвський Сергій

Національно-визвольний рух в Естонії в х рр.

На початку 90-х років Конгрес Естонії розробив постанову про реабілітацію ветеранів національно-визвольного руху в х роках. Цього вимагали більшість патріотичних партій і організацій, широкі кола громадськості та історична справедливість. В ЗМІ Естонії розповідають про подвиги естонців, які в ті лихі часи захищали свою землю від московських окупантів-поневолювачів, їх вшановують як Героїв.

Зазирнемо в історію естонського збройно-націоналістичного протистояння ворогові, яка дуже схожа на українську.

На початку 30-х років в Естонії до влади революційним шляхом прийшла націоналістична організація - „Іzamaaliit" (укр. „Вітчизняна спілка"), та загони естонської самооборони - „Каіtseliit" (укр. „Спілка захисту"). З приходом до влади націоналістів, Естонія перестала бути напівколонією західних держав та почала підійматися з колін. Значно послабився англо-французький вплив на політику в країні, особливо коли в 1934р. прем'єр-міністр Естонії К. Пятс заборонив всі маразматичні демоліберальні буржуазні партії, які підтримував Захід. Але одразу ж зросла загроза зі Сходу. Московські червоні банди вже зарилися на маленьку прибалтійську країну. Загроза з Москви постійно зростала, а Естонія на той час ще була слабкою державою. К. Пятс підготував запити фінському уряду з пропозицією про створення фінсько-естонського об'єднання, але ці пропозиції залишилися на папері.

Перед окупацією москалями Естонії багато естонців емігрувало в Німеччину, Фінляндію, Швецію та інші країни. Емігранти створили зовнішній фронт боротьби з Росією. Ті, хто міг тримати в руках зброю, стан яких дозволяв вести партизанську війну, створили внутрішній фронт. Вони ішли в ліси, об'єднуючись в загони, які потім набули популярності під назвою „Меtsavennad", тобто „Лісові брати". Ці загони вели організовані бої, вони мали зв'язок з центром через „Бюро Целларіуса" (А. Целларіус - фрегатен-капітан в 1939-40 рр., офіцер зв'язку в розвідвідділенні генерального штабу Естонії), яке було створене в Хельсінкі і потім перенесене в Таллін. Бюро встановило тісний зв'язок з „Центральним об'єднанням естонських націоналістів" (лідери - Аксель, майор Мере, Шенберг, Окас та інші).

Перед війною, в 1939р. НКВД заарештувало провідних членів Іzamaaliit, Каіtseliit та Об'єднання естонських націоналістів. Почався масовий терор проти мирного населення. Саме в цей період “Лісові брати" почали діяти найактивніше. В районі м. Кілінгі-Ниммє діяв загін з 350 бійців, який організував колишній командир полку „Каіtseliit" П. Ліллєлєхт. Цей загін захопив „ісполкоми" п'яти волостей, розстріляв кілька сотень червоноармійців і службовців НКВД. Під м. Тарту кількома групами “лісових братів" керував майор естонської армії Ф. Кург. Цей загін успішно проводив військові операції на півдні Естонії. Неможливо не згадати про розвідницьку групу „Еrnа". Вона була створена в Фінляндії при підтримці „Бюро Целларіуса", її очолив полковник А. Кург. „Еrnа" була переправлена морським шляхом на північ Естонії, звідки передавала важливу інформацію. Ця група успішно провела ряд операцій, виконавши поставлені завдання. Потім група була переформована в батальйон „Еrna II". який захопив островa Муху і Сааремаа.

В травні 1941р. в Хельсінкі при підтримці „Бюро Целларіуса" був створений „Естонський комітет визволення" на чолі з Хельмаром Мяе. Комітет підготував естонські загони до визвольних операцій на території Естонії.

З приходом німців всі підрозділи Каitseliit, Меtsavennad, Еrnа були перегруповані в підрозділи „Оmakaitse" (укр. „Самозахист"), її керівники-офіцери естонські армії Й. Соодла і Я. Майде брали на себе зобов'язання знищити всі московські банди на території Естонії. Таким чином, своєю активною діяльністю вони намагалися якомога менше дозволити керувати німцям на своїй землі. В естонській поліції безпеки в 1943р. була введена обов'язкова повинність і, згідно архівів, чисельність її структур нараховувала понад 65000 бійців, що не так вже й мало як для маленької Естонії. Пізніше був створений „Естонський легіон" на чолі з Альфонсом Ребане.

Історія проголошення Української Держави на чолі з Я. Стецьком схожа на історію створення Естонської держави на чолі з Ю. Улуотсом. Ю. Улуотс керував естонською республікою, яка тоді була окупована німцями. Він мав намір проголосити незалежну Естонську державу. пообіцявши німцям не допустити комуністично-московських загарбників в Естонію будь-якою ціною, але в планах гітлерівців не було ні української, ні естонської держав. Тоді активісти естонського національно-визвольного руху А. Рей і Х. Ларетей зі Швеції, А. Варма, Х. Веллнер з Фінляндії почали налагоджувати зв'язок з англійцями. В 1944р. був створений „Національний комітет", - центр якого спочатку знаходився у Швеції, а потім був перенесений в Естонію. Комітет видав розпорядження про активізацію „Лісових братів". В 1945р., після окупації Естонії Московщиною, НКВД викрило діяльність Комітету. Керівний центр, в числі якого були віце-прем'єр Тіїф і голова Оmakaitse Я. Майде, перейшов у глибоке підпілля. Комітет мав філіали майже у всіх містах і волостях Естонії. В кінці 1945р. НКВД зліквідувало одну з найактивніших націоналістичних організацій - „Комітет визволення Естонії" на чолі з майором Л. Хенріксоо.

В 1946 р. один з організаторів загонів Оmаkaіtsе Р. Саалісте створив „Спілку збройної боротьби" (RVL). RVL героїчно продовжувала вести збройну боротьбу. Після закінчення Другої Світової війни в Естонії ще не скоро стало тихіше. В RVL був розроблений документ „Ідеологічні основи лісового товариства", який майже не відрізняється від програмових документів ОУН. Активність і результативність дій RVL досягла свого апогею в кінці 1949р. Як бачимо, в ті грізні часи партизанську війну вела не тільки УПА, а й RVL. В 1956р. було знищено майже всіх бійців RVL, але боротьба не закінчилась. Колишній посол А. Торма казав ветеранам визвольної боротьби: „Ваша праця не залишилась без результату, ...намагайтеся підтримувати національний дух в своєму народі".

Всі роки совєтської окупації естонці вели „культурну боротьбу". В 70-х роках в Нью-Йорку газета “Vaba Ееsti sуnа" писала - „У емігрантів немає можливостей для дипломатичної і збройної боротьби, але вони мають культурну зброю, яка на даний час має велике значення, бо... культурна війна триває. Вона вже давно почалася".

І, як бачимо, естонці досягли перемоги. Сучасна Естонія - це національна, економічна і політичне стійка цивілізована європейська держава. Естонці шанують свої традиції, вшановують своїх героїв, плекають свою мову і культуру. Нове підростаюче покоління виховується в патріотичному дусі, щоб в будь-якому випадку не виявилося, що життя естонських героїв покладене задарма. В Естонії успішно діє ряд патріотичних організацій, котрі високо підносять Ідею Нації.

З Москви чути вереск про „ісконно русскоє поберєжьє от Ленінграда до Калінінграда", тому в Естонії відроджені загони самооборони Оmakaitsе. Молодіжні радикальні настрої тут орієнтовані далеко не на поразку чи капітуляцію. Молодь готова повторити подвиги своїх нескорених предків.

Сергій Нагаєвський

„За вільну німецьку Австрію"

В кінці 40-х років у Австрії активізують свою діяльність різноманітні національні товариства, спортивні спілки, об'єднання і студентські корпорації. У 1951 році було засновано „Союз вільних студентів" (СВС), який і об’єднав усі ці організації під своєю зверхністю. Прищепленням національних поглядів студентській молоді займалися професори, що дотримувались ідей націоналізму. СВС очолив їх вихованець Н. Бургер. Пізніше він заснував «Визвольний союз Південного Тіролю". Організація пропагувала ідеї національного патріотизму, ставила за мету досягнення соборності всіх німецьких земель в одній сильній державі.

У 1966 році націоналістичні сили Австрії об'єдналися в Націонал-демократичній партії, її основу склав „Союз вільних студентів", а Н. Бургер очолив НДП.

Основною опорою національного великонімецького руху в Австрії є Націонал-демократична партія (НДП). Кризові явища середини 70-х і 1980-83 років прискорили процес поляризації політичних сил в країні, що є закономірним. Поряд з НДП з'явилися союз „Норланд" і „Акція нових правих". В умовах економічної і політичної кризи відповідно значна частина населення знайшла надійних захисників в особі націоналістів (і не безпідставно). Так, на виборах федерального президента у 1980р. кандидат НДП Н. Бургер одержав понад 140 тисяч голосів підтримки. Характерним є те, що в регіонах, найбільш вражених кризою, частка голосів за нього була більш, ніж удвічі вищою. НДП в Австрії пропагує пангерманізм.

Характерною рисою діяльності сучасних австрійських націоналістів є створення парамілітарних підрозділів і військове навчання членів організації. При НДП діють своєрідні „охоронні загони". Націоналісти проводять численні мітинги, марші, демонстрації, пікети, збори, вишколи тощо, які проходять по всій країні.

Близько до НДП стоять чисельні культурно ідеологічні організації та товариства, що виступають під гаслами захисту національних традицій. Серед них варто відзначити хоча б „Лігу проти деградованого мистецтва" і „Народний рух за Південний Тіроль". До цих радикальних націоналістичних організацій примикають масові націоналістичні об'єднання. Серед них виділяються ветеранські організації, спортивні товариства. Наприклад, не приховують своїх симпатій до пангерманізму керівники Австрійського гімнастичного союзу (АГС), що налічує понад 300000 членів. Молодь тут виховується в дусі пангерманізму, а масові гімнастичні свята дуже нагадують колишні часи не лише своєю назвою. АГС видає газету „Бундестурнцайтунг", що має чітку національну спрямованість і сприяє росту лав організації.

У листопаді 1984 року внаслідок злиття правих груп „Зелений рух" і „Народний рух" (аналогії з подібними назвами в Україні не доцільні) виникло потужне угрупування під назвою „Національний фронт". За нетривалий час було створено боєздатну напівконспіративну молодіжну організацію, що налічує до 500 дійсних членів і близько 5000 симпатиків. Один з її засновників Г. Гонзік заявляє в своєму інтерв'ю: „Ми готуємо планомірно і організовано національну революцію!"

Австрійські націоналісти координують свою діяльність насамперед з німецькими, але практикується проведення таких нарад і на європейському рівні. Так, у червні 1981р. в бельгійському місті Діксмейде відбулась нарада, в якій взяли участь представники націоналістів з США, Іспанії, ФРН, Австрії, Нідерландів, Англії, Франції, Італії і Швеції.

На сьогодні в Австрії провідною націоналістичною силою є “Партія Свободи” на чолі з Йоргом Хайдером, тут також діє понад 50 правих націоналістичних організацій і груп, які об'єднують десятки тисяч енергійних людей, мають потужну ідеологічну базу, підсилені парамілітарними формуваннями і, проводячи наполегливу пропагандистську роботу, здобувають все більшу підтримку широких народних мас.

Віктор Рог

Ustashі – Xорватія або смерть!"

В VІ ст. від Р. Х. чисельне слов'янське плем'я хорватів, що мешкало у підгір'ї Українських Карпат, розділилось на дві частини. Частина, що залишилась на старому місці, відома під назвою „білі хорвати", була одним із тих слов'янських племен, навколо яких сформувалася Українська Нація. Інша частина оселилась біля підніжжя Балканських гір і стала основою Хорватської Нації. З цього часу хорвати виводять свою історію. У 925р. було створено Королівство Хорватія, що проіснувало до XIII ст., коли Хорватія була завойована Угорщиною, хоч і зберегла певні автономні права.

Після розпаду Австро-Угорщини на її колишній території, що була заселена південними слов'янами, було проголошено Державу словенців, хорватів і сербів. Але Італія мала претензії на частину Словенії, що була обіцяна їй Антантою. З іншого боку, Сербія претендувала на об'єднання південних слов'ян під керівництвом сербської династії Карагеоргієвичів. Не маючи власних збройних сил, Держава словенців, хорватів і сербів піддавалась на шантаж Сербії і пішла з нею на угоду. 1 грудня 1918р. була підписана угода про створення Королівства сербів, хорватів і словенців (Королівства СХС) на чолі з сербським королем. На усі високі пости було назначено лише сербів. Проводилась великосербська політика. Парламентську боротьбу за хорватську автономію вела Хорватська республіканська селянська партія (ХРСП) з лідером С. Радичем. Та 20 червня 1928 року в скупщині (парламенті) С. Радич був поранений, а двоє його помічників вбито. 6 січня 1929р. король Олександр ліквідував парламент і без того примарну автономію, змінив назву Королівство СХС на Королівство Югославія.

За таких умов зародився масовий хорватський націоналістичний рух „усташі" (Ustashi), що в перекладі означає „повстанці" або „ті, що піднялись". Як і ОУН в Україні, „усташі" вдались до терористичних актів проти сербської окупаційної влади. Сербський терор змусив керівництво „усташів" від'їхати з Хорватії до сусідніх держав: насамперед Італії, Угорщини та Німеччини. Там же опинилась велика кількість членства. Усташі мали зв'язки з багатьма націоналістичними організаціями, що діяли в Європі, і серед них з Організацією Українських Націоналістів. Найвідомішою терористичною акцією „усташів" було вбивство сербського короля Олександра у Марселі в жовтні 1934 року. Акцією безпосередньо керував провідник хорватських націоналістів - „усташів" Анте Павелич. Наприкінці 1940 - початку 1941 років в еміграції були сформовані перші частини хорватської армії, нога яких ступила разом з німецькими, італійськими та угорськими військами па землю Хорватії 6 квітня 1941 року. 10 квітня був визволений Загреб і проголошена Незалежна Хорватська Держава. Вперше з часів втрати незалежності Королівством Хорватія хорватський народ отримав право на державну незалежність. Головою держави став вождь хорватських націоналістів Анте Павелич.

Але перед молодою державою стала загроза - червоні сербські партизани - т. зв. «Народно-визвольна армія Югославії" (НВАЮ) на чолі з етнічним хорватом - сербським запроданцем Й. Броз Тіто загрожувала знов затягнути націю в червоне ярмо. „Усташі" вдались до рішучих заходів для врятування свободи й незалежності своєї Батьківщини, та вже в першій половині 1945р. НВАЮ разом з совєтською армією остаточно окупувала Хорватію. Кілька тисяч усташів намагалися здатись англійським військам, але Великобританія здала їх москалям і сербам, і всі вони (частина - після тортур) були розстріляні. Ще близько тисячі віддало перевагу застрелитись, аніж попасти в полон ворогу. І все ж багато „усташів" зуміли проникнути до Австрії та Італії, звідки за допомогою духовенства їх переправили до Аргентини, де вони заснували велику кількість хорватських колоній.

На еміграції „усташі" за короткий час створили певну кількість бойових груп, з котрих у 1936р. Павелич сформував „Рух за визволення Хорватії" (ХОП) зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі. Згодом ХОП вступає до ВАКЛ (Всесвітня Антикомуністична Ліга), де разом з іншими поневоленими народами бореться з більшовизмом. Анте Павелич помер у 1959 році. Після смерті А. Павелича організацію очолив Стефан Хефер. Хефер бачив і усвідомлював зраду т. зв. „західною демократією" поневолених большевизмом народів: „Великі західні держави віддали перевагу боротьбі з ідеями націоналізму через свої егоїстичні інтереси, прирівнявши хорватський революційний рух усташів до нацизму".

Крім того, діяло більш радикальне угрупування: „Революційне братство хорватів", що знаходилось в Австрії і організувало кілька диверсій на окупованих сербами теренах Хорватії.

В самій Хорватії, що тоді входила до складу Югославії, велась інтернаціональна пропаганда, направлена на денаціоналізацію хорватів, перетворення їх на безликих югославів. Багато хорватів піддались на цю пропаганду, але наприкінці 80-х стався прорив - народилась молодь, яку знов почали захоплювати гасла „усташів". На стінах будинків з'явились написи: „Бог і Хорватія!", „Хорватія або смерть!", „Ми не „югослави", ми хорвати!", „Усташі - знов у бою!" З'явились молодіжні клуби, військово-спортивні організації, які не приховували своїх симпатій до „усташів". 22 квітня 1990р. на виборах переміг Хорватський демократичний союз (щось на зразок РУХу). Його лідер Франьйо Туджман став Президентом країни. Його підтримала також націоналістична молодь. Почались напади молодих праворадикалів на частини Югославської армії. 25 червня 1991р. Хорватія проголосила незалежність. Югославська армія почала бойові дії. „Нові усташі" (як почали звати молодіжні націоналістичні гуртки) дієво відгукнулись на заклик уряду захистити свою незалежність, 3 „новими усташами" пов'язане формування частин хорватської армії. Саме їх рекомендовано на командирів. Мало не в кожній військовій частині можна було зустріти молодих людей в чорній формі - традиційній формі „усташтів". Хорватські війська йшли у бій під спів маршів часів своїх попередників. Лідер хорватських націоналістів Доброслав Парага зорганізував кілька десятків тисяч бійців, що вели бойові дії на окупованій ворогами території.

Але після союзу з мусульманами в Боснії та Герцеговині ставлення офіційної влади до націоналістів погіршилось: нові усташі не приховували свого ворожого ставлення до мусульман. Боснія і Герцеговина - історична частина Королівства Хорватія і Незалежної Хорватської Держави (мусульмани як нація вперше визначаються вже при комуністичній Югославії). „В результаті цього союзу Хорватія не отримала ні метра своєї історичної території", - кажуть вони.

В одній комуно-совєцькій газеті „усташів" і бандерівців визначали як „руки-близнюки", і таке визначення мабуть має рацію, оскільки ці руки стали на захист свободи своєї Батьківщини тоді, коли інші „партії" по-страусячому ховали голови у пісок.

Антон Порубіжний

КУРДИ: СВОБОДА І НАФТА

Я дивуюсь долі, що її Бог призначив курдам... Курдам, які шаблею здобули славу... Як це сталося, що всі вони підкорені іншими? Турки і перси огороджені курдськими стінами...

Щоразу, як араби і турки воюють між собою, курди купаються в крові... Як і раніше, роз'єднані, вони страждають від чвар, але не слухають один одного...

Ахмед Хані, курдський поет XVII ст.

Серед усіх зон етнополітичної напруги, що існують у цьому сповненому несправедливості світі, курдська є найбільшою. Від того, як буде розв’язане курдське питання і чи буде воно як-небудь розв'язане взагалі, значною мірою залежить етнонаціональний розвиток людства в цілому. Якщо воно буде розв'язане позитивно для курдів (а саме таке розв'язання є природовідповідним і Богоугодним), цебто якщо незалежна Курдська держава постане на всіх етнічних курдських теренах, вимоги інших підневільних і розділених народів найближчим часом будуть задоволені, а отже зникнуть причини більшості т. зв. „внутрішніх" війн, що точаться у багатьох полінаціональних країнах. Якщо ж „сильні світу цього" і надалі вважатимуть задоволення вимог національного самовизначення „поступками расизмові" (висловлення одного з американських державних мужів з приводу Боснії), то у XXI ст. можна сподіватися ескалації етнополітичних конфліктів у світовому масштабі, наслідки якої можуть бути непередбаченими, Принаймні, для вищезгаданих мужів. На жаль, другий сценарій є набагато ймовірнішим від першого. На жаль.

Ласий шмат

Курдистан охоплює до 400 тис. кв. км. Розташований він у Південно-Західній Азії, на гірській системі Загрос, Курдистанському, Внутрішньому і Східному хребтах і майже повністю вкритий лісистими горами та ущелинами (що, між іншим, є дуже зручними умовами для ведення партизанської війни - практично ціла країна є природньою фортецею). Клімат у Курдистані - різко континентальний, а це означає, що зими там є суворими, а літа - спекотними. Курдистан не має виходу до моря. Курдистан не має судноплавних річок. Курдистан не має родючих земель. Курдистан не має ще багато чого, що робить країну привабливою для завойовників. Але Курдистан має одну річ, як робить, цей загалом похмурий і важкодоступний край діамантом у короні будь-якої сучасної держави. Курдистан має нафту - свій найголовніший скарб і своє найголовніше нещастя. Якби не нафта, то історична доля курдського народу склалася б у XX ст., зовсім інакше. Тому Курдистан насьогодні є розділеним між чотирма державами - Туреччиною, Іраном, Іраком і Сирією. Кожна з цих держав, привласнюючи курдську нафту, є відтак затятою поборницею власної територіяльної цілісности. Особливо у світлі того, що для Туреччини (т. зв. „нафтовий трикутник Гарзал-Гермік-Раман") та Сирії (північний схід держави) курдська нафта є єдиним джерелом рідкого палива, а ірано-іракська війна напевно не тривала б так довго, якби Іран не мав нафтових родовищ під Ксрманшахом, а Ірак - поблизу Барси. Також для Ірака зовсім не зайвими є родовища поблизу Хенекіна та нафтові поля Кіркука, що взагалі мають світове значення, оскільки нафта там ледь не сама по собі фонтанує з-під землі. Курдські свердловини є дуже продуктивними та дешевими. Так, 1 барель кіркукської нафти коштує 4,2 американські центи, в той час. як вартість 1 бареля кувейтської нафти - 9.8 центів, Саудівської - 9,5 центів.

Курдистан, на своє лихо, має ще й поклади мідної, залізної та хромової руд. Має він і сприятливі умови для лісового господарства та тваринництва. Має і значні гідроресурси - річки Тигр та Євфрат завдяки гірському рельєфу несуть значний енергетичний потенціал. Ну як же тут не стати борцем за територіальну цілісність і неподільність суверенітету, якщо всі ці ресурси, джерела, родовища, умови і потенціяли знаходяться у полі твого суверенітету та вважаються складниками твоєї територіяльної цілісности! Тим більше, що прибутки від всього цього окупанти Курдистану використовують, ясна річ, на розбудову власних національних інфраструктур, мало журячись соціальними проблемами якихось там курдів. Факти, як відомо річ уперта. А вони свідчать, що у Туреччині 93 відсотки курдів є неписьменними, що турки мають вп'ятеро більше лікарів на 10 тисяч населення, ніж курди, що у 1975 р. середній доход на душу населення в Ірані становив загалом 1340 доларів СІЛА на рік, а серед іранських курдів - лише 150 доларів, що більшість індустріяльних проектів невипадково здійснюються в некурдських провінціях тощо.

Висновок з усього вищесказаного може бути лише один: стосовно курдів здійснюється звичайна колоніяльна експлуатація. І вона буде здійснюватися доти, доки курдський народ не стане сувереном власної землі.

Трохи етнографії

Курди живуть на своїй етнічній території принаймні 3 тисячі років. Згадки про них зустрічаються в працях ассірійських, давньовірменських, давньогрецьких та римських (під назвою „карду") істориків. Курдська мова відноситься до іранської групи індоєвропейських (арійської сім'ї) мов, відтак запевнення турецької пропаганди у тому, що курди не є окремим народом, а лише „гірськими турками", можна назвати етнологічним нонсенсом (турецька мова відноситься до огузської групи тюркських мов).