Філософія. Економіка. Європейський погляд (стр. 6 )

Подобно тому, как параметры генетического кода плотно защищены, а их нарушения сверхсильными воздействиями чреваты негативными мутациями и гибелью организма, так же существуют фундаментальные коды культуры, которые воплощают основополагающие ценности, нормы общежития, фиксируют основные параметры человеческой природы. Эти аксио-логемы выполняют ключевую функцию управления и регуляции в поддержании целостности, жизнеспособности социальной самоорганизующейся системы, их резкое нарушение неизбежно влечет распад, хаос, необратимую деградацию.

Список литературы:

1.  Индивидуализированное общество / З. Бауман. – М., 2002.

2.  Глобализация. Последствия для человека и общества / З. Бауман. – М., 2004.

3.  Прозрачность зла / Пер. с франц. А. Любарской, Е. Марковской. — М.: Добросвет, 2000.

4.  Beck U. World at risk: the new task of critical theory / Ulrich Beck // Development and society. – 2008. – Vol. 37. – № 1. – p. 1–21.

5.  Ваттимо Дж. Прозрачное общество / Дж. Ваттимо. – М., 2002.

6.  Вейс постмодерна / . – [Б. м.], 2002.

7.  Козловский : от равенства к свободе. – СПб.: СПбГУ, 1995.

8.  После добродетели / А. Макинтайр. – М., 2000;

9.  Мальковская, как социальная трансформация / . – М., 2002.

10.  Неклесса мир в новой системе координат / //Глобальное сообщество: новая система координат. – СПб., 2000. – С. 11–78.

11.  Постмодернизм и культура (материалы «круглого стола») // Вопр. философии. – 1993. – № 3. – С. 3–16.

12.  Моральное сознание и коммуникативное действие. — СПб.: Наука, 20с.

13.  Хоружий европейской классической этики в антропологической перспективе // Этика науки. – М., 2007. – С. 85–97.

14.  Чучин-Русов культурный ландшафт: постмодернизм или неоархаика? / -Русов // Вопр. философии. – 1999. – № 4. – С. 24–41.

, Н., д. филос. н., проф., Донецк, ДонНУЭТ

ПОНЯТИЕ ГЕОПОЛИТИКИ В ИСТОРИИ ФИЛОСОФИИ

Геополитика - концепция, обосновывающая влияние физико - географических закономерностей на политику государств, объективные факторы определяющие соперничество государств, причины образования блоков и союзов, природу национальных интересов.

Впервые геополитические идеи были высказаны мыслителями Античности. Философы рассматривали географическую составляющую социальных процессов. Например, Парменид (еще в VI в. до н. э.) говорил о пяти температурных зонах или поясах Земли.

Государственный и общественный строй (или их сочетание, так как в ту эпоху мыслители не видели особых различий между государством и обществом; между социальной и политической сферами жизни), утверждали они, обладают своими особенностями. Анализируя взгляды Парменида, Аристотель обращал внимание на превосходство срединной зоны, заселенной греками.

Геополитические идеи древнегреческих мыслителей имели в основном практико-ориентированный характер и основывались на эмпирических фактах

известных в тот период зарождения науки. В частности, тот же Аристотель в сочинении «Политика» пишет о геополитических (их так можно назвать с позиций современной науки) достоинствах острова Крит, которые позволили ему занимать доминирующее положение в регионе. Аристотель, изучая это островное государство, отмечает выгодное его расположение, позволяющее, с одной стороны, контролировать транспортные и торговые потоки в Эгейском море (что ставит греческие колонии в зависимое положение), а с другой, отделенное морскими просторами от мощных врагов.

В Средние века античные идеи были сохранены и развиты арабскими учеными, среди которых наибольшую известность получили труды Ибн Хальдуна (жившего в гг.). Он предложил идею исторических циклов, суть которых сводилась к миграции кочевых народов и захвату ими стран с оседлым населением. Исторический цикл завершается, когда создавшие на захваченных территориях империю кочевники утрачивают свои физические и моральные преимущества и окончательно «оседают» на одном месте.

В эпоху Просвещения и Нового времени географическая парадигма в сфере изучения социальных и политических процессов еще больше закрепилась в гуманитарной сфере, благодаря работам , Ж. Ламетри, Ш. Монтескье, Д. Дидро и др. Своего апогея достигает географический детерминизм по отношению к социально-политической реальности в известном изречении Монтескье: «Власть климата есть первейшая власть на земле» Однако, уже вскоре, на рубеже XVIII - XIX вв. среди геополитических идей появляются принципиально новые концепции - основанные на критике географического детерминизма.

Например, Г. Гегель, в своей работе «Географическая основа всемирной истории» настаивал на важности не только географических и климатических факторов в социальной ральности, но и призывал рассматривать социокультурные (ценностные, идентификационные, ментальные, нравственные и пр.) характеристики, присущие разным народам, независимо от географического места их проживания.

Геополитические идеи и концепции в тот период носили в основном фрагментированный и описательный характер. Не имея под собой основательной теоретической базы, ученые опирались на эмпирический опыт, что подготовило обширную «базу данных» для развития геополитики в обособленную научную дисциплину в дальнейшем. Огромное значение имели работы немецкого географа Ф. Ратцеля. В своей работе «Политическая география» Ф. Ратцель выдвигает ряд понятий, которые и сегодня широко используются в науке: «жизненная сфера», «жизненное пространство», «жизненная энергия». В этой и более поздней работе «О законах пространственного роста государств» Ратцель первым пришел к выводу, что пространство есть наиболее важный политико-географический фактор.

Главным, что отличало его концепцию от других, было убеждение, что пространство - это не просто территория, занимаемая государством и являющаяся одним из атрибутов его силы.

Пространство - само есть политическая сила. Пространство в концепции Ратцеля есть более широкое по своему объему понятие, чем физико-географическое явление. Оно представляет собой те природные рамки, в которых происходит экспансия народов.

Огромный вклад в становление классической геополитики внёс Р. Челлен. Рассматривая каждое конкретное государство как живой организм, он полагал, что государство есть цель сама в себе, а не только организация, служащая целям улучшения благосостояния своих граждан. Челлен наделил государства по инстинктом к самосохранению, тенденциям к росту, стремлением к власти.

Несмотря на появление новых подходов к геополитике, на современном этапе важнейшее место продолжают занимать традиционные подходы, имеющие, в первую очередь, практикоориентированную направленность, которые, однако, претерпели определённую эволюцию, в связи с событиями объективной реальности: окончанием «холодной войны», ускорением наднациональной интеграции (прежде всего в границах Европейского союза), и глобализации.

, , к. филос. н., доц., Донецк, ДонНУЭТ

ФИЛОСОФСКИЕ ВЗГЛЯДЫ КАНТА

Иммануи́л Кант — немецкий философ, родоначальник немецкой классической философии, стоящий на грани эпох Просвещения и Романтизма.

В учении Канта нет места вере, замещающей знание, восполняющей его недостаточность в системе человеческой ориентации, и в этом смысле Кант является противником фидеизма. Он подвергает критике все виды веры, проистекающие из потребности уменьшить неопределенность окружающего мира и снять ощущение негарантированности человеческой жизни.

Кант был искренним христианином, непримиримо относившимся к атеизму. И в то же время он без всяких оговорок должен быть призван одним из критиков и разрушителей религиозного мировоззрения. Кант разрушал религию не как противник, а как серьезный и искренний приверженец, предъявивший религиозному сознанию непосильные для него нравственные требования, выступивший со страстной защитой такого бога, вера в которого не ограничивала бы свободу человека и не отнимала у него его моральное достоинство.

Кант прошёл в своем философском развитии два этапа: «докритический» и «критический» (Эти термины определяются работами философа «Критика чистого разума», 1781 год; «Критика практического разума», 1788 год; «Критика способности суждения», 1790 год. Основу всех этих работ составляет учение о «вещах в себе» и «явлениях»).

Кант не разделял безграничной веры в силы человеческого разума, называя эту веру догматизмом, т. е. наше сознание не просто пассивно постигает мир как он есть на самом деле, а, скорее наоборот, мир сообразуется с возможностями нашего познания, а именно: рассудок является активным участником становления самого мира, данного нам в опыте. Опыт по сути есть синтез того содержания, материи, которое дается миром (вещей в себе) и той субъективной формы, в которой эта материя (ощущения) постигается сознанием. Единое синтетическое целое материи и формы Кант и называет опытом, который по необходимости становится чем-то только субъективным. Именно поэтому Кант различает мир, как он есть сам по себе (то есть вне формирующей деятельности рассудка) — вещь-в-себе, и мир, как он дан в явлении, то есть в опыте.

В опыте выделяются два уровня формообразования (активности) субъекта. Во-первых, это субъективные формы чувства — пространство и время. В созерцании чувственные данные (материя) осознаются нами в формах пространства и времени, и тем самым опыт чувства становится чем-то необходимым и всеобщим. Это чувственный синтез.

Во-вторых, благодаря категориям рассудка связываются данности созерцания. Это рассудочный синтез.

Основой всякого синтеза является, согласно Канту, самосознание — единство апперцепции (лейбницевский термин). В «Критике» много места уделяется тому, как понятия рассудка (категории) подводятся под представления. Здесь решающую роль играет воображение и рассудочный категориальный схематизм.

Описав эмпирическое применение рассудка (то есть применение его в опыте), Кант задается вопросом возможности чистого применения разума (рассудок, согласно Канту - низшая ступень разума, применение которой ограничивается сферой опыта). Здесь возникает новый вопрос: «Как возможна метафизика?».

Собственно, всякая будущая метафизика, согласно Канту, должна принимать во внимание его выводы.

Нравственный закон — принуждение, необходимость действовать вопреки эмпирическим воздействиям. А значит, он приобретает форму принудительного веления — императива.

Гипотетические императивы (относительные или условные императивы) говорят о том, что поступки хороши для достижения определенных целей (таковы, например, советы врача человеку, заботящемуся о своем здоровье).

Категорический императив предписывает поступки, которые хороши сами по себе, объективно, безотносительно к какой-либо иной цели (например, требование честности):

·  "поступай только согласно такой максиме, руководствуясь которой ты в то же время можешь пожелать, чтобы она стала всеобщим законом";

·  "поступай так, чтобы ты всегда относился к человечеству и в своем лице, и , как к цели, и никогда не относился бы к нему только как к средству";

·  "принцип воли каждого человека как воли, всеми своими максимами устанавливающей всеобщие законы": следует "совершать все, исходя из максимы своей воли как такой, которая могла бы также иметь предметом самое себя как волю, устанавливающую всеобщие законы".

Этическое учение Канта развито в «Критике практического разума». Этика Канта основана на принципе «как если бы». Бога и свободу невозможно доказать, но надо жить так, как если бы они были. Практический разум — это совесть, руководящая нашими поступками посредством максим (ситуативные мотивы) и императивов (общезначимые правила). Императивы - об этом уже говорилось - могут быть двух видов: категорические и гипотетические. Категорический императив требует соблюдения долга. Гипотетический императив требует, чтобы наши действия были полезны (целесообразны). Существуют следующие (несколько упрощённые по сравнению с кантовскими) формулировки категорического императива:

·  «Поступай всегда так, чтобы максима (принцип) твоего поведения могла стать всеобщим законом (поступай так, как ты бы мог пожелать, чтобы поступали все)»;

·  «Относись к человечеству в своем лице (так же, как и ) всегда как к цели и никогда — только как к средству».

В этическом учении человек рассматривается с двух точек зрения:

·  человек как явление;

·  человек как вещь в себе.

Поведение первого детерминировано исключительно внешними факторами и подчиняется гипотетическому императиву. Поведение второго должно подчиняться категорическому императиву, высшему априорному моральному принципу. Таким образом, поведение может определяться и практическими интересами, и моральными принципами. Возникают две тенденции: стремление к счастью (удовлетворению некоторых материальных потребностей) и стремление к добродетели. Эти стремления могут противоречить друг другу, и так возникает «антиномия практического разума».

, асп., Донецьк, ДонНУЕТ

СПІВВІДНОШЕННЯ СТРАХУ ТА СВОБОДИ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ)

Страх – одне з основних понять екзистенціонізму. Було введене К`єркегором, який розрізняв звичайний («емпіричний») страх-боязнь, який викликається конкретним предметом або ситуацією, і невизначений, підсвідомий страх, страх-нудьгу – метафізичний страх, невідомий тваринам, предметом якого є ніщо і який обумовлений тим, що людина не безкінечна, і знає про це. У Хайдеггера страх відкриває перед «екзистенцією» її останню можливість – смерть. У Сартра метафізичний екзистенцій ний страх пояснюється як страх перед самим собою, перед своєю можливістю і свободою. Ранній психоаналіз, яких також розрізняв раціональний страх перед зовнішньою небезпекою і глибинний, ірраціональний, трактував останній як результат не актуалізованих життєвих намірів, пригнічення невтілених бажань. В сучасному неофрейдизмі страх становиться якби загальним ірраціональним станом, пов’язаним з ірраціональним характером сучасного суспільства, і головним джерелом неврозу.

У протиставлення дефініції страху розглянемо поняття свободи.

Свобода – здатність людини діяти у відповідності зі своїми інтересами і цілями, опираючись на пізнання об`єктивної необхідності. В історії суспільної думки проблема свободи пропорційно зводилася до питання: чи володіє людина свободою волі, інакше кажучи, обумовлені чи ні всі його наміри та вчинки зовнішніми обставинами. Матеріалістичне розуміння історії заперечує суб`єктивно – ідеалістичні уявлення про свободу особистості як незалежності її свідомості від об`єктивних умов. На відміну від ідеалістів, які обмежували проблему свободи сферою свідомості (Гегель, екзистенціалізм), матеріалізм вважає, що лише розуміння свободи, без можливості її практичного втілення в реальність, - це ілюзія реальної свободи.

Люди не вільні у виборі об’єктивних умов своєї діяльності, однак вони володіють відомою свободою у виборі цілей, так як в будь-який момент звичайно існує не одна, а кілька реальних можливостей, хоча і з різним ступенем вірогідності; навіть тоді, коли немає альтернативи, вони здатні уповільнити настання небажаних для них явищ, або прискорити настання бажаних, насамкінець вони більш чи менш вільні у виборі засобів досягнення мети. Отже, свобода – не абсолютна, а відносна і втілюється в життя шляхом вибору певного плану дій. Вона тим більша, чим краще люди усвідомлюють свої реальні можливості, чим більше засобів для досягнення поставлених цілей знаходиться в їхньому розпорядженні, чим у більшій мірі співпадають їхні інтереси з об’єктивними тенденціями суспільного процесу, з намірами великих мас людей.

Свобода особистості вибирати свою лінію поведінки в різних обставинах накладає на неї моральну й соціальну відповідальність за свої вчинки.

Свобода – власна воля, простір, можливість діяти по-своєму, відсутність утиску, неволі, рабства, підпорядкування чужій волі.

Християнство приносить з собою ідею особистості, свободи її волі. Людина починає виступати в двох обличчях – як громадянин держави і як приватна особа. Виникає ідея свободи від суспільства – чим менше людина залежить від чогось зовнішнього, тим вона вільніша і щасливіша.

Ще у ХVІІ столітті, згідно Т. Гоббсу, страх (занепокоєння про майбутнє) грає двояку роль. З одного боку він стимулює пізнавальну діяльність людини, завдяки якій людина набуває практичного знання, що допомагає йому влаштувати своє справжнє життя. З іншого боку, страх невидимих речей, сполучений з невідомістю, є основним джерелом ілюзорних уявлень і релігії.

Згідно Т. Гоббсу, страх - це реакція людини в природному стані, де є постійно присутня небезпека насильницької смерті, і життя людини є самотнє, бідне, безпросвітне, короткочасне. Цей страх штовхає людину шукати порятунку в громадянському суспільстві, у встановленні договірних стосунків. Але в громадянському суспільстві з'являється інша форма страху, необхідна для підтримки порядку. Це навіюваний владою страх покарання, без якого немислима загальна влада в людському суспільстві.

Саме страх, стверджував Т. Гобс у своїй теорії «суспільного договору», об’єднує людей в суспільство, спонукаючи їх відмовитися від стремління до необмеженого самоствердження. Суть «суспільного договору» в тому, що люди, піклуючись про власну безпеку, делегують свою свободу владі, розуміючи, що в протилежному випадку, вибравши свободу необмеженого самоствердження, вони залишаються в стані дикунства, в якому ніхто не може їм гарантувати власну недоторканість і безпеку. Безпека – стан, коли кому-, чому-небудь ніщо не загрожує.

Дж. Локк, який також опирався на теорію «суспільного договору», дійшов до висновку, що кожна людина є результат досвіду, тому особливе значення набуває проблема організації суспільства, проблема якості суспільного середовища. Локк признає, що необхідною умовою оптимальної організації суспільства є безпека, але з точки зору впливу на людський досвід не менш важливу роль відіграє також свобода і можливість розвитку. «Суспільний договір» укладався заради гарантії безпеки, але коли держава перестає гарантувати безпеку і навіть сама становиться джерелом загроз, люди повинні убезпечити себе від держави, і, таким чином, гарантувати собі найважливіші права.

У подальшому розвитку філософської думки, сучасний французький філософ Ж. Бодрійяр стверджував, що друга форма соціального контролю як шантажування життя і її продовженням – безпека. «Сьогодні вона перед нами всюди, і «сили безпеки» варіюються від страхування життя та соціального страхування до автомобільних пасків безпеки… Але головне, тут діє найгірша із репресій яка позбуває людину його власної смерті, тієї смерті, про яку кожен мріє в глибині свого інстинкту самозбереження… Закон системи не порушується зникненням ні одного, ні навіть мільйонів індивідів, тому він несе в собі інший принцип соціальності, радикально ворожий нашому соціальному принципу. Саме обмін-дар і намагаються вбити, поховати смерть під зворотнім їй міфом про безпеку» [1]. В цій теорії влада наділяється «правом меча», правом заставити померти і дозволити жити. За правилом симетрії з`являється нове право: право заставити жити і дозволити померти. Ці зміни пояснюються природною метою влади, яка намагається контролювати життя як таке.

Сьогодні без сумніву можна заявити про те, що людська особистість опинилася в кризовому стані – в духовній та культурній кризі. Прогрес науки та техніки затьмарив прогрес особистості. Сталося те, що прогнозував І. Кант, коли писав, що існує небезпека, коли засоби для досягнення певних високих цілей можуть помінятися місцями із самими цілями людства. Творче, культурне вираження і самовираження людини, реалізація її сутнісних сил опинилися під загрозою втрати вищого сенсу існування людини. Вона, ця втрата, і породила низку актуальних проблем. Дослідники культури (А. Тойнбі, П. Тілліх, Ф. Арієс та ін.) говорять про те, що людина втратила мужність жити, вона виснажена, все її життя пронизано онтологічним страхом смерті, тривогою небуття.

Проблеми кризи особистості розв`язуються різними філософськими школами.

«Завдання екзистенціалізму – не затушовувати кризу особи, а навпаки – викрити її.» [2] Сьогоденність екзистенціалізму в тому, що він показує, що сучасна людина не вірить більше ні в прогрес, ні в гуманізм, ні в науку та просвітництво, ні в демократію, ані в будь-які ідеали. Людина не є вільною, вона боїться бути самою собою, тому вона не здатна реалізовувати свої можливості, свій культурний та творчий потенціал. Людина втрачає свою унікальність, свою дорогоцінну свободу, за висловом філософа Ортегі-і-Гассета. Екзистенціалізм вказує ціннісні орієнтири, якими має користуватися людина в своєму житті, щоб стати вільною.

К`єркегора по праву можна назвати попередником екзистенціалізму. Саме з його творчості запозичене поняття екзистенції представниками даної філософської творчості. Саме у цього філософа ми знаходимо основні поняття напрямку – поняття страху, турботи, протилежність між самотністю людини (справжнє існування) та розчиненню себе в світі видимості, де людина живе як усі інші (несправжнє існування). У К`єркегора ми знаходимо фундаментальне положення «обличчям до смерті», або «буття-до-смерті».

Врятувати особистість від необхідності, на думку К`єркегора, може лише віра. У вірі говорить не знання, а воля людини, яка є основою особистості. К`єркегор має на увазі християнське розуміння волі, як волі, звільненої від всезагального закону розвитку, про який говорить Гегель.

З позицій Гегелівської діалектики абсолютного і відносного, узята поза Абсолютним, самосвідомість позбавлена визначеності, а тому означає несвободу. Таку самосвідомість Гегель характеризував як самосвідомість раба по відношенню до пана. На цьому ґрунті й виникає страх: "Страх перед паном є основним визначенням цих стосунків" [3]. Це - страх перед Абсолютним. Перед цією силою всяка відносна, кінцева сила зникає. Проте Гегель не бачив у такому страху нічого негативного. Навпаки, в християнських традиціях філософ підкреслював, що початок мудрості – це страх перед Єдиним. Цей мудрий страх дозволяє людині звільнитися від своєї скінченності, а потім і від самого страху, який перетворюється на абсолютну упевненість, нескінченну віру. Гегель розглядав страх як позитивне почуття, що допомагає людині набути справжнього самозвеличання через причетність Єдиному, Абсолютному.

Згодом, на ідеї незалежності від зовнішнього, матеріальних речей побудував свою концепцію відомий мислитель Е. Фромм.

Віра в Бога, в його чудеса дають віру в ті можливості, які раціонально заперечуються розумом, вона рятує людину від страху та відчаю.

Філософ екзистенціаліст Карл Ясперс писав, що процес нашого мислення це суб`єкт-об`єктивні стосунки. Такі представники: Мартін Хайдегер, Альберт Камю та інші пропонують змінити сутнісне тлумачення людини, як речі, на екзистенціальне.

У ХХ столітті філософія екзистенціалізму остаточно надала страху онтологічний статус. Усвідомлення людиною своєї скінченності відгукнеться страхом або боязню, характерною для тутешнього, посюстороннього буття (М. Хайдеггер), страхом перед життям (К. Ясперс), властивим несправжньому буттю. "Існування як таке взагалі перетворюється на постійне відчуття страху" [4]. Цей людський страх може бути здоланий лише "страхом екзистенції за своє буття" (До. Ясперс), жахом перед Ні що (М. Хайдеггер). Так, М. Хайдеггер саме жаху відводив роль засобу подолання обмеженості людського існування, можливого в ході трансценденції. "Висунутість нашого буття в Ніщо на ґрунті потаємного жаху не є переступання за суще в цілому: трансценденція" [5]. Онтологізація страху в філософії екзистенціалізму виникає з обґрунтування необхідності свободи людини. Д. Ясперс вважав страх необхідним елементом рефлексії, що позбавляє людину помилкового спокою і допоміжної реалізації історичності буття. Тому страх, з точки зору Д. Ясперса, стимулює людину до роздуму про власну долю і, долаючи фаталізм, дає йому можливість залишитися самим собою, зберегти свою ідентичність.

У свою чергу Ж.-П. Сартр вважав, що подібно до свободи вибору, тривога і страх є постійними і незмінними супутниками людського існування. Покинутість людини, тобто і невизначеність майбутнього, припускає, що людина вимушена самостійно вибирати своє буття. А тому покинутість пов'язана з відповідальністю і тривогою. "Тривога постійна в тому сенсі, що мій первородний вибір є щось постійне" [6]. Саме тому Ж.-П. Сартр зробив висновок: людина - це тривога.

В основу розуміння людської особистості як екзистенції філософи цього напрямку кладуть філософську категорію можливості. Людина – це те, чим вона може стати, Людина – це екзистенція, тобто завжди щось більше, ніж вона є на даний момент. Сутність особи не в наявності, «присутності буття», яким людина являє себе, а в тих можливостях, які людина може здійснити у майбутньому. Тобто, якщо для Гегеля, людина – це те, чим вона вже стала, то для Хайдегера – вона є тим, чим вона ще не встигла стати. Основою людської особистості є свободний вибір, умовою якого є можливість, а не необхідність. Близькими до поглядів Хайдегера є ідеї французького філософа-екзистенціаліста Ж.-П. Сартра, який зазначив, що людина – це її власний проект, і що базовою характеристикою людини є свобода.

А чи можливо бути абсолютно свободною особистістю у суспільстві?

Наукова діяльність, державна, політична активність, правові стосунки – сфера, де людина діє за заздалегідь встановленими нормами. Чи може в цих умовах проявлятися повна свобода людини? У будь-якому суспільстві свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Там, де є свободи, права особистості, там, безперечно, існують її обов`язки.

В умовах суспільства (як тоталітарного, так і демократичного), яке гарантує безпеку окремо взятій людині (організаціям, об`єднанням, підприємствам тощо), закономірно зменшуються свободи та страхи суб`єктів.

В закритих суспільствах – як це не парадоксально екзистенційний страх, тривога смерті, небуття представлені дуже слабо, а відтак мужність бути, жити виражена значно більше.

Адже мужність – філософське поняття, розкрите релігійним мислителем Паулем Тілліком, мужність стверджувати себе, своє життя попри всі обставини долі – це доброчинність, людська чеснота. Натомість відсутність «мужності бути» - це негативна риса, яку треба долати.

Люди, свідомо делегуючи суспільству гарантії власної безпеки, тим самим пропорційно зменшують свої страхи, тривоги, але й, як наслідок, - обмежують власні свободи та можливості. Отже, чим менше безпеки у людини, тим більше у неї свободи, і тому – більше страхів і тривог.

А чи можливо людині існувати поза суспільством? Звісно, ні. Адже основна умова формування особистості – суспільство. Існування суспільства без особистостей – теж неможливе.

Однак суспільство, яким би досконалим воно не було, не може гарантувати абсолютну безпеку, цілком позбавити людину страхів та тривог.

А чи можливо уникнути цієї закономірності?

А чи можливо досягнути допустимого балансу між безпекою, мужністю існування з одного боку та свободою і страхами - з іншого?

Скоріше всього, цю проблему розв`язує кожен індивід по-своєму.

Довгі роки існування тоталітарного суспільства виховали у декількох поколінь наших співгромадян страх перед інакомисленням, звичку погоджуватися з думками більшості, готовність беззаперечно підкорятися чужій волі в збиток власній свободі, власним інтересам.

Більшість почуває себе незахищеним, коли упевненість у собі покидає. А це може статися за будь – якою незначною причиною. Тривожність – ще один ворог упевненості в собі. Однак можна навчитися тримати її під контролем. Важливо навчитися не пасувати перед труднощами. Упевнених людей складні неоднозначні ситуації тільки надихають на діяльність, вони в них бачать можливість проявити себе. Невпевнені ж у таких ситуаціях упадають у відчай, переживають жах. Важлива якість упевненої в собі людини – здатність брати на себе відповідальність за інших.

Страхом називаємо негативну емоцію, яка виникає в результаті реальної або уявної загрози. Однак, з іншого боку, існує ж також природний страх, який часто допомагає уникнути трагедії.

Так навіщо до нас приходить почуття страху? В першу чергу - з метою безпеки. Страх – випробування для людини. Тому що невідомість не тільки притягує наш інтерес, але й відштовхує (як не парадоксально це звучить).

Насправді зовсім не важливо, що відбувається в житті, головне – як людина до цього ставиться. Багатьом допомагає твердження: не можеш поміняти ситуацію – зміни ставлення до неї. Ну так, страшно. То й що ж? Якщо відповідь на питання «Чи потрібно це мені?» позитивна, тоді – геть усі страхи. Долаючи труднощі, людина здобуває мудрощі. Усе, що не вбиває – лише загартовує і робить людину сильнішою.

Як відомо, буття сильно впливає на свідомість. Але й свідомість не менш сильно впливає на буття. Зв'язок тут дуже простий: наявні та підсвідомі думки людини впливають на її вчинки, а вчинки створюють ту ситуацію, яка людину часто не влаштовує. Але її, ситуацію, людина створила власноруч! Позитивно налаштовану особистість життя цілком радує. І навпаки: людина із негативом у думках сама створює собі проблеми і потім героїчно їх долає або впадає у відчай. Слід пам’ятати й керуватися прислів’ям – принципом успішної людини: «Перемагає той, хто встає на один раз більше, ніж падає».

Список літератури:

1.  Символический обмен и смерть. М., 2000. с. 311-312.

2.  . Екзистенціалізм і проблема культури. – М.: 1969 – с. 4.

3.  В. Философия религии. В 2 тт. Т. 2. М., 1977. – c. 111.

4.  Смысл и назначение истории. М., 1995. – с. 328.

5.  Время и бытие. М., 1992. – с. 24. 

6.  -П. Экзистенциализм – это гуманизм // -П. Тошнота: Избранные произведения. М., 1994. – с. 458.

7.  . Екзистенциализм и человеческая свобода. Философськие науки 2010 № 12, с. 22-37.

8.  . Понятие безопасности в классической и современной философии. Вопросы философии 2008 № 4, с. 18-25.

9.  . Співвідношення проблеми страху і проблеми свободи особистості (екзистенційний підхід). Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка 2006. № 76-79, с. 29-34.

10.  . Дар Данайцев: феномен свободы в современной России Вопросы философии 2010 № 10, с. 17-26.

11.  - Эволюция представлений о страхе и тревоге в истории философии. Философия и культура, 2011 №3. Р. Берн «Secret Сила», «Ексмо» М.: 2011, ИД «Доміно» С-Пб.: 2011. – с.263.

, асп., Донецк, ДонНУЭТ

Категория свободы

(философский аспект)

Идея свободы как социальной ценности заяви­ла о себе в эпоху Возрождения, которое характеризуется неприятием официальной католической религиозности и интересом к человеческой личности. Томас Гоббс, Джон Локк, Бенедикт Спиноза, Жан-Жак Руссо, Иммануил Кант, Гегель, а затем Карл Маркс, Фридрих Энгельс и другие известные мыслители, выражая и предвосхищая тенденции общественного развития, неизменно прида­вали свободе значение своеобразной путеводной звезды. Гоббс полагал, что «естественное право, называемое обычно писателями ius naturale, есть свобода всякого человека использовать свои собственные силы по своему усмотрению для сохранения своей собственной природы, т. е. собственной жизни, и, следовательно, свобода делать все то, что по его собственному суждению и разумению является наиболее подходящим для этого средством» [1, 225]. Согласно Локку естественная свобода, «заключается в том, чтобы не быть ничем связанным, кроме закона природы» [1, 249]. Французская революция 1789 года также внесла свой вклад в осознание категории свободы, в принятой «Дек­ларации прав человека и гражданина» свобода значит­ся в числе естественных и неотъемлемых прав челове­ка [2, 4]. Авторы французской Декларации (Лафайет, Мирабо, Мунье, Дюпор) рассматривали человека как существо, от природы наделенное естественными и неотчуждаемыми правами («люди рождаются и остаются свободными и равными в правах» [2, 1]). Гегель отмечал, что «всемирная история есть про­гресс в сознании свободы» [3, 19]. Энгельс свободу рассматривал как способность принимать решения со знанием дела, по его мнению «свобода является необходимым продуктом исто­рического развития» [4, 31].

В наше время свобода личности является высшим социальным благом [5, 6], что зафиксировано в конституциях большинства стран, а также во многих международных актах. Причем, свобода как фундаментальная человеческая ценность провозглашается независимо от политичес­кого строя и представляется как сложное социальное явление. Так, если взять его в развитии, то, по мнению Эриха Фромма, в XXI веке мы переживаем эпоху, когда полученная человеком свобода, достигнув «критической точки», становится для него источником тревоги, страха, он чувствует себя одиноко, изолирова­но; от такой свободы он стремится уйти, предпочитая большую зависимость (от социального происхождения, от государства, от работодателя и т. д.) взамен на большую стабильность своего существования, спокойствие и бе­зопасность [6, 152]. Однако данное явление вряд ли можно считать закономерным, во всяком случае пока оно не находит своего подтверждения в нормах права.

О свободе и ее сути много рассуждал В. Франкл. Основной тезис его учения о свободе гласит: человек свободен найти и реализовать смысл своей жизни, даже если его свобода заметно ограничена объективными причинами. Франкл признает очевидную детерминированность человеческого поведения, отрицая его пандетерминированность. Человек не свободен от внешних и внутренних обстоятельств, однако они не обусловливают его полностью. Согласно Франклу, свобода сосуществует с необходимостью, причем они локализованы в разных измерениях человеческого бытия.

Франкл говорит о свободе человека по отношению к влечениям, наследственности и внешней среде. Наследственность, влечения и внешние условия оказывают существенное влияние на поведение, однако человек свободен занять определенную позицию по отношению к ним. Свобода к влечениям проявляется в возможности сказать им «нет». Даже когда человек действует под влиянием непосредственной потребности, он может позволить ей определять свое поведение, принять его или отвергнуть. Свобода к наследственности выражается в отношении к ней как к материалу –тому, что дано нам в нас же. Свобода к внешним обстоятельствам тоже существует, хоть она конечна и не беспредельна, она выражается в возможности занять по отношению к ним ту или иную позицию. Тем самым влияние на нас внешних обстоятельств опосредуется позицией человека по отношению к ним.

Все эти детерминанты локализованы в биологическом и психологическом измерениях человека, а свобода – в высшем, поэтическом или духовном измерении. Человек свободен благодаря тому, что его поведение определяется прежде всего ценностями и смыслами, локализованными в этом измерении. Свобода вытекает из фундаментальных антропологических способностей человека к самодистанцированию (принятию позиции по отношению к самому себе) и самотрансценденции (выходу за пределы себя как данности, преодолению себя). Поэтому человек свободен даже по отношению к самому себе, свободен подняться над собой, выйти за свои пределы. «Личность – это то, что я есть, в отличие от типа или характера, которым я обладаю. Мое личностное бытие представляет собой свободу – свободу стать личностью» [7, 18].