« Перемога – величний подвиг радянського народу »
Уже 65 рокiв тому завершилась Велика Вiтчизняна вiйна, 65 рокiв ми живемо в мирi та достатку, але навiть невпинний плин часу не змiг знищити пам’ять про подвиг усього народу i кожної окремої людини, забути своїх героїв. 9 травня залишається святом для кожного, святом життя та надiї. Хоча Радянський Союз i зазнав величезних втрат, але у цьому випробуваннi народ довiв свою незламнiсть, силу i єднiсть.
З кожним роком ветеранiв вiйни залишається все менше, але історії їхнiх життiв перетворюються на правдивi легенди…
Саме однiєю з таких легенд є життя моєї прабабусi, ветерана вiйни Скоромної Пелагеї Юхимiвни 1923 року народження.
Вiйна стала для ще юної 18-рiчної дiвчини блискавкою серед ясного неба. Вибухи, крики i плач… Село заповнили чужоземцi з рушницями. У хатi панували страх i напруження. Фашисти суворо, безлюдяно ставились до мiсцевого населення, забирали останню хлiбину. Тiльки й думок, як дожити до завтрашнього дня.
Одного разу до її господи прийшли нiмецькi солдати. Брали все пiдряд. Виривали просто з рук.
Була у Пелагеї Юхимiвни гарна шаль, дуже дорога їй. Цю рiч також забрали. Батько хотiв повернути. Коли вiн наздогнав фашиста i попросив вiддати рiч, то нiмець дiстав ножа та замiрився на нього. Тато повернувся додому. Таких випадкiв було безлiч…
Як вiдомо, пiд час вiйни молодь вивозили до Нiмеччини працювати. У 1943 роцi настала черга Пелагеї Юхимiвни. Як мати не плакала, як не просила не чiпати, її вiдвели до школи, яка тодi слугувала пунктом прийому громадян на примусовi роботи, початком довгого шляху «приречених». Дiвчат зiбрали тут i завантажили у поїзд. Близько тижня вони перебували у Конотопi. До людей ставились, як до худоби: роздавали суп з бочки (та хiба можна було цю масу їжею назвати!), заганяли до банi, виганяли пiд крики i лайку. Але це не було найстрашнiшим. Значно важче було переживати невiдомiсть i муки совiстi за те, що кожному з них доведеться робити зброю, якою вбиватимуть радянських солдат: чоловiкiв, батькiв та братiв( пройшла чутка, що їх везтимуть до вiйськового нiмецького заводу). Дiвчата вже не могли витримувати такої напруги. Пелагея Юхимiвна i подруга Ульянова Софiя вирiшили будь-що втекти звiдси. Пiд час чергового шикування, коли нiмцi вiдiйшли, вони хутко схопились i побiгли. Землi пiд собою не чули. Аж ось дивляться – вiдчинена хвiртка. Забiгли у двiр. Там сховались за вiдчиненими дверима сараю. Тупiт чобiт… На входi до цього ж сараю стояв «полiцай». Дiвчата принишкли i почали беззвучно читатати молитву. Нiмець пройшовся автоматною чергою по всьму примiщенню i пiшов. Пелагея Юхимiвна i Софiя перевели дух, але не наважувались вийти. Згодом їх помiтила господиня. Вона нагодувала втiкачiв. Її чоловiк вказав їм дорогу додому. Йшли вони приблизно тиждень. Коли повернулися, то сховались на горищi у батькiв Сонi. Через деякий час Пелагеї Юхимiвнi вдалося перейти до своєї хати, де вона також переховувалась до 7 серпня. Тодi радянськi солдати увiйшли до села. Били гармати, вулицею їхали «Катюшi». За ними пролетiли нiмецькi лiтаки та безжально стрiляли у солдат, хати, мирних селян. На землi лежали мертвi люди, будiвлi стояли без шибок, дверей, а деякi зовсiм перетворилися на груду будматерiалу.
Селянам довелося перейти жити до берега рiчки, де було безпечнiше. Коли повернулись, вiдбудували дiм майже заново, бо не було нi вiкон, нi дверей, навiть стiна з образами впала. Та все це здавалося таким незначним у порiвняннi з отриманою Перемогою. Усi були безмежно щасливими, адже село звiльнили вiд фашистiв, скiнчилися всi знущання i поневiряння. Нарештi селяни почувалися господарями у своєму домi. Так, вiйна ще тривала. Невдовзi померла мати Пелагеї Юхимiвни, про брата Данила не було жодних новин, а батько потребував догляду. Та дiвчина вiрила в щасливе майбутнє, а жiнки чекали своїх чоловiкiв… На жаль, у кожну родину не повернувся хоча б один з них, наших мужнiх захисникiв.
Майбутнiй чоловiк Пелагеї Юхимiвни Пилип Юхимович тим часом захищав Одесу, Керч, Феодосiю та Севастополь вiд нiмецьких загарбникiв. Вiн був свiдком наймасштабнiших битв. На свої очi бачив, як вiйна змiнює людей, як пiд тиском обставин вони ламались або робили подвиги, як загартовує море, вiдчував надiю, яку дає тверда земля пiд ногами.
Пилип Юхимович був старшим матросом на крейсерi «Красный Кавказ»( одному з найдосконалiших i сучасних на той час). Пiсля вiйни вiн часто згадував про своїх бойових товаришiв: «Моряки – то особливi люди. Коли вони вiдчувають небезпеку потрапити в полон, то не пожалiють життя заради Вiтчизни…» Дiйсно, пiд час десантних операцiй (вихiд морякiв на сушу для участi у рукопашних битвах) його друг з Вiнничини опинився в оточеннi ворогiв та пiдiрвав їх разом з собою. Вiн був тiльки один… Один проти десяткiв. Воля змусила iнстинкт самозбереження замовчати, а серце билось все частiше, розум шукав порятунку… та не для себе. Вiн вiдчував, що, поплатившись життям, зможе внести свою частинку у досягнення Перемоги. Рiшення було прийняте миттєво. Хлопець звiв руки, змусивши цим жестом нiмцiв подумати, що вiн здається, i пiдiйти. Холод кiльця гранати в руцi супроводжував подих, останнiй подих… Рiзкий рух – i повiтря пройняв вогонь вибуху. Пiд тим вогнем лежали обгорiла земля, переможенi вороги, мертве тiло, а в небi –вiчно жива душа…Недарма в роки вiйни нiмцi називали радянських морякiв «чорною смертю», жоден матрос не здавався в полон живим, вони волiли померти але не датись ворогу в руки.
У 1976 роцi в журналi «Огонек» була надрукована стаття про крейсер «Красный Кавказ». Ця iсторiя не могла не торкнутися душi будь-якої людини.
Пiд час морської битви радянський крейсер потопив два ворожi кораблi та збив декiлька лiтакiв, але зникнути неушкодженим не вдалося. Пошкодження були настiльки серйозними, що «Красный Кавказ» почав тонути. На носi крейсера прибули до берега мужнi захисники. Серед них був i Пилип Юхимович. Бiля причалу їх чекали одесити, вони прийшли привiтати переможцiв у цьому жорстокому бою. А їх стояло на кормi з 200 тiльки 70 матросiв, якi вижили i повернулись у мiсто. «Вiчна слава героям! - вигукували жителi Одеси. - Слава преможцям!»
На жаль, 11 рокiв тому смерть забрала його. Помер вiн у день великого християнського свята Вознесiння. За свої самопожертву, мужнiсть i вiдвагу, я сподiваюсь, отримав спокiй та вiчне щастя. Вiн завжди житиме в серцi дружини, дiтей, онукiв та правнукiв. Як завжди, на 9 травня ми дiстанемо «Червону зiрку», i маленька правнучка Наталка з гордiстю скаже: «Це найяскравiша зiрка з усiх, дiдусева зiрка.» Я вiрю: в цей час дiдусь дивиться на нас з неба i всмiхається.
Нашi бабусi та дiдусi перетерпiли багато лиха, зазнали важких втрат, поклали життя заради того, щоб ми з вами мали щасливе майбутнє: навчались, працювали, любили, були щасливими. Ми маємо щонайменше берегти пам’ять про них, прожити i своє життя так, щоб не було соромно перед своїми предками.
Світлана Шкурай, учениця 11 класу ХСШ № 93
