Філософія науки. Конспект лекцій (стр. 10 )

Виходячи з цього, матерія виступала у вигляді утворення, що мало властивості Р1, Р2, ... РП, де "п" може бути великим, але обов’язково скінченним. Розкриття всіх існуючих властивостей матерії і було основним завданням природознавства, яке здійснюється на основі матеріалістичної філософії..

Дана філософія принципово відрізняється від інших видів перш за все протиставленням матерії духовним утворенням, існуванням її поза свідомістю. Так, у XVIII ст. французький матеріаліст П. Гольбах характеризував матерію як усе те, що існує поза людиною та діє на її органи чуття.

У другій половині XIX ст. вченим здавалось, що вони близькі до відкриття першоматерії, яка являє собою сукупність атомів, які рухаються за законами класичної механіки, їм здавалось, що це дає змогу зрозуміти все, що відбувається у світі.

Але на межі XIX і XX століття новітня революція у фізиці змінила багато поглядів на світ. Відкриття радіоактивності подружжям Кюрі, електрона Томпсоном і Стонеєм, створення електронної теорії Лоренцом і виявлення залежності маси електрона від швидкості (Абригам, Кауфман) та ін. зруйнували попередні уявлення про будову матерії. Змінилось поняття і про першоматееерію, бо її зміст зв’язаний із самою матерією.

Наукове розкриття матерії дає змогу вірно підійти до аналізу найважливіших фізичних понять і перш за все до визначення маси.

Тривалий час маса розглядалась як основна властивість матерії, яка виражала її кількість. У цьому зв’язку поняття маси і матерії ототожнювались.

У класичній фізиці визначення маси було сформульоване Ньютоном, який у роботі "Математичні начала натуральної філософії" писав: "Кількість матерії (маса) є міра така, що встановлюється пропорційно щільності і об’єму її". Або можна виразити так: m = p*V, де p - щільність, V - об’єм. Але щільність, у свою чергу, визначається як частка від поділу маси на об’єм: p = m/V. Утворюється зачароване коло, але тут справа, зрозуміло, не в помилці Ньютона. У своєму поясненні Ньютон вказував, що визначати масу потрібно за вагою, якій вона пропорційна. А початковий підхід йому був потрібен, щоб обгрунтувати ідею про силу інерції. Ньютон характеризує в цьому зв’язку і масу як міру інерції. З його точки зору, якщо інерція є природженою силою матерії, то чим більша кількість матерії, тим більша і сила опору (інерція).

Вперше виразив незгоду з поняттям маси як кількості матерії Е. Мах, аргументуючи це тим, що фізик ніде не стикається з масою, як кількістю матерії. Це ж положення він використовував не лише проти матерії, але і проти матеріалізму взагалі.

Однак матеріалізм не вимагав визнання кількості матерії. Такого роду твердження зв’язані були з метафізичними уявленнями про матерію, коли вона розглядалась як якась першоматерія, а маса фактично ототожнювалась з нею.

"Кількість матерії" має певний сенс, але тільки в межах поняття першоматерії. Існують твердження, що тіла складаються з матерії. Такий підхід є метафізичним розумінням матерії як вихідного будівельного матеріалу. Воно є результатом ототожнення понять "кількість матерії" і "кількісна визначеність матерії". Якщо визнати, що матерії властива кількісна визначеність, то слід погодитись і з поняттям "кількість матерії", що явно виходить за рамки її визначення, яке є в науковій філософії.

У той же час визначення маси ототожнюється і до останнього часу у фізиці з метафізичним визначенням матерії. Маса розглядається як одна із основних характеристик матерії, що визначає її інертні і гравітаційні властивості.

В аспекті класичної механіки маса фігурувала і як коефіцієнт пропорціональності між діючою на тіло силою і його прискоренням. У цьому випадку вона називається інертною. У той же час з точки зору класичної механіки маса створює поле тяжіння - гравітацію. При цьому робимо висновок, що інертна і важка (гравітаційна) маса рівні одна одній.

Поняття матерії, маси безпосередньо взаємозв’язані з розкриттям сутності руху.

Важливе методологічне значення має визнання того, що матерія і рух невіддільні. Рух являє собою спосіб існування матерії. Це означає, що рух не можна навіть подумки уявити поза матеріальним носієм. Але й матеріальний об’єкт не можна розглядати поза рухом. Така концепція діалектичного матеріалізму.

Щодо метафізичного мислення, то в ньому допускається розрив матерії і руху, пояснюючи останнє тим, що не завжди легко виявити їх взаємозв’язок. Відомий фізик П. Дірак у 50-х роках нашого століття у своїй лекції допускав таке міркування шляхом постановки перед аудиторією запитання: "Що таке електрон?" і відповідав на нього так: "Електрон - це частка, яка несе елементарний негативний заряд електрики". Але якщо тепер, продовжував він, мене запитають: "Що таке елементарний негативний заряд електрики?", то я не можу сказати нічого іншого, крім того, що це те, що переноситься елвктроном. Виходить тавтологія - ми не досягнемо прогресу, ставлячи такі запитання. Насправді, робить висновок Дірак, не важливо знати, що таке електрон, важливо знати лише, як він рухається, взаємодіє та ін. Це аналогічно тому, як у грі в шахи байдуже, з чого виготовлені фігури і який їх зовнішній вигляд, а важливо знати лише закони їх руху.

Здається, що з таким судженням не можна повністю погодитись. Вірно те, що хоч нам і менше був відомий електрон, але ми вивчали і вивчаємо електричний заряд, який він несе, і тим самим певною мірою досліджуємо і самого носія.

Наука не повинна протиставляти одне одному. У даному випадку відповідь на друге питання допомагає знайти відповідь на перше. Оскільки рух є способом існування матерії, то вивчення кожного з них взаємообумовлене.

Щось схоже виявляється у взаємозв’язку між причиною і наслідком. Аналогія полягає хоча б у тому, що перше породжує друге. І рух не існує без матерії. Вона має властивість саморуху.

До числа фундаментальних положень філософії належить висновок про незнищуваність руху. Науковою філософією це положення обґрунтовується тим, що рух являє собою важливий атрибут матерії. Так як поза рухом неможливе існування жодного матеріального утворення, то незнищуваність матерії означає і незнищуваність її атрибута - руху.

Проте філософія довести положення про незнищуваність руху без природознавства не змогла б, бо рух має і відносну самостійність, він характеризується своїми властивостями, формами.

Велику роль в обгрунтуванні висновку про незнищуваність руху відіграло природознавство і, зокрема, відкритий у середині XIX ст. закон збереження і перетворення енергії. Необхідно в цьому законі виділити перш за есе два положення. По-перше, в ньому стверджується існування якісно-своєрідних видів енергії (механічної, теплової, електромагнітної та ін.) з властивою їм здатністю за певних умов перетворюватись одна в одну. Це положення закону вказує на перетворюваність енергії. По-друге, закон доводить, що в будь-яких процесах (які відбуваються в так званих замкнутих системах) кількісне значення енергії залишається сталим. Друге положення безпосередньо зв’язане з положенням про незнищуваність руху, підтверджуючи сталість енергії, неможливість її як зникнення, так і виникнення.

Закон збереження і перетворення енергії взаємозв’язані з законом зростання ентропії (гр. en - усередині; trope - поворот, перетворення). В цілому ентропію у фізичному план» слід розуміти як одну із величин, які характеризують тепловий стан тіла чи системи тіл; міру внутрішньої неупорядкованості системи. У всіх процесах, які відбуваються у замкнутій системі, ентропія або зростає (необоротні процеси), або залишається сталою (оборотні процеси).

Якщо ж ентропію розглядати в теорії інформації, то вона виражає міру невизначеності ситуації (випадкової величини) зі скінченним чи парним числом результатів. Підтвердженням складного може служити, наприклад, дослід, до проведення якого результат в точності невідомий.

Прослідкуємо за ентропією в певних теплових процесах. Наведемо такий приклад. До системи A постійно підводиться тепло у вигляді порцій dQ. Відношення кількості тепла Q, переданого системі, до абсолютної температури T, при якій відбувається передача, Q/T називається приведеною теплотою. Якщо тепер підсумувати все приведене тепло, тобто взяти, то матимемо якусь різницю SB - SA. Ця різниця є різницею певної фізичної величини S, яка і одержала назву ентропії, що є функцією стану. Встановлення існування особливої функції стану - ентропії - складає першу частину другого начала термодинаміки. Друга частина стверджує: в реальних (не ідеальних) процесах ентропія замкнутої системи зростає.

Постійно зростає інтерес до філософських питань математики. Математична наука з самого виникнення була тісно зв’язана з філософією. Так, древньогрецький філософ Піфагор зробив висновок, що Всесвіт являє собою гармонійну систему чисел і їх відношень. Певна річ, тут присутній розрив кількісної сторони з якісною. Але важливо, що математичні положення будувались у взаємозв’язку з філософією. До речі, боротьба матеріалізму з ідеалізмом не випадково знаходила своє безпосереднє відображення і в математиці. Це також свідчить про їх історичний взаємозв’язок.

Суперечки навколо природи математичних абстракцій проводжуються і в середні віки. Наприклад, номіналісти наполегливо відстоювали твердження про те, що універсалії (загальні поняття) реально не існують, вони вторинні по відношенню до одиничних речей. Правда, при цьому вони їх називали лише символами, які вводить людина для означення схожих предметів.

З точки зору математики число 2 не можна ототожнювати із знаком, бо воно не залежить від форми його виразу. І в цьому розумінні номіналісти займали помилкові позиції. Так у всякому разі мислили про них деякі філософи.

У Новий час продовжується процес поглиблення взаємозв’язку філософії і математики. Посилився інтерес до методів наукового пізнання, зростає роль методології. Вчення раціоналістів Р. Декарта, іца, Б. Спінози грунтувалися на філософських положеннях, доводили, що людські знання не можуть бути обгрунтовані ні чуттєвим спогляданням, ні індукцією і навіть логічним мисленням. Загальність положень математики з їх точки зору забезпечується лише інтелектуальною інтуїцією; Наприклад, у вченні Спінози вона проявлялась у матеріалістичній тезі, суть якої полягала в тому, що "порядок і зв’язок ідей ті ж, що і порядок і зв’язок речей".

Вкрай негативно вплинув на вирішення проблеми природи математичного знання апріоризм І. Канта, під впливом якого були і такі видатні вчені, як Г. Гельмгольц, Г. Кантор.

З гострою критикою кантівського апріоризму виступив математик М. І.Лобачевський, який математичні абстракції розглядав як відображення реальних відношень і властивостей матеріального світу.

Багато математичних положень вплітаються в загальну канву філософії природознавства і техніки. До числа важливих проблем слід прирахувати такі, як філософське осмислення і тлумачення предмета і методу математичного пізнання, розкриття природи математичних абстракцій і меж формалізації математики, характеру істинності математичного знання та ін.

Філософські проблеми математики вирішувались з урахуванням її етапів розвитку. Історія математики має чотири основних періоди формування:

1) період зародження математики: 2) період математики сталих величин;

3) період математики змінних величин; 4) період математики перемінних відношень (сучасна математика).

Перший період пов’язаний з практичним рахунком і вимірами, з формуванням поняття числа і фігури, з напрацюванням прийомів арифметичних дій над натуральним числом, із створенням усної і письмової системи рахунку, з виникненням зародків арифметики і геометрії.

Другий період розпочинається з VI - V ст. до н. е. і закінчується у XVI ст. Якщо в першому періоді арифметика і геометрія діяли емпірично, то у другий період все більше проникають абстрактні міркування. Так, в Давньому Єгипті був відомий спосіб знаходження об’єму зрізаної піраміди, чого не можна було досягти емпірично.

У цей період математика базується частіше за усе не лише на основі дедуктивного, але і аксіоматичного методу, під яким розуміється така наукова побудова, коли ряд положень (аксіом) сприймаються без доведення. Поняттям, які входять до них, не даються визначення, в той час як інші положення (теореми) строго виводяться з перших.

Аксіоматичні побудови геометрії і арифметики заклали "Начала" Евкліда (III ст. до н. е.). Геометрія Евкліда пішла далі від "землемірства" заідяки своєму абстрактному характерові і аксіоматичній побудові. Разом з тим вона була ще далеко не досконалою.

Важливим досягненням стало створення алгебри, опрацювання більш тонкої символіки. З виникненням алгебри математика переходить на новій рівень абстракції. Так, вона одержала змогу абстрагуватись не лише від якісних властивостей предметів, як це було під час виникнення поняття числа, але й від кількісного значення символів чисел. Якщо число 2 виражає загальну властивість будь-яких предметів (двох корів, двох рук) бути в числі двох і дозволяє абстрагуватись від конкретної якісної природи об’єктів, то введення символів а, в,с... дозволило абстрагуватися і від конкретного кількісного змісту чисел: символ "а" може означати і 2, і 20, і 120.

Третій період почався з XVII ст. і продовжувався приблизно до середини XIX ст. З цього часу математика не обмежується числами, абстрактними величинами і геометричними фігурами. Вона наповнюється ідеєю неперервності, руху і зміни. Висувається на перший план поняття функції.

Поворотним пунктом в математиці була декартова переміна величини, завдяки чому в математику ввійшло поняття руху, можливість використання в ній діалектики, застосування диференційного та інтегрального обчислення.

Виникає аналітична геометрія, що означало відкриття універсального методу перекладу питань цієї науки мовою алгебри та аналізу.

З середини XIX ст. починається четвертий період - період сучасної математики.

Введення в математику поняття групи було прийняте з великим успіхом. Потім виникла теорія скінченних груп. При цьому групою називається множина об’єктів будь-якої природи, над якою можна здійснювати операцію х т у, яка характеризується певними законами. Ці закони називаються аксіомами групи, і вивести з них наслідки - значить побудувати аксіоматичну теорію груп.

Створення теорії груп дозволило досліджувати в загальній формі самі різні множини, які мають одну і ту ж структуру. Це був новий етап у розвитку математики, який зробив її ще більш абстрактною наукою. Математик тепер не лише цікавиться тим, що собою являє операція т (додавання, множення та ін.) але, головним чином, яка конкретна природа тих об’єктів, над якими ця операція проводиться. Важливо перш за все, щоб ці об’єкти однозначно визначились за допомогою системи аксіом даної групи.

Про якісну зміну предмета математики свідчить і створення теорії багатомірного простору. Якщо в математиці абстрагуються від конкретної природи об’єктів, які описуються формулами, то чому ж не абстрагуватися від того факту, що наш реальний фізичний простір тривимірний? І тепер у математиці створюють "простори" чотирьох вимірів, n-вимірів і навіть безконечного числа вимірів. Геометрія тривимірного простору виступає відносно до них лише як окремий випадок.

Історія математики переконливо свідчить про те, що її розвиток безпосередньо зв’язаний з філософією. Важко знайти крупне питання в математиці, яке б не мало стосунку до філософії. В математиці, як і в інших науках, відображаються певні сторони матеріального світу. В той же час математика широко використовує філософські категорії, зокрема такі, як абстракція, узагальнення, ідеалізація, конечне і нескінченне, кількість і якість, відношення і схожість та інші.

Філософія, як і будь-яка наука, має свої питання. Але система знань філософії невіддільна від багатьох математичних понять. Цілий ряд наукових проблем філософії вирішуються за допомогою математичних методів. У той же час філософська методологія є загально-науковою основою в пізнанні об’єктивної реальності математикою та іншими науками.

Математиці належить неоціненна заслуга у виникненні і розвитку кібернетики. Вкрай важливо зрозуміти філософські питання цієї відносно молодої науки.

Роком народження кібернетики можна вважати 1948 р. - коли Норберт Вінер випустив у світ свою знамениту книгу "Кібернетика, або управління і зв’язок у живому і машині".

Важливим джерелом появи кібернетики був загальний технічний прогрес, який характеризував розвиток продуктивних сил у XX столітті. У 40-50х рр. нашого століття виникли складні технічні системи, управління якими перевищувало фізіологічні можливості людини.

І справа ускладнювалась не лише завданнями управління складними технічними системами, але й виникло багато проблем в обробці величезної кількості інформації. Людина "вручну" з усім цим не могла впоратись.

Щось схоже спостерігалось у XVIII ст., коли виникла потреба у заміні м’язової сили людини і тварин. Тоді виникла потреба в новому джерелі енергії. І він був створений, що спричинило першу промислову революцію з її важливими соціальними наслідками.

Те, що відбувалось у кінці 40-х і б0-х років XX ст., дозволило говорити про початок науково-технічної революції, або другої промислової революції, головним завданням якої було посилення психічних, розумових здібностей людини. Це принципово нова революція, яка перетворила продуктивні сили, "призначення" самої людини. Внаслідок її перемоги наука виконує роль безпосередньої продуктивної сили, технічною основою матеріального виробництва стає автоматизація і комплексна механізація. Докорінно змінюється роль людини як головного елемента в продуктивних силах. Таким чином, сучасна науково-технічна революція має важливі соціальні наслідки. Якщо перша промислова революція сприяла виникненню капіталістичної власності, то друга - поставила вимогу організації асоційованої, колективної форми власності. І навпаки, монополістична, державна власність на засоби виробництва стає гальмом у розвитку матеріального виробництва. В цих умовах не встояла і державна власність у колишньому Радянському Союзі, в країнах Східної Європи.

У кібернетиці фундаментальну роль відіграє поняття зворотного зв’язку, яке відоме вже давно, але до кібернетики воно в повному розумінні не сприймалось. Так у першій промисловій революції вже були пристрої, де використовувався зворотний зв’язок. Зокрема, принципи зворотного зв’язку відіграли важливу роль у відцентровому регуляторі Уатта і поплавковому регуляторі Ползунова. Більш грунтовно зворотний зв’язок проявив себе у другій половині XIX ст. у працях Максвелла і Вишнеградського. У даному випадку зворотний зв’язок розглядався через призму технічних пристроїв.

Але зворотний зв’язок характерний і для живих істот. У 30-х роках XX ст. ідея зворотного зв’язку всебічно обґрунтовувалась фізіологом іним, який назвав її принципом зворотної аферентації (аферентні - нервові волокна, по яких збудження передається від тканин до центральної нервової системи). Роз’єднаність, поглиблення спеціалізації створювали перешкоди для вивчення спільності зворотного зв’язку у техніці і функціонуванні живих організмів.

Кібернетика сприяла встановленню структурного і функціонального зв’язку між різними галузями і особливо технічною і живими організмами. Виникає біоніка (біо + /електро/ ніка) як один із напрямків кібернетики, вона допомагає вивчати структури і життєдіяльність організмів з метою використання відкритих закономірностей і властивостей при створенні технічних систем.

Таким чином, кібернетика стала яскравим виразом інтегруючої тенденції в розвитку науки, здатної виявити загальні риси в, здавалось би, зовсім різних галузях реального світу.

Усе це має великий філософський сенс. Особливо важливе те, що кібернетика виникла на стику теорії зв’язку, теорії автоматичного регулювання, теорії електронно-обчислювальних машин, фізіології, математики. Разом з тим інтегральний, синтезуючий характер кібернетики робить важливий внесок в обгрунтування матеріальної єдності світу.

Кібернетика не лише відкрила новий інформаційний аспект в об’єктивній реальності, вона змогла оволодіти процесами передачі і перетворення інформації, розробити методи управління ними, використовувати їх у функціонуванні технічного обладнання, здійснювати моделювання цілого ряду функцій головного мозку людини.

Кібернетика всебічно опирається на поняття "інформація" і "управління". У тлумаченні поняття "інофрмація" спостерігається декілька підходів. Одні вчені ототожнюють її з поняттям "відображення". Інші вважають, що інформація і відображення близькі між собою, але не тотожні. Більш вірна, як нам здається, третя точка зору, згідно з якою стверджується, що відображення неминуче зв’язане з передачею інформації і складає ні що інше, як перенесення від одного предмета до іншого певної упорядкованості (структури, форми), на основі якої можна судити про ті чи інші ознаки, властивості діючого предмета.

Вивчення інформації не можна здійснити без вирішення проблем в її технічній, семантичній та прагматичній галузях. Технічні проблеми стосуються питань точності, надійності, швидкості передачі сигналів зв’язку. Семантичні проблеми спрямовані на дослідження забезпеченості передачі змісту (значення) тексту за допомогою кодів. Прагматичні проблеми спонукають аналізувати ефективність впливу інформації на поведінку адресата.

Інформація в кібернетиці відіграє, приміром, таку ж роль, як енергія у фізиці. Але вона завжди зв’язана з управлінням, яке є програмою регулювання діями однієї системи (керованої) з боку іншої системи (керуючої).

У процесі управління, або регулювання, відбувається перетворення вхідної інформації у вихідну. Передача інформації здійснюється за допомогою певних сигналів, тобто якихось матеріальних процесів (імпульсів електричного струму, електромагнітних коливань, запаху, звуку, кольору та ін.).

На принципі передачі інформації за допомогою сигналів здійснене конструювання ЕОМ, які виконують різноманітні розумові операції. Машини допомагають людині опрацьовувати великі потоки інформації, у зв’язку з чим і постало питання про можливість моделювання мислення.

У даний час на машинах моделюються різноманітні функції людської психіки. Проте кібернетичні системи ще далеко не вичерпують можливостей свідомості людини, яка характеризується великою гнучкістю у вирішенні завдань, вона не обумовлена будь-якою жорсткою системою формальних правил на відміну від машин.

Важко уявити кібернетичні устрої без з’ясування мікроелектронної елементної бази обчислювальної техніки, що являє собою систему, яка здійснює синтез ЕОМ елементів та конструктивно-технологічних методів їх монтажу. В основу технічної реалізації даних устроїв покладені принципи мікроелектроніки, яка являє собою розділ електроніки, який сприяє вирішенню проблеми мікромініатюризації електронних схем і устроїв з одночасним підвищенням їх надійності.

В цілому ж мікроелектроніка - це спосіб організації електронних процесів, який дозволяє опрацьовувати інформацію в малих обсягах твердого тіла. Така її властивість особливо цінна в умовах сучасної науково-технічної революції.

Віками розум людини винаходив машини на допомогу його м’язам. Подальше просування вперед для неозброєного мозку в напрямку сучасного прогресу стало неможливим, оскільки фізичні здібності творця техніки почали відставати від прискореного ритму часу. Кількість інформації, яку нервова система людини здатна подати до мозку при читанні текстів складає приблизно 1 біт (англ. bit<binary - двійковий + digit - знак, цифра - одиниця кількості інформації у двійковій системі числення; відповідає інформації, отриманій при здійсненні однієї із двох рівноімовірних подій) за 1/16 сек. Ця порція інформації затримується у свідомості приблизно 10 сек., тобто людина сприймає 16 біт за сек., і одночасно в її свідомості утримується 160 біт.

Або другий приклад. За "час такту" мозку (до 0,01 сек.) пішохід просувається на 1 - 2 см, а ракета пролетить відстань м. Час, менший від Цього періоду, людиною не сприймається. Електронні часові інтервали в житті електронів і навіть атомів кристала в десятки мільярдів раз коротші. Якщо "розтягнути" мінімальний період динаміки кристалічної решітки до періоду найшвидших нейтронних процесів, то відповідно збільшена діяльність такту мозку охопить всю історію розвитку людства. Але структура кристала безмірно простіша за структуру мозку.

Ідеальною метою мікроелектроніки є створення системи, яка б поєднувала досконалість організації мозку зі швидкодією твердотільних процесів. Завдання дуже складне, але виконати його можна лише при використанні мікроелектроніки.

Про труднощі на шляху досягнення поставленої мети логічно судити і із поняття штучного розуму. Його наочніше всього уявити як штучно створену систему довільної природи, призначення якої - вирішувати складні завдання широкого класу. Завдання для штучного розуму потрібно ставити у строгій (точній) формі і на певному змістовному рівні; формулювати їх слід у термінах якоїсь формальної чи природної мови.

Термін "штучний розум" використовують також для позначення класу автономних технічних систем, які реалізують операції сприймання, збереження і опрацювання інформації, формують доцільну поведінку в широкому класі середовищ.

Під штучним розумом розуміють і галузі наукових досліджень, вирішення проблем, зв’язаних з логічною побудовою систем різноманітних типів.

Існують різні програми, які характеризують мозок як інформаційну систему. До них належать такі.

1. Сприймання зовнішньої інформації.

2. Емоційна оцінка інформації, яка дозволяє виробляти власні критерії оцінок, необхідних для організації доцільної поведінки у складних середовищах.

3. Організація дії, спрямованої на зміну положення системи у зовнішньому середовищі.

4. Програма мови, яка забезпечує можливість кодування певних понять і процесів, нових явищ.

5. Програма свідомості, в якій виділяється декілька рівнів. Серед них:

а) увага - установлення найбільш важливої інформації;

б) визначення просторових і часових взаємовідношень об’єктів, уявлення можливої їх поведінки;

в) усвідомлення власного "Я" і "не-Я";

г) воля - здатність концентрувати і спрямовувати увагу;

д) уява і здатність відрізняти реальне і нереальне.

Програми дають змогу визначати причинно-наслідкові відношення, виявляти творчість у створенні нової інформації. Проблематика штучного розуму в певних межах дозволяє вирішити завдання побудови теорії "розумних" автоматів. Ця робота ведеться у двох напрямках. Перший зв’язаний з проблемою автоматизації окремих інтелектуальних дій людини (ігри, доведення теорем та ін.). Другий напрямок вирішує проблему побудови штучного розуму шляхом моделювання його біологічного прототипу - людини.

Звичайно, філософських проблем кібернетики поставлено теорією і практикою вже багато. Є певні успіхи а їх вирішенні. У цій лекції ми мали змогу ознайомитись у вкрай стислій формі лише з деякими з них.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Атомная физика и познание. - М., 1961.

Моя жизнь и взгляды. - М., 1973.

Вернадский мысли натуралиста. - М., 1988.

Я - математик. - М., 1964.

От существующего к возникающему. - М., 1985.

Соловьев Ю Й. Эволюция основных теоретических проблем химии. - М.,

1971.

Физика и реальность. - М., 1985.

Диалектика природы // Собр. соч. - 2-е изд. - Т.20.

10. ФІЛОСОФСЬКІ ПИТАННЯ ТЕХНІЧНИХ НАУК

1. Наука, техніка, виробництво. Техніка і технологія у структурі матеріального виробництва.

2. Історичний шлях технічної науки. Особливість її розвитку в сучасних умовах.

3. Зміни змісту праці, місця і ропі людини в сучасному матеріальному" виробництві.

Перше питання може здатись більш широким, ніж тема, що вивчається в цілому з її великими і складними розділами. Однак не можна зрозуміти філософський сенс техніки поза її зв’язками з виробництвом матеріальних благ і роллю науки в даному процесі. Через це вивчення існуючої системи оволодіння природою, яка містить у собі три важливих ланки (науку, техніку, виробництво), краще розпочати з розкриття матеріального виробництва. При цьому слід пам’ятати, що філософія розглядає його не так, як політекономія, для якої воно є об’єктом і метою пізнання, а у плані системотворчого елемента суспільної структури.

Наукове розуміння продуктивних сил полягає перш за все в тому, що виражаючи зв’язок суспільства з природою, вони виступають в єдності з виробничими відносинами, утворюючи спосіб виробництва матеріальних благ. При цьому існує поняття "суспільне виробництво", яке включає в себе матеріальне виробництво (виробництво речей) і духовне виробництво (виробництво ідей). Техніка має місце, можна сказати, у всіх сферах суспільного виробництва. Вірніше, технізація охоплює її найважливіші ланки. І цей процес все більше поглиблюється.

У зв’язку з розвитком засобів праці особливо велика увага приділяється проблемам змісту і застосування техніки, про яку поки що не склалось єдиного філософського поняття. Деякі вчені навіть говорять, що дати визначення такому складному явищу взагалі неможливо. Наприклад, відомий вчений з Німеччини Генріх Рот досить відверто писав, що ми не знаємо по суті нічого про техніку, не можемо знати, і куди вона нас веде.

Зрозуміло, дати будь-якому утворенню дефініцію - справа не з легких. І все ж про техніку склалось цілком визначене уявлення. Вона, перш за все, є сукупністю найрізноманітнішого обладнання і прийомів, які використовуються людиною у продуктивній і непродуктивній діяльності з метою полегшення і прискорення трудових процесів, її складають машини, верстати, прилади, інструменти і інші пристосування; вона включає будинки і споруди, дороги і канали, засоби громадського транспорту, невиробниче обладнання і інструменти: комунальні засоби, холодильники, кухонні і пральні машини: засоби транспорту і зв’язку та ін.

До поняття "техніка" інколи прираховують і технологію як сукупність найбільш ефективних прийомів, методів, способів використання обладнання та інших технічних засобів для обробки сировини, матеріалів і виробів з метою отримання напівфабрикатів і готової продукції.

Правда, існує і інший підхід до визначення поняття "технологія", при якому її сприймають як самостійне утворення матеріального виробництва. В даному випадку вона являє собою, по-перше, сукупність методів обробки, виготовлення, зміну стану, властивостей, форми сировини, матеріалу чи напівфабрикату. Наприклад, технологія матеріалів, хімічна технологія, технологія будівельних робіт. По-друге, її розуміють як науку про способи дії на сировину, матеріали чи напівфабрикати відповідним знаряддями виробництва. По-третє, вона виражає характер структурних утворень матеріального виробництва, систему їх взаємозв’язку.

Ясно одне, що техніка і технологія органічно взаємозв’язані між собою, їх самостійність чисто умовна. Більше того, не можна в повному розумінні виділити із матеріального і духовного виробництва техніку, бо його процес значною мірою є технічною дією на предмет праці.

Для виробництва матеріальних благ люди за допомогою знарядь праці перетворюють предмети праці. Все це разом узяте складає продуктивні сили, які є першою стороною способу виробництва. В його структурі мають місце також виробничі відносини, характер яких визначається об’єктивними умовами. В їх числі головну роль відіграють продуктивні сили.

У той же час виробничі відносини можна уявити як якусь соціальну оболонка в рамках якої розвиваються продуктивні сили. Внутрішній зв’язок у цьому найважливішому утворенні часто тлумачиться, і не без підстав, як взаємодія змісту і форми. Причому роль першого елемента виконують продуктивні сили. У сфері способу виробництва вони мають певну автономність.

Їх відносна самостійність полягає у внутрішній логіці джерела розвитку виробництва, яка детермінує структурний взаємозв’язок його найважливіших елементів. Продуктивні сили являють собою органічну єдність нагромадженої і живої праці, або, інакше кажучи, вони виражають сукупність речових і людських елементів виробництва, які використовуються у перетворенні природи, у виготовленні речей, які задовольняють потреби людини.

Техніка виявляє себе як у речових, так і особистісних елементах виробництва До першої групи елементів слід прирахувати знаряддя праці, виробничі будівлі, залізниці, канапи, шосе, трубопроводи, засоби зв’язку і все інше, що забезпечує обробку предметів праці. Особистісний елемент - це люди, людина - головна продуктивна сила. Всі засоби праці - справа її рук. Удосконалюючи техніку, розвиваючи продуктивні сили, людина розвиває і саму себе.

У групі речових елементів головна роль належить знаряддям праці. В історії людства вони являють собою різноманітну техніку. У сучасному виробництві використовуються такі види техніки: механічні засоби обробки матеріалів; електротехніка; радіотехніка і радіолокація; система управління машинами і виробництвом (її базою є електронна техніка); хімічні засоби обробки матеріалів та ін.

У суспільстві використовуються й інші види техніки, такі як техніка навчання, техніка наукових досліджень, медична техніка, техніка мистецтва, транспортна техніка, техніка зв’язку, військова техніка та ін. Вони мають певну самостійність і не завжди прямо зв’язані з технікою матеріального виробництва. У той же час усі види техніки, можна сказати, невіддільні одна від одної. Наприклад, електронна техніка все ширше впроваджується в медичну техніку, а остання через людину має прямий вихід на виробництво матеріальних предметів, їх взаємозв’язок. Не випадково, відтепер у Національному технічному університеті України "Київський політехнічний Інститут" проводиться підготовка студентів за новою спеціальністю "Фізична і біомедична електроніка", де поряд з технічними дисциплінами вивчаються біохімія і методи діагностики.

Техніка не лише є скріплюючою ланкою всіх структурних елементів виробництва, вона фіксує їх зростання, встановлює якісні і кількісні зміни у предметній формі. Особливо це стосується виробничої техніки, технічних засобів праці. Таким чином, рівень розвитку техніки багато в чому визначає і відповідний рівень розвитку.

Сутність продуктивних сил виражає сили людей і сили природи, матеріальні і духовні сили суспільства, за допомогою яких воно діє на оточуюче середовище, змінюючи і перетворюючи його відповідно до своїх зростаючих потреб. Разом з тим їх сутність виражає природну і суспільну єдність, ставлення людини до природи, ступінь практичного оволодіння суспільством силами природи в конкретно-історичних умовах.

Зростаючу роль в продуктивних силах відіграє наука, загальною передумовою виникнення і розвитку якої є виробництво. Через це вона розвивається як потенціальна продуктивна сила. Наука має не тільки гносеологічну, але й соціальну спрямованість. Природознавство за допомогою промисловості вирішує по суті питання про відношення людини до природи. Потребами виробництва обумовлена здатність науки теоретично випереджати існуючий технічний базис, прокладаючи шлях подальшому його прогресу.

З розвитком науки в ній формуються дві взаємозв’язані тенденції. Суспільне виробництво створює матеріально-технічну базу для розвитку і застосування наукових знань. У той же час наука із потенційної продуктивної сили стає у виробництві ефективним засобом його розвитку. На цей час у розвинутих країнах вона стала продуктивною силою.