Білокобильський О. В.
ПРАГМАТИЧНИЙ ВИМІР СОЦІАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТА ЙОГО ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ СТВОРЕННЯ ШТУЧНОЇ СВІДОМОСТІ
Вивчення феномену соціальної ідентичності було запропоновано в різних площинах. В психологічних варіантах розуміння ідентичності робиться наголос на механізмах самовизначення, соціологічні дослідження в першу чергу підкреслюють приналежність особистості до певних соціальних класів та страт, виконання соціальних ролей, насамкінець, філософські інтерпретації ґрунтуються на збереженні власного Я людини. Але ще за часів класичної доби європейського мислення було виокремлено дві складові людської розумності – інтелект пасивний та інтелект діючий. У добу релігійних суперечок навколо розуміння природи людини ця проблематика була переосмислена в дискусії про першість або розуму, або волі. Уявлення про своєрідний "центр" вольової дії в Новий час були артикульовані в концепті трансцендентальної апперцепції, який зафіксував саморозуміння людиною власної безперервності в часі. Саме ця умова здійснення розумного вибору та дії, що на ньому базується, є необхідною передумовою раціональності та пов'язана з суспільною ідентифікацією суб'єкта дії. Але соціальна ідентичність як трансцендентальна умова раціональності в науковому дискурсі тематизована ще не була.
Раніше була доведена залежність людської раціональності від стратегій культурного сенсоутворення, а також експлікована залежність пануючих раціональних дискурсів сучасності від релігійної онтології[1]. Також було доведено динамічний характер категорії "соціальна ідентичність", яка завжди спирається на певні дії, а не на внутрішні переконання[2]. Треба також підкреслити, що здійснення інтелектуальної діяльності неможливе без певним чином закріпленого центру цієї діяльності – людського "Я". Елементами цього центру є соціально легітимовані цілі і необхідність самозбереження у дії. Образи зовнішнього світу завжди передзадані у формі релевантного контексту діяльності, а візуальна, звукова і інша інформація, що надходить ззовні, повинна тільки доповнювати (корегувати) ці образи. Очікування суб'єкта дії (обумовлені його цілями і умовами самозбереження) є першорядним чинником при отриманні інформації: ми не складаємо образи реальності з окремих чуттєвих елементів, скоріше навпаки, робота аналізаторів підпорядковується нашим очікуванням.
Дійсно, розширення значеннєвого простору до людського (бо для тварин також треба визнати наявність «значеннєвих» меж, у яких вони успішно діють) передбачає конституювання середовища, що завжди виходить за межі почуттєвого наявного. З іншого боку, так само, як розум дитини не знає абстрактних істин (вигляд матері – не один з багатьох людських, але вигляд, що несе спокій і захист), людський розум взагалі далеко не завжди абстрактний. Точніше – він абстрактний у дуже рідких спеціальних випадках, які вимагають складної професійної підготовки. Ми бачимо конкретні речі (дома, людей, дерева), чуємо щось звичне (музику, розмову, шум літака) і т. д. тобто знаходимось у більш менш знайомому оточенні. З іншого боку ми впізнаємо світ саме на смисловому рівні, хоча зовнішня інформація надходить до нас через органи чуття. Сприйняття оточуючого є лише елементом взаємодії з реальністю. Людина, як суб’єкт соціально значущої дії інтенціонально фіксує горизонти світобудови, що легітимує соціальні стратегії. Ми сприймаємо обмежений регіон існуючого в світлі існування цілого. Це ціле надається нам в готовому вигляді (в процесі первинної соціалізації), але тільки спільні дії, що базуються на пануючих стратегіях раціональності, підтримують ціле у бутті. Чи йдеться про фізичний світ, в якому панують природні закони, чи мається на увазі міфічний універсум – і в тому, і в іншому випадках «чиста» емпірія не змінюється, бо її не існує. Відбір чуттєвої інформації, її «розшифровка» й узагальнення здійснюється в значеннєвому вимірі, що конституюється спільним, тобто соціальним, досвідом. Конституюючи (у конкурентній боротьбі за право на інтерпретацію) реальність, «ґрасуючи» поле інтерпретуючий практик, колективний суб'єкт цих практик формує ряд загальних для кожного учасника соціально-онтологічного дійства рис – власну соціальну ідентичність. Саме близьке світорозуміння й готовність діяти подібним чином перетворюються в бажання діяти спільно. Тому людина завжди шукала «однодумців» за топологічними ознаками – ті, хто жив в одній місцевості (тим більше в одній родині), належать до «прагматичної» спільноти (згадаємо середньовічні університетські «нації», сучасні земляцтва тощо). Очевидно, що взаємозв'язок практичних стратегій соціальної спільноти з певним виглядом реальності «змушує» її відтворювати цей вигляд у кожному з тих нових місць, де вона опиняється в силу тих чи інших причин. В архаїчних суспільствах, наприклад, цей процес проявляється в організації життєвого й священного простору відповідно до сакральних архетипів, що задані міфологією; у більш пізні часи можна згадати про біблійний «географічний» канон (що прив'язаний не стільки до місцевості, скільки до сакрального архетипу).
Виходячи з наведеного, соціальна ідентичність повинна розумітися як категорія для позначення не сталих єдностей, а процесу відтворення горизонтів реальності – від реальності власного Я та рівня локальних практик професійної діяльності та буденного життя, аж до розбудови спільних національних просторів (з історичним, географічним, аксіологічним та телеологічним вимірами) та культурних уіверсумів (з реалізацією спільних принципів сенсоутворення). Такий підхід до соціальної ідентичності як до динамічної категорії дозволяє зрозуміти та штучно відтворити межі практик-регіонів, які імпліцитні раціональній дії соціального суб'єкта на кожному рівні соціальної ідентифікації і дозволяють йому реалізувати власну волю. Та частина світобудови, яка ніколи не актуалізується в досвіді безпосередньо й при цьому обумовлює смислове наповнення кожного елемента універсуму, детермінуючи відповідні практики, є метафізичним ядром ідентичності. Це ядро відтворюється у всіх стратегіях соціальної раціональної дії, тобто воно відтворюється доти, доки суспільство спроможне жити.
Пізнавана людиною реальність є простором легітимних практик, що передбачають соціальність як аподиктичну умову. Соціальність передує свідомості, свідомість – явленості в онтологічному вимірі. Спільне практичне вибудовування сенсів реальності формує спільне світосприйняття, схожі стратегії взаємодії зі світом, спільні цілі і цінності – соціальну ідентичність. Саме тому соціальна ідентичність є, у першу чергу, філософською, а не психологічною категорією, яка позначає належність індивіда до певної групи, що фіксується зануреністю у спільні для групи практики (включаючи спільне світосприйняття, спільні аксіології, спільні цілі). Треба розуміти, що формуючи реальність, ми формуємо себе як колективного суб’єкта (а отже й суб’єкта індивідуального). Казати про нас як про незмінність, яку щось оточує – нісенітниця. Відтворення самості в вольовій дії (реалізації волі) як онтологічна функція, що детермінована соціумом вичерпують сутність соціальної ідентичності.
Спираючись на надане теоретичне розуміння концепту "соціальна ідентичність", можна не лише сформулювати принципи оптимізації ситуацій у суспільстві на різних його рівнях та побачити шляхи реалізації цих принципів, але й по-новому зрозуміти людську раціональність: саме експлікація наявного зв'язку процесів самоідентифікації та конституювання зовнішнього середовища можуть стати ключем до формування принципових схем алгоритму раціональної дії та відтворити їх засобами штучного інтелекту.
Нагадаємо, що незважаючи на очевидні успіхи у сфері створення|створіння| роботів, в тій чи іншій мірі відтворюючих поведінку людини, говорити про принципове просування на шляху|колії, дорозі| створення|створіння| штучного інтелекту передчасно. Оптимістичні прогнози середини ХХ століття|віку| більш ніж здійснилися в частині|частці| комп'ютерної швидкості і інформаційної ємкості|місткості|, і не дивлячись на це повністю не збулися в частині|частці| прогнозів|передбачень| створення|створіння| штучної свідомості. Можна зробити припущення|гадку|, що до такого стану|становища| справ|речей| призвели не помилки кібернетиків, але|та| переоцінка надійності того світогляду, який є характерним|вдача| для учених взагалі. Йдеться про позитивістський погляд на дійсність, згідно якому світ (об'єктивна реальність) існує незалежно від людини, яка за допомогою органів чуття створює його копію (суб'єктивну реальність). Завдання|задача| ученого в цьому випадку полягає в тому, щоб доступними легітимними способами добитися якомога|як можна| точнішої відповідності між суб'єктивною і об'єктивною реальностями.
Людський інтелект предстає|з'являється| тут як здібність до сприйняття інформації, яка приходить з|із| «зовнішнього» об'єктивного світу, її обробки і відповідної реакції на неї. Відповідно цієї схеми повинен діяти і інтелект штучний. Передбачається|припускається|, що для цього необхідно створити замінники органів чуття – пристрої|устрої|, що якомога|як можна| точніше фіксують зовнішність|подобу| об'єктивної реальності. Отримана|одержана| інформація обробляється комп'ютером відповідно до приписів закладеної програми і «на виході» ми маємо певний результат: штучний інтелект, за уявленням ученого-позитивіста, відтворив схему дії інтелекту природного. Проте|однак|, не дивлячись на те, що сучасні засоби|кошти| фіксації візуальної і звукової інформації значно ефективніші за людське око і вухо, а новітні|найновіші| процесори виконують запаморочливу кількість операцій в секунду, штучний інтелект здатний|здібний| змагатися з|із| природним тільки|лише| на дуже «коротких» дистанціях. Чому?
Насправді схема здійснення природного інтелекту зовсім інша.
1. Говорити про об'єктивну реальність можна тільки|лише| гіпотетично. Людина в своїй діяльності відштовхується від того образу|зображення| дійсності, який закріплений в інтерсуб’єктивних (тобто|цебто| таких, що належать всім членам спільноти|спілки|) очікуваннях|чеканнях| і готовності до дії: об'єктивність зовнішнього світу має суспільну|громадську| (соціальну) природу. Ця соціальна природа фіксується в поняттях, зміст|вміст, утримання| (тобто укладений в них сенс|зміст, рація|) яких завжди включає інтенціональну складову (задоволеність, тривожність, душевний підйом і т. д., що супроводжують сприйняття). Отже, операції з поняттями – це не просто операції з символами, але і певна соціальна діяльність. Сьогодні проблема соціально детермінуючих функцій картини світу активно обговорюється філософською спільнотою|спілкою|.
2. Необхідним елементом мислення-дії є|з'являється, являється| сама мисляча людина, яка при цьому є й суб'єктом, що діє. Розуміння змісту передбачає знання соціальних ситуацій, пов'язаних з цим змістом і спроможність їх відтворювати. Отже, мислячий суб'єкт повинен бути соціально мотивованим, у нього повинні бути цілі і знання умов їх досягнення (найважливіша – збереження|зберігання| власної спроможості до дії).
3. Мисляче Я не можливо без знання про власну безперервність в якості Я як 1) мешканця|пожильця| того світу, в якому здійснюється дії цього Я; 2) як «частини|частки|» того колективного суб'єкта, який є|з'являється, являється| носієм інтерсуб’єктивної соціальної реальності. Єдність мислячого суб'єкта, його соціальна легітимність і готовність до осмисленої діяльності фіксуються в його свідомості, яка неможлива поза|зовні| соціальною ідентифікацією.
Таким чином, мисляча людина – це завжди соціально мотивований діяч, що знаходиться|перебуває| в певній ситуації. Він знає, хто він, де знаходиться|перебуває|, чого хоче і що йому загрожує|погрожує|. Відбір інформації, що поступає|надходить| із|із| зовнішнього світу, так само як і її обробка, здійснюється тільки|лише| зважаючи на це соціальне знання. Необхідність збереження|зберігання| життєдіяльності та власної ідентичності підштовхує людину до ухвалення|прийняття, приймання| рішень, незважаючи на певний недолік|нестачу| інформації або неясність кінцевого результату.
Саме моделювання соціальної ідентичності і вмотивованості, формування передзнання горизонту дії і пов'язаних з ним очікувань|чекань| можуть зіграти роль тих елементів штучного інтелекту, яких бракує на сьогодні і дозволять зробити крок у напрямі створення|створіння| штучної свідомості (зокрема зняти суперечності|протиріччя| між тестом Тюрінга і парадоксом «китайської кімнати» Дж. Серла.
Сутність новації, що пропонується, таким чином, може бути сформульована у твердженні про прагматичну природу соціальної ідентичності. Ідентифікація людини як суб'єкта соціально значущої дії відбувається 1) шляхом участі у легітимних соціальних практиках, що здійснюються в певному культурному універсумі (на стабілізацію у часі якого практики й спрямовуються) при чому 2) спільні практики з розбудови культурного універсуму формують раціональні стратегії дії, а розуміння цілей, мотивів та умов здійснення цих практик – свідомість суб'єкта дії як соціальної істоти. 3) Моделювання умов здійснення дії та горизонту культурної реальності, як середовища, в якому вона відбувається, дозволяє відтворити в сфері штучного інтелекту схему дій соціально детермінованого суб'єкта, з певними інтенціями та обмеженнями. 4) Формування інтерсуб'єктивних уявлень про темпоральну та просторову структуру реальності як потенційного поля суспільних практик може сприяти мінімізації дезінтеграційних тенденцій в українському суспільстві.
В решті-решт, моделювання свідомості та раціональної дії сучасними комп’ютерними засобами – це й новий крок до більш адекватного розуміння самої людини та суспільства. Концептуальна недосконалість у сфері усвідомлення процесів формування соціальної ідентичності має негативні наслідки в суспільній сфері. Протягом останніх років однією з найбільших загроз українській державності є внутрішня напруга, що детермінована відсутністю суспільної єдності. Не зважаючи на наявність цінностей і цілей, що певною мірою поділяються майже всім населенням України, говорити про загальну українську ідентичність зарано. Принциповою перешкодою застосуванню гуманітарних та суспільних методологій вирішення цих проблем стає відсутність розуміння значення соціальної ідентифікації для людської раціональності. Упродовж останніх років однією з найбільших загроз українській державності є внутрішня напруга, що детермінована відсутністю суспільної єдності. Під впливом зовнішніх факторів ця напруга набуває небезпечних, а іноді граничних форм. Незважаючи на наявність цінностей і цілей, що певною мірою поділяються майже всім населенням України, а також той факт, що переважна більшість громадян нашої держави ідентифікують себе як українці, говорити про загальну українську ідентичність зарано. "Траєкторії" історичного розвитку різних областей України зумовлюють нетотожне бачення сутності суспільних проблем та шляхів їх вирішення. Залежність теоретичного дискурсу від історичних чи ідеологічних формувань кожного разу входить у протиріччя з обмеженим у часі існуванням України у якості суб'єкту історичного чи ідеологічного вимірів. Єдиний культурний простір країни з чіткими міфологічними, релігійними та ціннісними домінантами розпадається на низку фрагментів під впливом застосованих ідеологічних дискурсів, чим унеможливлюється сама історія України як цілісного історичного суб'єкта.
Таким чином, просування в напрямку розвитку фундаментальної метафізичної проблематики, пов’язаної з вирішенням задач в сфері філософії свідомості, епістемології й онтології, є актуальним та конкретним заходом щодо покращення буденного життя пересічного українця.
[1] Білокобильський и стратегии рациональности Модерна. Київ: «ПАРАПАН», 2008. – 244 с.
[2] Левицький ігійні складові формування модерної ідентичності // Донецький вісник наукового товариства ім. Шевченка. Т. 24. – Донецьк, 2008. – С. 68-80
