Культурологія як наука: історія становлення, предмет і мета (стр. 4 )

8.  Навчальний посібник / За ред. І. І. Тюрменко, - Київ: Центр навчальної літератури, 200c.

9.  Поликарпов по культурологии. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997.-344 с.

10.  83 Словарь культуры ХХ века. - М.: Аграф, 19с.

11.  -Ж. Общественный договор. – М.:Скирмунд, 1906. – 134 с. . – С.42-56.

12.  Футурошок. – СПб.: Лань, 1997. – 461 с. – С.41-55.

13.  Цивилизации. – Выпуск 2. / Отв ред. . – М.: Нааука, 1993. – 234 с. (197-206)

Лекція 7. Культури і народи

1.  Менталітет і культура

2.  Нація і національна культура

3.  Національна культура в сучасній Україні

4.  Український менталітет

1.Менталітет

Ментальності (менталітет) – (від латів. mens, mentis – розум, мислення, розсудливість, образ думок, душевний склад) сукупність соціально-психологічних установок, автоматизмов і звичок свідомості, що формують способи бачення світу і представлення людей, що належать до тієї або іншої соціально-культурної спільності. Як будь-який соціальний феномен, ментальності історично мінливі, але зміни в них відбуваються дуже поволі.

Соціальний психолог бачить в ментальностях (менталітеті) взаємозв'язані психологічні реакції, уявлення і якості, що несуть в собі залишки досвіду попередніх поколінь, «саморозуміння груп» (Ю. Мітке) як синтез свідомості і колективного несвідомого.

Соціальний історик рахує ментальностями узагальнений спосіб сприйняття миру, манеру відчувати і думати, характерну для людей певної епохи.

Социолінгвіст вважає ментальністю семантичну матрицю, що зумовлює смислові реакції культурних суб'єктів. З погляду лінгвістики, у вивченні ментальностей важливо підкреслювати роль мови, що моделює свідомість.

Загальною характерною межею ментальностей – на відміну від доктрин і ідеологічних конструкцій, що є закінченими і продуманими системами, – є їх відвертість, незавершеність, континуальность, дифузна природа, «разлитость» в культурі і буденній свідомості. Ментальності виражають не стільки індивідуальні установки кожної з людей, скільки внеличную сторону суспільної свідомості. Суб'єктом ментальностей є не індивід, а соціум. Вони виявляються в словесній мові (вербальній культурі суспільства) і мові жестів, в поведінці, звичаях, традиціях і віруваннях.

Поняття ментального дозволяє з'єднати аналітичне мислення, розвинені форми свідомості з напівусвідомленими культурними шифрами. Ментальне зв'язує численні опозиції – природного і культурного, емоційного і розсудливого, ірраціонального і раціонального, індивідуального і суспільного. Особливо продуктивне поняття ментальностей використовується для аналізу архаїчних структур і часу, що давно пішов, з характерними для нього формами міфологічного світосприймання.

У сучасному гуманітарному знанні поняття ментальностей придбало розширювальний сенс і уживається не тільки для позначення тих або інших культурних стереотипів, типових для великих соціальних груп або характеристики духовної настроєності всього суспільства, але і для тлумачення образу думок, вірувань, «навиків духу» невеликої групи людей.

Більшість представників вітчизняної гуманітарної науки схильна вживати дефініції «ментальностей» і «менталітету» як синонімічні, хоча в цілому їх синонімічне або роздільне використання не устоялося. Социолінгвісти представляють ці два терміни як неспівпадаючі. Із їхньої точки зору, поняття «ментальність» повинне розумітися як «базова характеристика системи психологічної репрезентації досвіду в свідомості людей історично певної лингвокультурной спільності, що фіксує функціонально-динамічні аспекти цього досвіду», тоді як більш споживане слово «менталітет» позначає змістовні його сторони. Деякі з учених, не схильних ставити знак рівності між поняттями «ментальностей» і «менталітету», вважають, що останній має більш загальне, у відомому сенсі – загальнолюдське значення («менталітет середньовіччя»), а термін «ментальності» співвідносимо з поняттями «мислення» або «відчуття» (напр., французька або російська ментальність, ментальність дворянина, ментальність особи і так далі) (). Нарешті, ще одна точка зору зводиться до розгляду разных ментальностей (релігійною, етичною і так далі) як частин менталітету ().

2.Нація і національна культура

У широкому (антропологічному) значенні слово «культура» означає створений певним суспільством «життєвий світ» (В. Дільтей, Е. Гуссерль), який суспільство вбудовує в природне оточення. Поняття «життєвий світ» і «природне оточення», яким послуговується А. Гелен в «Основах філософської антропології», є найважливішими для розуміння культури в її антропологічному значенні. Спосіб життя людських спільнот лише частково детермінований природним оточенням і біологічними особливостями людини. Свій життєвий світ люди творять у відносному, але завжди наявному просторі свободи, однак на ранніх етапах свого буття вони не усвідомлювали його наявності. Спосіб поведінки і життя людей залежить від того, які звичаї витворюють людські суспільства в просторі свободи. Завдяки цьому вони перетворюють негативну свободу (свободу від об'єктивних детермінацій) на позитивну (творення особливого життєвого світу, самобутньої культури). Такі самобутні культури деякі дослідники (Е.-Б. Тейлор, А.-Дж. Тойнбі та ін.) позначають словом «цивілізації», однак між поняттями «культура» і «цивілізація» є суттєві відмінності, їх навіть протиставляють (О. Шпенглер).

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури, культурної спадщини.

На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави тощо При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.

Самобутні культури здатні об'єднувати людей у спільноти — колективи, сформовані на основі історично витвореного культурно-психічного підтексту. Вони відрізняються від договірних спілок чи «суспільств» (М. Вебер). Словом «спілка» позначають групу людей, об'єднаних відповідним порядком, який регулює їхні взаємини, передбачає певну координацію дій. Установлювати такий порядок можуть звичаї, звичаєве або писане право. Вони можуть бути добровільно прийнятими (договірні спілки) або нав'язаними. Суспільства можуть різною мірою виявляти ознаки спілок і спільнот.

Спільнотами є сім'ї, етноси, нації, релігійні общини тощо. Етнос — спільнота, у яку люди об'єднані культурними чинниками різної природи (міфи, вірування, звичаї, мова), здатними породжувати почуття солідарності. Цим словом позначають, як правило, донаціональні культурні спільноти — общини і племена. Деякі етнологи (наприклад, М. Гумільов) називають етносами і нації. За такого підходу необхідно наголосити, що етнічні нації є особливими утвореннями, які суттєво відрізняються від первісних етносів.

Слово «нація» двозначне, на що звернув увагу німецький історик і філософ Ф. Майнекке (1862—1954) («Космополітизм і національна держава»). Ним позначають такі поняття:

а) спільноти людей, об'єднаних культурно-психологічним підтекстом, витвореним історично («культурна нація», у сучасному слововживанні — «етнічна нація», нація-етнос);

б) єдність (солідарність) громадян у межах певної держави («державна нація», держава-нація, у сучасному слововживанні — «політична нація»). Політична нація є різновидом політичної спільноти, оскільки передбачає об'єднання і на емоційному рівні — почуттям солідарності, патріотизму тощо. У демократичній державі вона є основною запорукою здатності народу контролювати владу, блокувати політичні технології «поділяй і володарюй».

Належність людей до націй-етносів обумовлюється не державними кордонами, а існуванням національної культури і тим, яку національну культуру особа вважає своєю, рідною. Наприклад, етнічний українець — громадянин США, який відчуває і визнає рідною українську культуру, належить до української етнічної нації і водночас — до американської політичної нації. Культурні нації (нації-етноси) формувалися протягом багатьох століть шляхом об'єднання традиційних етнічних спільнот (общин, племен) у нову етнокультурну цілість — «етнічні нації». Немає підстав вважати цей процес історичною закономірністю, оскільки упродовж тисячоліть аж до нашого часу на території Африки, Америки існували общини і племена, у яких не спостерігалася тенденція до утворення більших культурних об'єднань, як це відбувалося з європейськими етнічними націями.

3.Національна культура в сучасній Україні.

У XX ст. активізувалися рухи народів до національного самовизначення. Вони пройшли по всіх континентах. Характерною ознакою стали національні революції, які проголошували принципи самовизначення, самоутвердження націй, зумовлювали створення національних держав на базі етносоціальних спільнот. Вироблялися наукові обгрунтування для набуття правового статусу новоутвореними державами, для абсолютизації форм соціально-економічного, політичного та духовного життя нації.

Політична теорія утверджувала пріоритет держави як ідеальної форми національної політичної організації, що декларувала політичну рівність народів, які проживають у конкретній країні. Націоналізм виводиться на рівень певної релігії, яка має віру в Бога замінити на віру в націю.

Економічна теорія націоналізму досить суперечлива, тому що економічні проблеми вважаються другорядними, а почасти ігноруються, перевага віддається ідеалізації та милуванню самими собою.

Провідною тезою націоналізму є лінгвістична теорія, яка абсолютизує роль національної мови, вважаючи її єдиним провідним чинником збереження, утвердження та виживання національної спільноти. Стверджується, що мова — це передусім консолідуюча сила, яка єднає націю не лише на аборигенній території, а й у зарубіжжі. На рівні державного утворення ця теорія не витримує критики; нині не існує жодної однонаціональної держави при тому, що практично всі країни одномовні, незважаючи на те що в них проживають люди різних національностей.

Кожна мова різниться діалектами; вони досить розмаїті й не завжди зрозумілі людям, які живуть в іншому регіоні. Це характерно для будь-якої держави, у тому числі й України.

Багаторічні заборони пропаганди культури Заходу на пострадянському просторі спричинили інтерес до неї. Коли ця культура прийшла до нас, ейфорія вседозволеності "змела" моральні кордони. В Україну широким потоком полилося все ницісне, що поробив "вільний" світ. Змінилася культурна домінанта, економічний чинник почав переважати над етичним, "дешева" інформація почала витісняти високе мистецтво, активізувалася психологічна обробка молоді через засоби маскультури. Практично нанівець звівся логічний зміст пісні; начебто на рівні епатажу мусується теза про ницість молодого покоління. Чи може артист, який поважає себе, взяти псевдонім "Дурко", а співачка волати на всю державу: "мамо, я дурна". Адже твір мистецтва — це завжди узагальнення, що стосується явища, народу чи нації.

Комплексне вирішення поставлених проблем сприятиме розвитку національної культури, власних традицій, закріпить у свідомості етносу притаманні лише їй визначальні риси.

4. Український менталітет

Менталітет – це характер та лад людського мислення, що реалізується на рівні свідомості, але базується на структурних елементах сфери підсвідомого, що включають в себе архетипи як окремої особистості, так і етносу в цілому. Етнічна ментальність сприймається як етнічний тип свідомого і підсвідомого світовідчуття і світосприймання, що зумовлюють стереотипи поведінки, психічні реакції, оцінки певних подій, ставлення до навколишнього середовища. Тобто етнос має свою емоційно-образну систему світобачення, відмінності в психології. Етнічна ментальність формується під впливом спадкових етнопопуляційних, геопсихологічних, історичних, етногенетичних, політичних, культурно-міфологічних та інших чинників. Отже, етнічна ментальність – це сформовані в процесі етногенезу особливості психічного складу, традиційного світогляду, світовідчуття і світосприймання членів етнічної спільноти.

Такий зміст і характер етнічної ментальності засвідчується навіть частковим аналізом менталітету українців. Так, багатство земель України сприяло формуванню в українців закоханості в природу, ліризму, споглядального і спокійного характеру. Водночас багатство землі не вимагало від українців надзусиль для виживання, а тому в них недостатньо розвинена соціальна і політична активність. Але при цьому вони працелюби, якщо їм робота до душі. Історичні чинники та політичні реалії сформували войовничість українців козацької доби, схильність до військової служби, порядків, звитяги.

Упродовж другої половини ХVIII–ХІХ ст. політичне та національно-культурне і соціальне поневолення спричинило формування у значної частини українців таких негативних рис, як атрофованість національних почуттів, етнонаціональне ренегатство (зрадництво), відсутність національної гордості і т. п. Загалом для ментальності українського етносу характерні такі системотворчі властивості, як:

а) зосередженість на проблемах особистісно-родинного світу;

б) закоханість у природу рідного краю, рідної землі;

в) анархічний індивідуалізм, що проявляється в безпідставних претензіях на отаманство, та недостатньо розвинені національно-державницькі устремління;

г) переважання в поведінці і діях емоційного, чуттєвого над вольовим, інтелектуальним, розумним і практичним і т. ін.

Останнім часом в аналізі національних особливостей характеру соціуму звертається увага на значення неусвідомлюваного при розгляді особливостей індивідуальної і групової поведінки. Це значною мірою пов'язується із визнанням того факту, на який у свій час звернув увагу швейцарський психолог і психіатр Карл Густав Юнг (), що людина народжується не лише з біологічною, але й психологічною спадщиною, яка визначає нашу поведінку та досвід. Психологічна спадщина, за Юнгом, – це архетип, що несе в собі відбиток минулого в образах, уявленнях, міфах тощо. За своєю суттю архетип – це колективне неусвідомлюване, що є проміжною ланкою між матерією і психікою.

Глибинно-психічне і його значення у формуванні національного характеру знайшло своє подальше осмислення у концепції соцієтальної психіки, яку запропонувала український соціопсихолог О. Донченко (1994 р.). Згідно з концепцією, соцієтальна психіка – це своєрідний архетип, який увібрав у себе закодовану інформацію про різноманітні аспекти життя соціуму. У межах концепції змінюється уявлення про призначення психіки, яка розглядається як система, що має здатність генетично зберігати і передавати з покоління в покоління інформацію без залучення відображаючих властивостей опредмеченої матерії (наприклад, мозку людини). Такі властивості психіки на рівні соціуму забезпечують його інтеграцію, наділяють своєрідними культурними, соціопсихічними властивостями, що значною мірою визначає підґрунтя індивідуальних і соціальних процесів та їх динаміку. На формування соцієтальної психіки, окрім впливу історичних, культурних чинників, мають вплив географічні, кліматичні і ландшафтні умови життя людей, які населяли і населяють дану територію. У загальному концептуальному визначенні соцієтальна психіка, таким чином, уявляється як якісно нове утворення, що має свою структурну організацію, властивості, єдине інформаційне і територіальне поле свого існування. Як системне утворення соцієтальна психіка має багато спільного із культурою. Ця спільність полягає у здатності цих систем зберігати і закодовувати інформацію про різні аспекти життєдіяльності соціуму. Для культури така інформація пов'язується, передусім, із духовним розвитком того чи іншого соціуму, тоді як соцієтальна психіка містить інформацію про стійкі типи мислення і поведінки людей у суспільстві, про закономірності відносин, що виникають у процесі взаємодії між людьми і групами, про різні способи сприйняття, переробки та передачі інформації, на основі якої формуються ті чи інші поведінкові установки тощо.

Соцієтальна психіка або психіка суспільства є складовою культури і надає їй цілу низку психічних рис і властивостей. О. Донченко при описі соцієтальної психіки використовує відомі в психології бінарні шкали, задіяні в різних типологіях особистості (К. Юнг, К. Ясперс, Дж. Роттер та інші), які сьогодні знайшли широке застосування в аналізі культурних процесів, ментальних структур характерології народів. Серед розмаїтості психологічних шкал для характеристики психіки суспільства нею обрано наступні критерії: екстраверсія-інтроверсія, раціональність (мислення)-ірраціональність (відчуття, емоції), інтернальність-екстернальність, емоційність-прагматичність, інтуїція-сенсорика, інтенціональність (домінування чоловічих ментальних структур)-екзекутивність (домінування жіночих ментальних структур).

Зазначені властивості соцієтальної психіки дають змогу не лише зробити інтегральну психологічну оцінку соціумам, їх культурним системам, але й відслідкувати в ретроспективі розвиток цілої низки соціальних явищ – особливостей становлення державності, релігійних, політичних, економічних інституцій різного рівня організації та ефективності.

Література

1.  Вико Дж. Джамбаттиста Вико. Основания новой науки. Об общей природе наций. – М.,-К.:REFL-book-HCA», 1994. – 528 с. – С.27-36.

2.  Горбатов іе школі и концепции культурологии. – Кемерово: Кемеровский государственній университет, 2000. – 83 с.

3.  Данилевский и Европа. – М., 1989.

4.  Націонализм. – Торонко, 1996.

5.  История культурологии: учебник для аспирантов и соискателей ученой степени кандидата наук / под ред. д-ра филос. наук, проф. . — М.: Гардарики, 2006. — 383 с. ISBN 5-8297-

6.  І. Книга буття українського народу. – К., 1988.

7.  Культурология : Учебник / Под ред. , . — М. : Высшее образование, 2007. — 566 с.

8.  Лурье этнология: Учебное пособие для вузов. – М.: Аспект Пресс, 1997. – 4

9.  М. Чудацькі думки про українську національну справу

10.  Матвєєва Л Л. Культурологія: Начальний посібник. – К.: Либедь, 2005. – 512 с.

11.  Навчальний посібник / За ред. І. І. Тюрменко, - Київ: Центр навчальної літератури, 200c.

12.  Поликарпов по культурологии. — М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. – 344 с.

13.  Руднев культуры ХХ века. - М.: Аграф, 19с.

Лекція 8. Семиотика культуры

1.  Семіотика як наука про знаки

2.  Інформаційно-семіотичний підхід до культури

3.  Семіотика, історія і мови мистецтва

1.  Семіотика як наука про знаки

Семіотика з'явилася на початку 20 в. і із самого початку була метанауку, особливого роду надбудову над цілим поряд наук, що оперують поняттям знаку. Не дивлячись на формальну институционализацию семіотики (існують семіотична асоціація, журнали, регулярно проводяться конференції і так далі), статус її як єдиної науки до цих пір залишається дискусійним. Так, інтереси семіотики розповсюджуються на людську комунікацію (зокрема за допомогою природної мови), спілкування тварин, інформаційні і соціальні процеси, функціонування і розвиток культури, всі види мистецтва (включаючи художню літературу), метаболізм і багато що інше.

Ідея створення науки про знаки виникла майже одночасно і незалежно у декількох учених. Засновником семіотики вважається американський логік, філософ і природодослідник Ч. Пірс (1839–1914), який і запропонував її назву. Пірс дав визначення знаку, первинну класифікацію знаків (індекси, ікони, символи), встановив завдання і рамки нової науки. Семіотичні ідеї Пірсу, викладені в дуже нетрадиційній і важкій для сприйняття формі, та до того ж в далеких від круга читання учених-гуманітаріїв виданнях, здобули популярність лише в 1930-х роках, коли їх розвинув в своїй фундаментальній праці інший американський філософ – Ч. Морріс, який, крім усього іншого, визначив і структуру самої семіотики. Подальший розвиток підхід Пірсу отримав в роботах таких логіків і філософів, як Р. Карнап, А. Тарський і ін.

Декілька пізніше швейцарський лінгвіст Ф. де Соссюр (1857–1913) сформулював основи семіології, або науки про знаки. Знаменитий Курс загальної лінгвістики (курс лекцій) був виданий його учнями вже після смерті ученого в 1916. Термін «семіологія» і зараз використовується в деяких традиціях (перш за все французькою) як синонім семіотики.

У 1923 німецький філософ Е. Кассирер опублікував тритомну працю, присвячену філософії символічних форм.

Не дивлячись на загальну ідею необхідності створення науки про знаки, уявлення про її суть (зокрема у Пірсу і Соссюра) значно розрізнялися. Пірс представляв її як «універсальну алгебру відносин», тобто швидше як розділ математики. Соссюр же говорив про семіологію як науку психологічну, деякій надбудові перш за все над гуманітарними науками.

У основі семіотики лежить поняття знаку, що розуміється по-різному в різних традиціях. У логико-философской традиції, висхідній до Ч. Моррісу і Р. Карнапу, знак розуміється як якийсь матеріальний носій, що представляє іншу суть (у окремому, але найбільш важливому випадку – інформацію). У лінгвістичній традиції, висхідній до Ф. де Соссюру і пізнішим роботам Л. Ельмсльова, знаком називається двостороння суть. В цьому випадку услід за Соссюром матеріальний носій називається таким, що означає, а то, що він представляє, – означаемым знаку. Синонімом що «означає» є терміни «форма» і «план виразу», а як синоніми «означаемого» використовуються також терміни «зміст», «план змісту», «значення» і іноді «сенс».

Інше ключове поняття семіотики – знаковий процес, або семиозис. Семіозіс визначається як якась ситуація, що включає певний набір компонентів. У основі семиозиса лежить намір особи А передати особі Б повідомлення В. Ліцо А називається відправником повідомлення, особа Б – його одержувачем, або адресатом. Відправник вибирає середовище Г (або канал зв'язку), по якому передаватиметься повідомлення, і код Д. Код Д, зокрема, задає відповідність означаемых і що означають, тобто задає набір знаків. Код повинен бути вибраний так, щоб за допомогою тих, що відповідних означають можна було скласти необхідне повідомлення. Повинні також підходити один до одного середовище і що означають коди. Код повинен бути відомий одержувачеві, а середовище і ті, що означають повинні бути доступні його сприйняттю. Таким чином, сприймаючи ті, що означають, послані відправником, одержувач за допомогою коди переводить їх в означаемые і тим самим приймає повідомлення.

Окремим випадком семиозиса є мовне спілкування (або мовний акт), а окремим випадком коди – природна мова. Тоді відправник називається таким, що говорить, одержувач – що слухає, або також адресатом, а знаки – мовними знаками. Код (і мова зокрема) є системою, яка включає структуру знаків і правила її функціонування. Структура, у свою чергу, складається з самих знаків і відносин між ними (іноді говорять також про правила комбінування).

Семіотика розділяється на три основні області: синтактику (або синтаксис), семантикові і прагматикові. Синтактіка вивчає відносини між знаками і їх складовими (мова йде в першу чергу про тих, що означають). Семантика вивчає відношення між тим, що означає і означаемым. Прагматика вивчає відношення між знаком і його користувачами.

2. Інформаційно-семіотичний підхід до культури

Культура як мир артефактів. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і будують нове, «надприродне» місце існування. Нас з дитинства і до старості оточує з усіх боків це «надприродне» культурне середовище: пелюшки і соски, іграшки і книги, одяг і меблі, стекло і бетон, звуки музики і електричне світло — все це продукти людської праці. Сліди людської дії несе в собі навіть те, що ми їмо і п'ємо, навіть повітря, яким ми дихаємо. Людство живе як би на межі двох світів — миру природи і створеного ним світу матеріальної культури, що існує незалежно від нього, причому в ході історичного розвитку людського суспільства перший все більше затуляється другим (хоча перетворити матеріальне середовище культури на замкнуту сферу і повністю відгородитися нею від природи неможливо).

Продукти і результати людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами (від латів. arte — штучний і iactus — зроблений). Артефакти — феномени культури — це зроблені людьми речі, народжені ними думки, знайдені і використовувані ними засоби і способи дій. Культура включає не тільки те, що знаходиться поза людиною, але і зміни, які він проводить в самому собі, в своєму тілі і в своїй душі, у власній фізичній і духовній зовнішності.

Отже, культура є мир артефактів — мир людської діяльності і її продуктів. Це її перша найважливіша характеристика. Вона особливо важлива тоді, коли мова йде про матеріальній культурі — речах, будинках і спорудах, техніці і взагалі про все те, що утворює «другу природу», яку людина створює власними руками навколо себе. Але одній цієї характеристики ще недостатньо для розуміння суті культури.

Культура як мир сенсів. Людина — породження природи, і всі її закони зберігають свою силу в його діяльності так само, як і в будь-яких природних процесах. Ніхто не може відмінити або порушити їх. Все, що людина творить, виникає не всупереч об'єктивним законам природи, а відповідно до них. У чому ж тоді різниця між предметами культури і речами природи? Мабуть, тільки в тому, що людина вносить до своїх творінь якусь «людяність», тобто щось специфічно-людське, що принципово не може виникнути без нього. Ця-то «людяність» і перетворює продукти його діяльності на предмети культури.

Явища природи, що розглядаються в їх власному, незалежному від людини бутті, володіють властивими ним характеристиками. Ці характеристики складають їх об'єктивну визначеність, і окрім неї ніякий іншої визначеності вони не мають. Інакше йде справа з артефактами — предметами культури. На відміну від явищ природи вони володіють подвійною визначеністю. З одного боку, у них, як і у природних явищ, теж є об'єктивна визначеність, тобто їх можна розглядати як реальність, яка існує сама по собі, окремо від людини і характеризується об'єктивно властивими нею властивостями. Але, з іншого боку, артефакти мають ще і іншу, суб'єктивну визначеність: у них втілене те, що називають «сенсом», «значенням». Ця суб'єктивна визначеність з'являється у них тому, що людина «опредмечивает» в них свої уявлення, цілі, бажання і так далі Вони-то (уявлення, цілі, бажання і так далі) і є та «людяність», яку вносить людина в продукти своєї діяльності.

Найбільш очевидним чином здатність людини наділяти свої творіння сенсом виявляється в мові: люди приписують звукам своєї мови сенси, якими вони фізично, — як коливання повітря — самі по собі не володіють. Але сенс мають не тільки слова і вислови — їм так чи інакше пройняте все, що людина робить і що складає культурне місце його існування: витвори мистецтва і правила етикету, релігійні обряди і наукові дослідження, навчання і спорт і так далі Сенс будь-якого предмету, з яким мають справу люди, виражається хоч би в його призначенні, ролі, функціях: сенс верстата — в тому, що він потрібний для виробництва, автомобіля — в його використанні як засобу пересування, предметів домашнього ужитку, меблів і посуду — в можливості задовольнити з їх допомогою побутові потреби і звички. Крім того, названі речі можуть мати і інший сенс. Скажімо, головним сенсом автомобіля для власника розкішного «Мерседеса» може бути престижність цієї марки.

Звернете увагу: предмети, узяті самі по собі, поза їх відношенням до людини, ніякого сенсу не мають. Можна скільки завгодно вивчати, наприклад, єгипетську піраміду, вдивлятися в неї. Символами, носіями особливого сенсу, стають і самі люди. Коли вони виступають один для одного не просто як живі істоти, а як кінозірка,, письменник, політичний вождь, представник тієї або іншої професії і так далі, це є не що інше, як культурний феномен.

Культура як світ знаків предстає перед нами в єдності матеріального і духовного. Дійсно, знак є плотський сприйманий, матеріальний предмет, а його значення (сенс, інформація) — продукт духовної діяльності людей. Знаки виступають як свого роду «матеріальна оболонка» людських думок, відчуттів, бажань. Щоб продукти духовної діяльності людини збереглися в культурі, передавалися і сприймалися іншими людьми, вони повинні бути виражені, закодовані в цій знаковій оболонці. Зв'язок значення і знаку (або, інакше кажучи, інформації і коди, в якій вона фіксується і транслюється) визначає нерозривність духовного і матеріального аспектів культури.

Таким чином, феномени культури — це будь-які артефакти (штучно створені людьми предмети і явища), які несуть в собі сенси, тобто виступають як знаки, що володіють значеннями. Сукупності знаків утворюють тексти, в яких міститься соціальна інформація Кожній людині більш менш зрозуміла семіотика його рідної культури. Набагато гірше йде справа з чужими культурами. Щоб навчитися уловлювати значення і сенс їх знаків і текстів, потрібно докласти багато зусиль, та все ж рідко кому вдається досягти тут такого ж рівня, на якому знаходиться розуміння рідної, знайомої з пелюшок культури. Мова будь-якої культури своєрідна і унікальна. Але у всіх культурах використовуються одні і ті ж типи знаків і знакових систем.

Все різноманіття знакових засобів, використовуваних в культурі, складає її семіотичне поле. У складі цього поля можна виділити наступні основні типи знаків і знакових систем:

— природні;

— функціональні;

— конвенціональні (умовні);

— іконічні;

— вербальні (природні мови);

— знакові системи запису.

Нижче дається коротка характеристика цих типів і описуються способи, за допомогою яких в них кодується і декодується інформація.

Завдяки писемності змінюється якість інформації, що зберігається в суспільстві. Оригінальна, нестандартна думка, яка серед сучасників її автора не зустрічає розуміння і тому вважається незаслуговуючою запам'ятовування, без писемності була б забута після смерті автора, і нащадки б про неї не знали. Лист дає можливість відобразити і зберегти її. Це відкриває широкі можливості для розвитку творчості, для спеціалізації інтелектуальних зусиль його членів в напрямах, що виходять за рамки загальноприйнятих поглядів і інтересів.

3.Семіотика, історія і мови мистецтва

Правила етикету, що історично склалися, манера одягатися, освячені звичаями норми відносин між людьми і тому подібне виступають як культурні коди, в яких люди в кожну епоху виражають і сприймають сенс «тексту», «контексту» і «підтексту» подій, що відбуваються.

Ілюстрацією тому може служити проведеному дослідження, в якому показано, як ці коди обумовлюють сприйняття діяльності Петра I його сучасниками-співвітчизниками. Як відомо, Петро I зруйнував багато загальноприйнятих канонів національної російської культури свого часу. Його брак з Катериною сприймався як блюзнірство, оскільки її хрещеним батьком при переході в православ'я був син Петра Олексій (звідси і її по батькові «Олексіївна»), і означає, Петро повінчався зі своєю духовною внучкою. Прийнявши титул імператора, Петро почав офіційно іменуватися «отцем Вітчизни» (це буквальний переклад почесного звання римських імператорів «pater patriae»). Але в російському культурному контексті батьківство може бути або кровним, або духовним; оскільки Петро не міг бути кровним отцем всіх російських людей, його титул зрозумів співвітчизниками як претензія на духовне батьківство, тобто прагнення стати патріархом, главою церкви. Скасування патріаршества підтверджувало це. До того ж Петро повелів іменувати себе «без по батькові», а так називали тільки духовних осіб і святих. Петра звинувачували в тому, що він «захопив на себе» не тільки світську, але і Божію влада. А насильницьке брадобритие і заміна російського плаття німецьким набували в очах сучасників особливого знакового сенсу: адже у такому вигляді зображали на іконах бісовий. Все це приводило до того, що поведінка Петра «прочитувалася» його співвітчизниками на мові російської культури тієї епохи як «текст», що має «нечестиве», «бусурманское» зміст. Не випадково тому в народі Петра називали Антихристом: «На мові епохи дії Петра не могли сприйматися іншим чином: у очах сучасників Петро як би публічно заявляв про себе, що він — Антіхріст»1. Але ж Петро I знала своя «рідна мова» культури, і йому, без сумніву, було ясно, як в цій мові осмислюються підданими його вчинки. Виникає враження, що «Петро свідомо творив тексти на іншій мові, ніж той, на якому вони читалися социумом»2.

В ході історії вторинні мови культури змінюються. Буває, що культурні тексти виявляються довговічнішими, ніж коди, в яких вони «прочитувалися» за часів їх створення. До нащадків доходить текст без коди, і коштує чималі праці відновити цей код. Тому не завжди ми в стані адекватного зрозуміти сенс, який культурні тексти, що дійшли до нас, мали у минулому. Багато міфів, марновірства, рецепти «народної медицини» можна

1 Успенський б. А. Historia sub specie semioticae / Ізбр, праці. Т. 1. розглядати як елементи тексту стародавньої культури з втраченим кодом. У про це сказано так:

Забобон!

Він уламок Стародавньої правди.

Храм впав;

А руїн його — нащадок

Мови не розгадав.

Мови мистецтва

Важливе місце в культурі займають мови искус-ства. У працях , , Вяч. Вс. Іванова і інших теоретиків тартуско-московской семіотичної школи мистецтво розглядається як модель культури, «оскільки в нім найчіткіше виявляються всі основні риси функціонування механізму культуры»1. підкреслює, що мистецтво є «самосвідомість культуры»2. Ця особлива роль мистецтва робить його коди основними вторинними моделюючими системами у всякій культурі.

Художні мови складаються на базі всіх семіотичних засобів культури — словесних (мова мистецтва слова), жестомимических (мова танцю, пантоміми, акторського мистецтва), звукоинтонационных (музична мова), пластичних (мови живопису, графіки, скульптури і мови архітектури, прикладних мистецтв, дизайну).

Характерною особливістю художніх мов є те, що вони призначені для створення багатозначних текстів, відкритих для різного їх осмислення. У них «немає словників з фіксованим значенням знаків, немає граматики, що і відрізняє їх від мов креслення, проектного макетування (моделювання), дорожньої сигналізації, жестовой символіки релігійного обряду або військового быта»3. В цьому відношенні вони протилежні мовам науки, де необхідні смислова однозначність виразів, операциональная строгість алгоритмів їх побудови, термінологічна точність.

Проте багатозначність художньої мови жодним чином не означає його неточності або невизначеності (у чому іноді убачають його специфіку). Насправді всяка мова мистецтва має свої критерії точності. Вони в деякому розумінні навіть строгіші і вже в усякому разі складніші, ніж в науці. Учений користується однозначно визначеними автор. Якщо спробувати це зробити, то образ зміниться, деформується.