Соціальна обумовленість проявів фізичного насильства дітьми до 18 років (стр. 1 )

Соціальна обумовленість проявів фізичного насильства дітьми до 18 років

ДВНЗ "Ужгородський національний університет".

Орос Олександра Богданівна

УДК 316.624:364.63-053.2

СОЦІАЛЬНА ОБУМОВЛЕНІСТЬ ПРОЯВІВ ФІЗИЧНОГО НАСИЛЬСТВА ДІТЬМИ ДО 18 РОКІВ

22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Київ – 2013

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі соціології та соціальної роботи ДВНЗ "Ужгородський національний університет".

Науковий керівник:

кандидат філософських наук, доцент

Пелін Олександр Володимирович,

ДВНЗ "Ужгородський національний університет",

доцент кафедри соціології та соціальної роботи.

.

Офіційні опоненти:

Актуальність дослідження. Яким буде наше майбутнє і майбутнє наших дітей, залежить від здатності суспільства максимально забезпечити права дітей, які потерпають від насильства. Дитяче насильство є гострою соціальною проблемою, яка вивчається однобічно, переважно у аспекті застосування фізичного насильства по відношенню до дітей. Статистика правопорушень впевнено доводить необхідність не тільки захисту прав дітей але й роботу по профілактиці злочинного поводження з їх боку. Так, за даними моніторингу стану злочинності серед дітей Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, за 6 місяців 2011 року дітьми до 18 років скоєно 11781 адміністративне правопорушення і 4551 злочини. За той же період часу загальна чисельність дітей, які самі потерпіли від тих чи інших злочинів, склала 3962 особи. За даними Міністерства внутрішніх справ, тільки за І півріччя 2011 року ними скоєно 9408 злочинів, з них 27 умисних убивств, 946 розбоїв і пограбувань, 6630 крадіжок, а також згвалтування, шахрайства, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень тощо. За цей період до суду з обвинувачувальними висновками спрямовано 5982 кримінальні справи стосовно 6382 обвинувачених [[1]].

Загалом кожний третій злочин в Україні здійснюється дітьми до 18 років. Станом на 1 січня 2011 року 1432 дитини до 18 років відбували покарання, пов’язані з позбавленням волі. При цьому кожна друга дитина вже раніше притягувалася до кримінальної відповідальності, а кожен четвертий притягнутий до засудження не навчався й не працював. Тобто 80% дітей, які відбувають покарання, пов’язані з позбавленням волі, раніше перебували в так званій групі ризику. За даними МВС, чималу частину злочинів здійснюють діти-сироти, діти, які позбавлені батьківського піклування або виховуються в неблагополучних сім’ях. Скоєння злочинів цими дітьми є доволі прогнозованим явищем, тому викликає занепокоєння рівень профілактичної роботи з дітьми, який може бути суттєво покращеним.

У Генпрокуратурі засвідчують зростання злочинності серед неповнолітніх [[2]]. Найбільш суттєве зростання злочинності серед неповнолітніх було відмічено у Закарпатті. За підсумками 1 кварталу 2012 року спостерігається тенденція до зростання злочинності серед неповнолітніх (+11,3%). Підлітками вчинено на 20,5% більше тяжких та особливо тяжких злочинів. "Майже кожен третій неповнолітній, який вчинив протиправні дії, з числа учнівської молоді. Ще гірша ситуація з учнями професійно-технічних закладів, якими вчинено у 3 рази більше злочинів ніж у минулому році. Разом з тим, на 16,6% зменшилась кількість підлітків, які вчинили злочини в стані алкогольного сп'яніння та майже у два рази – рецидивна підліткова злочинність" [[3]].

Дослідженню проявів фізичного насильства з боку дітей приділяється недостатньо уваги в силу його латентності. Статистичні дані про дітей, які перебувають на обліку в підрозділах КМСД МВС України відображають тільки частину загальної чисельності дітей, які схильні до фізичного насильства. Прояви фізичного насильства між дітьми-однолітками найчастіше ідентифікуються або маскуються як фізичні змагання, виправдовуються особливостями психофізіологічного розвитку дітей, провокуються поблажливим ставленням до них дорослих. Дослідження латентних за змістом проявів насильства дітьми вимагає нових підходів.

Найбільш поширеним аспектом у дослідженні насильства залишається дослідження злочинного насильства. Це зрозуміло з боку практичного застосування результатів дослідження у правоохоронній діяльності та з боку вдосконалення кримінального законодавства. Проте, дослідження насильства виключно з кримінально-правової точки зору не може однозначно диференціювати агресивний напад і злочинне насильство, соціальний примус та символічне насильство, що має виключно знакову природу. Отже, дослідження насильства як цілісного соціокультурного феномену потребує залучення соціологів, психологів, філософів та представників інших наук, що дозволяють вивчати цей феномен у різних аспектах. У свою чергу, дослідження соціальної обумовленості насильства ставить під сумнів традиційну для суспільних наук методологію дослідження насильства з позиції теорії девіантного поводження. Інтегроване вивчення насильства створює об’єкт дослідження комплексної науки про насильство - віолентології (або вайоленсології від лат. violence - насильство). Предметом комплексного дослідження мають бути конкретні прояви насильства, що кваліфіковані за видами заподіяної шкоди (фізичне, психічне і ін.); за формами дії (ритуальне, злочинне, політичне, символічне та ін.); за суб'єктами взаємодії (міжособове, групове, міжнародне та ін.).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов’язана з науково-дослідною роботою кафедри соціології соціальної роботи ДВНЗ "Ужгородський національний університет" " Дисерта­ційна робота висвітлює результати наукових досліджень, що отримані автором у процесі виконання комплексного наукового проекту Ужгородського національного університету та кафедри соціології і соціальної роботи факультету суспільних наук «Закарпаття в системі соціальних трансформацій України» (державний реєстраційний номер 0110U000768), у яких дисертант брав участь як виконавець. Участь здобувача у виконанні зазначених робіт полягала у розробці інструментарію, аналізі отриманої інформації, розробці пропозицій та рекомендацій при підготовці аналітичних звітів.

Мета і завдання дослідження. Мета - визначити соціальну обумовленість проявів фізичного насильства дітьми до 18 років з перспективою вдосконалення недирективного підходу до профілактичної роботи з дітьми, що схильні до проявів фізичного насильства. Відповідно до поставлених цілей були визначені наступні завдання:

1) з’ясувати теоретико-методологічні основи поняття фізичного насильства.

2) визначити розбіжності трактування фізичного насильства у різних підходах дослідження цього феномену.

3) визначити місце соціальних факторів у структурі мотивації дітей, які схильні до проявів фізичного насильства.

4) на основі авторського емпіричного дослідження визначити соціально-демографічні характеристики дітей, які схильні до фізичного насильства.

5) встановити особливості системи обліку дітей у системі КМСД МВС та його безпосередні та опосередковані наслідки недосконалості ідентифікації проявів фізичного насильства дітьми.

6) запропонувати напрямки профілактичної роботи з дітьми, що схильні до проявів фізичного насильства, що орієнтовані не на систему покарання, а методи пробації.

Об'єкт дослідження - соціальна обумовленість проявів фізичного насильства дітьми до 18 років.

Предмет дослідження - трансформація соціальної обумовленості проявів фізичного насильства дітьми до 18 років.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є системно-структурний підхід до вивчення соціального механізму, що сприяє відтворенню проявів фізичного насильства дітьми по відношенню до інших. Робота виконана в стилі соціального дослідження з використанням методів: компаративного, статистичного та конкретно-соціологічного. Теоретичною основою дослідження стала наукова праця вітчизняних і зарубіжних авторів в області теорії соціального порядку і соціальної дезорганізації (О. Конт, Е. Дюркгейм, В. Парето, Г. Моска та ін.), онтологія соціальних порядків і насильства (Дуглас С. Норт, Беррі Р. Вейнґаст), соцієтального підходу (Т. Парсонс, Е. Афонін), аналіз насильницьких дій, що знаходимо у роботах Ю. Антоняна, Дж. Норріса, В. Пилипенко, І. Рущенка, В. Савчука, Ю. Свіріна, єва та ін. Методологічною основою компаративного дослідження стала типологія насильства, що запропонована Й. Гальтунгом. Особливу роль у дослідженні зіграла модель соціального опрацювання Кріка і Додже, що пояснює схильність до агресивної поведінки дефіцитом соціальних компетенцій та проблеми переробки інформації.

Емпіричну базу дослідження складають матеріали авторських досліджень:

1. Анкетування (N=363) на основі випадкової багатощаблевої гніздової вибірки, суцільного на останньому етапі, учнів 9-11 класів в містах Ужгород, Мукачево; в селах Білки Іршавського району, Нанково Хустського району, Червоне Мукачівського району методом суцільного опитування. Проведено у квітні 2008 року.

2. Глибинне інтев'ю (N=21) дітей, які перебувають під вартою в Ужгородському відділенні МВС України. Проведені у квітні 2010 року.

3. Аналіз неструктурованої інформації (N=97) коментарів до публікації в ЗМІ про випадок фізичного насильства 13 річного мешканця села Новичі Шепетівського району на Хмельниччині. Проведено у квітні 2012.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у розробці нової моделі дослідження соціальної обумовленості проявів фізичного насильства дітьми з виділенням об'єктивних і суб'єктивних аспектів. Головні характеристики цієї моделі містяться у наступних наукових положеннях:

вперше:

– застосовано підхід, згідно якого фізичне насильство розглядається як продукт конструктивної напруженості соціальних порядків закритого типу, домінування особових відносин та перебільшення значущості індивідуальної ідентичності;

– запропоновано соціальну технологію профілактики проявів фізичного насильства дітьми, що спирається на збалансоване співвідношення у дітей об’єктивних та суб’єктивних моделей сприйняття сьогодення і майбутнього, позбавленого інверсії міжособових відносин та репресивного втручання у їх життя директивних методів прийняття рішення.

набуло подальшого розвитку:

- розуміння теорії розвитку суспільства в контексті бінарних опозицій "порядку" і "прогресу", "порядку" і "відхиленням", "порядку" і "насильства";

- поняття онтології фізичного насильства, яке необхідне досліднику для запобігання «пастки ідеології» та сприйняття фізичного насильства іманентним моралі та праву ;

- розмежування соціологічного і кримінологічного підходів у дослідженні феномену фізичного насильства ;

- зміст соціальних умов фізичного насильства визначається через соціальний конструкт сучасних подій і традиційних установок суспільства;

удосконалено:

– понятійно-категоріальний апарат дослідження феномену фізичного насильства з авторським переозначенням понять «фізичне насильство», «справедливість», «епістемологія доброчинності», «ареатічний поворот», «соціальний конструкт», «недирективні методи посередництва» та ін. Фізичне насильство тлумачиться як неприйнятна форма суб’єктно-об’єктних комунікацій, в яких жертва сприймається дітьми в якості об’єкту фізичних маніпуляцій, як неприйнятний засіб долання дітьми перешкод у фізичному просторі;

– ідентифікацію фізичного насильства через поняття мети, мотиву і наслідку події, уявлення значення тілесного і розумового, справедливого і несправедливого у природі фізичного насильства;

– класифікацію соціальних детермінант фізичного насильства на основі виділення онтологічних та ідеологічних чинників, що впливають на специфіку проявів фізичного насильства у різних соціокультурних умовах.

Практичне значення одержаних результатів. Одержані результати дозволять уточнити понятійний апарат соціології девіантної поведінки, соціології освіти, більш конкретно враховувати діалектику зовнішніх та внутрішніх факторів, що сприяють вчиненню насильства. Матеріали дисертації можуть бути використані як теоретична база для розробки урядових програм, законодавчих актів щодо створення належних соціальних умов для попередження і подолання фізичного насильства. Матеріали дослідження дозволять удосконалити викладання таких курсів як «Соціологія девіантної поведінки», «Соціологія освіти», «Соціологія виховання», «Соціологія молоді», «Соціологія права», «Вайолентологія» і сприятимуть створенню спеціальних міждисциплінарних курсів (наприклад, «Соціологія насильства» і «Медіація»).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійно виконаною науковою роботою автора. Наукові результати і висновки, що містяться в дисертації, отримані автором особисто, опубліковані без співавторів.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Основні результати дисертаційної роботи пройшли апробацію та знайшли відображення у виступах і повідомленнях на семи міжнародних, всеукраїнських та регіональних конференціях і семінарах: І Конгрес Соціологічної асоціації України "Соціологія в ситуації соціальних невизначенностей" від 15-17 жовтня 2009 р. на базі Харківського національного університету ім. іна. Доповідь : "Вплив соціального статусу батьків на застосування неповнолітніми фізичної сили проти інших"; Міжнародна науково-практична конференції "Україна: шляхи формування державно-національної цілісності суспільства та утвердження духовної основи української цивілізації" від 22 жовтня 2010 року, «Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія – Карпатський університет імені Августина Волошина». Доповідь: "Агресія неповнолітніх, що схильні до фізичного насилля" ; VIII Міжнародна науково-практична конференція «Молодіжна політика: проблеми та перспективи» відтравня 2011 року в Дрогобицькому державному педагогічному університеті імені Івана Франка. Доповідь : "Особливості обліку неповнолітніх, які схильні до девіантної поведінки"; V Львівський соціологічний форум «Сучасне українське суспільство: рух вперед чи повернення назад?” від 27 травня 2011 року. Соціологічна асоціація України. Львівське обласне відділення САУ. Львівський національний університет імені Івана Франка Кафедра історії та теорії соціології. Доповідь : "Поняття насильства в класичних та сучасних парадигмах соціології"; V Международная научная конференция Одесские чтения по социальным наукам «Соціокультурна та політична інтеграція: локальний, регіональний і глобальний виміри» від 7-8 жовтня 2011 року. Доповідь: «Самовизначення неповнолітніми мотивації проявів фізичного насильства у власному середовищі»; Науково-практична конференція "Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний та юридичний аспекти" від 7 квітня 2012 року. Харківський національний університет внутрішніх справ. Доповідь : "Онтологія і феноменологія проявів фізичного насильства дітьми до 18 років". IV Всеукраїнська науково-практична конференція "Девіантна поведінка: соціологічний, психологічний та юридичний аспекти" від 6 квітня 2013 року. Харківський національний університет внутрішніх справ. Доповідь : "Соціальні порядки і насильство".

Публікації. Основні положення і результати дисертаційної роботи викладено в 16 наукових публікаціях, 5 з яких опубліковано у вітчизняних та закордонних спеціалізованих виданнях із соціології, що входять до переліку наукових фахових видань з соціологічних наук:

Структура та обсяг дисертації. Структура та обсяг дисертаційної роботи зумовлені метою і основними завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (в кожному по 2 підрозділи та короткі висновки після кожного розділу), загальних висновків, списку використаних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 234 сторінок, з яких 160 сторінок основного тексту. Робота містить 18 таблиць. Список використаних джерел складає 167 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито зв'язок роботи з науково-дослідними темами, сформульовано мету і завдання дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, подано відомості про їхню апробацію та наукові публікації автора.

Перший розділ - "Теоретико-методологічні основи дослідження насильства" - має теоретико-методологічний характер. У ньому розкрито зміст, взаємозв’язки та взаємообумовленість основних понять і категорій дисертації: "насильство", "соціальне насильство", "фізичне насильство", "соціальний порядок", "соціальне відхилення", "епістемологія доброчинності", "ареатічний поворот", "соціальний конструкт", "недирективні методи посередництва", що дозволило сформувати концептуальну модель дослідження соціальної детермінації проявів насильства дітьми в сучасному українському суспільстві.

Теоретичне обґрунтування дослідження базується на опрацюванні наукових досліджень вітчизняних та зарубіжних фахівців, які з питань соціального порядку, соціальних відхилень, соціального та фізичного насильства поділилися на декілька груп. До першої групи належать дослідники насильства на теоретико-методологічному рівні, а саме О. Конт, Ч. Спенсер, Е. Дюркгейм, Ф. Тьоніс, В. Вундт, В. Зомбарт, М. Вебер, Г. Зімель, Г. Тард, та інші представники класичної соціології. Другу групу дослідників складають представники емпіричного підходу: А. Кетлє А. Геррі, А. Паран-Дюшатле, М. Сміт, Є. Тарновський, М. Гернет, К. Герман, А. Анучін, В. Міхневич, Н. Карєєв, Е. Феррі, Ф. фон Лист, Д. Дріль, А. Кістяківський, І. Фойницький, М. Духовський, М. Чубинський, С.. Гогель, А.. Жижиленко, Х.. Чарихов, Т. Знанецький, Р. Парк, Ф. Трашер, К. Тіббетс, Е. Сазерленд та інші.

Насильство, як фундаментальний соціальний феномен, потрібно розглядати в широкому і вузькому сенсі. Насильство у широкому сенсі - це один із способів задоволення потреб. Воно відбувається на макрорівні, як цілком легітимний та інституціализований примус або протизаконне військове загарбництво. Насильство на мезорівні припускає як різного роду види спровокованого колективного самозахисту, так і невиправданні конфлікти між окремими соціальними групами і спільнотами. В основі такого насильства лежить прагнення певної частини людей до домінування і панування над іншими, а також боротьба за життєві ресурси, в тому числі за владу. Насильство на мікрорівні проявляється у формі свідомого впливу на особу поза її волею та бажання, що призводить до обмеження чи втрати нею можливостей для власного розвитку.

У вузькому значенні, насильство – це завдання особі будь якої шкоди. Насильство у вузькому сенсі - це, перш за все, заподіяння особі прямої фізичної шкоди. Заподіяння психічного, економічного або морального ущербу має бути пов'язано з примусом, який обмежує волю іншої особи, позбавляє її свободи пересування. В силу того, що насильство завжди несе порушення здоров’я або загрозу його порушення, воно проявляється в якості соціально небезпечного явища. Але значні розбіжності між широким і вузьким сенсами розуміння насильства вимагають певних засобів їх інтеграції.

В протосоціологічний період соціальний порядок і насильство розглядалися наслідком долання природної нерівності. Відома Піфагорова акусма наголошувала право постраждалого від насильства на симетричну відповідь (таліон). Проте, антична соціальна наука не змогла пояснити природу насильства, виходячи з природної нерівності людей. Своєрідним «каменем спотикання» стало поняття справедливості. За думкою Арістотеля, справедливим можна вважати як «благовоління до людей» так і «панування сильнішого». Спроби об’єктивного аналізу реальних фактів виявляли ідеологічну навантаженість та деонтологізацію насильства.

Принципове нове бачення природи насильства формується лише у ХVIII столітті. На зміну установкам прихильників абсолютизму приходить декларація про інтелектуальну і фізичну рівність людей. Томас Гоббс декларує у своєму «Левіофані» природну рівність людей, фізична сила та міцність тіла не визнається об’єктивним змістом фізичного насильства, а психічна та інтелектуальна сила визнається такою, що може успішно нейтралізувати будь які фізичні переваги людини. Проголосивши соціальну рівність, дослідники Нового часу заклали підвалини новому соціальному порядку, який був заснований не на соціальних статусах і привілеях, а на особистих здібностях і договорі. Потреба в легітимному насильстві була підірвана, але не прибрана остаточно.

Проголошуючи справедливість всього лише обов’язком виконання укладених договорів, науковці і правознавці Нового часу зробили дуже важливий крок на шляху до деонтологізації права. Тенденції до деонтологізації (грец. deontos — належне і logos — вчення) позбавляють правові явища об'єктивного статусу. Прибічники деонтологічно-суб’єктивістського підходу (Г. Грійенз, Дж. Фінніс, Дж. Байль, В. Мєй, П. Лі) відмовляються від пошуків метафізичних, або онтологічних основ насильства, критерій же істинності положень в нормативній етиці і політичній теорії вони убачають в їх самоочевидності.

Засновники класичної соціології поклали в основу теорії суспільства бінарну опозицію "порядок" – "прогрес", яка, за гіпотезою І. П.Рущенко, стала дискримінаційною по відношенню до іншої бінарної опозиції, "порядок" – "відхилення (порушення)". Таким чином, "Конт і його послідовники для теоретичної соціології обрали домінуючою темою соціальний порядок, а Кетлє для емпіричної соціології – соціальні відхилення". Завдяки цьому, спеціальні галузі соціології розпочали розвиватися у двох паралельних напрямках: дослідженні нормативної діяльності, що утворює соціальний порядок, і асоціальної - що є відхиленням від норми. При цьому, дослідження соціальних відхилень отримали більш низький статус у порівнянні з дослідженнями соціального порядку.

Подальший розвиток соціології виявив потребу у відмові від усіх форм органіцизму, універсалізму і тоталітаризму, які були притаманні класичній соціології. Руйнування універсалістської стратегії дослідження не є неминучим переходом до "спонтанних порядків", їх соціальної диверсифікації, трансгресії та, навіть, "вибуху порядків" (Ф. Хайєк). Відмова від домінування упорядкованих соціальних процесів і технології на користь неупорядкованих і спонтанних порядків не означає непереборність процесу елімінації раціональності. Перевага "спонтанних порядків" над свідомими не означає повну перемогу афектів і насильства над упорядкованими соціальними процесами. Але доведення цього потребує визначення соціальних механізмів, здатних пояснити природу високої динамічності, трансгресії, складності та стохастичності сучасних соціальних порядків.

Механізмом, здатним пояснити трансгресію сучасних соціальних порядків, стала концепція дослідницької групи Стенфордського університету під керівництвом Дугласа С. Норта. За думкою американських дослідників, дійсною альтернативою насильству є соціальні порядки відкритого доступу, які виникли під час другої соціальної революції. На відміну від порядків першого типу, особисті стосунки для них є менш значимими. Для соціальних порядків другого типу більш характерні безособові стосунки між громадянами, які можливі завдяки морфології великих громад. Індивідуальна ідентичність громадян нівелюється тільки в умовах великих урбанізованих спільнот сучасного міста. Саме в умовах урбанізованого міста потреба в індивідуальній ідентичності партнерів зменшується за рахунок зростання значення розподілу праці та трансформації механічної солідарності у гармонійну. Важливим індикатором у порядках відкритого доступу стає можливість формувати організації, які користуються підтримкою більш широкого суспільства. зменшується потреба в примусових формах інтеграції.

Безпосереднім індикатором насильства є обмеження конкурентів у боротьбі за ресурси. Легітимним механізмом обмеження є соціальні статуси. Процес легітимації вимагає процедур колективної та індивідуальної ідентифікації. Соціальні порядки відкритого доступу здатні підтримувати безособові відносини у великому масштабі завдяки своїй здатності підтримувати безособові, постійно існуючі організації як всередині інститутів держави, так і в більш широкому суспільстві. Безособовість фундаментально змінює природу конкуренції. Безособові ринки і безособовий обмін - це не просто теоретичний ідеал економічної науки; вони є особливістю товариств відкритого доступу. Дуже важливо, що в суспільствах відкритого типу безособовий обмін може існувати завдяки колективним ідентичностям постійно існуючих організацій, а не особистим ідентичностям членів організації. Саме такі безособові відносини відкривають суспільству нові можливості. Рівень насильства в соціальних порядках відкритого доступу значно менше за рахунок зменшення " війн ідентичностей", яка є найбільш гострою в невеликих населених пунктах. Верхня межа розміру спільнот, де спостерігаються проблеми управління насильством, дорівнює 500 особам. Незважаючи на неоднозначність фактів, існує припущення, згідно якого невеликі спільноти страждають від більш високого рівня насильства, ніж великі. Було зроблено припущення, що в сучасному суспільстві рівень насильства в сільській місцевості вище ніж в містах.

Повторення випадків насильства створює явище "пульсації насильства". Існування сучасного суспільства на різних рівнях відкритості створює явище "пульсації соціальних порядків". Насильство, як і соціальні порядки не є альтернативою прогресу, вони є проявом циклічних рухів у вигляді пульсації. Насильство, як і соціальні порядки описуються в рамках моделей бінарних опозицій, вони продукти інверсії та антімедіації. Сила насильства не постійна і залежить від можливості долання інверсії соціальних порядків за рахунок посередництва і медіаційної логіки. Таким чином, насильство - це результат неможливості діалогу, неможливості безособового сприйняття ситуації та перспектив її вирішення.

Дослідницькі підходи до феномена насильства відрізняються значною предметною різноманітністю. Насильство має бути об'єктом комплексного міждисциплінарного дослідження, яке інтегрує філософські, юридичні соціологічні, психологічні та медичні підходи до аналізу цього феномену. Міждисциплінарні дослідження насильства концентрують увагу як на об'єктивній природі насильства, так й на його суб'єктивних проявах, а консеквентні підходи закономірно доповнюються деонтологічними напрямками дослідження насильства.

Важливим недоліком поняття фізичного насильства є дистанціюювання процесів пояснення і його розуміння як суспільного феномену. Фізичне насильство і злочинність в цілому реалізуються не в рамках онтологічного, а виключно в рамках аксіологічного підходу. Це виключає або зменшує вартість когнітивних стратегій, а соціальний феномен фізичного насильства оцінюється суто в контексті мовної реальності. У свою чергу, це невиправдано трансформує проблему дослідження проявів фізичного насильства в проблему інтерпретації понять та оцінок їх шкоди.

Процес деонтологізації проявів фізичного насильства, відбувається завдяки пріоритету правознавчої парадигма над соціальною, телеологічного аналізу над причинним. Головним питанням аналізу проявів фізичного насильства стає відповідь не на питання: «Чому відбулося фізичне насильство?», - а на питання: «Чи є у цьому склад злочину?» Це невиправдано звужує контекст аналізу фізичного насильства як соціального феномену.

Продуктивною спробою долання крайнощів метафізично-об’єктивістського та деонтологічно-суб’єктивістського підходів став «аретічний поворот» епістемології або «епістемологія доброчесності». Аретічний підхід допомагає долати обмеженості консеквенційних та деонтологічних напрямків дослідження, перемикає увагу з наслідків вчинків, а також з принципів, норм і правил на цілісний характер людини.

Справжньою онтологією фізичного насильства треба вважати боротьбу між горизонтально тягловим часом і вертикальними структурами. Соціальна ієрархія, яка була головним засобом приборкання фундаментального протиріччя між поколіннями в архаїчних суспільствах, транслюється на сучасні соціальні порядки. Впорядкування горизонтальних процесів, що відбуваються у часі, було здійснено за допомогою їх проекції у вертикальній площині, жорсткої ієрархії батьків і дітей.