Велика трансформація: еволюція міського середовища Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ століття (стр. 2 )

Планування міста відбиває не лише задуми його архітекторів, але й боротьбу та конфлікти між різними групами суспільства. Міський простір являє собою символічну і просторову маніфестацію суспільних поділів, а проживання у певних районах відбиває престижність або відсутність відповідного соціального статусу. Для Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ ст. протистояння між центром та околицями міста набуло характеру протистояння “благоустрій – необлаштованість” та «заможність – злиденність». Бідкання мешканців околиць висловив у 1912 р. М. Лубенський у фельєтоні “Центр и окраины»: «Центр, где обитает большинство заправил, обладает электрическим освещением, хорошими мостовыми, канализацией, телефонами, трамваем – словом, всеми высшими удобствами благоустройства, окраины же – не имеют самых элементарных… даже мостовых! И действительно, присматриваясь к отношению городских управлений к окраинам, невольно приходит на мысль апокриф о нищем Лазаре и богаче», завершуючи роздратовано: «Что там окраины? Какие там окраины, когда необходимо разсадить розовые клумбы по Екатерининскому проспекту»[50]. Подібні ж настрої висловлювали і самі мешканці околиць, закликаючи міську владу хоч трохи зважати й на їхні інтереси: “Ведь мы такие же граждане города, как и те, которые живут в центре его и которым предоставлены городом все удобства, даже с излишком, мы не просим невозможного, мы просим самого нужного, самого существенного»[51].

Свідченням того, що питання околиць міста непокоїло його мешканців є внесення поняття “околиці” до жартівного “Екатеринославского словаря” (жарти про актуальне завжди видаються дотепнішими): “Окраины – весной и осенью тонут в грязи, летом чихают от пыли и вдыхают благорастворения застоявшихся луж. Каждый сезон имеет свои преимущества»[52]. На околицях міста навколо підприємств починають виникати численні робітничі поселення. Попри формальне включення їх у лінію міста за способом життя своїх мешканців – нещодавніх селян, що стали робітниками – вони в жодному разі не були міськими, а поєднували сільські традиції з новими реаліями робітничого життя, формуючи своєрідні робітничі селища, відокремлені від міста та певною мірою ворожі йому. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. навколо старого Катеринослава, що нараховував близька ста років традиції міського життя (щоправда міського життя, не дуже відмінного від сільського) формується новий Катеринослав – скоріше селище, ніж місто.

Санітарний стан міста і здоров’я його мешканців

Однією з важливих проблем перенаселеного міста є проблема санітарного стану. Для Катеринослава кінця ХІХ – початку ХХ ст. вона належала до кола найнагальніших. Відсутність налагодженого водопостачання і каналізації у поєднанні з великим скупченням населення створювали загрозу для здоров’я мешканців. Майже щорічно місто потерпало від епідемій: у 1901 р. – скарлатини, 1905 р. – тифу, 1907, 1908 і 1909 рр. – азійської холери.[53] Ситуація з захворюваннями та рівнем смертності погіршилася на межі ХІХ – ХХ ст. Якщо у 1897 р. можна було констатувати, що “по санитарному состоянию Екатеринослав должен быть отнесен к наиболее здоровым из больших русских городов” (рівень смертності у місті становив 28 осіб на тисячу, а від заразних хвороб того року померло 28 % від загальної кількості померлих)[54], то у 1910 р. за рівнем смертності Катеринослав «находится в таких условиях, улучшение которых весьма и весьма желательно»[55]. У 1910 р. смертність у місті складала 34 особи на тисячу (відповідно в Одесі –20, 2 особи, у Києві – 20,6, у Петербурзі – 28, у Москві – 28.8). За віковим показником найбільші втрати населення – близько 50 % померлих – припадало на дітей до року, а близько 16 % – на людей у віці 21-30 років. Найзгубнішою хворобою для дорослих був туберкульоз (32, 2% померлих), а для дітей – скарлатина ( 12, 6 %)[56].

На початку ХХ століття бичем міста стає холера. Газети присвячують цій хворобі окрему рубрику “Холера в місті”, де вміщують статистику захворювання, а також вказанують імена, прізвища, вік та адреси осіб, що потрапили до холерного бараку або виписалися з нього. Від хвороб найбільш потерпали робітничі незаможні прошарки: ”Холерные заболевания чуть ли не всецело и исключительно падают на малоимущий рабочий люд, либо вследствие нужды, либо вседствие невежества, ингорирования элементарных требований гигиены»[57]. З метою інформування населення про заходи запобігання захворювань місцева влада не тільки друкувала спеціальні повідомлення про хвороби, але намагалася стимулювати громадську зацікавленість – у 1915 р. губернська земська управа оголосила всегубернський конкурс з видачею премій за найкращі твори на тему “Про сказ”, “Про ящур” та “Про туберкульоз”.[58] Не нехтувала місцева влада і простим нагадуванням про санітарні норми. Як пригадував Ф. Матушевський: “...нігде, здається... ми не натрапляли стільки табличок, на яких написано: “не пейте сырой воды”, як в Катеринославі. Поналіплювано їх скрізь видимо-невидимо: на стелях в трамваях, на тинах на кожній улиці, в казначействі, на почті, мало не на спині в кожного городового” (проте вочевидь написи бажаного ефекту не мали – у найкращих готелях міста запитання про переварену воду викликало подив)[59].

Санітарну ситуацію у місті ускладнювали проблеми з водопостачанням. До 1908 р. у місті функціонував міський водогін, створений у 1869 р. (коли населення складало близька 20 тисяч). “неудачное расположение насосной станции ниже города по течению р. Днепр, крайне незначительные диаметры магистральных труб, примитивное устройство фильтров и т. п. черезвычайно вредно отзывались на деле водоснабжения, и жалобы как со стороны жителей, так ровно и со стороны высшей губернской администрации, не прекращались»[60]. З 1908 р. почав діяти новий, досконаліший водогін. Проте райони міста, не охоплені ним, продовжували потерпати від нестачі води. Місцева преса переповнена скаргами мешканців міста, що не мали змоги користуватися водогоном, а послуги водовозів вважали задорогими. Наприклад, лист обивателів Набережної вулиці, які не маючи доступу до водогону, були змушені пити воду з Дніпра: “Отцы города, обратите сугубое внимание на живущих близ Днепра и в то же время страдающих вследствие отсутствия воды, годной для питья»[61] або нарікання мешканців окраїн міста: “…у нас ведь не только ванны, но и самой воды-то нет, а если и есть где, то дорого»[62].

Вивченням санітарного стану міста, а також заходами для збереження громадського здоров’я займалася Санітарна комісія, створена у 1879 р. міською думою на підставі пропозицій гласного Горовіца (доцільним є повне цитування цієї розлогої пропозиції як ілюстрації санітарних турбот міста): «1) образовать постоянную Санитарную комиссию; ...3) производить возможно чаще чистку городских площадей, улиц, базара и т. п., равно и дворов; 4) для санитарной части образовать артель в числе 50 – 75 человек с нужным количеством лошадей, повозок и пр.; 5) замостить базарную площадь с проведением туда воды и устроить ватерклозет, 6) иметь на базаре сторожей, наблюдающих за чистотою и воспрещением отправления нужд на базаре, 7) выставить на видных местах объявления о запрещении отправления физических нужд на площадях и улицахзакрыть канаву на большой улице от водопроводной будки до дома Белявскогопринять меры о распространении городского водопровода отдачею его в аренду; 12) установить особую артель для очистки отхожих мест; 13) обязать домовладельцев не засаривать дворов и улиц выбрасыванием нечистот и сора под опасением взысканияходатайствовать об установлении нового сбора с недвижимых имуществ в размере 2 % стоимости или 5 % доходности на санитарные нужды городаобязать Управу иметь постоянное наблюдение за доброкачественностью съестных припасов, продаваемых на базаре и др. помещениях; 18) извозчиков простого извоза перевести с большой улицы на Сенную площадь возле Днепра; 19) от остальных извозчиков, стоящих на улице, требовать ежедневной очистки мест стоянки и 20) поручить Управе указать место для своза из дворов навоза и др. нечистот и наблюдать за точным исполнением данного указания»[63]. До санітарної справи належала і вимога Думи, аби всіх померлих громадян ховали лише після висновку лікаря, для того щоб «все похороненные были бы известны от чего умерли».[64]

Стан здоров’я населення значною мірою залежить від доступності медичної допомоги. Збільшення кількості лікарів у місті не встигало за зростанням кількості населення. У 1891 р. у Катеринославі налічувалося 4 аптеки, 50 лікарів, 34 фельдшери, 50 повивальних бабок та 10 лікарень з загальною кількістю ліжок 643.[65] У 1900 р. лікарів, що практикували у місті було 88 (з них 4 жінки)[66] , у 19жінок)[67]. Якщо у 1880 р. на одного лікаря припадало 2,5 тисяч мешканців, то у 1910 р. – 1354 особи.[68] Найбільшим медичним закладом міста була губернська земська лікарня з будинком божевільних. У 1899 р. також відкрилося нове приміщення міської Олександрівської лікарні на 40 місць. При лікарні була амбулаторія, де незаможному міському населенню надавали допомогу безкоштовно. Єврейське населення міста одержувало медичну допомогу у єврейській лікарні, робітники заводів і залізниці – у фабрично-заводській, брянській, залізничній лікарнях. З 1904 р. у Катеринославі почало діяти товариство “Швидкої медичної допомоги”, що належало до приватного товариства за сприяння міського управління. До послуг заможних мешканців міста були десятки приватних лікарів, рекламні повідомлення яких містилися у кожному періодичному виданні міста. Місцева періодика також дає змогу пересвідчитися, що здоров’я починає усвідомлюватися заможними верствами як соціальна цінність: аргументи на користь турботи про здоров’я та про необхідність гарно виглядати потрапляють до реклам, наприклад: “Если Вы, господа, не знаете, какое важное значение для здоровья имеют гильзы [йдеться про гільзи для паління], то это непростительная ошибка»[69] або «Берегите здоровье! Покупайте фильтры для очищения воды…».[70]

Попри зусилля міської влади, на початок ХХ ст. розв’язати проблему міських епідемій і налагодити ефективну мережу закладів охорони здоров’я повною мірою не вдалося. Високий рівень смертності і захворювань серед бідніших прошарків залишався невтішною нормою міського життя.

Обіг інформації та засоби пересування

ХІХ ст. стало століттям налагодження шляхів сполучення і появи нових засобів передачі інформації, які цілковито змінили світовий інформаційний простір, зробивши його щільнішим. Відтепер одержання новин з регіонів, охоплених телеграфом, не було, як раніше, справою кількох днів, а то і тижнів. Передача інформації на відстані, від сусідньої вулиці до віддалених міст, стає швидкою справою. Катеринослав приєднався до телеграфної мережі наприкінці 50-х років ХІХ ст. Першу телеграфну станцію у Катеринославі відкрили у жовтні 1859 р. Tелефони в місті почали діяти у 90-і роки ХІХ ст. і не одразу набули поширення. Перші абоненти ще не потребували товстого телефонного довідника – повний перелік наявних номерів вміщувався на декількох сторінках. З початку ХХ ст. телефонне сполучення вийшло за межі міста та сягнуло сусідніх населених пунктів. З 1909 р. було налагоджено зв’язок Харків-Бахмут-Kатеринослав (з тарифом 1 рубль за три хвилини розмови)[71].

Довідатися про нові події у місті, країні та світі в цілому катеринославці могли в першу чергу завдяки періодиці. Потребу в одержанні новин місцеві освічені городяни до кінця ХІХ ст. переважно задовільняли за рахунок виписування преси інших міст. У 1887 р. у Катеринославі періодичних видань, крім місцевих, виписували 2492, у 1910 р. – 1835, 1911 р. – 1961.[72] Очевидне зменшення підписки на загальноросійські видання, мабуть, було викликане розвитком міської періодики. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став добою піднесення місцевої преси та появи численних періодичних видань – приватних, офіційних, спеціалізованих. Періодами піднесення місцвої преси та появи нових видань стали , та 1914 рр., а найпоширенішим профілем видань стали видання громадсько-політичні, розраховані на масового читача.[73] Наприкінці ХІХ ст. у Катеринославі з’являються часописи, котрі видавалися впродовж багатьох років, маючи свою постійну читацьку аудиторію, і відтак – досить високі тиражі. Це, насамперед, “Вестник юга”, “Екатеринославский листок”, “Русская правда”, “Южная заря”, “Днепровская молва”, “Приднепровский край”, “Степь” тощо. Оскільки як в одному з найбільш промислово розвинутих регіонів Російської імперії, тут працювало багато досвідчених інженерів, техніків, механіків, науково-популярні і фахові видання мали достатню читацьку аудиторію. На початку століття і в Катеринославі з’явилися власні видання такого типу: “Записки Екатеринославского отделения Русского технического общества” (1902 – 1917 рр.), “Маркшейдерские известия” (1910 – 1917 рр.), “Новости техники и промышленности” (1907 – 1913 рр.), які згодом змінили назву на “Южный инженер” (1914 – 1917 рр.), “Сборник технических статей” (1909 р.), “Литейное дело” (1907 р.). Вісім часописів розраховувались на художню і мистецьку еліту міста, про що яскраво свідчать навіть назви деяких з них: “Вестник театра” (1912 – 1915 рр.), “Обозрение искусства” (1912 – 1914 рр.), “Проба” (1904 р.), “Молодые побеги” (1911 р.), “Театрал” (1912 р.). Деякі газети Катеринослава спеціалізувалися на рекламі та оголошеннях: “Екатеринославский листок объявлений” (1889 – 1900 рр.), “Южно-русский листок объявлений” (1911 рр.), “Спрос и предложение” (1913 р.).

Бурхливий розвиток промисловості і комерції викликав до життя різного роду комерційні видання: “Местный торговый мир” (1911 – 1912 рр.), “Новости торговли и промышленности” (1911 – 1912 рр.), “Новости техники и промышленности” (1908 – 1913 рр.), “Бюлетени Екатеринославской биржи” (1911 – 1917 рр.), “Вестник Екатеринославского общества заводчиков и фабрикантов” (1917 р.). Палітра катеринославських видань наприкінці ХІХ – на початку XХ ст. стає досить різноманітною і насиченою. Вибір був досить багатий, кожен міг знайти часопис за своїми фаховими уподобаннями та культурно-освітніми запитами. Збільшення кількості періодичних видань позитивно оцінювали і сучасники. У 1914 р. той факт, що у Катеринославі функціонувало вже 14 періодичних видань, і серед них багато щоденних газет, прокоментували у місцевій публіцистиці як вияв підвищення культурного рівня городян.[74]

Із зростанням міста дедалі актуальнішими ставали проблеми транспорту. У 80-ті – на початку 90-х рр. вони приймали здебільшого вигляд розгляду заяв деяких гласних Думи про: «необходимость упорядочения в городе легковых извозчиков и обуздания распущенности их в обеспечение личной безопасности и ограждения от оскорблений»[75], або про дорожнечу проїзду на цьому транспорті, чи небажання візників прибирати місця своїх стоянок. У 80-х роках ХІХ ст. головним засобом пересування мешканців міста були пароконні візники та пароконні лінійки. За спогадами сучасників: “Вид одноконных экипажей был настолько непривлекательный, что ездить на них считалось неудобным для мало-мальски приличного человека».[76] Лінійки також не викликали захоплення пасажирів: «на наши линейки порядочному человеку положительно стыдно садиться: экипажи в лохмотьях, лошади забиты и измучены, а о каких бы то ни было удобствах или порядках и речи не может быть», до того ж обурення викликало загальне розповсюдження лайки на зупинках цього транспортного засобу[77]. 23 квітня 1885 р. Думі довелося вислухати незвичну пропозицію, що надійшла від групи петербурзьких інженерів, які заявили про бажання побудувати в Катеринославі «для удобства жителей железной дороги без лошадей и паровозов». Так розпочиналася історія катеринославського трамваю, поява якого стала необхідною через значні простори міста, після старту його індустріалізації. В 1890 р. Дума розглядала вже три проекти влаштування нового транспортного засобу, а 1897 р. другим в Російський імперії Катеринослав відкрив рух власного електричного трамваю. Перший (бельгійський) трамвай курсував вздовж головної артерії міста, де зосереджувалося торгівельне та адміністративне життя міста: переїзд від вокзалу до Соборної площі забирав тридцять п’ять хвилин.[78] Покращення транспортного сполучення сприяло швидшому освоєнню раніше периферійних регіонів міста. Завдяки електричному трамваю швидко почала забудовуватися розташована на пагорбі Соборна площа. У 1906 р. починає функціонувати т. зв. міський трамвай, з двома коліями – “Вокзал-Казанська (тепер – К. Лібкнехта)” і “Вокзал – Брянський завод”, а у 1909 р. з’явилася третя колія міського трамваю – від Міської управи до Брянського заводу. Таким чином, трамвай сполучив центр міста з його окраїнами, підвищивши соціальну мобільність мешканців віддалених районів міста, раніше обмежених у можливості пересування. Усвідомлення зручності цього транспортного засобу спонукало мешканців, не охоплених сполученням, просити про проведення нових трамвайних ліній, і бажано в найдешевшому варіанті. Так у 1911 р. окраїнці написали до “Русской правды” листа, в якому прохали Думу підтримати проект бельгійського товариства про проведення нових ліній до Монастирського лісу та міських боєнь: “При дорогих путях cобщения мы прикреплены к месту, стеснены в выборе школ для детей… пешком ребенка не пошлешь, а проезд дорог; прикреплены также к базару, который ближе, к лавке и невольно во всем переплачиваешь. Гг. гласные говорят, что в бельгийских трамваях бросает из стороны в сторону, что в них укачивает как на пароходах – пусть так, они за то ведь - дешевка… Что из того, что город дает вагоны не качающие, но цену же какую он взымает»[79].

На початку ХХ ст. у Катеринославі з’явилися перші автомобілі «употребляемые, по-видимому, больше для удовольствия, чем для деловых поездок»[80] та велосипеди.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у Катеринославі формується єдиний інформаційний простір, що охоплює збільшену територію міста: як завдяки розвиткові масових періодичних видань, доступних для прочитання багатьом городянам, незалежно від їхнього соціального статусу, так і завдяки вдосконаленню системи сполучення між різними частинами міста.

Соціальні девіації

Швидке зростання міста мало і зворотню, тіньову сторону. Сплатою за прискорений розвиток та карколомне зростання кількості населення стає розквіт злочинності та самогубств. Як не дивно, але саме рівень злочинності є важливим показником стану суспільства, зокрема його модернізації. У стабільному, традиційному суспільстві, де людина прив’язана до місця проживання і своєї громади, рівень злочинності зазвичай є низьким, що зумовлено наявністю суворого соціального контролю, слабкістю соціальної мобільності та розвиненістю общинних зв’язків; відповідно високі показники злочинності притаманні індустріальному й урбанізованому суспільству, в якому рухливе населення користується відносною свободою від суспільного контролю. Саме урбанізація і пов’язаний з нею рух населення спричиняють зміни у соціально-економічних, демографічних і соціально-психологічних процесах, створюючи середовище, сприятливе для асоціальної поведінки.[81] Скласти повне уявлення про динаміку злочинності у місті видається складним, оскільки в “Обзорах Екатеринославской губернии” до початку ХХ ст. відомості про злочини не диференціювали за містами губернії, а вказували загальногубернські показники. Розгляд загальногубернської динаміки засвідчує, що крива злочинів посувалася вгору. За свідченням місцевої газети “Южная зоря”, на 1912 р. показники скоєних у Катеринославі злочинів були такими: дітовбивств – 4, вбивств – 32, самогубств –чоловік та 36 жінок), насильницьких смертей – 154, злочинів проти військової повинності – 23, проти монетного уставу –чоловіка і 1 жінка), проти пітєйного устава – чоловіків і 76 жінок), проти народного здоров’я – чоловіків і 23 жінки), образ честі жінки – 101, розбійництв – 26, пограбувань - 44, великих крадіжок – 380, шахрайств – 12, дрібних крадіжок – 879.[82] Для порівняння відзначимо, що в цьому перелікові вдвіче більше пограбувань та крадіжок, ніж зафіксовано в усій губернії 1891 р[83].

Найпоширенішим злочином були крадіжки – від викрадення великих грошових сум до поцуплення домашньої птиці та носовиків. У пресі міститься цікава спроба порозумітися з людиною, що вчинила крадіжку: “Вора, который обокрал меня восьмого ночью, убедительно прошу выслать мне по почте не нужные ему документы”.[84] Друге та третє місце серед найпоширеніших злочинів займали вбивства і нанесення тілесних ушкоджень.[85] Постійною турботою поліції була розповсюдженість у місті таємних клубів для гри у карти, підпільного горільчаного виробництва та таємних притонів розпусти. Як нарікала газета “Несмотря на меры, предпринимаемые полицией против тайных притонов, последние у нас не переводятся, и содержатели их прибегают к всевозможным ухищрениям, чтобы ускользнуть от бдительности полиции. И надобно заметить, что они превосходно успевают и попадаются лишь благодаря «случайностям», кстати сказать, весьма редким, так как притоны ничем не выделяются от обычного типа обывательских квартир»[86]. Таємні притони розпусти поповнювалися за рахунок жінок, що приходили до міста у пошуках кращої долі, а зрештою опинялися перед дилемою: “либо помирать с голоду где-нибудь в лачуге, нанятой на Чечелевке за последние гроши, либо махнуть на все рукой и послушаться советов разных факторш и комиссионеров гостиниц»[87]. Нестатки та злиденність, небажання обтяжувати своє життя дитиною (тим быльше, незаконнородженою) спонукали бідних мешканців міста залишати дітей напризволюще. Газети рясніють наріканнями на кшталт: «Подкидывание детей начинает принимать у нас эпидемический характер. Не проходит и суток без того, чтобы в разных частях города не были обнаружены подкидыши, по преимуществу девочки. Так, в течение истекшей недели найдено пять мальчиков и девять девочек».[88]