Полковник "Гузар" - лицар ідеї і чину (стр. 7 )

Наш нарід знаходився в ще тяжчих обставинах на протязі своєї історії. Хто в силі відгадати, які втрати мали ми ще в доісторичних часах, коли Східна Европа була закрита перед історією! Хто в силі зчислити жертви, які забрали обри-авари! А пізніше інші орди! Вже з історичних часів знаємо, що фізичний стан українського народу корчився не раз до малих гуртків у північних лісах. І незважаючи на всі ті втрати, ми сьогодні числимо 45 мільйонів голів і маємо ті самі політичні ідеали, що наші предки. Воєнна доктрина українських націоналістів не може забути про те, що кожна п'ядь української землі пересякла нашою кров'ю. Не потом, бо піт ллє і невільник, але чистою кров'ю, пролитою в боротьбі. Бо наша бойова традиція - це не тільки княжі дружинники, козаки і галицька чи наддніпрянська армії, але й усі ті бредники, уходники й усі повстанчі загони, яким не вмів дати організаційних форм політичний чи військо­вий провід, але які скропили вільною кров'ю український чорно­зем у правічній обороні „руської землі", гнані атавістичним почуттям потреби такої боротьби. Це все затверджує за нами право на Схід Европи й усякі зазіхання на наші землі з боку інших народів ми відкидаємо.

Що ж вложили ті „опікуни" у Східну Европу? Скільки своєї „шляхетської" крови пролляли в обороні землі української перед навалою кочових орд Сходу? Проливали вони кров українську, щоб з України зробити публічний дім, щоб могти провадити тут свої хижацькі пляни. Де ж були тоді ті народи, коли найбільша військова сила, яка коли-небудь була на землі, під проводом Бату-хана злягла на Східну Европу? Ціла середня Азія викинула з себе все, що мала войовничого, на підбій України. Наші пред­ки не злякалися одначе тій повені диких орд. Київ не піддався без боротьби татарам. Ця оборона Києва гідна того, щоб поста­вити її на першому місці в світовій історії. По трупах киян і по звалищах величавих святинь вдерлися татари в матір городів руських. Чим супроти цього оборона Картагени, яку облягали малі римські війська й яку давали нам у школі за зразок хоробрости, запеклости й посвяти для батьківщини? А Київ був пер­шою твердинею, що здержувала татарів у їх поході на Европу. І тільки купа румовищ залишилася з величавих святинь, княжих теремів і домів. І де були тоді ті народи, що руку витягають по нашу землю? Росли вони й розвивалися за нашими плечима. Будували дерев'яну Москву або католицькі костьолки та гото­вились дбайливо до скоку на нас. У Києві нема тепер старих величавих будівель, які в той час дивували Европу, нема нагляд­них споминів могутності київської держави, але зате є в нашій крові свідомість і гордість, що ми, українці, врятували західну Европу перед подібною руїною, яка стрінула тоді Україну й що ми виконали в історії людства почесну роль. І по тих усіх нещастях, і по тих усіх боях Київ стоїть далі на своїх ославлених горах і дивиться з вірою в майбутнє. І тільки до Києва може належати Східна Европа.

Шлях на Схід Европи веде через Київ. Щоб опанувати Схід Европи, треба мати Київ, треба підбити український нарід і знищити його фізично. Ми добровільно не віддамо нікому нашої місії на Сході Европи. Ми знаємо, до чого ми є зобов'язані Західній Европі, але й вона мусить зрозуміти, до чого вона є нам зобов'язана, мусить знати, що всякі шляхетські сни про владу „од можа до можа" закінчаться новим Завихостом. Україна сьогодні веде рішучу боротьбу за місце між першими народами світу й за своє виключне право до Сходу Европи, у смертель­ному зударі з Москвою, яка є духовою загрозою для цілого світу. Що значить боротьба з комунізмом якого-небудь іншого західного народу в порівнянні з тією боротьбою, яку веде український нарід від самого народження московського кому­німу? Свідомі нашої сили й нашої місії, ми мусимо вести незалежну політику, так як самітно й незалежно ведемо нашу боротьбу.

Чужої помочі не відкидаємо, але маємо завжди на увазі, що ніхто не дасть нам помочі безкорисно й що нарід, який визволя­ється при чужій помочі, є слабший відворотно-пропорційно до зужитої чужої помочі.

А втім, визволення при чужій помочі було може й невідкличне для Греції, Сербії, Болгарії, для Італії, а навіть для Прусії. Тільки завдяки війнам Хмельницького визволився пруський князь Курфірст Бранденбурзький та Фридрих Вільгельм з-під васальства Польщі.

Український нарід мусить власними силами стати на ноги. Тому ми не можемо узалежнювати нашої майбутньости й виз­вольної боротьби від європейської, чи то світової політики. Навпаки, ми своєю революційною активністю мусимо приму­сити світ достроюватися до нас. Хто має інтерес у тому, нехай нам помагає.

Ми боремося за „землю руську", а не за те, щоб бути щитом Европи. Коли ж з нашою боротьбою сплелася нерозривно спра­ва оборони західньо-европейської цивілізації проти москов­ського варварства, то це тільки прикрашує нашу боротьбу й надає їй світового значення. Ми боремося, щоб не загинула українська нація з своєю культурою й цивілізацією, а не Европа з своєю. Це важливе тим, що деякі українські опортуністичні політики хочуть зробити з нас трабантів європейської культури й зворушити світ для визволення України з-під большевицького пекла. Така політика шкідлива, бо боремося ми в першій мірі з московським пеклом, а пізніше з большевицьким. Большевизм - це тільки форма уряду й може змінитися...

2. Козацькі часи

Уже раніше було згадано, що наслідники Святослава не пішли його воєнними слідами. У висліді простір землі від перед­мість Києва по Волгу й Чорне море став побоєвищем з кочо­виками. Україна не опанувала степу. Правда, київські князі си­пали вали від степів, але вали не могли стримати номадів і оборонити української землі, на якій уже буйно розвивалася культура. Коли появилися татари, то Київ був першою великою твердинею від степів. А в той час, як і сьогодні, тільки опертя на береги Чорного й Азовського морів, Кавказу й Каспія з Волгою могло забезпечити київську державу. Київські князі повинні були мати цілий ряд кріпостей над Волгою і Каспієм, щоб там боронити доступу до Києва. Те саме є важне й сьогодні. Щоб могти панувати в Києві, треба сильно опертися об Чорне море, Кавказ і Волгу. Так замкнений простір є один географічно-політичний твір, від якого опанування залежить не тільки само­стійність української нації, але й саме її бути чи не бути.

З упадком київської держави впала й наша зорганізована військова сила. Українська земля дісталася під владу Польщі. Враз із українськими землями перейшла автоматично на Поль­щу місія, яку на неї накладала геополітика тих земель. І під­твердилося, що нема нічого гіршого, як велику місію перейме нарід, здібний до звичайного вегетування, а не до якоїсь місії. Такою недолугою показалася Польща, хоч азійські пустині вже перестали в той час викидати з себе кочовиків. Оттоманська імперія почала була загрожувати Европі на інших відтинках. На Сході Европи не було в той час української держави, яка про­являла б свою експансію на Балкан і Чорне море та вдаряла в середину і крило оттоманської імперії. Тепер знову по упадку київської і галицько-волинської держав витворилася на чорно­морських степах така ситуація, що кримські татари зробили собі пасовисько з південної України. Українське населення мусило взятися до самооборони. І тут ми приходимо до періоду козач­чини. Український нарід витворив з себе військовий тип козака, який зосередив у собі всі бойові прикмети нашої нації.

Війна, що її провадив український нарід без жадної держав­ної допомоги, гнаний тільки інстинктом самозбереження, не приносила до козацьких повстань, а головно до Хмельницького, замітних політичних успіхів для українського народу. Якщо б хтось у той час зумів був зібрати в одне всю ту енергію, запал, посвяту та одчайдушну відвагу, що її зужиткував наш народ впродовж століть від упадку Києва до Хмельницького на щоден­ну оборону свого майна й життя своїх зимівників від татарських загонів, то не тільки не залишилось би знаку від кримських татар, але козацька фльота була б напевно заткнула хрест на свя­тій Софії у Візантії. Українське козацтво здивувало світ своєю бравурою. Одначе всі ті партизанські бої впродовж століть, всі ті під'їзди, напади, оборони й засідки не принесли Україні більших політичних користей до походу Хмельницького. Україна належала тоді політично до Польщі, і наші воєнні здібності й безіменні подвиги йшли здебільшого на конто польської історії. Нам осталася з тих часів традиція славних діл поодиноких отаманів, але це не державницька традиція в повному значенні. Навіть Сагайдачного називали зневажливо тільки гетьманом “молойців".

Здобуток козацьких часів до Хмельницького - це перш усього воєнна романтика., але під політичним оглядом це кінцеві роки занепаду України - України Святослава Завойовника, Володи­мира Великого й Романа Галицького, якої авангард був над Вол­гою і Тмутараканських коли то Дніпром плавали кораблі до Константинополя, а на заході поїли у Вислі коней українські комонники. Козацькі часи - це часи великого скорчення укра­їнської землі. Ціла південна Україна була Диким полем. З упадком київської держави Україна забула про свою місію і через те ніколи - аж до нині - не могла стати політичним чин­ником на Сході Европи. Були короткі часи Хмельницького, Дорошенка й Мазепи, коли Україна була короткий час цим політичним чинником, а навіть схоплювала традицію Свято­слава. Але неуспіхи на воєнному полі не дозволили, щоб та ідея обхопила цілий український нарід і стала його політичним ідеа­лом. Тому козацькі війни, поза цими трьома гетьманами, велися головно під кличем оборони свобід і прав, незаводження унії і нероблення панщини, а не за основу великої й сильної держави. Наші запорожці так і не виявили охоти будувати великі кораблі та на постійно опанувати Крим і Чорне море. Геройство козаків, їхня лицарськість і всі їхні бойові прикмети ми беремо собі як дорогу спадщину. Але всі ті пакти, зборівський, білоцерків­ський, переяславський, гадяцький і подібні - не для нас. Одначе не обвинувачуймо Хмельницького за його пакти. Єднаймо його ім'я з Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями, Батогом і спрямуванням української політики на Чорне море через спробу зайняти Волохію й Бессарабію. Всі знову пакти тих часів топчім ногами, як їх зрештою топтали ті, що їх підписували в біді Хмельниччина важлива для нас з військового боку. Вона є доказом бойової спроможности українського народу. Це був єдиний момент у нашій історії, де цілий нарід стояв під зброєю, Грушевський пише, що українське населення на землях, охоплених повстанням Хмельницького, не налічувало цілих два мільйони. Коли ж візьмемо на увагу, що армії Хмельниць­кого виносили нераз 200-250 тисяч, крім залог по містах і тих усіх, що були зайняті фабрикуванням пороху, зброї, випасом худоби для війська, а також самим харчовим постачанням, то без зайвого перебільшення можемо з гордістю ствердити, що за Хмельницького увесь буквально український нарід брав участь у війнах проти Польщі. Це була війна тотальна, війна цілої нації проти ворога. Таку війну провадила півтора століття пізніше французька революція. Таку армію, як її мав Хмельницький, виставляли тільки найсильніші імперії й великі вожді. Битви Хмельницького належать до найбільших у світовій історії, а щодо числа військ, впроваджуваних у бій, можна ставити Хмельницького нарівні з Ксерксом, Батиєм, Тамерляном, чи Наполеоном, дарма що таке порівняння може залякати наших поміркованих політиків і військовиків. Навіть у минулій війні 1917-20рр. Україна не спромоглася виставити таку численну армію, як Хмельницький, хоч населення України виносило 20 разів більше, як за Хмельницького. Справа численності армії не є і сьогодні зовсім маловажна, хоч про перемогу не рішає масо­вість. Олександер Македонський міг побити сотні тисяч персів своїми малими силами. Наші князі могли малими силами розби­вати цілі орди. Хоч і тоді українські сили не були малі. От і пи­ше Лев Діякон, що Святослав зібрав аж 60 тисяч вояків до по­ходу на Болгарію, без слуг, потрібних до обозної служби. Отже бачимо, що найбільшому вождеві за київської держави й найбільшому вождеві за козацької доби не бракувало війська, хоч битву виграти доводилось їм не раз меншими силами від ворожих. В Европі панує майже однаковий військовий вишкіл і озброєння, тому чисельне відношення сил було все таки одним із важливих співчинників, що рішали про перемогу.