Краєзнавчі шляхи слобожанщини (стр. 3 )

Було пограбовано й знищене 1500 шкіл, 475 масових бібліотек ( у т. ч. ім. ), 37 ВНЗ, 46 НДІ, 14 театрів, 9 музеїв. Була пограбована Харківська картинна галерея, з якої вивезли 96 картин українських, 185 картин західноєвропейських авторів, 12 гравюр і багато інших цінностей.

В 1943 р. місто було майже повністю зруйноване. Знищено 1,6 млн. м2 житлового фонду, всі культосвітні й медичні установи, служби комунального господарства. До дня звільнення в Харкові було близько 190 тисяч жителів (до початку війни - 900 тис. жителів). За неповним даними під час найжорстокішого окупаційного режиму фашисти знищили близько 300 тис. радянських військовополонених і мирних жителів.

У період окупації на території Харківщини діяли підпільні обкоми партії й комсомолу, 9 райкомів КП (б)У и 4 райкоми ЛКСМУ, 13 партійних і 14 комсомольських організацій. Підпільний обком КП(б)У очолював Іван Іванович Бакулін - доцент кафедри математики й секретар парторганізації Харківського сільгоспінституту в довоєнний час - Герой Радянського Союзу посмертно, його ім'ям названа вулиця в Харкові. Підпільники проводили антифашистську агітацію, поширювали листівки. 24 вересня 1942 р. І. І. Бакулін загинув у гестапо.

Керівниками підпільної обласної комсомольської організації були Олександр Зубарєв і Галина Нікітіна - теж проводилася антифашистська агітація, розповсюджувалися листівки. О. Зубарєв - Герой Радянського Союзу посмертно. У лютому 1943 р. вони були розстріляні фашистами. Після них призначені керівниками комсомольського підпілля А. Щербак і Ф. Слинько.

Із двох років окупації 17 місяців по Харківщині проходила лінія фронту, протягом 5 місяців велися активні бойові дії. Усього місто було окуповано 641 день.

Зі звільнення Харкова й області радянськими військами було проведено 4 операції. Повне звільнення Харкова пов'язане з наступальною операцією радянських військ під кодовою назвою «Полководець Румянцев».

Після розгрому фашистів під Москвою у січні 1942 р. у Ставці Верховного Головнокомандуючого було ухвалене рішення здійснити наступ з метою розгрому армії «Південь», звільнити Донбас і Харківський промисловий регіон.

З 1942 і до початку 1943 р. Червона Армія намагалася двічі звільнити Харків. У травні 1942 р. спроба скінчилася катастрофою. У лютому 1943 р. Харків був звільнено, але закріпити успіх не вдалося.

Остаточне звільнення Харкова стало можливим після перемоги на Курській дузі. 10 серпня 1943 р. командуючий Степовим фронтом І. С. Конєв дав наказ зайняти Харків. 22 серпня 1943 р. в 2-й половині дня ворог почав відступати з Харкова. Щоб не дати можливості ворогові відступити, І. С. Конєв дав наказ про нічний штурм Харкова. Всю ніч 23 серпня 1943 р. на вулицях міста точилися жорстокі бої. Ранком воїни пройшли по Сумській вулиці на площу Дзержинського (площа Незалежності). Над Держпромом був піднятий червоний прапор.

Над Харьковом взвилось родное наше знамя,

И засверкала вновь советская звезда.

Он снова наш, он снова с нами,

Освобожденный навсегда!

Д. Бєдний

Пам'ять про учасників Великої Вітчизняної війни залишилася в назвах вулиць.

Після Бєлгородсько-Харківської операції десяти з'єднанням Збройних Сил присвоєне почесне найменування «Харківських» (15, 89, 29 і т. д.). У Фрунзенському районі встановлений знак - зірка на вулиці Харківських дивізій. Імена героїв війни носять вулиці міста: маршала Жукова, вул. Танкопія, вул. маршала Рибалка, вул. Дерев’янка, вул. Бакуліна й ін.

Закінчилася війна, але населення Харкова буде пам'ятати ті дні й тих, хто віддав свої життя за майбутнє свого народу. Немає жодного міста й села, де б не були ввічнені подвиги героїв війни.

2.2. Маршрути навчально-тематичних екскурсій з військово-патріотичного напряму

Ø Соколово-Таранівка

Долі двох сіл на Харківщині - Таранівки і Соколово тісно переплелися у важкі дні 1943 року.

Зрозуміло, що з ходом часу невблаганно відходять в історію важкі, але разом з тим і яскраві дні Великої Вітчизняної. Разом з ними йдуть у минуле і люди, які колись стояли на смерть. Але пам'ять про минулу війну - гарантія того, що жахи війни не повторяться знову. Тому хоча б раз за 11 років навчання в школі кожному слід проїхатися по цьому маршруту. Щоб не забути...

Маршрут починається з Таранівського музею Гвардійців-Широнінців. Село Таранівка знаходиться всього за десять кілометрів на захід від села Соколове Зміївського району. Таранівський і Соколівський бої були органічно пов'язані між собою. Чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи, і полк під командуванням полковника Кіндрата Білютіна були не тільки частинами одного з `єднання, а й виконували загальну задачу.

Радянські бойові з'єднання після Сталінградської битви та оточення армії маршала Паулюса, стрімко розвивали наступ на Воронезькому і Південно-Західному фронтах. Напружуючи всі сили, і намагаючись до весняного бездоріжжя форсувати Дніпро, вони швидко просувалися, звільняючи нові міста й селища. 16 лютого 1943 війська звільнили Харків, повністю очистивши його від фашистських загарбників. Незабаром були звільнені Зміїв, Мерефа, Валки, Нова Водолага, Красноград. Але після цього наступ наших військ призупинився. Нашим військам все важче давалося просування на захід. Основні тили радянських армій відстали від передових частин, що розвивають наступ, на 400-450 км. Бійці гостро потребували обмундирування, боєприпасів, насилу підвозилося пальне для танків і автомашин. Фронт розтягнувся на багато кілометрів, і утворився так званий Курський виступ, за який через кілька місяців розгорілася смертельна сутичка.

Жителі Мерефи, що ходили в ті голодні дні, пішки долаючи великі відстані по Харківщині та Полтавщині з метою обміну різних предметів на продукти харчування, згадують: «наші солдати як і раніше були одягнені у важкі зимові кожушки і великі валянки. Просочилися вогкістю і водою від танучого і набряклого у передвесняний період снігу, вони створювали страшні незручності і обтяжували голодних та змучених воїнів. На них було шкода дивитися. У цей час були часті відлиги, від чого сніг відсирів, дороги скрізь були розбиті, техніка грузла.

Німецьким командуванням було перекинуто резервні німецькі дивізії з Франції, Бельгії та Нідерландів. 17 лютого в ставку групи армій «Південь» прибув Гітлер. Він довго проводив нараду з групою командирів, роздратовано переконуючи їх у необхідності наступу. Останніми його словами, адресованими штабу, були: «Німеччина не пробачить вам втрати Харкова після Сталінграда».

19-го лютого, підкріплене великими силами артилерії та авіації, раптово, почався наступ німецьких військ на Харків. Перед ними було поставлено три завдання:

1. Ліквідувати фланги на краях Південно-Західного і Воронезького фронтів.

2. Захопити Харків і Бєлгород.

3. Зрізати клин на Курській дузі і тим самим оточити радянські армії.

Наприкінці лютого німецькі дивізії сконцентрувалися на головному напрямку в районі Нової Водолаги, сіл Станичне і Просяне. Це були частини, які щойно прибули з Франції, німецькі дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова». Незабаром через Нову Водолагу вони зробили рейд на села Охоче і Рябухине, звідки вийшли на Таранівку. Через Таранівку проходить залізна дорога Харків - Сімферополь, і в цьому ж місці її перетинала автомобільна дорога. Після захоплення Таранівки для гітлерівців відкривався шлях на Харків. Тут, на переїзді, і зустрів передові німецькі війська взвод лейтенанта Широніна.

Оборону в Таранівці займав стрілецький полк під командуванням Білютіна. Він один, цей полк, був висунутий проти цілої есесівської дивізії. До того ж особовий склад полку був сильно пошарпаний і налічував не більше 250 осіб. Тому, кажучи про подвиг Широнінців, потрібно враховувати, що дії проти німців робив весь Білютінскій полк.

Взвод Петра Широніна - це була особлива протитанкова, винищувальна група бійців, перевірена і спеціально відібрана для виконання важливих бойових завдань. До складу взводу входив кістяк з моряків-тихоокеанців, що билися ще на підступах до Москви в листопаді 1941-го, і тих, що стояли на смерть біля Дмитрова, Яхромі і Червоної Поляни. У дивізії багато пам'ятали подвиг Панфіловців біля роз'їзду Дубосєково під Волоколамськом. Бійці з взводу Широніна - добірні хлопці, які пройшли чималий бойовий шлях. Більшість з них були вихідцями з різних російських областей - Вологодської, Горьківської, Курської, Оренбурзької. Сам Широнін народився в місті Кірза Кіровської області.

Спочатку перед Широнінцям з'явилося 4 бронетранспортери з автоматниками, по яких був відкритий вогонь кулеметів. Один транспортер загорівся від прямого попадання протитанкової гармати Широніна, три транспортера дещо відійшли назад, але незабаром з фронту і з флангів з'явилися 15 чи 16 танків і 6 бронетранспортерів, під прикриттям яких наступав розгорнутий ланцюг автоматників. Ось з цього моменту і почалося пекельне побоїще. Зв'язок з Широнінцями незабаром перервався. Із спостережного пункту було видно, як кілька бійців кидали гранати в танки, які насувались на них, як танки гусеницями тиснули протитанкову гармату Широнінців, але бійці стояли на смерть.

«У цей момент, - пише заступник командира з політчастини , - мені передзвонив полковник Білютін, і запитав, що робиться на переїзді. Я йому відповів: «цей взвод повторює подвиг Панфіловців!».

Кілька разів ворог танками і піхотою атакував захисників переїзду, але кожен раз змушений був відходити, не зумівши подолати опору гвардійців. Перебуваючи на напрямку головного удару ворога, бійці взяли на себе потужний удар броньованого кулака ворожих військ і вистояли, не відступивши ні на крок.

Декілька сміливців, багато з яких були поранені, продовжувала вести бій до останнього подиху. Коли прибуло наше підкріплення, то стрілки виявили на полі бою тіла вбитих гвардійців і кілька тяжкопоранених бійців, які були без свідомості.

Бої в Таранівці, які тривали до 11 березня, вели інші з'єднання полку Білютіна. І вдень і вночі гриміли безперервні бої, гул і виття артснарядів і бомбардувань з повітря заглушав людський голос, горіла Таранівка. Але на цій ділянці ворог так і не зміг пройти і тому змушений був піти на Харків через Буди, Люботин і Дергачі.

Окремий чехословацький батальйон Людвіга Свободи тільки що пішим маршем в терміновому порядку прибув до Харкова. Доїхавши до Валуйок, бійці решту шляху - 350 км по важкому снігу подолали пішки, і через Бєлгород увійшли до Харкова. Пройшовши через майдан Руднєва, 1 березня 1943 в 1430, він був розміщений на короткий відпочинок в будівлі школи по провулку Руставелі, 10. Але пізно ввечері 2 березня, у штаб оборони Харкова був викликаний Людвіг Свобода. А вночі 3 березня чехословацький батальйон був піднятий по бойовій тривозі і в 230 в повному складі направлений на виконання бойового завдання.

Батальйону для оборони доручалася лінія фронту вздовж річки Мжа довжиною більше 10-и кілометрів. Це було дуже важке завдання. У звичайних умовах таку довгу ділянку займала дивізія, за кількістю особового складу, що вдесятеро перевищує чехословацький батальйон.

У ніч з 2-го на 3-е березня йшов сніг і дув сильний вітер. Коли колона вийшла за межі Харкова, почалася справжня зимова завірюха. На світанку завірюха вщухла, небо прояснилося, але намітилося потепління. Вологий сніг відсирів і решту шляху бійці пройшли по мокрому, насиченому водою снігу. Якщо силам противника вдалося б зламати опір захисників Таранівки, то чехословацький батальйон, роз'єднаний на дві колони, змушений був би прийняти зустрічний бій з танками противника при вкрай несприятливих умовах. Необстріляна піхотна частина майже не мала у своєму розпорядженні протитанкових засобів. Гвардійці-Широнінці грудьми закрили шлях танкам і дали можливість чехословацьким воїнам закріпитися на вказаному рубежі.

Вирішено було рубіж оборони створити не по північному березі Мжі, а на околиці села Соколове - на південному, більш високому березі: ворог наступав з півдня. Таким чином, Соколове ставало найбільш важливою ділянкою кордону оборони батальйону. На особисте прохання Отакара Яроша оборона села була доручена його роті. Він одразу ж вислав розвідку, перш за все туди, де гримів бій - у Таранівку. Повернувшись, розвідники Войти Ербана розповіли про героїчну оборону цього села, про подвиг гвардійців-широнінців.

Чехословацький батальйон представляв собою стрілецьку частину і був підрозділом Червоної Армії, був озброєний радянською зброєю, але форма в особового складу була зразка союзних військ. Крім того, і солдати і офіцери взагалі не мали документів. Замість них у боковій кишені був круглий металевий жетон з номером. Це було передбачено для того, щоб у разі захоплення фашистами мертвого тіла загиблого воїна, не стало відомо його ім'я в окупованій німцями Чехословаччині. Інакше, родичів загиблого чекали б концтабір і катівні гестапо.

Крім чехів і словаків в батальйоні було багато закарпатських українців. Всього в батальйоні налічувалося 978 бійців, з яких 193 закарпатських українців. До початку війни Закарпаття належало Угорщині. Тому ті, хто не хотів воювати на боці Гітлера, переходили кордон з боярською Румунією, і переховувалися від мобілізації у горців Південних Карпат - в Трансільванії. Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році, такі біженці ставали громадянами нашої країни. Їх направляли в Бузулук, де вони вливалися в чехословацький батальйон, який формувався. Багато хто з Закарпатців відзначилися в боях, а такі як Василь Дуб, Михайло Лялько, Михайло Пилипчінець, Федір Комар, Михайло Яцків героїчно билися під час оборони села на Мжі.

Близько півночі 7 березня через Соколове пройшли 24 танки, уцілілих з 40-а, бравших участь у боях за Таранівку. Танкова бригада надійшла в розпорядження батальйону. Вже увечері 7 березня по всьому було видно, що завтра буде бій. Чертаж (сержант) Антон Корима, який очолював розвідку, був засланий в район хутора Першотравневе, доповів Ярошу, що німці зосереджують танки і мотопіхоту в районі залізниці Мерефа-Таранівка.

А на ранок, сирий, туманний ранок 8 березня 1943 надпоручик Ярош вже був у своєму командному пункті в церкві. Із заходу було видно незрозумілий рух в районі хутора Першотравневого (Спасів Скит). Близько півдня воно набуло відчутні форми у вигляді німецьких танків в оточенні автоматників. Вони впевнено йшли на Соколово.

Бій почався в 1330. На позиції спочатку пішли 14 танків і близько роти автоматників. Три танки були підбиті, решта повернула назад. Це була лише розвідка боєм, і Ярош не відкривав всі вогневі точки. В 1527 від хутора Гонтарі вирушили 60 танків, підтриманих 20-ма бронетранспортерами. Батареї знову відкрили вогонь. Однак танкам вдалося увірватися в село. Як тільки німці вдерлися в село, наші батареї змушені були припинити вогонь, щоб не бити по своїх. Запеклі бої тривали до вечора. Соколово горіло. Захисники відбивали одну атаку за іншою. Кожну хвилину десь спалахував танк чи бронетранспортер, вражений радянськими гарматами або чехословацькими бронебійниками.

Сили були нерівні, але наші відбивали атаки ворога одну за одною. Уже десятки фашистських танків нерухомо чорніли на білому березневому снігу, розвалена земля і воронки від снарядів і бомб лежали по всьому полю, а воїни стояли на смерть. Але чехи і словаки витримали.

Танки, послані на допомогу захисникам Соколова, не змогли пройти через Мжу. Весняний лід не витримав ваги, і перший же танк провалився під лід і застряг у річці. У таких умовах командування прийняло рішення: першу роту відвести на північний берег. Однак наказ не дійшов до Яроша, телефонний зв'язок було порушено, а зв'язкові загинули в дорозі. І рота продовжувала вести бій без протитанкових засобів.

Близько 7-ї години вечора напруженість бою почала спадати. Проте перестрілки не вщухали до півночі, а окремі постріли до 4-ї ранку. Есесівці в останні хвилини бою зуміли захопити важко поранених воїнів. Рано-вранці на північній околиці села відкрилася страшна картина: захоплені бійці були повішені або прив'язані до стовпів. Перед смертю їм відрізали вуха, носи, виколювали очі. Ворог по-звірячому намагався помститися за те, що не пройшов через рубіж річки Мжі.

Бої на Мжі тривали ще не один день. У ніч з 9 на 10-е березня ходили в атаку на ворога, який захопив Соколово. У ці дні ранньої весни вночі підмерзає, а вранці починає підтавати. По льоду річки, по кісточку в крижаній воді, при світлі повного місяця, бійці сміливо штурмували Соколово, але отримали наказ відступити.

14-го березня в зведеннях Радінформбюро знаменитий диктор Левітан оголосив на всю країну, що «наші війська в результаті важких і кровопролитних боїв 8-12 березня 1943 року на напрямі головного удару німців під Харковом, рубежем оборони на річці Мжа, в районі сіл Соколово і Артюхівка і на підступах до міста Зміїв, зупинили просування ворога ». І після невеликої паузи, приглушеним і стриманим голосом додав: «Втрати наших військ значні».

Значення оборонних боїв в Таранівці і Соколово полягало в тому, що наші солдати і офіцери шляхом героїчного опору і нелюдського напруження сил стримали натиск противника на найкоротшому напрямку до Харкова, зірвали його план з ходу захопити Харків, виграли час, і внаслідок цього дали можливість залишити Харків в порядку відступу.

Ø Національний меморіальний комплекс «Висота маршала І. С.Конєва»

Національний меморіальний комплекс "Висота маршала І. С. Конєва" знаходиться в смт. Солоницівка Дергачівського району Харківської області. Це важливий стратегічний об'єкт 1943 року. Сюди з'їжджаються офіційні особи, гості міста і герої Великої Вітчизняної війни. В історії області - це саме значуще місце. Саме тут, поблизу селищ Гаврилівка і Солоницівка, на висоті 197,3, в серпні 1943 року знаходилися спостережні пункти командувача військ Степового фронту генерал-полковника І. С.Конєва, командувача 53-ї армії генерал-майора І. М. Манагарова та командира 252-ї стрілецької дивізії генерал-майора Г. І. Анісімова. Звідси здійснювалось оперативне керівництво військами у ході запеклих боїв завершального етапу Бєлгородсько-Харківської наступальної операції (3-23 серпня 1943 року). Ввечері, 22 серпня 1943 року, І. С.Конєв віддав наказ арміям Степового фронту про нічний штурм Харкова. До 12 години 23 серпня 1943 року війська 69-ї, 7-ї гвардійської та 53-ї армій остаточно звільнили місто від німецько-фашистських загарбників. Того ж дня столиця СРСР м. Москва салютувала визволителям Харкова 20-ма артилерійськими залпами із 224 гармат, а десять дивізій Степового фронту (15-а, 28-а, 89-а, 93-я гвардійські стрілецькі, 84-а, 116-а, 183-я, 252-а, 299-а, 375-а стрілецькі) наказом Верховного Головнокомандувача удостоєні почесного найменування "Харківських".

У повоєнний період колишнє розташування командного пункту Степового фронту стає місцем проведення масових заходів з нагоди Дня Перемоги. 9 травня 1965 року до 20-ї річниці Перемоги на висоті 197,3 було вперше проведено урочистий мітинг громадськості. В 1968 році свій командний пункт відвідав І. С. Конєв.

У 1980 році за проектом скульптора Д. Сови та архітектора М. Краснолобова на вершині висоти було споруджено обеліск (h - 18,6м) з декоративною стелою (3х2,3м).

Рішенням Харківського облвиконкому від 12.01.1981 року № 13 об'єкту було надано статус пам'ятки історії місцевого значення із внесенням до Державного реєстру пам'яток археології, історії та монументального мистецтва м. Харкова і Харківської області як "Пам'ятного місця командного пункту І. С. Конєва, командувача Степовим фронтом" (смт. Солоницівка, 2 км на північ від селища, на висоті 197,3; охоронний № 000).

У 2003р. на виконання Указу Президента України від 26 березня 2003 року № 000/2003 «Про відзначення 60-річчя Перемоги та пам'ятних подій Великої Вітчизняної війни років» на висоті розпочато реконструкцію з метою створення Меморіального комплексу «Висота маршала І. С. Конєва»

У серпні 2003 року меморіальний комплекс було реконструйовано за проектом заслуженого архітектора України та . У ході робіт на висоті споруджується каплиця Івана-воїна, підпірна стіна з пам'ятними дошками, автостоянка, приміщення для охорони, здійснено реконструкцію обеліска, декоративної стели, головних сходів, під'їзних шляхів і системи освітлення.

У 2004 році з нагоди 60-річчя визволення Харківщини від німецько-фашистських загарбників на базі комплексу проведено урочистості за участі Прем'єр-міністра України .

Рішення про створення музею «Харківщина у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років» було прийнято на XI сесії XXIV скликання Харківської обласної ради від 19 серпня 2003 року – «Про створення музею «Харківщина у Великій Вітчизняній війні 1років» з метою вшанування подвигу українського народу в боротьбі за свободу і незалежність Батьківщини та у відповідності з розпорядженням голови обласної державної адміністрації від 8 травня 2003 року. «Про організацію виконання Указу Президента України від 26 березня 2003 року № 000/2003 «Про відзначення 60-річчя Перемоги та пам'ятних подій Великої Вітчизняної війни 1років» № 000. Відкриття першої черги експозиції музею відбулося 23 серпня 2005 року

На виконання рішення Харківської обласної ради № 000–V від 6 вересня 2007 року Харківський історичний музей було реорганізовано шляхом виділення з його складу музею «Харківщина у Великій Вітчизняній війні років» та створено Обласний комунальний заклад «Меморіальний комплекс «Висота маршала І. С.Конєва».

Рішенням Харківської обласної ради № 000 - V від 6 вересня 2007 року музей «Харківщина у Великій Вітчизняній війні років» було включено до складу об'єктів Обласного комунального закладу «Меморіальний комплекс «Висота маршала І. С. Конєва». Дана реорганізація надала Меморіалу завершеності і стала гідним увічненням пам'яті земляків, які воювали і віддали життя на фронтах Великої Вітчизняної війни, стали жертвами фашистського терору, загинули в роки гітлерівської окупації років.

З метою увічнення безсмертного подвигу народу у Другій світовій війні, враховуючи особливе значення унікальних пам`яток історії Великої Вітчизняної війни років та необхідність їх збереження Указом Президента України від 14 травня 2008 року меморіальному комплексу надано статус національного.

Музей «Харківщина у Великій Вітчизняній війні років» є першим та єдиним в Харківській області музейним закладом, будівля якого споруджена за спеціальним проектом, що відповідає умовам експонування та охорони предметів Музейного фонду України. Втілення сучасних принципів безбар’єрної архітектури дає змогу вільного відвідування музею людьми із спеціальними потребами.

У музеї – десять залів, вісім з яких відведені під постійну експозицію. Перший - розповідає про передвоєнний розвиток Харківщини. У другому - експонати, пов'язані вже безпосередньо з початком війни. У перші ж дні, з області на фронт пішли 154 тисячі харків'ян. На стінах музею - карта збитого німецького льотчика. На ній стратегічні об'єкти Харкова позначені червоним кольором для ударів бомб. Третій зал розповідає про окупацію міста. У перший же день - двадцять другого жовтня сорок першого року, на балконах і ліхтарних стовпах міста повісили 116 чоловік. На стендах є і імена померлих вихованців дитбудинку в Сокольниках. У дітей брали кров для поранених німецьких льотчиків. Під час окупації Харкова німці вивезли все, розповідають історики, аж до трамвайних колій і тролейбусних дротів. Четвертий зал – присвячений трагедії під Харковом 1942 року. Тоді з трьохсот тисяч червоноармійців вижили тільки двадцять дві тисячі чоловік. У п'ятому залі - портрети харків'ян Героїв Радянського Союзу. Всього 234 особи удостоєні цього звання. У шостому залі відтворено командний пункт Івана Конєва та представлена його маршальська форма, яку полководець подарував Харківському музею.

В рамках 2-го етапу Всеукраїнської історико-краєзнавчої акції учнівської молоді “Збережемо пам’ять про подвиг” та згідно з завданнями руху “Моя земля – земля моїх батьків” на Меморіальному комплексі “Висота маршала І. С. Конєва” щорічно проводиться обласний збір юних істориків-краєзнавців “Слобожанські дзвони Перемоги”. В урочистому зборі беруть участь переможці 2-го етапу Всеукраїнської акції “Збережемо пам’ять про подвиг”, кращі пошуковці, члени рад шкільних музеїв.

Ø Дробицький яр

В Україні за роки німецької окупації () загинуло за різними даними від 1,2 до 1,4 млн. євреїв (не менше 70-75% всіх знищених євреїв СРСР). Сьогодні в нашій державі відомі 248 місць масового вбивства євреїв: Бабин Яр у Києві, Янівський табір у Львові, Дробицький Яр поблизу Харкова, Жандармська Балка в Дніпропетровську, табори Бердичева, Житомира, Хорола, Радомишля, Умані...

У кожній єврейській сім'ї в Україні є загиблий в численних ярах та долинах смерті, в гетто і концтаборах. Політика «остаточного вирішення єврейського питання» (ендлезунг) почала реалізовуватися після нападу на СРСР. Це була спроба знищити саме єврейство, причому ліквідація відбувалася на базі расових теорій, що проголошували євреїв «унтерменшн» (недолюдьмі). Їх знищення морально реабілітувати й вважалося благородною справою.

жовтня 1941 року німецькі війська увійшли до Харкова. Вони швидко впоралися з «організацією мирного життя», і вже п'ятого грудня розпочався перепис населення. Євреїв вносили до окремих списків. 14 грудня військовий комендант Харкова видав наказ про переселення усіх «жидів», включаючи грудних дітей, в бараки на східній околиці міста. Майже відразу ж почалися розстріли - приречених партіями по 250-300 чоловік гнали до Травніцької долини. На дітей кулі не витрачали, кидали у котловани живими.

Згадує Олег Казимирович Васюков, який народився в Харкові в родині інженера електромеханічного заводу: «Після безперервних бомбардувань та артилерійських обстрілів гітлерівці вдерлися до Харкова, хоча радянська влада і офіційна пропаганда до останнього дня запевняли, що місто не здадуть ворогові, а будь-які сумніви в цьому - це дії« панікерів »і« диверсантів-провокаторів ». Такі «запевнення» лише дезорієнтували людей. Для єврейського ж населення, яке не встигло евакуюватися і фактично було «здано» на розправу нацистам, це обернулося катастрофою.

14 грудня 1941 в місті розклеїли оголошення, в яких окупаційна влада вимагала, щоб «усі жиди», незалежно від віку, соціального стану, хрещення, в тому числі і сім'ї змішаних шлюбів та їхні діти протягом доби переселилися до покинутих бараки часів будівництва ХТЗ. Того, хто не виконає наказу, чекав розстріл. Так, під загрозою неминучої загибелі, пройшовши в холод у багатотисячному натовпу багатокілометровий шлях по усіяної трупами дорозі, наша сім'я - я, якому щойно виповнилося дев'ять років, мій 14-річний брат Женя, мама, дідусь Герш Аронович, дядя Арон і тітка Броня Ельтермані (батько тоді вже воював на фронті) - опинилися у єврейському гетто.

Після знущань, грабежів, насильства, садистських тортур гітлерівців у концтаборі почалися масові розстріли. Коли смертельні «акції» по тотальному знищенню всіх в'язнів наблизилися і до нашого бараку, з якого есесівці стали насамперед силою витягувати, вириваючи з рук ридаючих матерів, всіх дітей у віці до 10 років, щоб кинути їх у «газенваген» (так ледь не загинув і я), тоді наша родина вирішила втекти, чим би це не закінчилося.

У ніч з 25 на 26 грудня 1941 року під прикриттям (почалася завірюха) ми з мамою і старшим братом, переповзаючи від замету до замету, пролізли під колючим дротом табірної огорожі, яку час від часу обстрілювали з кулеметів, і вирвалися з пекла. Потім настали довгі, тяжкі муки під виглядом біженців, яких було чимало по селах і хуторах Слобожанщини протягом усіх років окупації аж до звільнення в серпні 1943 року.

Як ми дізналися пізніше, на наступний день після нашої втечі в гетто почалися масові розстріли - разом із тисячами в'язнів Дробицького Яру загинули наші рідні. Зараз їх імена записані в мартиролог виданої в 1991 році в Харкові «Книги Дробицького Яру» та у книзі пам'яті Національного інституту Голокосту і героїзму «Яд Вашем» в Єрусалимі».

На початку 1942 року єврейське гетто Харкова (одне із п'ятдесяти, створених окупантами в Україні) припинило своє існування. 15 тисяч євреїв знищили нацисти у Дробицькому Яру. Це друга і зараз вже сумно відома назва Травніцької долини. Там же розстрілювали військовополонених і психічно хворих. Вже в грудні 1943 року - після першого визволення Харкова - розпочався процес над військовими злочинцями, який описали Ілля Еренбург і Олексій Толстой. Тоді з повідомлень Радінформбюро весь світ вперше дізнався про «газенвагени» - машини-душогубки і газ «Циклон-Б».

Після Перемоги, коли було в розпалі «справа кремлівських лікарів» і про євреїв згадувати стало недоречно, трагедія Дробицького Яру почала стиратися з пам'яті. Особливо тих, хто не дуже хотів про неї знати. Однак протягом 60-80-х років чимало громадських організацій проводили дослідницьку роботу. У 1988 році при Харківському відділенні Українського фонду культури Євген Лисенко і Віктор Бойко заснували програму «Дробицький Яр», збирали листи від родичів загиблих і створювали картотеку Голокосту. А в 1991 році оргкомітет прийняв рішення «Про увічнення пам'яті жертв фашизму, похованих у Дробицькому Яру» і оголосив відкритий конкурс проектів меморіального комплексу. Перемогли співавтори О. Лейбфрейд і В. Савенков.

Меморіал будували довго, через брак коштів роботи нерідко припинялися. Проте спочатку цю ініціативу підтримала Всесоюзна рада єврейських громад, потім до будівництва долучилися різні організації: концерн «АВЕК», завод ім. Малишева і авіазавод, «Турбоатом», «Хартрон», підприємці, міжнародна організація «Джойнт», банки міста, що передавали кошти до благодійного фонду «Дробицький Яр». Керував будівництвом С. Іщенко, визнаний урядом Ізраїлю праведником світу.

Вартість будівництва першої черги - близько трьох мільйонів гривень. Це Знак Менора, під'їзна автострада, пам'ятник-монумент і інші об'єкти. Меморіальний комплекс «Дробицький Яр» зараз займає визначне місце в ряді всесвітньо відомих пам'яток, таких, як Хатинь, Варшавське гетто і Бабин Яр.

У грудні 2002 року в Харкові був відкритий меморіал жертвам Голокосту - Дробицький Яр. У церемонії взяли участь посол Ізраїлю в Україні Анна Азарі, яка напередодні відзначила почесним званням «Праведник світу» дванадцять українців, які допомагали євреям під час Другої світової війни. Більшість з них, на жаль, нагороджені посмертно.

Ø Меморіал Слави в Лісопарку

У жовтні 1977 р. біля північної межі міста в Лісопарку відкритий Меморіальний комплекс Слави (тут було знайдено братські могили полеглих у боях за звільнення нашого міста воїнів, партизан, підпільників і мирних жителів). І.Агібалов, ін, Я. І.Рик.

Вхід на Меморіал відкривають дві стели, що символізують початок і кінець війни.

У центрі комплексу височіє велична фігура Батьківщини-Матері, до якої веде викладена гранітними плитами алея. Праворуч чатують три стели. Перша присвячена пам'яті загиблих воїнів (у боях за Харків загинуло 186306 радянських воїнів більше 50 національностей). Дві інші стели увічнюють пам'ять про загиблих у боротьбі з ворогом партизан і підпільників, а також радянських патріотів, чиї імена залишилися невідомими. «У кожному населеному пункті, у кожному будинку ворога чекала смерть», - написано на стелі. На центральній стелі напис: «Герої не вмирають. Вони знаходять безсмертя й назавжди залишаються в пам'яті нашої, у здійсненнях наших, у великих діяннях прийдешніх поколінь. Життям своїм нащадки зобов'язані їм. Тут лежать тисячі радянських воїнів, підпільників, партизанів і мирних жителів, що загинули в боротьбі з фашизмом за волю й щастя нашої Батьківщини. Вічна слава героям!».

Ø Меморіал на горі Кременець (м. Ізюм)

Велика Вітчизняна - це особлива сторінка в історії міста. З жовтня 1941 по травень 1942 через місто проходила лінія фронту, в лютому 1943 року лівобережна частина міста була звільнена, а бої на південних околицях тривали ще кілька місяців. Для тисяч захисників Ізюмська земля стала останнім притулком.

Світлій пам'яті тих, хто воював на Ізюмській землі, присвячений меморіал на горі Кременець. На території меморіалу знаходиться пам'ятник "Скорботна мати" і могила "Невідомого солдата". На центральній алеї, яка веде до меморіалу, встановлена військова техніка періоду Великої Вітчизняної війни. Вінцем меморіалу є майдан Пам'яті.

У 1985 році, до 40-річчя Великої Перемоги, на горі Крем'янець був споруджений Меморіальний комплекс. Створений за ініціативи міської Ради ветеранів Великої Вітчизняної війни і побудований за проектом відомих архітекторів іна і , Меморіал займає площу 7,5 га. Вражає монументальність комплексу і його скульптурних композицій, його видно практично з будь-якої точки міста. Меморіал став тим місцем, куди щорічно 9-го Травня від Центральної площі стікається потік людей із запаленими смолоскипами та біля Вічного вогню завершується салютом один з найбільш урочистих свят - День Перемоги. Проведення в травні факельної ходи - одна з багаторічних традицій міста.