Афоризми Василя Сухомлинського (стр. 3 )

У квітці сорок дві пелюстки. І ось одна з них загордилася:

Я найкраща. Без мене і квітка не квітка. Я найголовніша. Ось візьму й піду – що мені?

Напружилася, вилізла з квітки, скочила на землю. Сіла в кущі шипшини й дивиться, – що ж квітка робитиме? А квітка байдужки собі, усміхається сонцю, згукує до себе бджіл і джмелів.

Ішла собі Пелюстка. Аж зустрічає Муравлика.

–  Ти хто? – питає Муравлик.

–  Я – Пелюстка. Найкраща. Найголовніша. Без мене квітка не квітка.

–  Пелюстка? Знаю пелюстку я в квітці, а на двох тоненьких лапках не знаю.

Ходила Пелюстка, ходила до вечора і засохла. А квітка цвіте.

Ось така, бачте, казка. Квітка і без однієї пелюстки квітка. А пелюстка без квітки – ніщо.

Сьома дочка

(казка)

Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина. А син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.

Коли мати ввійшла до хати, дочки одна за одною почали говорити, як вони скучили за матір’ю.

–  Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.

–  Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.

–  Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.

–  Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.

–  Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п’ята.

–  Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, – сказала шоста.

А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці теплої води – помити ноги.

Фіалка і бджілка

(казка)

Подружили бджілка і фіалка. Фіалка в полі дивилась на світ своїм радісним фіолетовим оком. А бджілка жила у вулику. Багато разів на день прилітала бджілка до фіалки – брала пилок і нектар. Раділа фіалка своїй подрузі.

Та ось прилетіла бджілка, дивиться, а фіалка закрила свою квітку, схилила журливо голівку.

–  Чому це ти, фіалко, зажурилася? Чому квітку свою закрила? – питає бджілка.

–  Ой, лети, бджілко, додому, бо негода наближається. Буде великий дощ.

Прилетіла бджілка додому. І справді, пішов дощ.

Їжачок

(казка)

Жив у лісі Їжачок-Лісовичок. Знайшов він собі хатинку у дуплі старої липи. Приніс сухого листя до своєї кімнатки, розіслав. Тепло стало і затишно лісовому господарю. Але сумно одному. Захотілося йому знайти товариша.

Пішов він до лісу. Зустрів сіру Мишку. Не хоче Мишка іти в хатинку до Їжачка. І Ховрашок не хоче. Бо в них свої нірки.

Зустрів Лісовик Цвіркуна. Сидить Цвіркун на сухій стеблині, тремтить від холоду.

–  Йди до мене, Цвіркуне.

Пострибав Цвіркун у дім до Їжака радий-радий…

Настала зима. Їжачок казку Цвіркунові розповідає, а Цвіркун пісню Їжакові співає.

Яблуко в осінньому саду

(оповідання)

Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.

Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике рожеве яблуко.

Оля й Ніна аж скрикнули від радості.

–  Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.

–  Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко. Кожній хотілося потримати його в руках.

Олі хотілося, щоб яблуко дісталось їй, але вона соромилась висловити це бажання, а тому сказала сестрі:

–  Хай тобі буде яблуко, Ніно…

Ніні хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися в цьому. Ніна сказала:

–  Хай тобі буде яблуко, Олю…

Яблуко переходило з рук в руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна і та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.

Віддали їй яблуко.

В маминих очах сяяла радість.

Мама розрізала яблуко й дала дівчаткам по половинці.

Осінь принесла золотисті стрічки

(оповідання)

Ростуть над ставком дві берези. Стрункі, високі, білокорі. Опустили берези зелені коси. Віє вітер, розчісує їх. Тихо шелестять листям берези. То вони про щось розмовляють.

Однієї ночі стало холодно. На траві заблищали білі кристалики льоду. Прийшла до беріз осінь. Принесла їм золотисті стрічки. Вплели берези стрічки в зелені коси. Зійшло сонце. Розтопило кристалики льоду. Подивилося сонце на берези й не впізнало їх – у зелених косах золоті стрічки. Сміється сонечко, а берези сумують.

Іменинний обід

(оповідання)

У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро день народження Ніни. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна хай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це ж і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять. Подруги сміятимуться. Розкажуть потім у школі, що в Ніниної бабусі руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

–  Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

–  Чому? – здивувалася мама.

–  В неї руки тремтять. Капає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши й слова, вона зняла зі столу білу скатерть і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

–  У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Райдуга в бурульці

(оповідання)

Вдень почав танути сніг, капали краплі з дахів. А вночі знову підмерзло.

Вийшов з хати Юрко і побачив велику крижану бурульку. Вона звисала з даху. Зійшло сонце, і бурулька заблищала різнобарвними вогниками – синім, рожевим, червоним, блакитним, жовтим.

Юрко стоїть, затамувавши подих від здивування. Красива бурулька, мов райдуга.

На даху біля бурульки сіли горобці та й цвірінькають. Вони теж милуються бурулькою.

Вороненя і Соловей

Вивела Ворона одне-єдине пташеня – Вороненя. Любила своє дитя, балувала його смачними черв’ячками.

Одного разу полетіла Ворона по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище дерева, на якому жили Ворона з Вороненям, а матері все немає. Заплакало Вороненя. Плаче, сльози струмками ллються на землю. Птахи, які жили у лісі, замовкли, жаль їм бідну пташку.

Почув Соловей плач Вороненяти. Затріпотіло від жалю Солов’їне серце. Залишив своє гніздечко Соловей, прилетів до воронячого гнізда, сів поряд із Вороненям і заспівав свою чудову пісню. Навіть вітер стих, ніби заслухався.

А Вороненя ніби й не чує Солов’їного співу, заходиться від плачу.

Та ось почуло Вороненя: десь у далині залунав материн голос: «Кар! Кар!» У ту ж мить воно перестало плакати, каже Солов’ю:

-  Чуєш, це моя, моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!

«Кар! Кар! Кар!» долинуло зблизька, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався…

У той вечір ліс не чув Солов’їного співу.

Покинуте кошеня

Хтось виніс із хати маленьке сіре кошенятко й пустив його на дорогу. Сидить кошеня та й нявчить. Бо хоче додому, до матусі. Проходять люди, дивляться на кошеня. Хто сумно хитає головою, хто сміється. Хто жаліє: бідне кошенятко, та й іде собі.

Настав вечір. Зайшло сонце. Страшно стало кошеняткові. Притулилося воно до куща та й сидить — тремтить. Поверталась із школи маленька Наталочка. Чує — нявчить кошеня. Вона не сказала ні слова, а взяла кошеня й понесла додому. Пригорнулося кошенятко до дівчинки. Замуркотіло. Раде-радісіньке.

Все в лісі співає

Весною ми пішли до лісу. Зійшло сонце, подихнув легенький вітерець, і всі дерева в лісі заспівали. Кожне співало свою пісню. Береза співала ніжну пісню. Слухаючи цю пісню, хотілось підійти до білокорої красуні й обняти її. Дуб співав мужню пісню. Коли ми слухали пісню дуба, нам хотілось бути сильними, відважними. Верба, що схилилась над ставком, співала задумливу пісню. Прислухаючись до пісні верби, ми подумали, що прийде осінь і листячко з дерев осиплеться. Горобина співала тривожну пісню. Від цієї пісні до нас прилинула думка про темну ніч і бурхливу грозу, від якої гнеться тонка горобина, немов шукаючи захисту. Ось які пісні почули ми в лісі.

Легеда про золоте зернятко істини

У батька було два сини. Коли вони виросли й могли вже тримати в руках заступа, батько сказав їм: "Беріть заступи, підемо копати поле".

Копають вони й копають, і видалася праця братам важкою і незрозумілою.

— Для чого ми копаємо? — питають вони.— І взагалі, для чого ми живемо на світі?

Батько й каже синам:

— Бачите цю велику гору? — І показав рукою на величезну гору, вершина якої вкрилася хмарами.

— Бачимо,— відповіли сини.

—У цій горі — Золоте Зернятко Істини. Можливо, десь у глибині, можливо, на поверхні — ніхто не знає. Кажуть люди: хто знайде це Зернятко, той зрозуміє, для чого людина живе на світі, для чого працює, для чого копає землю і сіє хліб, споруджує будинки і думає про зірки. Ідіть, сини, шукайте Золоте Зернятко Істини.

Підійшли брати до гори, а вона величезна й висока, за день не обійдеш навколо, за три дні не зійдеш на вершину. Як же шукати Золоте Зернятко Істини?

Стали брати біля підніжжя гори. Старший — з одного боку, молодший — з іншого. Почали копати гору, пересипаючи землю жменя за жменею. Золотого Зернятка не було.

Молодший брат підійшов до старшого і каже

— Я більше не буду копати. Не хочу стати рабом цієї гори. Старший відповідає:

— Хоч і все життя доведеться копати, а я все-таки знайду Золоте Зернятко Істини. Тому що я не раб, а вільна людина. А ти раб, бо не хочеш дізнатися, для чого ми живемо на світі, для чого копаємо землю і сіємо хліб, споруджуємо будинки й думаємо про зірки.

Пішов молодший брат, поселився на березі річки — курінь збудував, рибу ловить і юшку варить. А старший брат копає і копає, кожну жменю землі у порох розтирає. Золоте Зернятко Істини шукає.

Десять років копав старший брат гору, жодного дня не відпочивав. Нарешті, на одинадцятий рік, коли вся гора була розкопана й пересипана на нове місце, знайшов старший брат на самому дні гори Золоте Зернятко Істини. Воно було маленьке, як мачинка. Поклав старший брат Зернятко на долоню, і яскраве світло Істини осяяло весь світ. Дізнався старший брат, для чого людина живе на світі, землю копає і ниву засіває, споруджує будинки й про зірки думає.