Державне регулювання економіки (стр. 2 )

Ø  соціальне регулювання включає державне страхування, передбачає заходи, які створюють можливість пенсійного забезпечення, допомоги інвалідам, дітям, іншим групам населення, які її потребують. Держава встановлює мінімальний рівень пенсій, стипендій та інших соціальних виплат;

Ø  державне регулювання охорони та відновлення навколишнього середовища передбачає заходи по захисту природи у вигляді штрафів та санкцій за забруднення, а також необхідних дій в рамках природоохоронних та природозахисних заходів. Державні органи встановлюють норми сплат підприємствами, що спрямовані на відновлення навколишнього середовища;

Ø  регулювання шляхом обмеження та запитів розповсюджується на види економічної діяльності, здійснення яких заборонено, обмежено, потребує державного ліцензування.

Централізоване регулювання економіки проявляється у коротко - і довгостроковій державній економічній політиці.

Короткострокове, або емпіричне, державне регулювання набуло поширення в західних країнах у перед - та повоєнні роки. Це був комплекс антикризових і антициклічних заходів держави, спрямованих на пом'якшення наслідків економічної кризи, згладжування циклічного характеру розвитку економіки в цілому. Характерною рисою короткострокового регулювання є те, що заходи з’ясовуються разом з нагромадженням кризових явищ і розвитком самої кризи, а тому заздалегідь не плануються. Воно здійснюється і прямо, і опосередковано через політику прискореної амортизації, субсидії, державну допомогу окремим фірмам чи галузям, дисконтну політику ( підвищення або зниження облікових ставок на купівлю векселів). Головним серед опосередкованих інструментів впливу є : державне регулювання норми відсотка, одержавлення емісійних банків, державна закупівля. Безпосередніми об'єктами поточного емпіричного регулювання є попит, зокрема обсяг платоспроможного попиту, і пропозиція, тобто інвестиційні дії компаній.

Довгострокове державне регулювання в ринковій економіці здійснюється у формі економічного програмування. Сьогодні це найбільш розвинена і поширена форма державного втручання в економічні та соціальні процеси, впливу на процес відтворення. Її виникнення і розвиток пов'язані з особливими умовами функціонування продуктивних сил у багатьох країнах ринкової економіки, зокрема з розвитком НТР, еволюцією виробничих відносин та господарської системи.

На відміну від емпіричного регулювання програмування характеризується більшим ступенем узгодженості часткової планомірності, властивої окремим господарським одиницям, помітним скороченням сфери стихійності та зростанням свідомого, цілеспрямованого впливу на економічні процеси. Особливе значення при цьому надається виявленню проблем і труднощів, а також своєчасній необхідній корекції раніше прийнятих рішень. Довгострокова державна політика підкріплюється інформаційно-аналітичною базою, всебічним аналізом можливих наслідків втілення в життя програм, що приймаються. Це робить програмування гнучким і маневрованим.

Тобто держава має великі можливості, щоб спрямовувати розвиток економіки, багаточисельними важелями управління. Однак використання цих регуляторів не відбирає у підприємств, громадян, підприємців економічну свободу. У підприємців лишається значна можливість самоуправління.

Розвиток ринкової економіки у другій половині XX ст. виявив чітку тенденцію розширення масштабів діяльності держави та посилення й ролі в економічній сфері. При цьому загальновизнаним є той факт, що економічна ефективність у найбільшому ступені досягається в умовах дії конкурентного ринкового механізму.

Мета держави в ринковій економіці не коректувати ринковий механізм, а створити умови його вільного функціонування: конкуренція повинна забезпечуватись скрізь, де можливо, регулюючий вплив держави - скрізь, де необхідно.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1.  В чому полягає сутність економічної функції держави?

2.  Що таке «обов'язкові товари»?

3.  У чому полягає сутність стабілізаційної функції держави?

4.  Чим обумовлена необхідність перерозподілу державою доходів?

5.  Що таке «державна економічна політика»?

6.  Що таке «державне управління економікою»?

7.  Що таке «стратегія соціально-економічного розвитку країни»?

8.  Що таке «тактика»?

9.  Які існують етапи цілепобудови?

10.  Чим обумовлена необхідність соціально-економічного прогнозування та макроекономічного планування?

11.  Яким чином здійснюється ранжування цілей?

12.  Що таке «пріоритети в економіці»?

13.  Що виступає критерієм визначення пріоритетів?

14.  Які існують правила побудови дерева цілей?

15.  Як класифікуються цілі?

16.  У чому полягає сутність соціальне орієнтованої ринкової економіки як стратегічної мети соціально-економічного розвитку в Україні?

17.  Охарактеризуйте основні положення стратегії економічної та соціальної політики України на 2000 — 2004 рр., викладені у Посланні Президента України до Верховної Ради України 2000 року.

18.  Хто є учасником програмно-цільового планування?

19.  У чому полягає сутність контролю за реалізацією ЦКП?

Тема 2. Загальні засади економічного розвитку і формування ринку.

Основні типи економічних систем та механізми їх регулювання.

Економічна (господарська) система — це особливим чином упорядкована, скоординована система зв'язку між суб'єктами національної економіки.

Виділяють такі основні типи економічних систем:

— традиційна (натуральне господарство);

— ринкова;

— адміністративно-командна (АКС);

— змішана (ринкова економіка змішаного типу);

— перехідна.

Кожен з них має свій механізм регулювання економічних процесів. Так, регулятором ринкової економіки є ринковий механізм, АКС — планово-державний (адміністративно-командна система управління), ринкової економіки змішаного типу — змішана система регулювання.

Ринковий механізм — спосіб (форма) організації та функціонування відносин між суб'єктами господарювання, що базується на принципах економічної свободи, вільної взаємодії попиту і пропозиції, вільного ціноутворення, конкуренції.

Планово-державний механізм (адміністративно-командна система управління) — це жорстко централізоване, тотальне державне управління соціально-економічним розвитком країни на основі директивного плану.

Змішане управління національною економікою — система управління, яка базується на плюралізмі (різноманітності) форм власності та органічно поєднує переваги ринкових і державних регуляторів.

Ринковий механізм

Переваги	Недоліки
Є автоматичним регулятором економіки (сприяє розподілу ресурсів у галузях і сферах)	Нездатний забезпечити конкурентне середовище
Забезпечує збалансованість платоспроможного попиту і пропозиції	Обумовлює безробіття
Оперативно реагує на зміну потреб (кон'юнктуру) і сприяє їх задоволенню	Спричиняє велику диференціацію населення за доходами
Стимулює підприємницьку активність, постійний пошук	Виявляє руйнівну дію на навколишнє середовище
Сприяє підвищенню ефективності господарювання (скороченню витрат і поліпшенню якості продукції)	Не забезпечує задоволення соціально-економічних потреб суспільства (наукових, освітніх, культурних тощо)

Планово-державний механізм

Переваги	Недоліки
Надає можливість передбачити й усунути екстерналії	Пригнічує економічну свободу, конкуренцію
Концентрує ресурси і зусилля задля вирішення певної проблеми і створення можливостей швидкого її вирішення	Обумовлює монополізм держави, диктат виробника
Забезпечує швидкі структурні зрушення	Виключає приватну ініціативу
Здатний успішно виконувати прості завдання	Підриває (знищує) стимули до високоефективної праці
Надає можливість підтримувати і розвивати некомерційний сектор (соціальну інфраструктуру)	Не стимулює НТП та інновації в економіці
Гарантує певний соціальний захист населення (зайнятість, визначений мінімальний рівень доходів тощо)	Закріплює низьку якість і вузький асортимент продукції
	Спричиняє постійний дефіцит товарів, незадоволений попит, приписки, тіньову економіку
	Породжує бюрократизм, волюнтаризм, хабарництво, корупцію, паразитизм
	Веде до автаркії ( грец. — самовдоволення, замкнутість)
	Неефективне, нераціональне, ресурсномістке виробництво
	Низький життєвий рівень населення

Характерні риси змішаної системи управління

1. Основним регулятором економічних процесів виступає ринковий механізм. Державне регулювання економіки доповнює ринкові важелі.

2. Система поєднує гнучкість ринкового саморегулювання, що забезпечує високу економічну ефективність виробництва, можливість задоволення численних і швидкоплинних особистих потреб і стійкість державного управління, необхідного для задоволення соціальних потреб суспільства.

3. Забезпечується реалізація вищих макроекономічних цілей: макроекономічна ефективність і конкурентоздатність, соціальна справедливість, стабільне економічне зростання.

4. Поряд з ринковими і державними макроекономічними регуляторами формується (насамперед у західноєвропейських та скандинавських країнах) ще один елемент управління — інститут соціального партнерства.

5. У сучасних умовах управління розвитком національної економіки передбачає врахування рішень наднаціональних, міждержавних органів, а також корпоративного управління.

Механізм макроекономічного регулювання ринкової економіки змішаного типу — система макроекономічних регуляторів, що складається з таких основних елементів:

— ринкові регулятори;

— важелі державного впливу на економіку (державне регулювання);

— корпоративне управління;

— інститут соціального партнерства.

Інститут соціального партнерства виконує функцію узгодження (пошуку консенсусу — лат. згода, одностайність) загальнодержавних і групових інтересів у соціально-економічній сфері (доходів, зайнятості, умов праці тощо) шляхом переговорів, консультацій і досягнення домовленостей за участю представників цих груп.

Трипартизм — соціальне партнерство, яке забезпечується завдяки взаємодії трьох суб'єктів: держави (в особі її органів чи уповноважених), роботодавців (їхніх спілок, асоціацій, гільдій) і робітників (в особі профспілок).

Змішана система макроекономічного регулювання притаманна країнам з розвиненою ринковою економікою. Маючи спільні риси, вона характеризується певними національними особливостями. Виділяють два основні види регулювання — економічний лібералізм, економічний дирижизм та кілька моделей ДРЕ.

Економічний лібералізм (лат. — вільний) — система соціально-економічних відносин, у якій домінують ринкові регулятори, а роль держави зведена до мінімуму.

Економічний дирижизм (лат. — керований) передбачає значний вплив держави на соціально-економічний розвиток країни.

Характеристика країн економічного лібералізму й економічного дирижизму

Ознака	Країни економічного лібералізму	Країни економічного дирижизму
Країни	США, Канада, Великобританія, Австралія та ін.	Швеція, Австрія, Японія, Німеччина та ін.
Участь держави	Мінімальна	Максимально допустима
Державний сектор	Незначний (до 10%)	Значний (10—20%), відіграє суттєву роль
Основні функції	Мінімальні	Широкі
Державні витрати, % від ВВП	30—35	45—50
Методи ДРЕ	Переважно економічні й опосередковані (непрямі)	Активне використання прямих, специфічних, а також адміністративних методів

Моделі державного регулювання економіки

Американська — лібералізована система управління національною економікою, у якій основний акцент переноситься на ринкові регулятори економічних процесів; державне регулювання зводиться до використання правових і опосередкованих методів з метою створення "правил гри" і сприятливих умов для розвитку бізнесу.

Японська — централізоване регулювання соціально-економічного розвитку країни з боку держави на основі використання переважно економічних, опосередкованих та неформальних методів ДРЕ. Домінує психологія колективізму, солідарності, підпорядкування особистих інтересів колективним і державним.

Шведська — управління соціально-економічним розвитком країни на основі активного втручання держави у процес розподілу і перерозподілу доходів, створення сильної системи соціального захисту населення, домінування ідей рівності й солідарності.

Німецька — система управління національною економікою з активним використанням ринкових регуляторів, насамперед конкуренції, і створенням на державному рівні ефективної системи соціального захисту громадян.

Моделі господарювання країн ї перехідною економікою.

Окремий блок моделей господарювання формують країни з перехідного економікою. В країнах Східної Європи, СНД, Балтії можна виділити кілька загальних позицій, які були використані реформаторами у процесі визначення концептуальних засад перебудови механізмів господарювання. Зокрема, в усіх країнах ставилося завдання знизити вплив держави на економіку через лібералізацію цін і зовнішньої торгівлі, забезпечення конвертованості національної валюти, зміни у відносинах власності на основі приватизації державних підприємств і формування нових недержавних об'єктів, створення сітки соціального забезпечення, формування інституціональної та правової структур ринкової економіки (включаючи формування відповідної фінансової системи) тощо.

Перелічені позиції реформування дістали практичне втілення в усіх країнах з перехідною економікою, однак їх реалізація забезпечила різні результати і наслідки. Це свідчить не тільки про наявність різних умов, що передували процесам реформування, а й про різну швидкість їх пристосування в кожній країні та глибину проникнення в економічні процеси. Особливості кожної країни проявилися в тому, наскільки їй вдалось узгодити темпи, послідовність здійснення реформ з фінансовими можливостями та інтересами основних суб'єктів національної економіки. Досвід показує, що жодній з цих країн не вдалось ефективно вирішити такі завдання, тому їм довелося пройти крізь складні ситуації поглиблення соціально-економічної кризи, зниження життєвого рівня більшої частини населення та його заінтересованості у здійсненні реформування, справедливості та необхідності самих реформ.

Аналізуючи процеси трансформування адміністративно-командної економіки в ринкову, доцільно виділити за рівнем їх підготовленості до сприйняття ринкових моделей господарювання дві підгрупи країн: Східної Європи і СНД та Балтії. Країни Східної Європи слід вважати найбільш підготовленими до сприйняття населенням ринкових перетворень. У цих країнах навіть у межах соціалістичної економіки зберігались елементи ринку, існувала приватна власність, спроби посилення ринкових відносин здійснювались починаючи з 60-х років. Однак вони не дістали реального втілення, оскільки притискались потужним партійно-адміністративним апаратом.

Початком здійснення ринкових перетворень умовно прийнятий 1989 р., коли вони реально проявилися в усіх країнах Східної Європи. Економіка цих країн пройшла етапи високої інфляції, зниження обсягів виробництва, стабілізації та розвитку в певній послідовності. Лібералізація цін у постсоціалістичних державах призвела до розвитку інфляційних процесів, Найвищий рівень інфляції спостерігався в Польщі у 1989 р.—639,6%; сукупне падіння ВВП за 1989—1991 рр. становило 17,8 %. В 1990 р. була прийнята програма стабілізації, і з 1993 р. сформувалася тенденція до зростання ВВП. За даними Дослідного інституту м. Хале (ФРН), темпи приросту ВВП у Польщі в 1996—1997 рр. становили б %. В аналогічній послідовності здійснювались процеси ринкового трансформування в інших державах Східної Європи.

Вихідні і умови для реформування економіки тих країн, які сформувались у результаті розпаду СРСР, були значно складнішими, що вплинуло і на результати господарювання. Дослідження показують, що процеси реформування здійснювались у тій самій послідовності, що і в країнах Східної Європи, однак у несприятливіших умовах. Це викликало негативний вплив на результати господарювання, затягнувши етапи глибокої і кризи та сповільнивши сам процес позитивного реформування. Можна констатувати, що країнам СНД вдалося подолати високі темпи гіперінфляції і досягти певної стабілізації на макрорівні, але не вдалося припинити процеси зниження обсягів ВВП. По суті, в цих країнах мала місце гіперінфляція, викликана не тільки лібералізацією цін, а й особливостями замкнутих економік, функціонування яких спрямоване на задоволення потреб центру.

Одним з наслідків гіперінфляції є зниження обсягів ВВП і — як похідні від цього процесу — дефіцит бюджету, зростання безробіття, загострення соціальних проблем, занепад перш за все тих сфер економіки, які існували за рахунок бюджетних коштів! Більших успіхів у цих напрямах досягли країни Балтії, яким вдалося, починаючи з 1995—1996 рр., забезпечити зростання ВВП Україні, Росії та іншим державам поки що не вдалося забезпечити процеси зростання економіки, але ними забезпечене зниження темпів скорочення ВВП, а по окремих галузях економіки — зростання обсягів виробництва. Слід зазначити, що в Україні протягом 1997—1998 рр. намітилася певна стабілізація, а в окремих галузях—і зростання. Однак обвальна криза фінансово-кредитної системи Росії у II половині 1998 р., а також кризові явища у фінансовій сфері інших держав негативно вплинули на економічне становище України.

Оцінюючи в цілому ситуацію, що склалася в країнах з перехідною економікою (і, перш за все, в Україні), слід зазначити, що найскладніший період реформування вони вже подолали. Всі держави не тільки здобули необхідний досвід самостійного господарювання і виживання в ринковому макросередовищі, але й визначилися з напрямами і механізмами трансформування вітчизняних економік у ринкові. Подальший розвиток реформування в цих країнах має бути спрямований на вдосконалення ринкових механізмів господарювання.

Напрями державного регулювання економічних процесів в Україні

За оцінками зарубіжних фахівців, сучасне економічне становище в Україні визначається як критичне. З позицій зарубіжних дослідників, в Україні не просуваються реформи, не впроваджуються ринкові механізми господарювання, погіршується соціальне становище населення, держава не виконує своїх зобов'язань як перед власним народом, так і перед міжнародними фінансово-кредитними фондами тощо. З такою оцінкою можна погодитися лише частково. Дійсно, Україні поки що не вдалося подолати процеси спаду ВВП, припинити сповзання економіки і зниження ефективності господарювання при переході до ринку. Однак при цьому слід визнати, що вихідні умови для розвитку ринкових механізмів в Україні були не тільки несприятливими, а й надто складними. Політична і економічна ситуація навколо України сформувалася так, що її реформаторам не було відведено часу на розрахунки і відстежування різних варіантів розвитку, тому була прийнята загальна концепція перебудови соціалістичної економіки, яка значною мірою диктувалася МВФ, Світовим банком та іншими міжнародними фінансовими установами, що надавали фінансову допомогу Україні. Аналізуючи хід реформ з сучасних позицій, слід констатувати, що вони просуваються за визначеним сценарієм для всіх країн соціалістичного спрямування, однак в Україні вони відбуваються повільніше і з меншою ефективністю, ніж у країнах Східної Європи та Балтії.

Становлення різних форм власності

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність достатньої для створення конкурентного середовища кількості підприємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змішаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціонування ринку. Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах власності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Власники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сутність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому соціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспільна власність виступає у двох основних формах: державній і колгоспно-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ресурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби виробництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зростання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби підтверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізованому суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в економіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і економічній) державна форма власності приховує в собі можливість появи під вивіскою загальнонародної власності елементів корпоративного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здійснюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержавлення власності. Необхідність існування різноманітних форм господарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умовах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоукладність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманітність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспільнення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привласнення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний прогрес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення нових підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтверджує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різноманітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і господарювання — властивість не лише сьогоднішнього, а й завтрашнього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Результативність останньої знаходить вираження в нормативно-законодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власності визначається насамперед Основним Законом України — Конституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом певного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній зазначено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".