НЕ ТАКЕ НАТО СТРАШНЕ, ЯК ЙОГО МАЛЮЮТЬ...
Чому в професійних арміях світу відсутні позастатутні стосунки, а навіть у зразково-показовому навчальному центрі ЗСУ “Десна” сержанти вбивають молодого солдата?
“Агресивний блок НАТО”. Цю фразу з радянського минулого ще не забули жоден школяр і жоден військовослужбовець. Про “яструбів війни”, які сплять і бачать загибель Радянського Союзу, не втомлювалися говорити відставники на уроках із початкової військової підготовки. А діючі офіцери (особливо – замполіти) у війську регулярно втовкмачували: лише посиленням обороноздатності можна зупинити агресивні і людиноненависницькі плани НАТО щодо загарбання все нових і нових територій. Ба, навіть окупацію Афганістану пояснювали дуже просто: якби в цю країну з метою виконання “інтернаціонального обов’язку” не ввійшли червонозоряні війська, то там би опинилися натівські!..
Із крахом режимів, що входили до “Варшавського договору” (військово-політичної організації, сформованої із числа “країн соціалістичного табору” Центральної та Східної Європи) і офіційним закінченням “холодної війни”, на мапі світу з’явилася ще одна молода держава – Україна. Мало того, вона першою і досі єдиною на планеті добровільно відмовилася від потужного ядерного арсеналу, віддавши і боєголовки, і ракети росіянам. Ми знищили значну кількість стратегічних бомбардувальників, котрі були здатні стерти з лиця землі чи не половину континенту. І що з того, що на початку побудови незалежності правителі говорили про позаблоковий статус України, закріпивши це в нашому Основному Законі? Розвиток сучасного світу засвідчує: бути між молотом і ковадлом – не найкраща позиція для великої європейської країни.
“Підвішеність” стану Збройних сил України спричинила й те, що у нас кількість міліціонерів уже давно перевищила число військовослужбовців. Тому виникає резонне запитання: в нашій державі є пріоритетним забезпечення внутрішньої безпеки чи зовнішньої? Відповідь очевидна.
Але розвиток війська немислимий без прогресу військово-промислового комплексу. Традиційно це використання найпередовіших наукових розробок і впровадження їх у виробництво. Відтак – нові ринки збуту, солідне поповнення бюджету, створення нових робочих місць. Ще один позитивний аспект – збільшення видатків на утримання Збройних сил, у тому числі – матеріальне заохочення тих, хто там служить, членів їхніх сімей і, зрозуміло, пенсіонерів. Тобто, стримуючи армійський прогрес, ми тим самим намагаємося відрубати голову курці, яка здатна нести золоті яйця.
Натомість українські реалії підносять закономірні сюрпризи. Дуже неприємні сюрпризи. У навчальному центрі “Десна”, репортажі про який так люблять показувати журналісти центральних телеканалів (один із них навіть зімітував день служби в армії звичайного новобранця), двоє сержантів до смерті забили молодого солдатика. Сам факт трагедії не може бути сенсацією, бо там, де є зброя, завжди вистачає місця смерті. Але щоб “дідівщина” в найгіршому значенні цього поняття плавно перекотилася з радянської армії, де цвіла та плодоносила, в українську – це лякає.
Сьогодні міністр оборони Анатолій Гриценко заявляє:
“Я скажу досить жорстко: вважаю, що ті два сержанти, не побоюся цього слова, покидьки, що побили солдата і довели його до смерті, ці люди повинні одержати покарання за максимальною шкалою, що передбачено нашим Кримінальним кодексом”.
Як не підтримати справедливого гніву нашого міністра?! Він правий на всі сто відсотків. Як і тоді, коли стверджує, що “дідівщина” виникла не в українській армії, вона існувала в радянській ще з 50-х років, але про неї не говорили.
Припустимо, що сержантів засудять до довічного ув’язнення. Чи стане це наукою для інших потенційних “казарменних убивць”? Досвід каральної політики в радянській армії засвідчує, що автоматичного навіть такий суворий захід результату не дасть. Бо потрібно докорінно змінювати саму структуру Збройних сил України. І ось тут знову виникає запитання: яку модель брати за основу: натівську чи російську? Армія нашого північного сусіда нині є цілковитою правонаступницею своєї червонозоряної попередниці. Західний альянс побудований за зовсім іншим принципом, де кожен солдат – насамперед – особистість і громадянин своєї країни.
Пригадується, як група наших ветеранів побувала у ФРН. Окрім інших пунктів програми, організатори подбали про екскурсію в діючу танкову бригаду бундесверу. Неділя. Ранок. Автобус із українцями під’їжджає до брами. Виходить черговий в уніформі, перевіряє документи і пропускає всередину. А там – порожньо! Лише біля штабу чекає черговий офіцер, та ще в поті чола трудиться зміна у їдальні, де годуватимуть гостей. І їсти, до речі, готують не солдати, а цивільні люди, які отримують за свою роботу зарплату не меншу, аніж у цивільних установах.
У чітко визначених місцях стоїть сучасна бронетехніка. І знову не помітно жодного озброєного солдата. У чім справа? Виявляється, неділя – вихідний день, і майже всі військовослужбовці роз’їхалися по домівках! «А якщо завтра війна?» – на всяк випадок поцікавилися наші ветерани. Офіцер, який супроводжував, здивувався: з ким тут воювати?! Радянського Союзу вже ж немає...
Іншими словами, натівські стандарти передбачають такі реалії армійського життя, що там відсутня істотна різниця між тим, хто яке звання має і яку посаду отримав. Чи ти рядовий, чи ти генерал – не головне, бо і перші, і другі поважають іншу сторону. Хіба зарплата різна та одні віддають накази, а другі їх виконують. Саме тому нічого подібного до того, що сталося в нашій “Десні”, у згаданій вище німецькій танковій бригаді немає і бути не може.
Українські жінки, які дуже люблять своїх синів, братів чи батьків, можуть заперечити: але ж війська НАТО беруть участь у бойових операціях у “гарячих точках”. Так, зараз їм особливо гаряче в тому ж Іраку та Афганістані. Але й тут існують аргументи на користь західної моделі.
Перебуваючи у Литовській Республіці, мав нагоду поспілкуватися з армійським водієм. Цей сержант якраз готувався до відрядження в Афганістан. І виявилося, що він туди їде за власним бажанням. Які аргументи? По-перше, участь у бойових діях сприяє просуванню службовою драбиною. По-друге, під час перебування на війні військовослужбовці отримують значно більший заробіток. По-третє, командування їм створює максимально комфортні умови для виконання військового обов’язку. Приміром, цей литовець в Афганістані став водієм джипа “Ленд Краузе”, а ще в екіпаж увійшли радист, розвідник і кулеметник. Тобто, свідомо йдучи на ризик, цілком сформована і доросла людина самотужки визначає плюси і мінуси військової служби. Ну, а те, що майже всі ветерани ЗС Литви після виходу на пенсію є забезпеченими людьми, які мають можливість жити в приватних будинках, – це та мрія, яку виношує не одне покоління захисників нашої Вітчизни. Саме так, на побутовому, а не на військово-стратегічному чи політичному рівнях і приходить повне розуміння образу НАТО. Військово-політичного союзу, куди, на жаль, Україну так і не пускають. І не тому, що не хочуть. Наша політична та державна еліта ніяк не можуть узгодити, чого хочуть самі.
Ще напередодні саміту в Ризі генеральний секретар НАТО Яаап де Хооп Схеффер припустив, що питання розширення членства там узагалі не розглядатиметься. Нашій державі пообіцяли лише “важливість наміру інтенсифікованого діалогу”.
Так і сталося. Єдиним офіційним представником Києва в Ризі виявився радник глави держави Олег Рибачук зі своїм прес-секретарем. Погодьтеся, що цей рівень повноважень Олега Борисовича зовсім не відповідає тональності переговорів. Тим самим План дій щодо членства у НАТО нами благополучно відкладений до кращих часів. А коли вони настануть? І чи не обійдеться тоді альянс узагалі без України, адже у його перспективних планах тепер стоїть завдання створити глобальну військову структуру з Японією, Південною Кореєю, Австралією і Новою Зеландією включно?
Володимир ДАНИЛЮК.
Мал. А. Крилова: таким НАТО показувала радянська пропаганда.
На фото: німецькі спецназівці під час навчань.
"Волинська газета" 06.12.2006 18:29
http://volga. /?q=news&node=987
