Передмова (стр. 3 )

Поняття „наука” включає як діяльність з отримання нового знання, так і результати цієї діяльності — суму отриманих знань, які створюють адекватну картину світу.

Безпосередньою метою науки є опис, пояснення та прогнозування явищ і процесів дійсності, які створюють предмет її вивчення на основі відкритих нею законів. Це особлива форма діяльності. Вона суттєво відрізняється від діяльності у сфері матеріального виробництва та інших видів діяльності.

Науку як систему відрізняє цілісна єдність кількісного та якісного накопичення наукових знань, процес формування зв’язків між ними. Системність науки реалізується становленням та розвитком її як окремого соціального інституту, що об’єднує інтелектуальний потенціал суспільства.

Для виникнення науки необхідні були певні соціальні умови: достатньо високий рівень розвитку виробництва та суспільних відносин, а також наявність багатих культурних традицій. Такі умови виникли на початку VIст. до н. е. в Стародавній Греції, де виникли перші теоретичні системи (Фалес, Демокріт та ін.), які пояснювали дійсність через природні початки. Старогрецька наука дала перші описи закономірностей природи, суспільства та мислення, які, з сучасної точки зору, хоча і були недосконалими, але відіграли видатну роль в історії людства, заклали її фундамент. До цього періоду відноситься створення перших теоретичних систем в геометрії (Евклід), механіці (Архімед), астрономії (Птоломей).

В епоху середньовіччя великий вклад в розвиток науки внесли вчені Арабського Сходу та Середньої Азії (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні та ін.), які зберегли еліністичні традиції, збагативши їх. В Європі ці традиції були досить сильно трансформовані господарюванням християнської релігії, коли головна увага приділялась розробці християнської догматики.

Народженню науки в сучасному розумінні сприяв розвиток в цей час алхімії та астрономії, а з XVI-XVIIст. — вплив зароджуваного капіталістичного способу виробництва. На озброєння науки береться експеримент, що підсилило її пізнавальну силу. Це була перша наукова революція (Г. Галілей, І. Кеплер, Р. Декарт, І. Ньютон та ін.).

Успіхи механіки, систематизованої до кінця XVIIст., привели до формування механічної картини світу, яка набула до цього часу універсального значення (Л. Ейлер, М. Ломоносов та ін.). виникають філософські вчення про людську природу, суспільство та державу, які виступали як розділи загального вчення про єдиний світовий механізм. Відкриття закону збереження і перетворення енергії (Ю. Меєр, Д. Джоуль, Г. Гельмгольц) дало загальну базу розвитку хімії та фізики; клітинна теорія (Т. Шванн, М. Шлейден) показали єдину структуру усіх живих організмів. Еволюційне вчення в біології (Ч. Дарвін) внесло в природознавство ідею про закономірний розвиток органічного світу; періодична система елементів (Д. Менделеєв) довела наявність внутрішніх зв’язків між видами речовин.

Великі відкриття у фізиці (електрон, радіоактивність), зміна основ наукового мислення привели на початку XXст. до кризи класичної науки. До середини цього сторіччя на одне з перших місць в природознавстві вийшла біологія, в якій здійснені великі відкриття (розшифровка ДНК, відкриття генетичного коду тощо). Високими темпами розвивалися галузі науки, пов’язані зі створенням нових джерел енергії і матеріалів, космічними дослідженнями і т. ін.

Біля витоків вітчизняної науки стояли такі вчені, як М. Ломоносов, Л. Ейлер, Н. Лобачевський, М. Остроградський, І. Сеченов, В. Вернадський, І. Мєчніков, К. Ціолковський та інші.

В радянські часи був створений потужний науково-технічний потенціал. Були створені тисячі науково-дослідних установ, проектно-конструкторських організацій, експериментальних баз.

Незалежній Україні вдалося зберегти свій науковий потенціал та мережу наукових установ, які поступово відроджуються. Значним потенціалом володіє і вітчизняна вища школа, в якій працює більше третини науковців держави.

Сучасна наука виконує у суспільстві такі функції [9,11]:

· соціальної пам’яті як збереження, накопичення та трансляції досвіду попередніх епох;

· гносеологічну, що забезпечує суспільству необхідні знання;

· нормативну, що встановлює, організує та регулює відносини між науковими структурами за допомогою системи норм, правил етики;

· комунікативну, що реалізується за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування;

· аксіологічну (ціннісну), що формує в суспільстві ціннісні орієнтації, які спрямовують результати наукових відкриттів на благо людства;

· креативну (творчу), що реалізується за допомогою створення потужного інтелектуального потенціалу людства;

· виховну, що дозволяє підвищити рівень освіченості у суспільстві.

Процес накопичення таких знань називається науковим пізнанням (рис.2.1).

Рис.2.1. Структура процесу пізнання

Мета сучасної науки — пізнання законів розвитку природи і суспільства, їх вплив на предмети та явища, їх властивості та відношення, що здійснюється за допомогою логічного та абстрактного мислення.

Процес наукового пізнання передбачає накопичення фактажу, що підлягає систематизації та узагальненню за допомогою понять, категорій критеріїв. Поняття є вищою формою прояву думки і відображають предмети та явища світу в їх конкретних та загальних ознаках, за допомогою яких і створюється система наукового знання. Наукові знання являють собою систему взаємозалежних понять, що відбивають закономірний процес розвитку природи та суспільства.

Розвиток системи наукових знань, її удосконалення, систематизація та апробація проводяться за допомогою наукового дослідження. Вивчати, вести науковий пошук — це відкриття, де не останню роль відіграють інтуїція, індивідуальність пошуковця, досвід.

Пошук, що спирається як на емпіричний фактаж, так і науковий факт, передбачає застосування різних методів наукового дослідження та призводить до узагальнень на типологічному рівні називається науковим. Він завжди спрямований на підвищення рівня наукових знань, на відкриття нових законів природи, пов’язаний із новими оригінальними ідеями.

За цільовим призначенням виокремлюють такі види наукових досліджень [7]:

· фундаментальні, що мають найвищий ступінь невизначеності, результатом яких є відкриття нових явищ та законів природи, розширення наукових знань суспільства та їх застосування в практичній діяльності;

· прикладні, що передбачають пошук нових, або удосконалення вже відомих явищ та законів природи, мета яких — використання одержаних результатів у практичній діяльності людини та суспільства.

Наукове дослідження поділяють на два етапи: емпіричний та теоретичний.

Емпіричний етап пов’язаний із отриманням та первісною обробкою матеріалу, процесом накопичення фактів, описом мовою науки, класифікацією за різними критеріями та виявленням основної залежності між ними. Під час такої роботи дослідник повинен:

· описати кожний факт термінами науки, у межах якої ведеться дослідження;

· відібрати з усіх фактів типові, найбільш вживані;

· класифікувати факти за їх сутністю, з’ясувавши наявні зв’язки між відібраними фактами.

Теоретичний етап дослідження пов’язаний із глибоким аналізом наукового фактажу, перевіреного, усвідомленого та зафіксованого мовою науки, проникнення у суть явищ, формулювання його в якісній та кількісній формі, обранням його в якісній та кількісній формі, обранням принципу дії та рекомендацій щодо практичного впливу на ці явища.

Між двома етапами дослідження є постановка проблеми, що означає:

· визначення того, що є невідомим і потребує доведення;

· формулювання питання, що відображає основний зміст проблеми, та обґрунтування його важливості для науки;

· виокремлення окремих завдань, послідовність їх вирішення та методи, що при цьому застосовуються.

Наукове дослідження рухається від емпірики до теорії, а від теорії — до практики, що її перевіряє. Цей процес включає певні стадії та характерні форми, у яких існує та розвивається наукове знання, зокрема отримання, опис фактів та постановки наукових проблем, висунення гіпотези, нової ідеї, положення, формулювання теорії та органічне включення до неї доказових положень.

Теорія (грецька theoria — розгляд, дослідження) — форма достовірного наукового знання про дійсність, що являє собою систему понять, тверджень, доказів, дає цілісне уявлення про закономірності та зв’язки у суспільстві. Наукова теорія як система характеризується: предметністю; адекватністю об’єктивній дійсності; конкретністю; інтенсивністю та достовірністю. Структура наукової теорії включає:

· факти — знання про об’єкти або явища, вірність яких доведена;

· категорії — загальні та фундаментальні поняття, що відображають найбільш суттєві, загальні якості явищ дійсності;

· аксіоми — істинні положення, що приймаються без логічного доказу, в силу їх безпосередньої переконаності;

· постулати —твердження, що приймаються як істинні, хоча вірність їх не доведена;

· принципи — вихідні положення будь-якої теорії, учення, науки або світогляду;

· поняття — думка, що узагальнює та виокремлює предмети, явища за певними ознаками, відображає суттєві його якості;

· судження — висловлена думка, у якій відображене ставлення до її змісту, істинності або хибності;

· умовивід — процес мислення, що об’єднує послідовність двох та більше суджень, у результаті чого з’являється нове судження;

· закони — суттєві та необхідні відношення між явищами, що відображають загальні зв’язки та мають об’єктивний характер.

Таким чином, наукова теорія — це система суттєвих ідей, підходів та логічних принципів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримуються достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислення на основі зв’язків між її поняттями.

Зміст наукової підготовки майбутнього фахівця у вищій школі слід розглядати як єдність навчально-пізнавальної та науково-практичної роботи, в основі якої знаходиться програмно-цільовий метод планування та управління процесом навчання, що забезпечує інтеграцію дисциплін і водночас відображає сучасний рівень розвитку науки, її специфіку.

Деякі види студентських творчих робіт, зокрема реферати, курсові та дипломні роботи (проекти), магістерські дисертації можна віднести до так званих навчально-дослідних робіт, у яких не вирішуються питання кардинально нових шляхів дослідження у будь-якій галузі науки, а лише ставляться завдання критичного огляду вже відомого або узагальнення набутого практичним досвідом експерименту як результату, що підтверджує вже відомий факт.

Ефективність науково-дослідної роботи залежить від умов її організації, під час якої запроваджується ціла система наукових досліджень студентів, враховуючи науковий потенціал кожного особисто.

2.2. Методологія наукового пошуку

Будь-який науковий пошук від його творчого задуму до кінцевого оформлення здійснюється індивідуально, але можна виокремити загальні, методологічні підходи його проведення [12].

Методологія — вчення про структуру, логіку організації, методи та засоби діяльності в різних галузях науки, її теорії та практики. Відповідно до навчального процесу у вищій школі методологія розуміється як сукупність принципів, засобів, методів та форм наукового пізнання.

Значення методології наукового пізнання полягає у тому, що вона дозволяє систематизувати увесь об’єм наукового знання й створити умови для розробки подальших, ефективних напрямів дослідження. Головним завданням методології наукового пізнання є синтез накопичених наукових знань, що дозволяє забезпечити використання досягнень розвитку науки у практичних цілях.

Методологія вивчає методи, засоби та прийоми, за допомогою яких набуваються, визначаються та будуються різні системи знань.

Методологічний апарат включає в себе [9, 25, 27]:

· принципи організації та проведення наукового дослідження;

· методи наукового дослідження та способи визначення його стратегії;

· науковий апарат: понятійно-категоріальну основу наукового дослідження (актуальність, наукову новизну, евристичну цінність, теоретичну та практичну значущість, проблематику, об’єкт, предмет, гіпотезу, мету та завдання).

Всі складові наукового пошуку в сукупності є основою методологічного апарату, тому під науковим дослідженням розуміють цілеспрямоване пізнання, результати якого представлені у вигляді системи понять, законів, теорій.

Основні принципи методології пізнання:

· принцип єдності теорії та практики;

· принцип об’єктивності;

· принцип конкретності;

· принцип розвитку;

· принцип закономірності.

Існують різні рівні методологічного аналізу, зокрема:

¨ динамічний рівень: світоглядна інтерпретація результатів науки, аналіз загальних форм та методів наукового мислення, його категоріального підходу;

¨ статичний рівень: принципи, підходи, форми дослідження, що носять загальнонауковий характер;

¨ аналітико-синтетичний рівень: конкретно-наукова методологія як сукупність методів та принципів дослідження, що застосовуються в тій чи іншій галузі науки;

¨ предметний рівень: сукупність методів та принципів дослідження, що використовуються в тій чи іншій науковій дисципліні конкретної галузі наук або на стику наук, де сама наукова дисципліна виступає основною формою організації наукового знання;

¨ міждисциплінарний рівень: сфера взаємодії різних наук, коли отримання знання про предмет дослідження можливе лише у взаємодії різних підсистем з урахуванням комплексного знання про предмет.

Основним елементом наукового пізнання поряд із методологією є логіка наукового дослідження, під якою розуміють певний шлях у науковому пошуку. Наукове дослідження вимагає логічної послідовності певних етапів, основу яких складає раціональне мислення як відображення закономірностей реальної дійсності, що відповідає таким вимогам: конкретність, послідовність, обґрунтованість.

Логіка (грец. logos — розум, думка) — наука про закони, прийоми правильної побудови думки, спрямованої на пізнання об’єктивної дійсності, основними завданнями якої є:

· досягнення істинності знання;

· побудова структури розумового процесу;

· застосування вірних методів пізнання тощо.

За допомогою логіки будується процес мислення, у якому виокремлюють такі типи: теоретичне, інтуїтивне та практичне.

2.3. Методи наукового дослідження

Метод — це підхід, прийом, засіб теоретичного дослідження або практичного втілення явища (процесу).

Науковий метод повинен обиратися відповідно до галузі, у якій відбувається науковий пошук.

Тобто в залежності від ступеню складності дослідження змінюються і методи його вирішення, види експерименту, прийоми та засоби.

Методи, що застосовуються у науковому дослідженні, залежать не лише від самого предмета, а й від рівня дослідження: емпіричного чи теоретичного.

Для емпіричного рівня дослідження характерними є такі методи: спостереження, експеримент, опис, статистика тощо.

Для теоретичного рівня дослідження використовуються методи аналізу-синтезу, індукції-дедукції, аналогії та ін.

Таким чином, дослідник повинен обрати серед розмаїття методів сучасної науки саме такі дослідницькі прийоми або їх сукупність, що найбільш повно та ефективно дозволять вирішити поставлене завдання. При цьому слід розрізняти такі поняття, як науковий метод та метод науки.

Вимоги до наукового методу [7, 27]:

а) детермінованість, тобто обумовленість закономірностями як об’єкта, так і пізнавальної діяльності;

б) заданість ціллю дослідження, тобто відповідність усіх компонентів методу цілі дослідження;

в) результативність та надійність, тобто наявність результату із високим ступенем вірогідності;

г) ефективність як умова досягнення мети із мінімальними зусиллями та максимальним результатом;

д) економічність як можливість досягнення конкретних результатів без впровадження додаткових зусиль;

е) доступність у розумінні та застосуванні.

Наука має велику кількість різноманітних методів, зокрема загальнонаукових, теоретичних, експериментальних, конкретних, що входять у систему наукової діяльності та в сукупності утворюють клас наукових методів. Для ефективності в науковому дослідженні є сенс використовувати не один метод, а їх комплекс.

Різновиди методів наукового пізнання умовно поділяють на такі загальні рівні [29]:

· емпіричний (спостереження, порівняння, вимірювання, анкетування, співбесіда, тестування тощо);

· експериментально-теоретичний (експеримент, аналіз-синтез, індукція-дедукція, моделювання, гіпотетичний, історичний, логічний, абстрагування, ідеалізація, аксіоматика, узагальнення та ін.);

· метатеоретичний (діалектичний метод, метод системного аналізу).

Метод науки — це організація пізнавального процесу в структурі наукової та пізнавальної діяльності, що передбачає конкретний науковий пошук: формулювання проблеми, побудова гіпотези, емпірична, теоретична та експериментальна перевірка гіпотези, висновки та прогноз подальших розробок.

Методологічні знання у змісті вищої освіти виконують світоглядну, пізнавальну (дослідницьку) та рефлексивну функції. Засоби впровадження методологічних елементів у процес навчання залежать від навчального предмету та його змістового наповнення.

Серед способів формування методів навчання, що відповідають конкретно-науковому рівню методології, слід виокремити [30]:

· пояснювально-ілюстративний метод із використанням дедуктивних та індуктивних способів, аналітичної та синтетичної схем, аналогій;

· репродуктивний метод сприйняття інформації, запам’ятовування за асоціацією шляхом заучування, повторення, відтворення навчального матеріалу;

· проблемно-пошуковий метод з постановкою проблемних питань, створенням проблемних ситуацій, висловленням припущень про причини явищ, про зв’язок між різними поняттями, доведення на рівні порівнянь, логічних суджень та формулювання нових висновків, узагальнень.

Рис.2.2. Класифікація методів наукового дослідження за рівнем методологічного аналізу

Сформованість методологічної підготовки та здатність до опанування науковим пошуком має такі критерії оцінки [17]:

¨ якість знань (повнота, глибина, систематичність, системність, оперативність, гнучкість, узагальненість, конкретність, чіткість);

¨ діючі мотиви (стійкі пізнавальні інтереси, установки);

¨ навички самостійного опанування знаннями та вміннями в різних формах самоосвіти, як того вимагає КМСОНП;

¨ уміння самоорганізації пізнавальної діяльності (саморегуляція, самоконтроль);

¨ уміння виконувати операції розумової діяльності, зокрема аналізувати, порівнювати, виокремлювати суттєве, синтезувати, встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, виявляти здатність до узагальнення, доказу, побудови гіпотези тощо;

¨ повнота самооцінки та критичної оцінки.

Знання методології у науковому пошуку дозволить упорядкувати отримані результати, розкрити можливості пошуку для вирішення проблеми, розвинути здатність до ведення дискусій та сформувати інтелектуальні здібності особистості.

Науковий пошук має кілька рівнів, серед яких [19,24]:

а) інформаційний — виявлення та усвідомлення інформації про існуючі знання;

б) критичний — виявлення рівня розробленості обраної проблематики;

в) аналітико-синтетичний — занурення у проблематику та узагальнення отриманих знань;

г) науково-дослідний — теоретико-експериментальна розробленість обраної проблематики;

д) прогностичний — узагальнюючий із визначенням перспектив у подальшому вивченні обраної проблематики.

Під час наукового дослідження має бути визначена програма наукового пошуку, в якій відображені:

· досліджуване явище (проблема);

· показники та критерії його дослідження;

· методи, що використовуються;

· порядок застосування тих чи інших методів.

Методика дослідження, незважаючи на свою індивідуальність при вирішенні конкретного завдання, має сталу структуру, основними компонентами якої є:

1) теоретико-методологічна частина, на основі якої будується методика дослідження;

2) історико-теоретична, що передбачає дослідження явищ, процесів з урахуванням зв’язків та взаємозалежностей між ними;

3) практична, тобто узагальнення результатів дослідження як логічне завершення наукового пошуку, їх аргументація.

Всі методи можна об’єднати в єдину групу із загальною назвою „методи пізнавальної діяльності”, що вказує на активний процес у плануванні та проведенні навчально-дослідної роботи.

Методи дослідження — це інструменти, за допомогою яких вирішуються ті чи інші проблеми, відкриваються закономірні зв’язки явищ, що вивчаються. Від правильного вибору методу залежить успішність досліджуваного явища. Методика повинна відповідати конкретним завданням дослідження та чітко відображати специфіку явищ, що вивчаються, а не механічно запозичувати методи з інших наук.

Таким чином, класифікація методів наукових досліджень за характером пізнавальної діяльності може бути представлена схемою, наведеною на рис.2.3.