Опубліковано: Політика України у Чорноморсько-Каспійському регіоні у контексті стратегії Європейського союзу: від взаємодії до співпраці: Зб. матеріалів між народ. наук. Конференції (Одеса, 17-18 липня 2008 р.) / Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень. – Регіональне представництво Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні та Білорусі / За заг. ред. – О.: Фенікс, 2008 стр. 71-81

Можливі варіанти співробітництва між Україною та ЄС в процесі мирного врегулювання «заморожених» конфліктів на Кавказі

Г. Шелест

Проблема вирішення «заморожених» конфліктів у Чорноморському регіоні сьогодні є негайною та особливо важливою у контексті сталого та демократичного розвитку регіону, який має значний геополітичний, геоекономічний, енергетичний та транзитний потенціал.

Метою цієї статті є аналіз позиції України та Європейського Союзу щодо врегулювання «заморожених» конфліктів у Чорноморському регіоні та розгляд ймовірних варіантів співробітництва або координації дій цих двох акторів щодо вирішення вищезазначених конфліктів.

До недавніх часів Європейська спільнота фактично не відігравала серйозної ролі у Чорноморському регіоні. Україна ж навпаки завжди ставила Чорноморський регіон як один з пріоритетних у своїй зовнішній політиці, ініціюючи низку проектів та намагаючись зайняти місце регіонального лідера.

Для ЄС кожний раунд розширення не тільки зумовлює приєднання нових членів і територій, але й створює нові кордони, змушує зіштовхнутися з унікальними викликами й генерує нову динаміку відносин. Останній раунд розширення, що завершився в січні 2007 року прийняттям двох нових членів, став ще більш проблемним, оскільки поставив Європейський Союз у нову географічну площину й оточив сусідами, з якими на той час був обмежений досвід співробітництва - Євросоюз став повноцінним чорноморським гравцем, що використовує потенціал регіону, але в той же час і проблеми нестабільних держав.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Після розпаду СРСР Чорноморський регіон успадкував кілька так званих етнічних конфліктів на території своїх членів. Жоден із цих конфліктів у Карабаху, Абхазії, Південній Осетії, Придністров’ї до цього часу не був вирішений. Нестабільність, що виникла в результаті цих «заморожених» конфліктів, дає підґрунтя для розвитку кримінальної діяльності, тероризму і нелегальної міграції. Політична стабільність у регіоні не може бути гарантована, поки ці конфлікти залишаються невирішеними. Крім того, вони негативно впливають на соціально-економічний розвиток та торгівельні зв’язки між державами регіону. Ці проблеми є викликами не лише для країн, на чиїх територіях існує конфлікт, але й несе виклики загальноєвропейській безпеці та безпеці сусідніх держав, зокрема Україні.

Основною спільною рисою ЄС та України щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні є те, що обидва актори позитивно сприймаються усіма сторонами конфлікту та розглядаються як відносно нейтральні посередники. ЄС виглядає прийнятнішим миротворцем, ніж США, тому що викличе менше опору з боку Росії. ОБСЄ втратила довіру на Південному Кавказі через низький рівень своєї залученості; Російська Федерація не довіряє НАТО та США, вірмени не вірять туркам і т. д. Європейський Союз вважається єдиним відносно «чесним брокером», що повинен зайняти активну позицію. В іншому випадку існує більша ймовірність того, що проблеми Чорноморського регіону перекинуться на Європейський Союз. Три країни (Азербайджан, Грузія та Молдова) бачать свого нового сусіда як стабільного, прогнозованого й передбачуваного партнера, що здатний поширювати стабільність і економічний добробут, тому позитивно сприймають залучення ЄС до переговорного процесу в зонах конфлікту.

Аналогічне сприйняття притаманне і для України. Чотири держави Чорноморсько-Каспійського регіону, де існують конфлікти, вважають Україну миролюбним та неупередженим партнером, зацікавленим у стабільності в регіоні. Понад те, для цих держав Україна - не тільки перевірений роками партнер, а й той, що розуміє проблеми, з якими стикаються посткомуністичні держави, отже більш адекватно оцінює можливості вирішення конфліктних ситуацій.

З початку 90-х років ХХ сторіччя Європейський Союз фактично не надавав уваги чорноморським державам, окрім Туреччини та пізніше Болгарії та Румунії. Цьому сприяло незнання ситуації у регіоні та неготовність до конкуренції з Росією та США. При цьому кавказькі країни фактично з часу проголошення незалежності орієнтувалися здебільшого на Захід. І якщо Молдова, як найближча з чотирьох держав-сусідів, отримувала увагу Європейського співтовариства не в останню чергу завдяки українським та румунським зусиллям, то кавказькі держави потрапили в поле зору ЄС лише у 2004 році з поширенням «Політики сусідства».

Слід зауважити, що до 2005 року фактично була відсутня позиція ЄС щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні, окрім заяв щодо мирних засобів їх врегулювання. Але добре відомо, що миротворець має перевагу у налагодженні тісних і продуктивних відносин з ворогуючими сторонами у випадку задовільного вирішення конфлікту, ніж будь-яка інша держава. Тим більш, що Чорноморський регіон є зоною зіткнення інтересів багатьох гравців.

11 квітня 2007 року Європейською Комісією була запропонована нова стратегія відносин з Чорноморським регіоном - «Чорноморська синергія», в якій певна увага надається питанню «заморожених» конфліктів. Позиція Європейського Союзу така, що посилення регіонального співробітництва не направлене на те, щоб напряму займатися затяжними конфліктами у регіоні, але буде сприяти генерації більшої взаємної довіри, що сприятиме усуненню існуючих перешкод.

Причини, через які Європейське співтовариство та Україна залучаються до врегулювання конфліктів є відмінними у ситуації конфліктів на Кавказі та у Молдові. Якщо говорити про конфлікти на Південному Кавказі, то головна причина зацікавленості – це диверсифікація постачання енергоносіїв. Азербайджан та Грузія сполучають Чорне та Каспійське моря, чим створюють сприятливий шлях для транзиту газу та нафти з Центральної Азії та Каспію до Європи. Понад те, у минулому слабкі та нестабільні держави, кавказькі країни на сучасному етапі в змозі гарантувати безпеку завдяки співробітництву з європейськими та американськими партнерами щодо боротьби з тероризмом, наркотрафіком, миротворчих операцій.[1]

Перелік загроз, які турбують ЄС та Україну стосовно Молдови, набагато ширший: нелегальна міграція, контрабанда, транскордонна організована злочинність, ускладнення вантажоперевезень, тощо.

Одним з найбільш вдалих прецедентів спільного залучення України та ЄС до вирішення конфліктів у Чорноморському регіоні є Придністровський конфлікт. Перша ініціатива із залучення Європейського Союзу до вирішення Придністровського конфлікту, запропонована країнами-членами ГУАМ за ініціативою України у 2005 році у Кишиневі, була сприйнята із зацікавленням. Реалізація ініціативи має свої позитивні наслідки завдяки діяльності Місії ЄС для допомоги на україно-молдавському кордоні. Зміцнення кордонів та співробітництва митних служб на регіональному рівні підвищує рівень безпеки та сприяє подоланню наслідків конфлікту на кшталт організованої злочинності, торгівлі людьми, зброєю та наркотиками, контрабандою, тощо. Тому ЄС вважає, що такі місії можуть зробити вагомий внесок у вирішення конфліктів.

Співробітництво України з ЄС щодо вирішення «заморожених» конфліктів може відбуватися як безпосередньо на двосторонньому рівні, так і у рамках регіональних організацій. Найбільш оптимальним варіантом в цій ситуації виглядає ГУАМ. Ще у 2005 році Президент України В. Ющенко заявив про необхідність посилення співробітництва між ЄС та ГУАМ, мета якого полягає в створенні зони стабільності та безпеки в регіоні, тісно пов’язаному з ЄС. Існує думка, що співробітництво між ЄС та ГУАМ буде значною мірою залежати від позиції України, адже ЄС потребує серйозного регіонального партнера, який був би в змозі контролювати ситуацію в конфліктних зонах, а Росія на це не підходить через визнану упередженість та підтримку сепаратистських регіонів.

Ситуація стосовно держав Південного Кавказу виглядає неоднорідною та більш складною, ніж у Молдові. Усі три кавказькі держави прагнуть більшого залучення Європейського Союзу в урегулювання конфліктів, просуваючи при цьому власні інтереси. Європейський Союз не в змозі задовольнити усіх партнерів, особливо це стосується Азербайджану та Вірменії, які знаходяться у конфронтації. Європейський Союз вирішив, що намагання Азербайджану включити положення про «територіальну цілісність» до Плану Дій, як це було зроблено у випадках Грузії та Молдови, є його зайвою політизацією. В той же час Вірменії вдалося включити до свого Плану Дій у 2006 році принцип «права націй на самовизначення» як один із принципів вирішення конфлікту, без включення положення про територіальну цілісність. Азербайджанська сторона наполягала на тому, що сепаратистський конфлікт у рамках його кордонів повинен вирішуватися на тих же принципах, що і в Грузії та Молдові, прописаних у відповідних Планах Дій.[2] Для нього залишається незрозумілим, чому положення про територіальну цілісність та юридичний статус Абхазії та Південної Осетії може бути прописаним у грузинському Плані Дій, але вважається політизацією процесу у переговорах Азербайджану та ЄС. Цей досвід демонструє межі прямого впливу ЄС на вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Підтримавши дії ОБСЄ та Ради Безпеки ООН в азербайджанському Плані Дій та підкресливши право націй на самовизначення у вірменському, ЄС обмежився просуванням демократії, міжлюдських контактів, як найбільш прийнятним напрямком вирішення цього конфлікту. Розуміючи усю складність примирення позицій двох держав, уряд і населення Азербайджану сприйняли таку різницю у підході до грузинського, молдовського та азербайджанського Планів як політику подвійних стандартів. Позиція України в цій ситуації відрізняється від позиції ЄС, адже Україна визнає територіальну цілісність Азербайджану.

Лише у 2004 році, коли Європейський Союз призначив свого спеціального представника на Кавказі, з’явилися перші оцінки ситуації з боку Брюсселю. Одним з завдань спеціального представника ЄС на Кавказі стало сприяння відновленню миру в Азербайджані, Вірменії та Грузії та поверненню біженців. Однак по суті мандат спеціального представника поширювався лише на підтримку дій ООН та ОБСЄ в регіоні. У 2006 році Міжнародна кризова група у своїй доповіді рекомендувала ЄС більше залучатися до мирного процесу у Нагірному Карабаху, зокрема, через участь спеціального представника ЄС у переговорному процесі, залучення до миротворчих операцій, а також надання допомоги щодо прикордонних питань.[3] У 2006 році мандат спеціального представника був розширений до сприяння у врегулюванні конфліктів, оскільки ЄС почав шукати можливі варіанти більш активного залучення до вирішення цих конфліктів. Однак суперечність полягала у тому, що його діяльність не передбачала безпосередньої участі у переговорах. Говорячи про активізацію Європейського співтовариства в питанні карабахського врегулювання, представник відзначав, що ЄС може застосувати ті важелі й інструменти, якими він оперує в контексті європейської політики безпеки й планів дій у рамках політики європейського сусідства із країнами Південного Кавказу для підтримки переговорного процесу, зусиль ОБСЄ й МГ ОБСЄ. Фактично мова може йти про торг розмірами допомоги та рівнем співробітництва в обмін на поступки сторін у переговорному процесі.

Ще у 2006 році офіційні особи ЄС намагалися розмежувати конфлікти у Грузії та Молдові з одного боку та в Азербайджані з іншого, при цьому серйозно не аргументуючи свою позицію[4]. Ця ситуація фактично повторюється у 2008 році, коли ЄС намагається запевнити сепаратистські регіони Молдови, Грузії та Азербайджану, що їх ситуація кардинально відмінна від Косова, при цьому не наводячи логічних аргументів на підкріплення своєї позиції. У самопроголошених державах на території колишнього СРСР побутує точка зору, згідно якої саме вони наступні за Косово в черзі на міжнародне визнання. У Європі не схильні проводити прямі аналогії між Балканами і Кавказом, що і підтвердив в інтерв'ю «Часу новин» у лютому 2008 року спеціальний представник Європейського Союзу по Південному Кавказу Петер Семнебі. Він підкреслив, що при вирішенні повинна враховуватися специфіка кожного конфлікту — історична, політична, будь-яка інша, помилкою є порівняння конфліктів і думка щодо єдиного загального алгоритму рішення. На його думку, при вирішенні конкретного конфлікту треба дивитися вперед, а не у бік інших ситуацій.[5] З цим важко не погодитись, але така відповідь не є достатньо мотивованою з міжнародно-правової точки зору, оскільки не пояснює, чому саме чорноморські регіони, які прагнуть незалежності, не можуть використовувати цей косовський випадок як прецедент. МЗС України також неодноразово наголошувало на тому, що проголошення незалежності Косово не є прецедентом для вирішення Чорноморських конфліктів, однак, на відміну від більшості держав ЄС, Україна до травня 2008 року не визнала незалежності Косово.

Для Європейського Союзу у формуванні майбутньої політики щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні дуже важливим є визначення того, чи є вони етнічними, на чому наполягають невизнані державні утворення. У західних джерелах вони дуже часто визначаються саме як етнічні, що є підставою використання принципу права на самовизначення. З цим категорично не погоджуються Грузія та Молдова, які наполягають на політичному характері конфліктів. Грузія, наприклад, наполягає на тому, що ці конфлікти скоріше стосуються питань територіальної цілісності держави, тому вона бореться не з етнічними угруповуваннями, а з «сепаратистами», які кинули виклик територіальній цілісності держави незалежно від власної етнічної належності.[6] Фактично від позиції ЄС по суті цього конфлікту залежатиме запропонований варіант посередництва та майбутнього розвитку. У випадку визнання етнічної природи конфлікту буде дуже важко й надалі доводити неможливість застосування косовського прецеденту для вирішення цих конфліктів. Вироблення нових підходів можливе лише у випадку визнання політичного підґрунтя конфліктів. Україна чітко проголосила принцип територіальної цілісності цих держав та погоджується з думкою швидше про політичний підтекст та серйозний вплив ззовні, аніж про суто етнічні протиріччя. Однак і вона вважає, що рішення по Косово лише ускладнило ситуацію навколо чорноморських конфліктів.

Остання криза щодо грузинських конфліктів, на яку і ЄС, і Україна дали чітку відповідь, на відміну від попередніх, зумовлена розвідувальними літаками, збитими над територією Абхазії, відповідним збільшенням російського контингенту в Грузії з 2 до 3 тис. миротворців і встановленням 15 додаткових пропускних пунктів.[7] 29 квітня 2008 року МЗС РФ повідомило, що розвиток подій в зоні грузино-абхазького конфлікту диктує необхідність збільшення особового складу Колективних сил СНД по підтримці миру (КСПМ) в межах чисельності, визначеної рішенням СНД від 22 серпня 1994 року, - до 3 тис. військовослужбовців. Крім того, було прийнято рішення щодо відміни економічних санкцій проти Абхазії.

В той же час Верховний представник Європейського Союзу по зовнішній політиці і безпеці Х. Солана назвав рішення російської влади про збільшення миротворчого контингенту в Абхазії "нерозсудливим", навіть якщо збільшення контингенту відбувається у рамках попередніх домовленостей.[8]

30 квітня 2008 року Президенти України і Грузії Віктор Ющенко та Михаїл Саакашвілі виступили із спільною заявою, в якій задекларували стурбованість спробами Російської Федерації поставити під сумнів територіальну цілісність Грузії шляхом підвищення статусу відносин з Абхазією і Південною Осетією, вважаючи такі дії фактичним підштовхуванням до відокремлення. У цій заяві Україна і Грузія підтвердили, що вирішення грузино-абхазького і грузино-південноосетинського конфліктів можливе тільки мирними засобами і в рамках резолюцій Ради Безпеки ООН, зокрема, резолюції РБ 1808 від 15 квітня 2008 року, в яких держави-члени ООН закликаються до поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності Грузії в межах її міжнародно визнаних кордонів.[9] В той же час українське керівництво повідомило про готовність розглянути питання щодо своєї участі в миротворчих операціях разом з іншими зацікавленими сторонами.[10] Ця ситуація наочно продемонструвала рівень готовності бути задіяними у врегулюванні конфліктів на Кавказі. Якщо ЄС вже перейшов до стадії конкретних засуджуючих заяв, то Україна готова до більш рішучих дій, але у рамках міжнародного законодавства, тобто направлення миротворчого контингенту.

5 травня 2008 року головуюча у ЄС Словенія зробила заяву від імені Європейського Союзу, в якій наголосила, що ЄС, як і раніше, серйозно стурбований поточними подіями, які підвищили напругу між Грузією і Росією. ЄС закликав усі сторони утримуватися від будь-яких кроків, які можуть підвищити напругу, і переконує здійснити заходи по відновленню довіри. ЄС підтверджує свої непохитні зобов'язання стосовно суверенітету, незалежності і територіальної цілісності Грузії в рамках міжнародного визнання кордонів.[11]

Ситуація в Абхазії та Південній Осетії є перешкодою на шляху подальшої інтеграції Грузії в західну архітектуру. Грузія прагне виведення російських миротворців, Росія, навпаки, намагається зберегти їх присутність для зміцнення впливу в Грузії. Недавні заяви ЄС свідчать про його активнішу політику на Південному Кавказі. На думку старшого наукового співробітника Нідерландського інституту міжнародних відносин підполковника Марселя Хааса, досягти переходу від заяв до активної політики безпеки можна шляхом розміщення військової місії в Абхазії і Південній Осетії, яка не замінила б російських миротворців, а стала додатковим засобом підтримки стабільності і реконструкції. Це відповідало б заклику грузинського уряду ввести західних миротворців у проблемні райони. Росія може оспорювати введення конкуруючих миротворчих сил, але їй буде важко відкрито протистояти запровадженню такої місії ЄС.[12] 30 квітня 2008 Комітет парламентської співпраці Грузія-ЄС за підсумками зустрічі в Тбілісі порекомендував Брюсселю активно підключитися до процесу мирного врегулювання абхазького і південноосетинського конфліктів»,[13] було зазначено, що ЄС готовий брати участь у миротворчих процесах, але не визначено формат – спільно з російськими миротворцями чи шляхом їх заміни миротворчими силами ЄС.

Ще 28 лютого 2008 року Х. Солана на зустрічі з М. Саакашвілі говорив про можливість відправки миротворців ЄС до Південної Осетії та Абхазії. Свою готовність долучитись до цієї операції вже висловили Естонія, Латвія, Литва, Польща та Греція. Крім того, до контингенту готові приєднатися військові України та Туреччини. При цьому ЄС відмовився започаткувати місію по типу EUBAM, мотивуючи це наявністю в цьому регіоні моніторингової місії ОБСЄ та спротивом Росії. [14] Для України це може стати унікальним шансом. Багато років українське керівництво відмовлялося направляти миротворців на Кавказ через те, що ООН надало мандат силам СНД, до яких не входить Україна. Неодноразово наголошувалося на тому, що Україна готова надіслати своїх миротворців, але у разі започаткування місії ООН або іншої міжнародної організації за згодою ООН. Однак вже наприкінці травня 2008 року президент невизнаної республіки Абхазії пан Багапш заявив, що ЄС не вдасться переконати Абхазію повернутися до складу Грузії, і що ЄС намагається замкнути переговорний процес на собі, дискредитуючи Росію і намагаючись усунути її з переговорного процесу. При цьому Абхазія наполягає, що взагалі не буде вести переговори з ЄС, якщо Росія не братиме в них повноцінної участі.[15] Цей факт досить наочно доводить, що, окрім постійного переговорного процесу по лінії Абхазія – Грузія, Європейський Союз також повинен активізувати роботу з Російською Федерацією, при чому як із стороною конфлікту.

Європейський Союз для покращення ситуації на Кавказі вважає необхідними наступні кроки: посилення заходів по відновленню довіри між сторонами, різноманітних контактів, створення загальних передумов для особистих контактів між групами населення, реалізації різних інфраструктурних проектів в спільних інтересах конфліктуючих сторін, відкриття конфліктних регіонів, виведення їх з ізоляції, в якій вони зараз перебувають.[16] Фактично Європейський Союз воліє працювати у межах «м’якої безпеки».

З 1997 року Євросоюз витратив 25 млн. євро на проекти в Абхазії і 10 млн. — в Південній Осетії. Це проекти відновлення інфраструктури, наприклад, у рамках програми ОБСЄ у Південній Осетії, в якій Євросоюз є найбільшим донором. В Абхазії це проект відновлення ГЕС на річці Інгурі. Крім того, працюють програми підтримки розвитку громадянського суспільства. Передбачається у майбутньому відкриття в Абхазії та Південній Осетії офісів представництв Євросоюзу. У Нагірному Карабаху Євросоюз присутній меншою мірою, оскільки ситуація складніша в плані участі міжнародного співтовариства. Євросоюз вважає за необхідне налагоджувати зв'язки між сторонами, сприяти взаєморозумінню. Існують і конкретні питання, які потребують уваги ще до вирішення конфлікту по суті — наприклад, забезпечення пожежної охорони і водопостачання.[17] Цікавим є факт, що саме формулювання щодо надання допомоги Абхазії та Південній Осетії полягало в тому, щоб зменшити фінансову залежність від РФ регіонів, які прагнуть відокремлення, та налагодити їх контакти з Тбілісі.

Фактично, головні інструменти, наявні у Європейського Союзу щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні - це перспектива європейської інтеграції та економічна допомога. Існують сумніви щодо можливого прогресу у відносинах з Європейським Союзом, доки конфліктні ситуації не будуть повністю вирішені. Але ситуація з Кіпром послаблює цю позицію і дає надію державам Чорноморського регіону.[18]

Конфлікти в цьому регіоні – це випробування двосторонніх відносин ЄС не тільки з країнами, де існують конфлікти, але також і з Росією, що обумовлює його стриману позицію та подекуди суперечності у діях. Проблема ЄС полягає у побоюванні західноєвропейських країн зіпсувати стосунки з Російською Федерацією. Останнє є особливо важливим, адже у процесі врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні, в яких Росія фактично є зацікавленою стороною, не оминути протиставлення позицій цих двох гравців. Україні в цій ситуації діяти простіше. Незважаючи на велику кількість важелів, які Російська Федерація має проти України, тим не менш її позиція щодо вирішення чорноморських «заморожених» конфліктів від початку була чітко сформульована та незмінна. Понад те, ця позиція неодноразово була підтверджена у рамках ГУАМ та інших міжнародних організацій, зокрема, під час обговорення проблеми «заморожених конфліктів» в ООН у 2007 році.

Свого часу ЄС відігравав значну роль тільки у ситуації навколо Північного Кіпру, висунувши вимогу врегулювання конфлікту в ході переговорів з Туреччиною. Примус до вирішення конфліктів у Чорноморському регіоні може бути використаний, як можливість заробити додаткові бали у відносинах із країнами або для створення стабільного середовища на власних кордонах. Однак примус - це лише один варіант можливого впливу.

Існують об'єктивні передумови того, що об'єднана Європа рано чи пізно стане набагато вагомішим глобальним суб'єктом не тільки в економіці, але і в сфері безпеки, зокрема, у якості посередника в регіоні, який з нею межує. Для України розвиток структур безпеки ЄС, а також її мирні ініціативи - це гарний шанс активізувати співробітництво у ще одній сфері, де Україна має добру репутацію та досвід, а тому може виступати на рівних з Європейським Союзом. Але поки що Україна може виступати самостійно лише в якості обмеженого посередника, зокрема, у таких проектах, як EUBAM, пропонуючи свою територію для переговорів чи декларуючи необхідність вирішення цих конфліктів з трибуни різноманітних міжнародних організацій.

Об’єднавши зусилля України та Європейського Союзу, можна досягти значно більших результатів. Україна може бути своєрідним провідником ЄС на Кавказі та у Молдові. Український досвід та партнерські відносини із усіма державами регіону у поєднанні з фінансовими можливостями ЄС – гарний базис для спільних ініціатив. Крім того, позиції ЄС та України збігаються щодо методів вирішення конфліктів. Важливу роль може зіграти і спільна миротворча операція, адже вона буде набагато прихильніше сприйнята сторонами конфлікту, ніж контингент СНД або НАТО. Також перспективними можна вважати переговори щодо врегулювання конфліктів у Чорноморському регіоні у рамках ГУАМ – ЄС.

Подібність загроз безпеці через існування «заморожених» конфліктів та схожість принципів мирного врегулювання робить Україну та Європейський Союз оптимальним тандемом для здійснення спільних мирних ініціатив. Однак, це може стати реальністю лише у двох випадках: якщо буде сформована єдина позиція старих та нових членів ЄС, або буде сильна та наполеглива позиція Європейської Комісії. Обережна позиція з озиранням на Росію зараз підриває позиції ЄС у цьому регіоні.

[1] Alieva L. EU and South Caucasus. Bertelsmann Group for Policy Research. Discussion Paper. December 2006 www. cap. lmu. de/download/2006/2006_Alieva.pdf

[2] Alieva L. EU and South Caucasus. Bertelsmann Group for Policy Research. Discussion Paper. December 2006 www. cap. lmu. de/download/2006/2006_Alieva.pdf стр.12

[3] International Crisis Group report, 20 March, 2006

[4] Alieva L. EU and South Caucasus. Bertelsmann Group for Policy Research. Discussion Paper. December 2006 www.cap.lmu.de/download/2006/2006_Alieva.pdf p. 12

[5] Россия будет играть ключевую роль в урегулировании конфликтов на Южном Кавказе" http://*****/v-nomere/tribune/?id=10646 14.02.2008

[6] Zafer SÜSLÜ Georgia at a Glance; Abkhazian and South Ossetian Conflict IBSU International Refereed Multi-disciplinary Scientific Journal № 1, 2006 - стор. 105

[7] Первым делом самолеты, или Кому выгодна «разморозка» конфликта на Кавказе? №80 (721) http://times. /articles/gs013282.html [05.05.2008]

[8] Солана считает ”неразумным” решение России увеличить контингент в Абхазии http://www. /rus/news/news-248955.html [30.04.2008]

[9] Ющенко и Саакашвили обвинили Москву в открытой провокации против Грузии

http://www. /rus/news/news-248960.html [30.04.2008]

[10] Украина готова рассмотреть вопрос о направлении миротворцев в Грузию http://www.unian.net/rus/news/news-248983.html [30.04.2008]

[11] ЕС призывает Тбилиси и Москву восстановить доверие - заявление http://www. eutalks. info/2008/05/05/565/ [5.05.2008]

[12] Марсель де Хаас. Современная геостратегия Запада на Южном Кавказе Военное обозрение http://www. clingendael. nl/publications/2007/_cscp_haas. pdf [09.02.2007]

[13] ЕС будет активней вмешиваться в конфликты на Кавказе http://www.nr2.ru/policy/176513.html [30.04.2008]

[14] Jaba Devdariani and Blanka Hancilova. EU broaches peacekeeping possibility in Georgia. Issue of the CACI Analyst http://www. cacianalyst. org/?q=node/4468 [03.07.2007]

[15] Президент Абхазии бросил вызов ООН, ЕС и НАТО.

http://www.rupor.info/news-v-mire/2008/05/29/prezident-abhazii-brosil-vizov-oon-es-i-nato/ [29.5.2008]

[16] Россия будет играть ключевую роль в урегулировании конфликтов на Южном Кавказе http://*****/v-nomere/tribune/?id=10646 [14.02.2008]

[17] Россия будет играть ключевую роль в урегулировании конфликтов на Южном Кавказе http://*****/v-nomere/tribune/?id=10646 [14.02.2008]

[18] Temuri Yakobashvili & Kakha Gogolashvili The South Caucasus: Back and Forward to Europe Center for Applied Policy Research www. cap. lmu. de/download/2006/2006_South_Caucasus. pdf , 2006