Державне регулювання економіки (стр. 3 )

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привласнення засобів, результатів виробництва та управління ним до різноманітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостійності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних підприємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах власності. Приватизація — це процес придбання громадянами у власність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господарських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах:

перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше господарське товариство; викуп майна державного підприємства, зданого в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; викуп майна державного підприємства членами трудового колективу; продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юридичним особам і громадянам.

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і приватизації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмірах державної власності та державного регулювання. Загальна приватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспроможністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та розширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якісних змін у самій державній власності шляхом перетворення трудових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої економічної політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При переході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвиватися двома напрямами. Перший — це порівняно швидкий розвиток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий — поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора економіки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єктивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українського підприємництва.

Вирішальне значення для формування різних форм власності має приватизація підприємств і демонополізація економіки. Законодавча основа для цього в Україні інтенсивно розробляється. Так, у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" сформульовані правові, економічні та організаційні засади приватизації підприємств загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України. В ньому визначено принципи та об'єкти приватизації, наведено розгорнуту характеристику порядку і способів приватизації, висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У заключній частині визначено договірні відносини приватизації та установлено відповідальність за порушення законодавства про приватизацію.

Закон України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" та Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" встановили правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його застосування стали галузі, що підлягали першочерговій приватизації: переробна і місцева промисловість, виробництво будівельних матеріалів, легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транспорту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне та ремонтне господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи приватизації шляхом викупу об'єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих об'єктів та продажу на аукціоні за конкурсом.

Закон України "Про приватизаційні папери" визначив види приватизаційних паперів, умови і порядок викупу їх, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим видом державних цінних паперів, що формально засвідчило право їхнього власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частини майна державних підприємств, державного житлового та земельного фондів. За формою приватизаційні папери можуть бути лише іменні. Проте практично вони широко скуповувались у населення під виглядом утворення холдінгових компаній тощо.

Право на одержання у власність приватизаційних паперів мають лише громадяни України, які проживають на її території, проживають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах в період, який визначає Державна програма приватизації майна державних підприємств. Ця програма визначає також пріоритети та умови проведення приватизації, завдання та прогноз щодо зміни структури власності.

Частка майна державних підприємств, які підпали під приватизацію, що припадає на один приватизаційний майновий сертифікат, котрий був призначений для кожного громадянина України, офіційно визначалася діленням вартості основних виробничих фондів цих підприємств на кількість населення, що отримує цінні папери (останній розрахунок станом на 01.11.1993 р. становив 1 українських карбованців). Населення не дуже поспішало з їх отриманням, оскільки реальна ринкова ціна цих сертифікатів була надто низька — 7—10 гривень. Сертифікатна приватизація стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває багато років. Другий етап визначено як виключно аукціонну приватизацію за гроші.

Отже, конструктивність рішень з боку уряду в напрямах поглиблення процесів приватизації має формуватися у руслі створення сприятливих умов для розвитку вторинних ринків цінних паперів і фондових ринків; переходу до грошової приватизації на базі економічних обгрунтувань ринкової вартості кожного об'єкта, прийняття законів, які мають захищати інтереси акціонерів. Вирішуючи всі ці питання на державному рівні, слід враховувати, що в Україні колективні форми володіння і управління власністю становитимуть основу майнових відносин не тільки нині, а й набагато років уперед.

Таким чином, завдання держави полягає у створенні умов для ефективного використання колективних форм забезпечення заінтересованості всіх суб'єктів економіки в досягненні максимальної прибутковості від функціонування господарських структур у ринковому середовищі.

Держава в цих аспектах повинна створити умови, які б знижували ризик інвесторів при вкладанні ними власних капіталів у розвиток української економіки. При цьому слід розраховувати не тільки на зарубіжних інвесторів, а й на вітчизняних. За розрахунками різних фахівців, у населення України є значні фінансові нагромадження (порядку 12—15 млрд, дол.), які вони не наважуються довірити вітчизняним банкам. Слід повернути довіру власного народу до державної політики, привернути до неї його увагу, прийнявши відповідні рішення і закони, які мають захищати власність та інтереси вітчизняних вкладників. Якщо громадяни України відчують, що державним рішенням і законодавчим актам можна довіряти, то і зарубіжні інвестори направлять свої капітали па розвиток економіки України, оскільки вони добре бачать можливі прибутки від освоєння нових ринків ефективного вкладання капіталу, в господарські процеси.

Невідкладного вирішення потребують питання, пов'язані із збільшенням грошової маси у господарському обороті. Зарубіжний досвід показує, що для нормального функціонування господарських об'єктів кількість грошової маси в обороті має становити 70—100 % від ВВП. В Україні цей рівень є у кілька разів нижчим — 5—7 % ВВП. Це породжує не тільки неплатежі, бартер, а й гальмує розвиток економіки в цілому, створюючи цілу низку негараздів, пов'язаних з невиплатами заробітної плати в бюджетній сфері, пенсій. Підприємства не сплачують податків у бюджет, а бюджет, відповідно, затримує виплати працівникам бюджетної сфери і населенню, основним джерелом існування якого є бюджетні кошти — пенсії, стипендії тощо. За розрахунками фахівців, 1 гри. несвоєчасної виплати з бюджету породжує до 6 і більше гривень неплатежів у загальному ланцюгу економічних відносин.

Неплатежі держави по своїх зобов'язаннях в усьому світі вважаються або банкрутством, або злочином, в нашій же країні — це лише «антиінфляційна політика»5. Хоча цей вислів російського вченого стосується в основному Росії, але з огляду на ситуацію, що сформувалася в Україні у сфері фінансово-грошових відносин, його можна застосувати і до наших урядових структур. Якщо уряд не приділить належної уваги вирішенню проблем обов'язкового виконання власних зобов'язань, то вони розв'язуватимуться через судові органи влади. Початок цьому поклали комерційні банки. Українська спілка промисловців і підприємців, подавши позови до суду на державні владні структури за порушення останніми своїх зобов'язань і чинного законодавства.

Досвід реформування української економіки однозначно доводить, що подальша практика прийняття окремих, не ув'язаних між собою та результатами господарювання рішень на державному рівні є безперспективною. На державному рівні повинна розроблятися довгострокова стратегія комплексного реформування вітчизняної економіки, основна увага в якій має приділятися питанням взаємоув'язки її окремих напрямів між собою і з результатами господарювання. Вибір пріоритетності у послідовності реалізації напрямів реформування економіки передбачає чіткість розподілу відповідальності за їх практичне втілення на рівні держави, регіонів, місцевих органів влади.

У виборі моделей трансформування економіки українські реформатори повинні чітко орієнтуватися на європейські країни, використовуючи їх досвід регулювання державою економічних процесів. Саме на прогнозах можливої інтеграції України в європейські союзи, асоціації мають будуватися вітчизняні механізми господарювання. При цьому слід чітко розділити завдання, пов'язані з освоєнням ринків збуту і міжнародною торгівлею та формуванням механізмів господарювання всередині держави. Завдання першої групи передбачають вивчення світових і внутрішніх ринків та орієнтацію вітчизняних виробників на їх освоєння. Завдання держави полягають у створенні умов, які б сприяли реалізації пріоритетних для неї напрямів виробничо-господарської діяльності.

Завдання держави у формуванні механізмів господарювання полягають у використанні сучасних досягнень у сфері управління економічними процесами та в їх ув'язці з реальною ситуацією в країні і перспективами її інтеграції в європейське співтовариство.

Досвід світової економіки показує, що простих методів розв'язання складних проблем у сфері соціально-економічних відносин немає. Це цілком стосується і України. Отже, розраховувати на те, що вітчизняні економічні проблеми можна вирішити без особливого напруження, за допомогою інших держав або за рахунок подальшого збідніння народу, уряд вже не може. Необхідно змінити стратегію реформування, орієнтуючись, в основному, на власні ресурси та інтелектуальний потенціал країни. Україна має такі можливості. Завдання ж державних структур — розробити механізми для їх мобілізації та ефективного використання.

Державне підприємництво й управління державною власністю

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. Згідно з Законом України «Про підприємництво» суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути, крім фізичних, також і юридичні особи всіх форм власності. Отже, держава через осіб, яким вона доручає управління державною власністю, також може займатися підприємництвом. Підприємницька діяльність держави повинна бути рівноправною серед інших суб'єктів цієї діяльності.

Державне підприємництво передбачає проведення націоналізації і денаціоналізації підприємств, створення державою власних підприємств та забезпечення управління і планування їхньої діяльності.

Державний сектор підприємств у країнах з ринковою економікою формують з метою створити робочі місця, утримувати галузі комунального господарства - водопостачання, електропостачання, телефонного зв'язку, муніципального транспорту, а також підприємства, які задовольняють потреби національної безпеки.

В Україні у сфері державного володіння та державного управління є надра, земля, водні ресурси, ліси, території, які перебувають під особливою охороною (державні природні заповідники, дендрологічні парки та ботанічні сади, пам'ятки природи, лікувально-оздоровчі місцевості та курорти), оборонні об'єкти та об'єкти атомної енергетики, залізничний, трубопровідний та повітряний транспорт, значна частина нерухомості (житлового та нежитлового фондів), оборонна промисловість, лінії електро - і газомереж, зв'язок, сфера добування й обігу дорогоцінних каменів, металів, стратегічних матеріалів і валюти.

Перелік об'єктів, які є в сфері державного управління на період проведення процесу приватизації, визначений Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.92 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій і структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається». З прийняттям щорічних державних програм приватизації цей перелік уточнюють.

У системі управління державною власністю треба розрізняти:

Ø  управління державною власністю, яка набула цієї форми і є нею. Завданням системи управління цієї частини державної власності є її збереження, підтримка; нарощування, оновлення, ефективне використання;

Ø  управління зміною форм і відносин власності. Завданням управління є: постійна передача права володіння, розпорядження (приватизація), націоналізація, тимчасова передача (оренда, заклад, довірче управління)власності.

Управління державним сектором економіки в Україні сьогодні грунтується на галузевому (загальнодержавна власність) та територіальному (комунальна власність) принципах. Функції управління майном, що є в загальнодержавній власності, покладені на міністерства та підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Винятком є майнові комплекси підприємств, установ, організацій, управління якими провадять відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

Міністерства та відомства приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності, затверджують статути підприємств, укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, ведуть контроль за використанням закріпленого за підприємством державного майна. Водночас не допустиме їх пряме втручання у господарську діяльність підприємств.

Функціональні механізми управління державною власністю визначені способом використання державної власності та способом управління зміною форм і відносин власності. Зокрема, оренду державного майна розглядають як засноване на угоді тимчасове володіння і користування землею, іншими природними ресурсами, підприємствами і майновими комплексами, а також майном або правами, потрібними орендатору для самостійного провадження підприємницької діяльності. Як об'єкти оренди держава може надавати: земельні ділянки та відособлені природні об'єкти, підприємства та інші майнові комплекси, окремі будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби. інші види майна, сировину, продукцію, право вимоги, борги тощо. Законодавством України визначені об'єкти, передача яких в оренду заборонена. Передача майна в оренду не означає надання права власності на це майно.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами одним із способів управління державною власністю є застава нерухомого майна. Застава, об'єктом якої є підприємства, будови, споруди та інші об'єкти (разом з землею) називається іпотекою. Іпотека дає змогу органам державного управління вести реструктуризацію та фінансове оздоровлення неплатоспроможних підприємств.

Для державного регулювання діяльності акціонерних підприємств використовують механізм управління державними пакетами акцій. Держава, володіючи пакетом акцій, у разі потреби сприяє пошуку інвестора або ж забезпеченню стійкості роботи акціонерного товариства (ЛТ). Часткою державної власності на змішаних підприємствах управляють шляхом передавання державних акцій у довірче управління безпосереднім керівництвом акціонерних підприємств, з якими укладено контракт.

Управління перетворенням державної власності забезпечується приватизацією державного майна.

Як засвідчує досвід інших країн, приватизаційні процеси періодично замінюють процеси націоналізації, тобто перетворення в державну власність майна, яке є у власності громадян і юридичних осіб. Підставою для націоналізації може бути: загроза економічній та національній безпеці країни, банкрутство потрібних для суспільства підприємств, забруднення підприємствами навколишнього середовища, домінуюче положення підприємства на ринку товарів або послуг, порушення законодавства країни, незаконне вивезення прибутків за кордон тощо. Може застосовуватися два способи націоналізації - добровільний (за ініціативою власників майна) і примусовий (відчуження майна і збитків у порядку, визначеному законодавством).

Управління державною власністю передбачає банкрутство та ліквідацію підприємств. Процедура банкрутства полягає в ліквідації підприємства як суб'єкта господарської діяльності та продаж його майна для задоволення вимог кредиторів. Юридичне банкрутство настає після відповідного рішення арбітражного суду або офіційного оголошення про це самого боржника. Банкрутство є останньою винятковою мірою впливу на підприємство - боржника. Механізм банкрутства передбачає зміну власника майна, спричинює структурну перебудову економіки.

У системі механізмів управління державною власністю чільне місце посідає антикризове управління, спрямоване на попередження банкрутства. Головні процедури цього управління такі: моніторинг фінансового стану об'єкта управління; надання державної фінансової підтримки; заміна керівника неплатоспроможного підприємства; проведення обов'язкової приватизації неплатоспроможного підприємства або продаж підприємства; перетворення державного підприємства в казенне, санація (оздоровлення). Якщо ці заходи не дали змоги зберегти підприємство, його ліквідують. Ліквідацію державного підприємства виконують за ухвалою уповноваженого державного органу. Процес ліквідації відбувається публічно, його веде спеціально створена ліквідаційна комісія.

Державне регулювання підприємництва поширюється також на приватний сектор економіки. Його проводять через цінову, кредитну, інвестиційну, інноваційну, структурну, зовнішньоекономічну, торговельну, регіональну політику, політику зайнятості і політику соціального захисту.

Державне управління процесами приватизації

Одним з елементів економічної політики і однією з найважливіших функцій держави у період переходу до ринку є зміна економічної структури - створення структури змішаної економіки.

Структура змішаної економіки формується через роздержавлення і приватизацію. Поняття роздержавлення і приватизація не ідентичні. Роздержавлення - глибший процес, його метою є прискорене створення потрібних для повноцінної ринкової економіки різноманітних суб'єктів підприємницької діяльності, ліквідація майнової монополії держави у підприємницьких відносинах. Воно передбачає роздержавлення економіки (ліквідацію диктату плану, централізованого розподілу ресурсів тощо), комерціалізацію діяльності державних підприємств (запровадження принципу самостійного господарювання); демонополізацію виробництва і розвиток конкуренції; приватизацію державної власності, тобто її перехід у приватні форми (власне приватна, індивідуальна, кооперативна, колективна, акціонерна, змішана та ін.).

Зміну форми державної власності провадять через комерціалізацію, корпоратизацію (акціонування) тощо. Це супроводжується зняттям підприємств з державного фінансування і переведенням на приватне кредитування, що розвантажить бюджет.

Приватизацію у країнах з ринковою економікою вели з метою розвитку підприємництва. Вона відбувалася за умов сталих ринкових відносин, була орієнтована на вільні грошові кошти громадян, мала локальний характер; відмінними були лише форми, способи і темпи приватизації.

Процеси приватизації в Україні контролює держава. Головним виконавчим органом, під керівництвом якого розробляють і виконують програми приватизації, є Фонд державного майна (ФДМ) України.

У 1994 р. було прийнято рішення про створення єдиної системи органів приватизації. Зокрема, регіональні відділення Фонду в областях і органи приватизації областей були об'єднані й перетворені у регіональні відділення Фонду. На рівні районів і міських підрозділів органів приватизації були створені представництва Фонду в районах і містах. Це дало змогу вести єдину державну політику приватизації на всій території України. Одночасно з формуванням структури ФДМ України, його регіональних відділень та представництв з'ясовували функції і завдання органів державного управління процесами приватизації.

У сучасних умовах ФДМ України є головним органом, який формує і провадить політику держави у сфері приватизації, є орендодавцем і продавцем державного майна. ФДМ України підпорядкований Кабінету Міністрів України і підзвітний Верховній Раді України.

Відповідно до головних завдань сформована структура ФДМ України і система управління процесами приватизації в цілому.

Ця, досить громіздка структура центрального апарату зумовлена, по-перше, великою кількістю функцій і завдань, які покладені урядом на цей орган, по-друге, неузгодженістю з іншими урядовими структурами, по-третє, швидкими темпами реорганізації економіки України тощо.

У процесі приватизації застосовують такі способи:

Ø  викуп об'єктів малої приватизації товариствами покупців, що їх створили працівники цих об'єктів;

Ø  викуп державного майна підприємства за альтернативним планом приватизації;

Ø  викуп державного майна, зданого в оренду;

Ø  викуп державного майна, зданого в оренду з викупом;

Ø  продаж на аукціоні; продаж за некомерційним конкурсом;

Ø  продаж акцій відкритих акціонерних товариств;

Ø  продаж з відстрочкою платежу.

Викуп об'єктів малої приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає товариство покупців, створене його працівниками. Приватизація об'єктів малої приватизації, до них належать невеликі підприємства переробної і місцевої промисловості, легкої і харчової, промисловості будівельних матеріалів, будівництва, торгівлі і громадського харчування, побутового обслуговування населення, окремих видів транспорту, може відбуватися також шляхом продажу на аукціоні і за конкурсом.

Продаж на аукціоні - спосіб приватизації, коли власником об'єкта стає покупець, який запропонував найвищу ціну.

Продаж за некомерційним конкурсом - спосіб приватизації, і яким власником об'єкта стає покупець, який запропонував найкращі умови подальшої експлуатації об'єкта або за однакових умов - найвищу ціну.

Продаж за комерційним конкурсом - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який за фіксованих початкових умов запропонував найвищу ціну.

Продаж за конкурсом з відтермінуванням платежу - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає покупець, який на конкурсних засадах здобув право оплати за придбаний об'єкт з відтермінуванням платежу на три роки за умови попереднього внесення 30% його вартості.

Викуп державного майна підприємства згідно з альтернативним планом приватизації - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта (або його частки) стає товариство покупців, створене його працівниками, згідно з розробленим товариством покупців планом, що є альтернативним до плану, запропонованого комісією з приватизації.

Викуп державного майна, зданого в оренду з викупом, - спосіб приватизації, за яким власником об'єкта стає орендар відповідно до договору оренди.

Продаж акцій відкритих акціонерних товариств - спосіб приватизації, за яким власниками акцій перетворених у відкриті акціонерні товариства державних підприємств на конкурсних засадах стають покупці, які запропонували найвищу ціну за найбільшу кількість акцій після реалізації акцій на пільгових умовах.

Акціонування, як процес перетворення державних підприємств в акціонерні компанії з розміщенням акцій в інвестиційних банках, провадять шляхом випуску в обіг цінних паперів. Цінні папери - це грошові документи, що засвідчують право володіння часткою капіталу, визначають взаємовідносини між організацією, яка їх випустила, та їхнім власником і передбачають виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових або інших прав на ці документи іншій особі. Головними видами цінних паперів є облігації та акції. Облігації - це цінні папери, які засвідчують про внесення їхнім власником грошових коштів і підтверджують зобов'язання емітента (акціонерного товариства) покрити йому номінальну вартість у передбачений термін з оплатою фіксованого відсотка. якщо інше не передбачено умовами. Акції - це цінні папери без визначеного терміну обігу, які свідчать про внесення певного паю до статутного фонду, визначають можливість управління ними, дають право на отримання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також участь у розділі майна у разі ліквідації акціонерного товариства. Акції, які випускають в обіг, бувають різного виду і різної категорії (привілейовані, прості, іменні, закриті, акумулюючі та ін.).

Особливим видом державних цінних паперів, які засвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду, є приватизаційні папери. Вони можуть бути лише іменними.

Для оплати придбаних об'єктів приватизації поряд з грошовими коштами на спеціальних приватизаційних рахунках громадян України застосовують приватизаційні майнові сертифікати. До випуску приватизаційних майнових сертифікатів зазначені платежі ведуть з приватизаційних депозитних рахунків громадян. Ці рахунки відкривають на суму номінальної вартості приватизаційного майнового сертифіката.

Державне регулювання регіональної економіки. У рамках ДРЕП у процесі децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.

Держава спрямовує й координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної структурно-промислової, науково-технічної політики та інших загальнодержавних пріоритетів та програм.

Об'єктами державного регулювання стають природно-економічні регіони з підприємствами всіх форм власності, що знаходяться на цій території.

Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального регулювання.

Адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних програм на середньо - та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані структурні програми на довго - та середньострокову перспективу (5—10 років). Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку України (на 10— 15 років).

Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об'єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.

Така система економічних регуляторів мусить мати цілеспрямований, стимулюючий характер, бути строго обмеженою в часі, особливо щодо пільг і дотацій.

Специфічно-територіальне регулювання визначає конкретні методи державного регулювання розвитку регіонів, через проведення типологізації регіонів на макро - і мікрорівні.

Типологізація регіонів проводиться за такими параметрами:

Ø  географічне положення; кліматичні умови; наявність природних ресурсів; рівень економічного й соціального розвитку; структура

Ø  господарства; рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури; рівень розвитку зовнішньоекономічних зв'язків.

Після основного розподілу регіонів за типами можна додатково виділити регіони з різною демографічною ситуацією, різним соціально-психологічним кліматом тощо.

Для врахування природних, економічних, соціально-демографічних та історично-етнічних умов і факторів, що впливають на формування регіональних комплексів для регулювання основних територіальних пропорцій і визначення стратегії розвитку в Україні застосовується мезорайонування, в основу якого покладено вісім економічних регіонів:

1.  Донецький (Донецька, Луганська обл.);

2.  Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська обл.);

3.  Східний (Полтавська, Сумська, Харківська обл.);

4.  Центральний (Київська, Черкаська обл., м. Київ);

5.  Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська обл.);

6.  Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька обл.);

7.  Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Херсонська, Одеська обл., м. Севастополь);

8.  Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька обл.).

З урахуванням наявного природно-ресурсного й науково-виробничого потенціалу та необхідності структурної перебудови економіки країни для кожного з економічних регіонів ДРЕП визначає головні перспективні напрямки розвитку господарських комплексів регіонів.

Наприклад, для Карпатського регіону перспективними визнано:

Ø  удосконалення структури машинобудівного комплексу, зокрема перепрофілювання частини підприємств ВПК на виготовлення технічно-складної цивільної продукції та товарів народного споживання;

Ø  поліпшення екологічної ситуації перепрофілюванням окремих виробництв, технічним переоснащенням підприємств, здійсненням комплексу природоохоронних заходів;

Ø  інтенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва, зокрема тваринництва м'ясо-молочного напрямку;

Ø  забезпечення ефективної зайнятості населення шляхом диверсифікації виробництва та створення нових робочих місць.

Суб'єктами, що реалізують державну політику в регіонах та безпосередньо здійснюють державне регулювання на місцях є обласні, районні та міські держадміністрації. Вони забезпечують реалізацію законів України, Указів Президента, постанов Верховної Ради, Кабінету Міністрів, рішень відповідних представницьких органів регіонального самоврядування.

Отже, для виконавчої влади — Президента, Кабінету Міністрів, міністерств і відомств — держадміністрації є інструментом у процесі реалізації законів та інших правових актів.

Регіональні державні адміністрації мають широкі повноваження в галузі соціально-економічного розвитку; в галузі бюджету та фінансів; управління майном, приватизації та підприємництва; в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту та зв'язку; у галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля; у галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин.

Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі місцевих держадміністрацій існують відповідні економічні служби — комітети (департаменти), управління економіки. Функції цих служб досить широкі й виходять за межі лише прогнозно-планової роботи.

Основними завданнями управлінь економіки місцевих державних адміністрацій є: реалізація ДРЕП на місцях; забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону; сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів; здійснення методичного керівництва економічною роботою в регіоні.

Управління економіки виконують також певні функції щодо використання й охорони земель, природних ресурсів, навколишнього середовища, в галузі обслуговування населення, міжнародних та зовнішньоекономічних зв'язків.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОПЕРЕВІРКИ

1.  У чому полягає сутність регіональної економічної політики?

2.  Що є об'єктом державної регіональної економічної політики?

3.  Як побудовано адміністративно-територіальний устрій України?

4.  Розкрийте зміст напрямів державної регіональної економічної політики.

5.  Які повноваження місцевих державних адміністрацій та інших виконавчих органів адміністративно-територіальних утворень України?

6.  Які повноваження місцевих представницьких органів адміністративно-територіальних утворень України?

7.  Які складові елементи механізму реалізації регіональної економічної політики держави?

8.  Яка роль державної фінансової політики в економічному розвитку регіонів?

9.  Що належить до муніципальних фінансів?

10.  Які основні функції місцевих бюджетів?

11.  За рахунок яких джерел формуються доходи місцевих бюджетів?

12.  Що таке «регулювальні доходи місцевих бюджетів»?

13.  Що таке «власні доходи місцевих бюджетів»?

14.  Які є місцеві податки і збори?

15.  Який механізм запровадження місцевих податків і зборів?

16.  Які основні статті видатків місцевих бюджетів?

17.  В чому різниця “між роздержавленням та приватизацією”?

18.  Яка основна мета демонополізації економіки?

19.  Назвіть основні складові ринкової інфраструктури.

Тема 3. Регулююча роль держави в ринковій економіці

Функції держави в умовах регульованої ринкової економіки Сутність держави розкривається її функціями, які реалізуються у взаємодії із суспільством. Слово "функція " походить від латинського і означає: виконання, обов'язок, коло діяльності. В умовах регульованої ринкової економіки держава виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції.