Зміст (стр. 11 )

Методи розрахунку обсягів підготовки й випуску кваліфікованих працівників мають певну специфіку залежно від джерел фінансування освітніх послуг. Тому свої особливості мають методи розрахунків принаймні двох напрямів: обсяги випуску фахівців, які навчались за кошти державного бюджету (державне замовлення) та обсяги випуску кваліфікованих працівників, які навчалися за кошти фізичних і юридичних осіб [174, с.24].

Визначення обсягів навчання молоді в навчальних закладах за кошти фізичних і юридичних осіб – найбільш невивчена в методичному плані проблема. В сучасних умовах більш-менш є певна можливість обгрунтувати методи обчислення обсягів підготовки за кошти державного бюджету. Цей напрям знаходиться під контролем Міністерства освіти та науки України, Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України та інших центральних органів виконавчої влади.

Що стосується підготовки за кошти фізичних і юридичних осіб, то ні Міністерство освіти, ні Міністерство економіки не практикують прогнозування її обсягів у цілому по Україні та регіонах. Зараз відповідно до чинного законодавства Міністерство освіти та науки України контролює лише показник ліцензування недержавних навчальних закладів, але він не дає цілісної уяви щодо обсягів підготовки кваліфікованих працівників за кошти фізичних і юридичних осіб. Кожен навчальний заклад керується своїм статутом і ліцензією, що залишає за ним право звужувати або збільшувати контингент студентів на платній основі [174, с.20]. Разом з тим щорічне збільшення обсягів прийняття студентів у цьому напрямі та незадовільна ситуація на ринку праці вимагають удосконалення методів прогнозування підготовки кваліфікованих працівників саме за кошти фізичних і юридичних осіб.

Тобто, сьогодні держава певною мірою абстрагувалась від проблеми регулювання процесів підготовки спеціалістів, переклавши її на власний розгляд навчальних закладів. Тому чинна система підготовки спеціалістів здебільшого зорієнтована на неконтрольований попит у населення на деякі спеціальності соціального й гуманітарного напрямів, які забезпечують хоч і не значні, але шанси для працевлаштування [175, с.37-38].

Найсуттєвішою причиною недосконалості чинного механізму підготовки фахівців, зокрема за кошти державного бюджету, донині була відсутність надійної економічної платформи, без якої неможливо визначити потребу в спеціалістах. На жаль, майже кожна нова соціально-економічна програма визначала свої пріоритети, котрих, як правило, не дотримувалися. Через це міністерства, відомства, підприємства, організації та установи змушені прогнозувати потребу в спеціалістах, виходячи в основному з досягнутого рівня, в результаті чого заявки на підготовку фахівців, окрім формального характеру, зорієнтовані на застарілі професії та спеціальності. Це вже зараз, а в перспективі є всі підстави для поглиблення негативного процесу, що призведе до збитковості багатьох професій на ринку праці.

Дестабілізуючим чинником у формуванні підготовки фахівців є зростання кількості державних закладів освіти, які перебувають поза компетенцією Міністерства освіти та науки України. Нині щорічне прийняття студентів до таких навчальних закладів становить близько 28%. З точки зору розвитку ринку праці відомча розмежованість призводить до дублювання підготовки з багатьох спеціальностей, наслідком чого є перенасиченість ринку праці фахівцями деяких спеціальностей, неефективне використання державних коштів на їх підготовку [175, с.37-38].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Під час дослідження норм, що регламентують процедуру працевлаштування випускників професійних навчально-виховних закладів, виникає питання, чому відповідно до п.6 Положення випускник професійного навчально-виховного закладу, якому присвоєно робітничу професію певної кваліфікації і який працевлаштований на підставі посвідчення про направлення на роботу, вважається молодим спеціалістом протягом двох років з моменту укладання з ним трудового договору із замовником. Вказівка на строк два роки не узгоджується з правилами частини другої ст. 197 КЗпП України та ст. 7 Закону України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні”, відповідно до яких випускникам усіх державних навчальних закладів надається робота за фахом на період не менше трьох років.

вважає: вказана норма дає можливість зробити висновок про те, що випускники професійних навчально-виховних закладів права як молоді спеціалісти мають протягом трьох років, а обов’язки, передбачені законодавством для молодих спеціалістів, несуть протягом двох років [148, с.770]. Ми не можемо погодитися з таким твердженням, оскільки норма „...вважається молодим спеціалістом протягом двох років”, на нашу думку, не може бути підставою для висновків про те, що права можуть належати молодому спеціалісту протягом одного строку, а обов’язки – протягом іншого.

З метою уникнення вільного тлумачення норм права вважаємо за необхідне внесення змін до ч. 2 ст. 197 КЗпП України шляхом включення нової норми про те, що молодим спеціалістам – випускникам державних професійних навчально-виховних закладів, потребу в яких раніше було заявлено підприємствами, установами, організаціями, надається робота за фахом на період не менше двох років.

Вважаємо, що дане строкове обмеження було б справедливим, оскільки навчання в професійному навчально-виховному закладі часто є набагато коротшим у часі, ніж навчання у вищому навчальному закладі. Відповідно і коштів на навчання в професійному навчальному закладі державі необхідно витратити набагато менше. Виходячи з цього, справедливою була б норма про те, що обов’язок відпрацювання на цьому підприємстві є коротшим у часі, ніж у випускників вищих навчальних закладів. Така ж ситуація і щодо права випускника на гарантоване працевлаштування на коротший період.

Що стосується функціонування системи вищої освіти в Україні, то, як відомо, в останні роки відбувається процес розширення мережі вищих навчальних закладів і збільшення в них чисельності студентів. З точки зору стратегічних і економічних інтересів країни це - об’єктивний і закономірний процес, оскільки тенденції розвитку сучасної вищої освіти свідчать про те, що зараз Україна в цьому питанні значно поступається рівню розвинутих країн. Водночас в економічно розвинутих країнах добре розуміють, що майбутнє за професіоналами високого рівня. Тому в цих державах із 13 млн. студентів у шістдесятих роках їх кількість збільшилась до 100 млн. у 2000 році, тобто майже у вісім разів. У Японії, наприклад, до 2010 року прогнозують підняти рівень працюючих із вищою освітою до 90%. Це дасть, за розрахунками, зростання економічного ефекту виробництва в 4–11 разів [161, с.6].

Отже, розглядаючи загальну ситуацію у сфері підготовки кадрів, можна дійти висновку, що мова має йти не про зменшення масштабів цього процесу. Проблема не в цьому. Проблема полягає в тому, щоб на фоні певних економічних складнощів забезпечити робочими місцями молодих спеціалістів згідно з їхнім кваліфікаційно-освітнім рівнем.

Щорічно вищі навчальні заклади України випускають у середньому 360 тис. випускників із вищою освітою, проте тільки менше половини їх отримує направлення на роботу. Таким чином, на ринку праці склалася досить серйозна ситуація, коли пропозиція випускників вищих навчальних закладів набагато перевищує попит на фахівців із вищою освітою, що є головною причиною зростання серед них безробіття [164, с.6].

Нормативно-правове регулювання вказаних правовідносин щодо працевлаштування здійснюється декількома правовими актами. Першим є, звичайно, КЗпП України та вже проаналізована нами ч. 2 ст. 197, що міститься в ньому. Другий – це Закон України „Про вищу освіту”, відповідно до ст. 1 якого вища освіта визначається як рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який грунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте http://www. /search. html

Набагато успішніше сьогодні реалізується гарантія працевлаштування шляхом надання роботодавцю дотації на створення додаткових робочих місць. Відповідно до п.4 наказу Міністерства праці та соціальної політики України дотація надається роботодавцю за умови працевлаштування на строк понад два роки безробітних, які перебували на обліку в Державній службі зайнятості як безробітні не менше 6 місяців, а нижчезазначених категорій безробітних, які направляються на дотаційні робочі місця в першу чергу, - не менше 3 місяців за направленням Державної служби зайнятості. Серед нижчезазначених категорій безробітних окремо визначено молодь, що закінчила або припинила навчання в професійно-технічних і вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації, якій надається перше робоче місце. У попередньому параграфі після аналізу застосування даних норм на практиці щодо неповнолітніх нами було зроблено висновок про високу результативність дії даної гарантії на відміну від низької результативності працевлаштування на заброньовані робочі місця. Аналогічні висновки можна зробити і щодо працевлаштування випускників.

Окремим позитивним моментом є відсутність вказівки на форму власності навчального закладу, оскільки працевлаштованими на дотаційні робочі місця можуть бути випускники навчальних закладів будь-якої форми власності, а не тільки державної.

4 грудня 2004 року Верховною Радою України було прийнято Закон України „Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю”, який спрямовано на забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійну освіту, першим робочим місцем шляхом надання дотації роботодавцю.

Відповідно до ст. 3 Закону дотація надається роботодавцю в разі прийняття на роботу за направленням Державної служби зайнятості молоді, якій надається перше робоче місце за отриманою відповідною професією, строком на два роки та за умови відсутності в нього протягом останніх шести місяців скорочення чисельності працюючих за професією, за якою працевлаштовується молодий громадянин.