Захарченко врегулювання близькосхідного конфлікту “Дорожня карта” та перспективи його реалізації / Близький Схід: міжнародна безпека, регіональні відносини та перспективи для України: Монографія. Відп. редактор . – К.: ПЦ “Фоліант”, 2008. - С. 208-220

ївна

кандидат політичних наук

провідний науковий співробітник

Одеського філіалу Національного

інституту стратегічних досліджень

План врегулювання близькосхідного конфлікту “Дорожня карта” та перспективи його реалізації

«Дорожня карта із встановлення миру на Близькому Сході», підготовлена четвіркою міжнародних посередників у складі ООН, ЄС, Росії й США й офіційно опублікована 1 травня 2003 р., являє собою триетапний план остаточного й повномасштабного врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту до 2005 року шляхом створення незалежної демократичної й життєздатної палестинської держав на основі формули «мир в обмін та території» й резолюцій РБ ООН № 000, № 000 і № 000. Скоректований відповідно до виправлень ізраїльської й палестинської сторін і схвалений ними, цей проект був затверджений спеціальною резолюцією Ради Безпеки ООН 19 листопада 2003 року і є на сьогоднішній день єдиним легітимним планом врегулювання близькосхідного конфлікту.

На першому етапі «Дорожньої карти» передбачалося покласти кінець терору й насильству, нормалізувати умови життя палестинців, поліпшити гуманітарну ситуацію на палестинських територіях і відновити палестинські структури влади. На цьому етапі палестинці повинні були «негайно і без жодних умов» припинити акти насильства. Другий етап мирного плану був пов'язаний зі створенням незалежної палестинської держави з «тимчасовими кордонами й атрибутами суверенітету як проміжну станцію на шляху до постійного врегулювання». Стимулюючи цей процес, США, Росія, ЄС і ООН зобов'язалися скликати міжнародну конференцію з відновлення палестинської економіки. Нарешті, на останньому, третьому етапі передбачалося досягнення угоди про постійний статус і закінчення палестинсько-ізраїльського конфлікту. У рамках цього етапу передбачалося скликання другої міжнародної конференції, яка «мала б розпочати переговорний процес, спрямований на досягнення в 2005 р. угоди про остаточний статус, включаючи питання про кордони, статус Єрусалима, палестинських біженців і ізраїльських поселень, а також якнайшвидше досягнення всеосяжного врегулювання з Ліваном і Сирією» [1].

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Хоча план був формально прийнятий як ізраїльською, так і палестинською сторонами, вже в момент його проголошення багато аналітиків встигли розцінити його як «нездійсненний». Важливим змістовним аргументом проти «Дорожньої карти» всередині Ізраїлю стало посилання на те, що цей план стане черговою поступкою арабам, які на будь-які поступки реагують ескалацією агресії. В якості доказу приводився негативний «досвід мирного процесу Осло», коли, віддавши арабам Газу, Іудею і Самарію, Ізраїль одержав у відповідь серію терактів, а також відхід Ізраїлю з території Південного Лівану, який також не призвів до стабілізації ситуації у цьому районі.

Не відмовляючись цілком від «Дорожньої карти», але, у той же час, оголосивши про відсутність палестинського партнера, із яким можна вести конструктивні переговори із врегулювання конфлікту, у 2005 р. прем'єр-міністр Ізраїлю А. Шарон приступив до реалізації плану однобічного розмежування з палестинцями. Незважаючи на застереження низки фахівців, у тому числі й американських, про те, що цей план суперечить «Дорожній карті», адже він передбачає збереження ізраїльських поселень на Західному березі р. Йордан, він був цілком підтриманий президентом Дж. Бушем-молодшим і прийнятий у якості «основи» «Дорожньої карти». Слідом за США, план однобічного розмежування був схвалений всіма учасниками близькосхідного «Квартету», які при цьому особливо підкреслили, що сприймають «план Шарона» лише як «нульовий цикл» «Дорожньої карти», що має призвести до остаточного припинення ізраїльської окупації Сектора Гази, а також може сприяти поновленню прогресу в справі повномасштабного врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту. Ясніше всього суть цього підходу пояснила в одному зі своїх виступів держсекретар США Кондоліза Райс: «Ми глибоко поважаємо той мужній крок, що зробив прем'єр-міністр А. Шарон, пішовши на розмежування в Газі і на півночі Західного берега р. Йордан. Однак варто пам'ятати, що це лише перший крок» [2].

Необхідно відзначити, що політичні аналітики надавали два можливих сценарії розвитку подій після реалізації плану одностороннього розмежування. Згідно першому, більш оптимістичному, у ПНА повинні були усвідомити неефективність терору, зайнятися відновленням економіки і скористатися допомогою США для підготовки до створення незалежної палестинської держави. Згідно другому, песимістичному, відразу після розмежування мав початися новий виток терору, що обрушиться в першу чергу на прикордонні із Сектором Гази ізраїльські міста, а також єврейські поселення Іудеї й Самарії.

Сьогодні, коли активна фаза плану однобічного розмежування з палестинцями завершена, а прихід до влади на палестинських територіях представників ХАМАСу й загострення у зв’язку з цим палестинсько-ізраїльської конфронтації підтверджує, що в регіоні послідовно розгортається саме другий сценарій, проблема перспектив практичної імплементації плану «Дорожня карта» представляється надзвичайно актуальною.

Керівництво Ізраїлю неодноразово підкреслювало, що розмежування - це разовий захід, після якого відразу має відбутися реалізація «Дорожньої карти». При цьому, особливо наголошувалося на тому, що вона вступить у дію тільки після того, як у регіоні цілком припиниться терор, терористичні організації будуть роззброєні, а на територіях, підконтрольних ПНА, пройдуть реформи. Водночас, ізраїльські урядовці не виключають можливість однобічного визначення Ізраїлем своїх кордонів у випадку збереження «тупикової ситуації» у відносинах із палестинцями. Так, незважаючи на те, що «Дорожня карта» передбачає відхід ізраїльтян з усіх палестинських територій, А. Шарон неодноразово заявляв, що ізраїльський уряд, незалежно від подальшого розвитку відносин із ПНА, має намір зберегти на Західному березі р. Йордан великі блоки поселень.

У рамках цієї політики, генеральний прокурор Ізраїлю М. Мазуз схвалив план зведення «забору безпеки» навколо великого єврейського поселення Маалє-Адумім на Західному березі р. Йордан, прийнятий ізраїльським урядом у лютому 2005 року. Згідно плану, загороджувальні спорудження будуть зведені на сході, півдні й заході від Маалє-Адумім, а також простягнуться до границь Єрусалима, фактично з'єднуючи місто з поселенням. На підставі резолюції генпрокурора командування ізраїльської армії й ізраїльська цивільна адміністрація на Західному березі приступили до оформлення документів для експропріації земель під будівництво. Відповідно до плану, на 160 гектарів відчужених палестинських земель, буде збудовано близько 3,5 тисяч будинків.

Така позиція Ізраїлю служить підтвердженням для самих похмурих побоювань палестинської сторони про те, що план відходу з Гази є тільки прикриттям для зміцнення ізраїльського контролю над великими районами Західного берега р. Йордан, а також для поступового витиснення палестинського населення з Єрусалима. Проект будівництва забору навколо Маалє-Адумім викликав рішучі протести з боку Палестинської національної адміністрації, яка підкреслює, що він практично відрізає північну частину Західного берега від південної, що суперечить проголошеному світовим співтовариством принципу єдиної палестинської держави та плану мирного врегулювання «Дорожня карта».

Як відомо, «Дорожня карта» передбачає після проведення парламентських виборів у ПНА скликання під егідою «Квартету» міжнародної конференції із близькосхідного мирного врегулювання, на якій буде даний старт процесу створення незалежної палестинської держави в тимчасових кордонах. У цьому зв’язку, у 2005 р. американська адміністрація здійснювала активні контакти й консультації з палестинським керівництвом, метою яких було проголошення палестинської держави в тимчасових кордонах відповідно до другого етапу плану. При цьому адміністрація Білого дому бачила цю тимчасову державу саме у межах Сектора Гази. Що стосується Західного берега р. Йордан, то американське керівництво охарактеризувало цю територію як «розрізнені кантони, контроль на якими є питанням майбутніх переговорів» [3].

Однак, Палестинська національна адміністрація виступила категорично проти проголошення «держави Газа». Палестинці підкреслили, що другий етап «Дорожньої карти» є тільки опцією, а не пунктом обов'язковим для виконання. До того ж, на їхню думку, існує значна ймовірність того, що в майбутньому «тимчасові» кордони палестинської держави можуть перетворитися в «постійні». Щоб запобігти створенню палестинської держави у тимчасових кордонах, палестинці наполягали на негайному переході до переговорів про остаточний статус, що передбачено третім етапом «Дорожньої карти». Так, під час зустрічі у Білому Домі між президентом США Джорджем Бушем і головою палестинської адміністрації Абу Мазеном, яка відбулась ще в травні 2005 р., палестинський лідер запропонував пропустити другий етап реалізації «Дорожньої карти» і відразу ж приступити до переговорів про постійний статус, що мають включити остаточне розв’язання питань про кордони майбутньої Палестинської держави, вирішення проблем Єрусалима і права палестинських біженців на повернення [4].

Ізраїльський уряд, із свого боку, виступив категорично проти такого сценарію, підкреслюючи, що не приступить до переговорів про остаточний статус, поки лідери ПНА не зможуть гарантувати безпеку ізраїльських кордонів. Цієї точки зору дотримується й американська адміністрація, яка, разом з офіційним Тель-Авівом, неодноразово зазначала, що ПНА не виконала навіть «попередню умову» плану «Дорожня карта» – а саме не роззброїла терористичні угруповання і не спинила терор.

Слід зазначити, що саме палестинський терор, який не припинився після завершення програми одностороннього розмежування, значною мірою віддаляє перспективи подальшого палестинсько-ізраїльського врегулювання. Ситуація як на палестинських територіях так і в сфері близькосхідного мирного процесу надзвичайно ускладнилась після перемоги на палестинських загальних парламентських виборах у січні 2006 р. радикального угруповання ХАМАС. Попри тиск міжнародного співтовариства, ХАМАС після перемоги вирішив дотримуватися свого традиційного політичного курсу, основними пунктами якого є невизнання Держави Ізраїль, відмова від проведення з ним переговорів та недотримання досягнутих раніше між Ізраїлем та ОВП домовленостей, чим фактично загнав близькосхідний мирний процес у глухий кут. Крім того, перемога радикалів виявила певні розбіжності у позиціях членів міжнародного «Квартету», одні з яких (США й ЄС) виступили категорично проти жодних контактів із представниками ХАМАС як терористичного угруповання, а також за припинення економічної допомоги палестинцям, а інші (Росія) – за необхідність продовження політичного діалогу з новим палестинським урядом.

На цей час, поновлення мирних переговорів між палестинської та ізраїльською сторонами є першочерговим кроком до повернення мирного процесу на рейки «Дорожньої карти». Однак, відповідно до заяв ізраїльського керівництва, поки теракти продовжуватимуться, проведення палестинсько-ізраїльської зустрічі на найвищому рівні є неактуальним. Ця позиція знаходить підтримку й у Сполучених Штатах, які усвідомлюють, що зараз у Ізраїлю немає партнера у переговорах.

Більше того, перемога на виборах ХАМАС - терористів, які відповідальні за загибель багатьох мирних ізраїльтян, - дає Ізраїлю карт-бланш на чергові односторонні кроки, одним із яких може стати завершення будівництва розділового бар'єра і, можливо, навіть одностороннє рішення з демаркації східного ізраїльського кордону на стику з палестинськими територіями. Елементи такого сценарію покладено в основу плану «консолідації» прем’єр-міністра Ізраїлю Е. Ольмерта, згідно з яким пропонується здійснити евакуацію біля 70 тис. поселенців Іудеї й Самарії та анексію значних блоків ізраїльських поселень із метою визначення постійних кордонів Ізраїлю та забезпечення єврейської більшості в країні [5]. В той же час, ані президент ПНА М. Аббас, ані лідери ХАМАС не погоджується ні на що інше крім повного відходу Ізраїлю з території Іудеї та Самарії разом із Східним Єрусалимом, визволення усіх палестинських ув’язнених, а також повернення в Ізраїль мільйонів палестинських біженців.

Таким чином, перспективи реалізації плану близькосхідного мирного врегулювання «Дорожня карта», на даний час, залишаються досить примарними. Слід окремо зазначити, що недовіра між Ізраїлем і палестинським урядом зараз настільки висока, що без якогось серйозного втручання міжнародного «Квартету» й пред'явлення конфліктуючим сторонам не тільки ультимативних вимог, але і реальних гарантій дотримання їхніх інтересів, поновити політичний діалог, і, тим більше, домогтися істотних зрушень у палестинсько-ізраїльському мирному врегулюванні, не уявляється можливим.

A Performance-Based Roadmap to a Permanent Two-State Solution to the Israeli-Palestinian Conflict // www. mfa. gov. il/MFA/Peace+Process/Roadmap/htm Makovsky D. The Gaza Withdrawal: Implications for Israel and the Region // Washington Institue for Near East Policy PeaceWatch. – April 6, 2004. – P.7. The New York Times. - September 20, 2005. Абу Мазен выступает против созданя «государства Газы» // www.cursorinfo.co.il/ novosti/2005/07/27/abu-mazen/ Makovsky D., Ross. D. Mr. Olmert Goes to Washington: Prospects for U. S.-Israel Relations // Washington Institue for Near East Policy PeaceWatch. – May 22, 2006. – P.12.