Передмова (стр. 4 )

Рис.2.3. Класифікація методів за характером пізнавальної діяльності

На рис.2.4 наведена класифікація методів наукових досліджень за способом їх організації. Основні з них такі:

· комплексний метод дослідження;

· метод експертних оцінок;

· метод комісії;

· метод мозкового штурму;

· метод евристичного прогнозування;

· метод узагальнення та інші.

Комплексні методи дослідження розкривають структурно-функціональні зв’язки складного цілісного об’єкта.

Метод експертних оцінок — отримання прогностичної інформації на основі виявлення та обробки думок групи експертів.

Метод комісії полягає в тому, що на базі сукупності особистих думок експертів обираються найбільш об’єктивні та обґрунтовані.

Метод мозкового штурму — творча генерація нових ідей групою експертів, їх аналіз, оцінка групою аналітиків та вибір найбільш раціональних.

Рис. 2.4. Класифікація методів за способом організації дослідження

Метод евристичного прогнозування відрізняється від інших методів чітким теоретичним обґрунтуванням, виясненням компетентності експертів або алгоритмом обробки отриманої інформації.

Метод узагальнення незалежних характеристик, їх аналіз та синтез, у ході яких відкидається все несуттєве.

Метод якісної обробки даних — різні прийоми класифікації, диференціації, категорізації на основі заданих критеріїв.

Методи кількісної обробки даних виражають у числових характеристиках різні сторони явищ та зв’язок між ними.

Емпіричні методи дослідження — це способи отримання наукових фактів під час спостереження, діагностування, експерименту праксиметричних способів тощо.

Теоретичні методи дослідження виявляють зв’язки залежності між явищами, процесами та проблемами що вивчаються.

Прогностичні методи — система правил, вимог, що направляють пізнавальну діяльність дослідника на встановлення об’єктивної істини.

Метод інформацій дозволяє швидко та ефективно отримувати інформацію з монографій, статей, різних наукових джерел щодо обраної проблематики.

Метод морфологічного аналізу — розподіл проблематики на складові, кожна з яких має декілька варіантів, а результат є сукупністю всіх можливих варіантів розв’язань.

2.4. Теоретичні методи наукових досліджень

До теоретичних методів наукового дослідження відносять: індукцію, дедукцію, аналіз, синтез, абстрагування, конкретизацію, екстраполяцію, моделювання, порівняння та класифікацію (рис. 2.5).

Дедукція (від лат. deductio) — у широкому розумінні являє собою форму мислення, коли нова думка виводиться логічним шляхом, з дотриманням правил логіки. Уперше теорія дедукції була розроблена ще Аристотелем та з часом набула вдосконалення із розвитком логіки як науки. Дедуктивні судження істинні в тому випадку, коли всі його складові — істинні. На відміну від індукції у дедуктивному судженні неможливо отримати невірний висновок, маючи істинні посилання.

За допомогою методу дедукції розширюються можливості власне розумового процесу, у якому можна виокремити два основні рівні:

· на першому доведення розглядається як судження, за допомогою якого істинність одного встановлюється на основі істинності іншого;

· на другому — доказ має форму, що піддається опису, завдяки чому стає зрозумілим аналіз доведення, виявлення його структури, використаних у ньому правил висновку, запис в логічній формі, тобто його формалізація.

У навчально-дослідній практиці в умовах КМСОНП застосовують змістовне доведення, представлене у вигляді звичайних логічних конструкцій, рівень науковості яких відповідає потенціалу молодого дослідника, яким є студент.

Індукція (від лат. inductio) — форма наукового пізнання, логіка якого розгортається від конкретного до загального. Тобто, загальне положення виводиться логічним шляхом з одиночних суджень. При індуктивному методі дослідження для одержання загальних знань про той чи інший клас предметів необхідно вивчати окремі складові цього класу та віднайти в них істотні ознаки, властиві цьому класу предметів.

Абстрагування — метод наукового пізнання, що полягає в уявному виділенні конкретних ознак та властивостей об’єкта. Завдяки абстрагуванню можливим стає виокремлення загальних або найбільш істотних ознак та властивостей досліджуваного явища.

Рис. 2.5. Теоретичні методи наукового дослідження

Моделювання — метод наукового пізнання, сутність якого полягає у дослідженні моделі об’єкта пізнання на основі абстрактно-логічного мислення за принципами наочності, об’єктивності. Під моделлю розуміють об’єкт, що замінює собою оригінал у процесі дослідження, результати якого поширюються на оригінал.

Моделювання є важливим методом наукового пізнання, що дозволяє прискорити процес дослідження й цим скоротити термін впровадження нових результатів.

Аргументація — логічний процес, суть якого полягає в тому, що в ньому обумовлена істина судження того, що прагнемо довести. Аргументація досягає мети лише у випадку, коли дослідник буде дотримуватися правил доказу і, зокрема, побудови тези за принципами:

· теза формулюється чітко й правильно, при цьому не допустимою є двоякість думки;

· теза повинна залишатися незмінною; у разі, якщо це правило не виконується, то думка не буде доведена.

Переконливість аргументації повинна відповідати таким вимогам:

а) аргументи — лише ті положення, істинність яких доведена та виконує роль фундаменту, на якому будується вся доказовість;

б) аргументи повинні бути доведені незалежно від тези, що висувається, тобто автономно, в іншому випадку сам аргумент потребує доведення;

в) аргументи не можуть самі собі суперечити, тому повинні бути самодостатніми.

Для аргументації характерними є доказовість та переконливість.

Доказ — це обґрунтування істинності будь-якої тези, достовірність якої доведена. Будь-який доказ є аргументованим, але не будь-яка аргументація є доказом. Таким чином, аргументація — це недоведений доказ, мета якого висловити власну точку зору на проблему. Доказ — це логічний процес, що дозволяє встановити істинність судження, тому він включає такі складові: тезу (судження, істинність якого необхідно довести); аргументи, демонстрацію (спосіб доведення).

Теза (грец. tesis) — положення, істинність або хибність якого доводиться. У якості тези може виступати загальне положення (узагальнення) або висловлювання.

Аргументи (підстави) — вихідні теоретичні положення або фактичні дані, істинність яких встановлена раніше і є безперечною. У склад аргументів можуть входити факти, визначення, аксіоми тощо.

Демонстрація — спосіб доведення (послідовність умовиводів, що являє собою послідовність аргументів задля підтвердження або спростування тези. Порушення законів логічного мислення призводить до прикрих помилок, серед яких найвідомішими є софізми — фальсифікація та свідома дезінформація з метою доведення хибної тези.

Софізм (грец. soficya — хитрий вигад) — це невірний, хибний доказ, що видається за правильний, заснований на зовнішній схожості явищ, заміні понять, свідомо невірному виборі вихідних положень. Сам термін походить від імені мудреця Стародавньої Греції, який вигадував вправи для тренування розумових здібностей своїх учнів, мета яких полягала у свідомому порушенні законів та правил логіки. З часом у Греції виникла софістика — мистецтво умовиводів, в основу яких покладено підміну одних понять іншими, доведення „істинності” хибної думки, своєрідна мовна „віртуозність”, гра словами, відірвана від змісту поняття. Як наслідок, софістами почали звати тих, хто відстоює свої „переконання” навіть недозволеними способами, прийомами, не переймаючись їх істинністю.

2.5. Емпіричні методи наукових досліджень

Емпіричні методи наукових досліджень є визначальними в навчально-дослідній справі, що пов’язана з практикою, зокрема педагогічною, та забезпечують накопичення, фіксацію та узагальнення вихідного дослідного матеріалу. Отримані за допомогою цих методів дані є основою для подальшого теоретичного осмислення пізнавальних процесів та створюють цілісну єдність наукового пізнання.

Основою емпіричних методів дослідження є експеримент.

Експеримент (від лат. experimentum — проба, досвід) — метод пізнання, цілеспрямоване вивчення об’єкту з метою виявлення раніше невідомих його властивостей (якостей) або перевірки правильності теоретичних положень, що визначається певною пошуковою ідеєю і має чітко виражену мету.

Експериментальні дослідження поділяють на лабораторні та виробничі.

Лабораторні дослідження проводять з використанням приладів, моделюючих пристроїв, спеціального обладнання, які дозволяють вивчити вплив одних характеристик при варіюванні інших. Однак лабораторні експерименти не завжди дозволяють моделювати реальні явища або процеси, тому виникає потреба у виробничих експериментах.

Виробничі експерименти проводять на підприємствах, спорудах в реальних умовах з врахуванням впливу різних факторів виробничого середовища. До виробничих експериментів відносять також польові експедиції, які широко використовуються в археології, біології, екології, меліорації, гідрології тощо.

Лабораторні та виробничі експериментальні дослідження передбачають широке використання спостереження, порівняння і вимірювання.

Спостереження — систематичне цілеспрямоване сприйняття окремих сторін об’єкта або об’єкта в цілому, за якого дослідник не втручається в його поведінку, а лише фіксує його якості, характеристики тощо.

У залежності від тривалості вирізняють спостереження: довгострокові, короткострокові, безперервні та дискретні (неодноразово повторюване через певний проміжок часу).

Порівняння — встановлення схожості або несхожості об’єктів безпосередньо або опосередковано (через проміжні об’єкти). Порівняння проводиться при наявності певних спільних ознак об’єктів за найбільш суттєвими ознаками.

Вимірювання — операція, яка дозволяє виявити співвідношення однієї величини до іншої, яка приймається за одиницю (еталон). Вимірювання може бути статистичним, коли вимірювана величина не змінюється, та динамічним, коли вимірювана величина змінюється. Теорію і практику вимірювання вивчає спеціальна наука — метрологія.

Особливу увагу слід звернути на евристичні та креативні методи пізнавальної діяльності.

Евристика — наука, що вивчає творче мислення. Філософія вважає евристичними ті судження, що сприяють новим відкриттям. Евристична діяльність хоча і включає в себе розумові операції як важливі компоненти, але разом із тим має специфіку, завдяки чому її слід розглядати як такий різновид мислення, що створює нову систему дій або відкриває невідомі раніше закономірності явищ, об’єктів науки.

Під евристичним методом розуміють такий спосіб вирішення завдань, який або обмежує вибір варіантів рішення, або звужує їх до мінімальної кількості. Відповідно до цього евристичний метод можна розуміти і як діяльність, що призводить до вирішення складного, нестандартного завдання, і як специфічні прийоми, які дослідник виробив під час вирішення тих чи інших завдань, та свідомо переносять набуті прийоми на близькі за метою завдання. Саме евристика спроможна зробити сам процес навчання цікавим і результативним.

Апріорі є теза, що головним завданням навчання є розвиток творчих здібностей особистості, тому результативним буде такий метод навчання, при якому не нав’язуються готові знання, а лише скеровується процес пошуку у вивченні того чи іншого явища.

Одним з основних методів, за допомогою якого можна вивчити структуру творчого процесу, є, на думку багатьох вчених, звернення до власного досвіду у вирішенні завдань, якщо не схожих, то аналогічних за складністю або метою. При цьому дослідник повинен ставити питання, серед яких найголовнішими будуть такі:

· у чому полягає суть проблеми;

· чи можливо її вирішити традиційними методами;

· чи не зустрічалася така проблематика або її аналог раніше;

· якщо так, чи не можна скористатися вже відомими способами вирішення подібної проблеми задля досягнення результату;

· вірність отриманого результату та вірогідність його правильності за умов застосування вже попередньо набутого досвіду.

Тож основна мета евристичного навчання як пошуку та власного відкриття — творча самореалізація в пізнавальній діяльності особистості. Цінним є те, що дидактичні основи евристичного навчання базуються на рекомендаціях, що дозволяють спробувати власні можливості в конструюванні змісту навчання, реалізація якого відбувається за допомогою технології, що є передумовою рефлексії пізнавальної діяльності. Ключовим елементом технології може виступити навчальна ситуація актуального активізуючого незнання, мета якого — набуття власного пізнавального результату у формі ідеї, проблем, гіпотез, версій тощо.

Розвиток евристичного навчання повинен включати в себе класифікацію креативних ситуацій, моделювання як засіб організації дослідницької діяльності, інтерпретацію вирішення пізнавальних ситуацій та завдань [40].

Креативність охоплює певну сукупність розумових якостей, що визначають здібність до творчості, одним із компонентів якої є здатність особистості дивергентно мислити.

Креативність визначається інтегральним показником, що характеризується поєднанням інтелектуальних та мотиваційних факторів, процесуальних та особистісних компонентів мислення. Пізнавальна сфера креативності характеризується наявністю широких категорій, синтетичністю у сприйнятті навколишнього світу.

Найчастіше дослідник користується так званим конвергентним типом мислення, під яким розуміють пошук конкретних відповідей на конкретні питання. Серед критеріїв творчого мислення визначають наступні [21]:

· швидкість, що характеризується легкістю творчого мислення і визначається загальним числом відповідей на поставлене завдання;

· гнучкість, що характеризується здатністю до швидкого переключення на інші рівні мислення та визначається вмінням класифікувати різні відповіді на поставлене запитання;

· оригінальність, що характеризується своєрідністю творчого мислення, незвичністю підходів до поставленої проблеми, нестандартністю структури відповідей;

· логічність, що характеризується вибором адекватного рішення, яке відповідає поставленій цілі.

В інноваційному процесі впровадження КМСОНП важливим є усвідомлення того, що саме складає основу навчання. Філософська модель освіти виступає як передумова особистісно-орієнтовного евристичного навчання, що активно включає його в процес конструювання власних знань. Завдання вищої школи полягає у тому, щоб навчити молодого дослідника правильно використовувати різні методи дослідження, уміти узагальнювати на теоретичному рівні та застосовувати набуті знання у майбутній сфері професійної діяльності.

Специфіка експериментального дослідження в науково-дослідній практиці вищої школи має такі етапи: констатуючий, формуючий, коректуючий, контрольний.

Експеримент як науковий метод необхідний для спеціального вивчення окремих питань з участю тих, хто підлягає експерименту. Завдяки експерименту апробовуються навчальні програми з різних дисциплін, з’ясовується їх ефективність.

У вищій школі розрізняють [14, 30]:

· експерименти, що перевіряють вірність гіпотези чи теорії емпірично;

· експерименти пошукового плану, у ході яких відбувається відбір необхідної емпіричної інформації для уточнення запропонованого.

Для проведення будь-якого експерименту необхідно:

Ø розробити гіпотезу, що підлягає перевірці;

Ø забезпечити умови для експериментальної перевірки гіпотези;

Ø розробити методику фіксування результатів експерименту.

Щодо методики проведення експерименту, то слід зазначити її важливість. Без врахування послідовності етапів проведення експерименту, його інтелектуальних та матеріальних затрат, не буде досягнуто поставленої мети. Тому під час підготовки самого експерименту дослідник повинен:

· розробити план цілеспрямованого спостереження за об’єктом;

· визначити межі, в яких буде проходити експеримент;

· створити необхідні умови з врахуванням повторюваності ситуацій, зміни впливу, характеру та умов на об’єкті дослідження;

· провести систематичне спостереження з метою вивчення та описання об’єкта (явища), що вивчається;

· проаналізувати результати експерименту.

Результативність експерименту залежить від правильності обраної методики та врахування попереднього досвіду у дослідженні тої чи іншої проблематики. На основі отриманих результатів експерименту можна дійти висновків про їх вірність або хибність, розробити теоретичні положення та практичні рекомендації і втілити в практику результати дослідження.

2.6. Категоріальний апарат наукового дослідження

Наукове дослідження завжди має певну концепцію під якою розуміється система взаємопов’язаних наукових положень, які використовує дослідник для досягнення результату. Концепція може ґрунтуватися на загальноприйнятих теоріях певної наукової школи або бути авторською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. І в першому, і в другому випадку викладені положення є низкою понять, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень.

Категоріальний апарат наукового дослідження складає суттєву основу наукового пошуку, без знання якого творчий процес є неможливим. Розглянемо основні поняття, які складають його основу [24].

Тема дослідження відображає проблему в її характерних рисах, і таким чином окреслює межі дослідження, конкретизуючи основний задум та створюючи передумови успіху роботи в цілому.

Об’єкт дослідження — це сукупність зв’язків, відносин та якостей досліджуваного явища або загальна сфера пошуку, що знаходиться в полі зору дослідника.

Предмет дослідження — аспект (ракурс) обраної проблематики, що підлягає підпосередньому вивченню в даній роботі, встановлюючи межі наукового пошуку в об’єкті.

Між об’єктом та предметом в науковому дослідженні існує взаємозалежність, як між цілим та його складовими, де ціле усвідомлюється як об’єкт, а його частина — як предмет. Оскільки один і той самий об’єкт може досліджуватися в декількох аспектах, то їх вирізнення і складає предмет дослідження.

Мета дослідження формулюється коротко й точно, конкретизуючись у завданнях дослідження, та у змістовному відношенні виражає те основне, що повинен робити дослідник. Мета та безпосередні завдання наукового дослідження знаходиться у взаємозалежності один від одного та полягають у відношенні тих явищ і законів, за якими вони функціонували.

Наукова теорія — система абстрагованих понять та тверджень, що являє собою ідеальне відображення дійсності.

Наукова проблема є результатом глибокого вивчення практики і інформаційних джерел, характеризує реальний рух пізнавального процесу та фіксує його суперечності на певному етапі розвитку науки.

Обґрунтування актуальності проблеми передбачає відповідь на питання чи важливою є проблема на сучасному етапі. Для цього необхідне висвітлення кількох позицій, зокрема посилання на документи, у яких визначаються соціальні замовлення у сфері освіти та її практичних потреб, що характеризуються недостатністю тих чи інших наукових знань, які потребують вирішення.

Гіпотеза — обґрунтоване припущення про можливі засоби розв’язання визначеної проблеми. Лише за умов вивчення характерних рис досліджуваних явищ можна висловити гіпотетичне положення, що вимагає подальшої перевірки. Гіпотеза висувається у разі існування проблеми. Цінність гіпотези визначається нестандартністю, невідповідністю відомим знанням.

Гіпотеза організує процес дослідження, визначає його логіку та результат. Способом перевірки гіпотези є практика, що підтверджує або спростовує гіпотетичні судження. Під час дослідження іноді висувають кілька гіпотез, одна з яких виявиться вірним припущенням.

Існує два типи гіпотез: теоретичні та емпіричні. В основу теоретичних гіпотез покладено наукові закономірності, методологічні положення, логічні судження, аргументовані прогнозування, фундаментальні знання. Емпіричні гіпотези ґрунтуються на результатах попереднього практичного досвіду. Теоретичні та емпіричні гіпотези інакше називаються пояснювальними та описовими.

Гіпотезу не можна будувати, виходячи з очевидних істин, тому що вона завжди передбачає пошук нового в теорії та практиці науки.

Основні функції гіпотези в дипломних та магістерських роботах [22]:

· окреслення кола завдань;

· систематизація складових наукового апарату дослідження та етапів його проведення;

· прогнозування результатів наукового пошуку;

· встановлення зв’язку між уже відомими та новими фактами, отриманими в процесі експерименту.

Народження гіпотези починається з ідеї — основної думки, що лежить в основі теоретичної системи, її логічної побудови та плану функціонування. Ідея дає можливість організувати наукову діяльність, зробити її цілеспрямованою та сформувати ідеальний образ об’єкта, процесу.

Якщо висувається ряд гіпотез, що по різному пояснюють одні й ті ж самі факти, то вони називаються версії. Відхилення однієї з версій створює умови для народження більш обґрунтованих. Після того, як одна з гіпотез знаходить підтвердження в практичній діяльності, а інші відхилення, подальше висунення версій неможливе, дискусії припиняються й творчий пошук із даної проблематики завершується.

Важливими характеристиками наукового дослідження є новизна отриманого знання та його значення для науки й практики.

Наукова новизна — поняття, яке пов’язує суб’єктивні та об’єктивні моменти, що виражають ставлення до результату. Формулювання наукової новизни передбачає визначення рівня, вагомості серед наукових фактів та значущості як типу нового знання, концепції, методики, рекомендацій, що раніше не мали аналогів у науці та практиці.

Новизна у науковому дослідженні виконує такі функції:

· конкретизуючу на рівні деталізації;

· доповнюючу на рівні уточнення;

· перетворюючу на рівні відкриття.

Основою обґрунтування наукової та практичної новизни в навчально-дослідних роботах виступає недостатня вивченість обраної проблематики, її нерозробленість в практиці навчання.

Теоретична значущість є центральною характеристикою наукового дослідження в ракурсі перспективності, доказовості, концептуальності отриманих результатів.

Практична значущість характеризується реальними зрушеннями у навчанні, досягнутими завдяки впровадженню в навчальну практику результатів дослідження.

Сукупність всіх етапів дослідження, у результаті яких отримано рішення, визначається як цикл науково-теоретичного процесу і може бути названа технологією наукової творчості.