Профіль громади міста Обухів (стр. 2 )

Загальна площа міста Обухова становить 2419,3 га, з них: 298,7 га земель сільськогосподарського призначення; 825,1 га забудованих земель; 881,1 га земель, що знаходяться у власності і користуванні громадян; 414,4 га земель лісовкритих площ, чагарників, ставків та інших штучних водоймищ.

Межі міста Обухова встановлені Постановою Верховної Ради України № 000 від 09.03.2006 року.

Обухівська міська рада шостого скликання обрана 30 жовтня 2010 року у кількості 46 депутатів.

Міське самоврядування в місті Обухів здійснюється територіальною громадою, міською радою, міським головою, виконавчим комітетом міської ради, органами самоорганізації населення.

Основною ланкою в системі місцевого самоврядування в місті Обухів є - Обухівська міська рада.

Важливу роль в роботі міської ради відіграють постійні комісії. Рішенням Обухівської міської ради шостого скликання від 09.11.2010 року № 3-1-VI утворено 7 постійних комісій: з питань регламенту, депутатської діяльності та етики; з питань планування, бюджету та фінансів; з питань законності та правопорядку; з питань регулювання земельних відносин, екології та охорони навколишнього природного середовища; з питань соціально-економічного розвитку, комунального господарства та управління комунальною власністю громади; з питань соціального захисту населення, освіти культури, охорони здоров’я, сім’ї, молоді та спорту; з питань зв’язків з політичними партіями, громадськими організаціями, іншими об’єднаннями громадян, населенням та з питань соціологічних досліджень.

До системи самоврядування міста також входять територіальні органи самоорганізації населення: 2 сільських комітети - орган самоорганізації населення «Таценківський» та сільський комітет села Ленди, 5 комітетів житлових масивів, 9 будинкових комітетів, 15 вуличних комітетів.

Функціонування органів самоорганізації населення міста Обухів та сіл ради розширює соціальну основу місцевого самоврядування, забезпечує умови для реалізації громадянами їх конституційних прав на участь в управлінні державними і громадськими справами.

Місто Обухів має свою символіку – герб, прапор і гімн, які були затверджені рішенням Обухівської міської ради від 18 травня 2000 року № 000-13- III.

Місто Обухів є членом Всеукраїнської асоціації органів місцевого самоврядування «Асоціація міст України» з 1998 року.

2.3  Інформація про об’єднання громадян і засоби масової інформації

В місті Обухові та Обухівському районі зареєстровано 356 структурних утворень політичних партій та 190 структурних утворень політичних партій, легалізованих шляхом повідомлення про утворення, також налічується 147 громадських організацій, 16 осередків громадських організацій та 8 благодійних фондів та організацій, 21 релігійне формування.

Серед засобів масової інформації поширені:

Газети: «Обухівські вісті», «Обухівський край»

Телебачення: ТОВ «Студія Бард», ТОВ «Воля-Кабель»

Сайт міста: www. obukhiv.

2.4  Історична довідка

Земля Обухівська багата на археологічні та історичні пам’ятки, з яких найунікальніша трипільська археологічна культура.

Починаючи «Змійовими валами», що більше тисячі років тому було рукотворно насипано тут як оборонна споруда Київської землі за часів Володимира Хрестителя, і закінчуючи містом-портом Витичевом, осередком удільного трипільського князівства містом-фортецею Треполем та багатьма іншими староруськими поселеннями прикиївського правобережжя - все це віхи, якими позначила себе княжа доба в обухівському краї.

До першої половині XI століття нової ери кордон Древньоруської держави проходив по  річці Стугна. До остаточної руїни довела Київську землю кочова Азія. У серпні 1240 року хан Батий, зібравши півмільйонну орду, рушив на Давньоруську державу. В історичних джерелах поселення під назвою Лукавиця згадується, як таке, що потрапило під татарське винищення. Лукавиця була настільки спустошена, що навіть втратила свою назву.

На початку XIV ст. Київська земля поступово стала залежати від Литви.  В 1360-х роках великий князь литовський Ольгерд Гедимінович зайняв Київ і посадив у ньому на пристіл князя свого сина Володимира. Першу згадку про Лукавицю (нинішній Обухів) маємо в 1362 році з часу вступу на княжий пристіл першого київського князя з династії Гедиміновичів Володимира Ольгердовича (1362—1395) і ведеться літочислення Обухова.

В 1580-х роках місцевість приймає назву Обухів і більше її не змінює.

Першим відомим за документами власником Лукавиці був воєвода литовського князя автономіста Свидригайла брацлавський староста пан Станко Ганкович Юрша (Юршич). У 1431 року Свидригайло за успішну оборону Луцької фортеці подарував володимирському воєводі і простори землі в басейні річки Красної між річками Стугною та Гороховаткою. Після Смерті Станіслава Юрші Лукавиця перейшла у спадок його синові, володимирському намісникові Іванові, або Івашкові. 19 травня 1453 року в королівському листі Казимир IV велів приємникові Свидригайла на Київському пристолі князеві Олелькові Володимировичу повернути ці землі Івашкові Юршичу. 21 вересня того ж року він видав привілей Івашкові на довічне володіння всіма селами «в Киевском повете лежачыя, над рекою Лукавицею, Стугною, Красною и Бобрицею».

У листі від березня 1524 року король Жикмонд І (Сигизмунд) через татарське пустошення вимагав від пана Андрія Якубовича Немировича, воєводи київського, аби він у того Юрші в підданих і всіх у його маєтностях живущих данин і доходів жодних не брав, а що вже взяв, то щоб повернув. У Миколи Кухмістровича-Дорогостайського було чотири сини: Микола, Станіслав, Петро та Ян (Іван), які також уже мали ім'я Кухмістровичів. По смерті Миколи Дорогостайського-батька 14 червня 1550 року відбувся розподіл його маєтків між синами. За дільчим листом найменшому Янові Дорогостайському-Кухмістровичу в Київському воєводстві дісталися добра  «альбо селиска пустыя над реками Стугною, Лукавицею, Красною, Бобрицею».

Ян Миколайович Дорогостайський володів Лукавицею 15 років і помер, лишивши одного спадкоємця, малолітнього Павла. Його опікуном призначається дядько (стрій) Петро Миколайович Дорогостайський, який відправляє Павла на чужину здобувати освіту, а сам розпоряджається племінниковою власністю. Від Павла не було з-за кордону ніяких звісток; дядько заявляє про смерть небожа і визнається володарем Лукавиці.

16 грудня 1580 року , не маючи на те жодного права, за 300 кіп литовських грошей продає землю київському воєводі, маршалкові землі Волинської, старості волинському князеві Василю Костянтину Острозькому.

Ще за життя Яна Дорогостайського на річці Лукавиці був лише хутір, де проживав один селянин Обух. Тож від імені «мужика» Обуха місцевість, що до татарського згону називалася Лукавицею і Вепринею, отримала назву Обухів, а Кухмістрівщина стала називатися Обухівщизною — Обухівським ключем (староством).

Поселення, що зрештою  прийняли спільну назву  Обухів, мають давній літописний «послужний список». На колонізацію наддніпрянської Київщини протягом XV-XVI століть впливали Київо-Печерський і Никольсько-Пустинський монастирі, тому природно, що в опису Київського замку 1562 року Веприн згадується належністю Печерського монастиря.

Обухів за польською  короною

Столітня війна українського козацтва і селян проти Польщі розпочата саме на території нашого краю, і тут вона набрала найбільшої могутності. 1596 року коронний гетьман Жолковський наказав спалити Обухів як Наливайківський осередок. Лихі то були часи. Саме тоді воздвигся Богдан Хмельницький - у складний момент польського і українського життя. Після перемоги над шляхтою під Корсунем 16 травня 1648 року, населення обухівського краю «покозачилося». Обухів став сотенним містечком.

1656 року Богдан Хмельницький зробив Обухівський ключ «ранговим» маєтком, до якого увійшли: Обухів, Нещерів, Копачів, Германівка. Того ж, 1656 року, «жалу вальною» грамотою царя Олексія Михайловича київському полковникові Антону Ждановичу «на ранг» надалися «пустые местечка Обуховка и Гирмановка». До 1662 року до Обухівського ключа (староства) належали: Нещерів, Копачів, Гусачівка, Григорівка, Матяшівка, Германівська Слобідка і містечко Германівка.

За Московським договором (Вічним миром) 1686 року на правому березі Дніпра, крім Києва, до Москви відійшли Васильків, Трипілля, Стайки. Через Трипільщину проліг польсько-російський кордон, який зберігався 125 років.

За договором р. між Польщею і Московщиною Обухів залишився за короною: містечко з округою вважалося належним Польщі, але обухівці не допускали на свої землі польських дідичів, за що шляхта називала їх «збуйцями» (розбійниками).

Така «безхозність» тривала недовго: 1700 року створилося Київське губернаторство, і незабаром Обухів із округою стали брати «на ранг» київські генерал-губернатори і обер-коменданти. 1704 року, за гетьмана Мазепи, обухівське помістя із селами Нещеровом і Копачевом одержав «на ранг» київський полковник, племінник Мазепи, по материній лінії Константій Мокієвський.

Після Полтавської катастрофи у 1711 році частина «мазепеных пожитников» в Обухові, Нещерові, Копачеві вже без «указу» дісталася першому Київському губернаторові, племіннику Петра І Дмитру Голіцину. Того ж року Петро І на річці Прут потерпів поразку від турків і змушений був відмовитися від правобережної (Наддніпрянської) України, яку знову прибрала до рук Польща. Після смерті Голіцина комендант Парасунов у 1722 році «исходствовал» дозволу в Сенату володіти Обуховом «до указу». В 1727 році «последовал Высочайший указ», яким велено Київському віце-губернатору Штоку «Обуховкою владеть с Киевским комендантом пополам для их пропитания, пока они в Киеве у губернских дел будут». На такій же підставі володів Обуховом оберкомендант Нейбуш з 1732 року навпів з губернатором Шереметьєвим.

Бердяєвський Обухів

Польсько-російський кордон в Київському повіті зберігався до другого поділу Польщі. В 1797 році указом імператора Павла І половина Обухова з прилеглими землями (3562 десятини) надалася у приватне користування Київському цивільному губернаторові генерал-лейтенантові єву, його синам і внукам. Друга ж половина перейшла в казну і називалася ранговою. Селяни однієї частини були кріпаками, другої — казенними. Після цього поділу за обома частинами містечка закріпилися відповідні назви: Бардіївка (нинішня Піщана), що перейшла у власність князів Бердяєвих, і Кип'яча, що стала власністю казни.