Подвиг ваш безсмертний

Подвиг ваш безсмертний

Пішли на фронт не на роки – на вік

У кого син, а в кого чоловік.

Чийогось батька, а чийогось брата

І досі не діждалась отча хата....

М. Негода

Віки стають все важчими, очі повні сліз, здається, що це одна з хвилюючих хвилин твого життя, коли усвідомлюєш всю істину щастя за допомогою одного лише погляду. І цей погляд звернений на один із експонатів музею бойової слави імені Ігоря Кубанова – картину, на якій зображені молоді, які ще зовсім не пізнали життя, але вже досить сильні і тілом і духом, радянські солдати в бою. В очах героїв можна побачити невимовну тугу, але ворог цього не бачив ніколи. І ти розумієш, що щастя – це мир, як у всьому світі, так і у твоїй маленькій родині, це любов до людей, до першого весняного листочка, до свого рідного дому, до життя...

Влітку 1941 року Україна прийняла підступний удар фашистської Німеччини. Мільйонами смертей всього живого війна двічі прокотилась Україною, спершу із заходу на схід та у зворотньому напрямку. Весь період Великої Вітчизняної війни тривав 1418 діб; 3,5 мільйони солдат і офіцерів полягли в боях за звільнення рідної землі.

Страшно... страшно навіть уявити хоча б один день кривавої війни, яка відбувалася не десь там, а саме на землі по якій ми зараз ходимо, де побудовані наші будинки, де ростуть наші діти, які навіть не здогадуються, яке безтурботне їхнє життя, адже вони живуть у мирний час.

На захист Батьківщини під час війни разом із дорослими взялися до зброї і діти. Коли ти дивишся в музеї бойової слави на фотокартки зморених та брудних юнаків і дівчат, в уяві стань біля них, поглянь їм в очі, не дивися, що якість фото не дозволяє тобі побачити їхній погляд, - адже це лише образ. А яка суть закладена в ньому! Можливо, вони усміхаються, і ти подумаєш: «Не так було і важко, як розповідають!», та все ж хоч на долю секунди уяви себе тим хлопчиком, який ледве тримається на ногах від утоми та розпачу і так мило усміхається тобі з фотографії. Він шепоче тобі: «Я залишився зовсім один на світі, але я не боюсь очей смерті, бо вже бачив їх не раз».

«Дорогі батьки! Пишу вам останню свою записку. Помилування не чекаю... на слідстві я тримався спокійно... Протягом чотирьох з половиною годин били тричі. Били гумою, грабовою палицею, залізною палицею по жилах. Після цього я погано чую. Ті, хто був у моїй групі, зараз на волі. Ніякі тортури не примусили назвати їхні прізвища. Я не боюся смерті, помру, як належить патріоту Батьківщини. Перемога буде за нами. Яша» - це передсмертна записка юного одеського підпільника Яші Гордієнка. Він був закатований фашистами у 1942 році. Я перечитувала цей лист знову і знову, незважаючи на те, що мені від цього було дуже важко на серці. І сотні очей перечитували цей лист, що потряс душу, десятки разів, і сотні думок молилися за покійного автора цієї записки, і кожен в думках дякував Богу за сьогоднішній мир.

На фоні листа підпільника Яші до своїх рідних твоє життя здається щасливим, і ти вже зовсім забув про ту неприємність, яка зіпсувала тобі зранку настрій і через що ти накричав на друга. Навпаки, ти думаєш швидше вибачитися перед другом, а з твоїх повсякденних думок ураз вилетіли пусті проблеми, жорстокі помисли. Це не магія, як думаєш ти, а простий лист непростого героя, який віддав заради нас найцінніше –своє життя. Таких листів мільйони по всьому колишньому СРСР, та саме один змінив тебе.

Страждання не були марними, адже дев'ятого травня 1945 року ми перемогли. На жаль, для України ця перемога здобута дорогою ціною – до десяти мільйонів людських життів, колосальні суми економічних утрат. Україна дала армії і флоту понад сім мільйонів воїнів, кожен другий з яких поліг на фронтах, а кожен другий з тих, хто залишився живим, повернувся додому інвалідом.

Саме про це намагається доповісти нам старенький ветеран в День Перемоги. Оповідання, вірші, давні та сучасні пісні, фільми на воєнну тематику - усе розповідає про тяжкі втрати, про страшне горе, про відлуння війни. Тому знай, що в музеї бойової слави живе душа кожного, кого торкнулася війна: і героя-воїна, який загинув на полі бою, і маленької дівчинки, яка бачила не одну смерть.

У моїй школі працює музей бойової слави імені Ігоря Кубанова - випускника нашої школи. Він загинув під час війни в Афганістані. Отже, навіть у мирний час війна не минула нас. Скільки ж молодих хлопців віддали життя ні за що. На чужій землі говорили вони останні слова, чужим повітрям дихали перед смертю, навіть чужий ворог позбавив їх життя.

Це було не так давно, але чомусь ми зовсім не бережемо пам'ять про таких людей. Можливо, тому що для країни ці події пройшли безслідно. Але хіба ж можна сказати, що не торкнулася чужа війна української матері, в якої забрали єдиного сина, а віддали вже в цинковій домовині, не торкнулася молодої дівчини, в якої забрано коханого, а вона залишилася з маленькою дитиною?

Кожного зачепила ця війна… Тому, коли я дивлюся на фотографії Ігоря Кубанова, він ніби розповідає мені не тільки про своє коротке життя, але й про долю всіх тих, хто не повернувся з Афганістану, про їхніх рідних, які назавжди втратили сина, батька, друга, брата.

І ось після відвідин музею ти нарешті зрозумів, до чого закликали тебе всі фотографії, картини, воєнні раритети та листи. Просили вони, щоб ми ніколи не провокували долю – не допускали війни. Поглянь на спокійне голубе небо й сповна насолодися його тишею.