Філософія науки. Конспект лекцій (стр. 8 )

Але релятивістська механіка, навпаки, абстрагується від того, що пов’язане з механічним рухом. Квантова механіка використовує гносеологічні передумови зовсім іншого характеру, ніж попередні дві галузі науки.

Аналітична істинність відрізняється від емпіричної тим, що вона пов’язана зі змістом термінів, що використовують у судженні. І не випадково гносеологічні передумови встановлення істинності складають абстрагування, понятійні описування. Оцінка істинності в даному випадку відбувається на основі розкриття змісту, значення понять.

Розглянемо такий приклад. Потрібно оцінити істинне значення цифри 4. Зрозуміло, що число - це абстрактний об’єкт. У даному випадку емпіричні методи не годяться, тому що число в даному випадку не пов’язане з матеріальними об’єктами. Воно має властивість парності. Звідси судження: 4 - парне число - істинне.

Але є випадки, коли. при розкритті змісту понять спрацьовують і емпірична, і аналітична істинність. Істинність судження можна встановити лише емпіричним методом. У той же час судження "метали - провідники електричного струму" породжує і понятійні уявлення. Тоді істинність судження визначається аналітичним методом.

Однак такі випадки нерідко призводять до теоретико-пізнавальних труднощів. Хоч у житті взаємопереходи від емпіричної істинності до аналітичної і навпаки відбуваються майже автоматично і навіть спонтанно, що нелегко помітити. При цьому не виключаються помилки, про це свідчать багато прикладів.

Складною і важливою проблемою в науці є вживання принципу причинності. Ця проблема не нова, вона породжувала в історії філософії постійні суперечки. Суперечливість даного питання починається з виникнення матеріалістичного і ідеалістичного розуміння причинності.

Зокрема, Д. Юм розробив теорію причинності, виходячи з того, що всі судження, побудовані на емпіризмі, виражають відношення причини і дії. На його думку досвід минулого не може довести нічого відносно майбутнього, тому що він завжди пов’язаний з природою, яка нерідко змінює хід своїх подій. При цьому Юм керувався тим, що у причинних зв’язках не існує логічної необхідності. Більше того, причинні зв’язки ним виводились не з об’єктивної дійсності, вони уявлялись йому структурою розуму.

І тепер ведуться суперечки про те, чи є причинна обумовленість логічною необхідністю. Наприклад, Карнап доводить, що хоч у законах природи і існує необхідність, але вона не має логічної структури. І важко з ним не погодитись, бо логічна необхідність може існувати тільки у свідомості. Щодо природи, то їй певне властива стихійність.

Проте прихильники раціоналізму розглядають причинність по аналогії з логічним законом, таким, як закон достатньої підстави, який був у свій час сформульований Лейбніцем. Німецький філософ І. Кант з такою постановкою питання не міг погодитись, тому що в ній раціоналістична схема розумілась ідеалістично, і він, з одного боку, наповнює її емпіричним змістом, а з другого - намагався розкрити синтетичне апріорне судження.

Кант визнавав загальність і необхідність причинності, але в той же час він відривав її від світу явищ, розглядаючи як привнесену свідомістю у світ природи. Так, причина пізнається людиною. Але питання про її об’єктивність є питанням поділу філософії на матеріалізм та ідеалізм. Причина - більш складне утворення, ніж явище, предмет. Вона невіддільна від сутності речей, виражає внутрішні зв’язки, які розкриваються за допомогою логічного пізнання.

Тільки з таких позицій можна зрозуміти взаємозв’язок причин і дій. А оскільки даний зв’язок має місце, то зрозуміло, що структура причини немов би переноситься, не без підстав доводив Рассел, у структуру дії. Зокрема він писав, що скрізь, де одна складна структура є причиною іншої, причини і дії повинні бути тією чи іншою мірою ідентичні.

В сучасних умовах у філософському пізнанні принципові детермінізму належить фундаментальна роль. Філософія намагається визначити шляхи вивчення причинних зв’язків. Тепер суть проблеми полягає не просто у визнанні об’єктивної причинності і закономірності явищ. Проти цього вже мало хто виступає. Головне полягає в розробці методологічних основ пізнання причинних зв’язків.

Вимальовується два основних напрямки вирішення даної проблеми. По-перше, розгляд взаємозв’язку причини і наслідку згідно з динамічними законами, коли причина породжує однозначні наслідки. І по-друге, на основі статистичних законів розкриття багатозначних наслідків, застосовуючи теорію імовірності.

Особливу складність породжують статистичні закони. Зрозуміло, що причини викликають не будь-які, а цілком певні наслідки. Але їх зв’язок надто складний. Наприклад, існує тип причинно-наслідкових зв’язків, які мають назву "ефект доміно". Суть його полягає в тому, що одна причина породжує цілий ряд наслідків, у якому наслідок стає причиною виникнення нових явищ.

Необхідно врахувати і те, що причинно-наслідкові зв’язки можуть бути прямими і опосередкованими. У першому випадку одне явище породжує інше при наявності прямого зв’язку між вказаними утвореннями. А у другому - між ними є деякі проміжні ланки. Так, причина спаду продуктивності праці на конкретному підприємстві може бути за межами заводу чи фабрики, її опосередкованість часом носить завуальований характер, важко піддається науковому визначенню. Нерідко пошук такої причини йде по хибному шляху. Особливо тоді, коли вона набуває політичної спрямованості.

Взаємозв’язок причини і наслідку ускладнюється і тим, що між ними можуть бути не просто проміжні ланки, а деякі з них функціонують як привід, який сам по собі не викликає змін, але спрацьовує як поштовх, імпульс. Розпізнати, де причина, а де привід теж не завжди буває легко. І в тому випадку, якщо їх обгрунтованість не має достатніх доказів, то передбачення може піти по невірному шляху.

Ось чому дуже важливе значення має причинна основа, під якою слід розуміти сукупність усіх обставин, що породжують наслідок.

Усвідомлення причинних основ - це не просто установлення причини, хоч вона є головним утворенням в обумовленій галузі, а розкриття інших ланок, безпосередньо зв’язаних з нею: зовнішні умови, привід, характер внутрішніх зв’язків, проміжні стимули.

Причинні зв’язки та причинні основи мають особливо складний характер у системах, які самоорганізуються. Причинна детермінація по-різному проявляється у природі, в суспільстві, в духовному житті. Людський фактор теж дає про себе знати як діюча причина. Тут спрацьовують суб’єктивні сили, проявляючи себе у відповідності до умов, що склалися.

І все це в науковому пошуку вимагає глибокого усвідомлення, вміння проникнути у глибину сутнісних зв’язків,

Встановлення вірного співвідношення між гносеологією і методологією у формуванні наукових понять являє собою також дуже актуальну проблему і особливо в сучасних умовах, коли наука набуває ведучої ролі в житті суспільства.

Методологія не тільки розробляє методи наукового пізнання об’єктивної реальності, але й вивчає і сприяє утворенню і застосуванню в пізнавальній діяльності наукових понять, підсилює основи формування суджень, побудови і обгрунтування теорій, висування гіпотез та ін.

Однак методологія не спроможна вирішити поставлені перед нею завдання у відриві від гносеології. Як, до речі, і навпаки, гносеологія немислима без методології. Ми вже говорили про поняття "гносеологія" і "методологія". Ясно, що друге є частиною першого. У даному випадку мова йде про більш широке використання методології в розробці наукових положень, у взаємозв’язку і на основі теорії пізнання. Гносеологія опирається на цілком визначені принципи і методи науково доведені і теоретично обгрунтовані всім ходом Розвитку науки і практики. Важлива роль в їх розробці належить методології.

Але наука немислима без постійного розвитку наукових понять, які виражають усю систему її теоретичних знань, встановлення істинності суджень і обґрунтування теорій. І у вирішенні сформульованої проблеми дуже тісно і всебічно співвідносяться гносеологія і методологія.

Насправді, якщо наука не може існувати без понять, то для останніх не менш важливі методологічні правила, за допомогою яких вони вводяться, їх уведення здійснюється за допомогою гносеологічного аналізу тієї галузі науки, в якій і формуються ті чи інші поняття. Звичайно, тут працює і логіка. Вона зокрема. допомагає сформулювати визначення через рід і видові відмінності, вірно використовувати індукцію, скористатися абстракцією і багато чим іншим. Але який тип визначення краще всього використовувати, логіка вирішити не може.

У той же час від становлення типу визначення залежить багато що, в тому числі, наприклад, вибір оптимальної форми відображення дійсності. З пізнавальної точки зору тип визначення мусить бути найбільш простим, але за умов, щоб він задовольняв вирішення поставленого завдання.

Зупинимось на двох таких типах визначення: остенсивне і вербальне. Перше з них (від слова "ostensible" - показний, очевидний) опирається на об’єкти, відповідно до яких формується поняття. Здається, що воно більш близьке до об’єктивної реальності. Проте строгої однозначності чекати від нього не варто. Слід зазначити, що в науці це і не обов’язково. Щодо вербального визначення, то воно породжується через інші поняття (слово "вербальний" можна розуміти як усний, словесний).

За точністю відображення об’єктів слід визнати, що вербальне визначення має більш високий рівень, ніж остенсивне. Як не парадоксально, але так визнано в науці. І не випадково дане питання можна прирахувати до числа гносеологічних проблем. До цього часу нема відповіді на питання, яким же чином на базі остенсивних визначень, що характеризуються неточністю, виникають точні наукові визначення.

Для підтвердження зробленого висновку можна навести такий приклад. Точні поняття класичної математики нерідко виникають і формуються на базі остенсивних понять множини, елемента множини, належності елемента множини, відповідності елементів множин.

Остенсивне визначення менш складне за змістом. Але не лише тому ним користуються. Справа ще в тім, що вербальні визначення мають, як правило, високий науковий рівень. Але їх формування відбувається вкрай специфічно. У той час як у визначенні важливо досягати простоти та оптимальної форми відображення.

Спостерігаються випадки, коли визначення деяких понять досягаються незаслужено складними шляхами. Проте принцип простоти не повинен використовуватись в ім’я уявної об’єктивності, що часом забувається. Наприклад, поняття властивості інколи визначається через розкриття якості. Адже властивість - сторона предмета. Отже, через неї виражається якість. Вербальне ж визначення в даному випадку не тільки опосередковано, а взагалі абстрагується від внутрішньої визначеності, завдяки якій предмет може бути самим собою.

Наука не терпить однобокості в розкритті сутності понять. Вона не може обійтись остенсивними визначеннями, які в ряді випадків взагалі несприйнятні. Так, поняття актуальної нескінченності визначається лише вербальне, тому що воно означає множину, дану одночасно всіма своїми елементами. І вже, зрозуміло, актуальна нескінченність не може бути виражена чуттєвими предметами.

В цілому ж взаємозв’язок остенсивних і вербальних визначень таїть у собі багато нерозкритих моментів, в їх механізмі не все ще з’ясовано, його розгляд може приводити до ідеалізації і глибокої абстракції.

Деякі гносеологічні проблеми сучасної науки ми розглянемо в інших темах даного навчального курсу.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вернадский труды по истории науки. - М., 1981.

Копнин основы науки. - К., 1968.

Петров познания. Научно-практическое значение. - М., 1988.

О науке. Сборник. - М., 1983.

Избранные труды по методологии науки. - М., 1986.

Философские очерки о новых тенденциях современной науки. - Казань, 1988.

8. МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АРСЕНАЛ НАУКИ

1. Філософська методологія і її значення для розвитку науки.

2. Поняття наукового методу. Типологія методів.

3. Основні форми наукового знання.

4. Методологічна спрямованість законів і категорій діалектики.

Методологія являє собою сукупність пізнавальних способів, методів, прийомів, що використовуються в різних наукових галузях. У той же час методологія є галуззю знання, яка вивчає засоби, передумови та принципи організації пізнавальної і практично-перетворюючої діяльності. Іншими словами, методологія вивчає наукове знання, шляхи і способи його формування, а також наукову діяльність у вирішенні даного завдання.

Виникнення і розвиток методології нерозривно пов’язаний з формуванням наукового пізнання в цілому. Не можна забувати, що кожне наукове відкриття, виникнення нових наукових знань мають не тільки предметний, а й методологічний зміст. Процес пізнання обов’язково пов’язаний з критичним поглядом існуючого понятійного апарату, виникненням нових понять і категорій. Гносеологія включав у свою функціональність нові підходи до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

Все це вказує на те, що методологія виступає як одна із форм саморозпізнавання науки, її рефлексія. В науці ми завжди підкреслюємо два важливих моменти: процес набуття нових знань і його результат. При цьому знання, по-перше, відображає дійсність, а по-друге, воно є продуктом діяльності мислення людей, конструктивно-творчої їх роботи, у процесі якої здійснюється відтворення зв’язків і відношень об’єктів реальності.

Функція методології, її провідна і регулююча сила проявляє себе і на тому, і на іншому етапах пізнання об’єктивної реальності. В історії філософії і науки методологія спочатку була невиразно представлена у формах взаємовідносин людей з об’єктивним світом. На певному етапі розвитку людського суспільства вона виділяється у спеціальний предмет раціонального пізнання. Проте початок методологічних знань виявляється вже на ранніх ступенях розвитку культури. Зокрема, одна з перших таких передумов виступила у формі нормативних правил, що визначали послідовність вимірювальних процедур під час поділу земельних площ.

З розвитком матеріального і духовного виробництва, культури людства в цілому методологія стає предметом спеціальної теоретичної галузі, яка філософськи осмислює принципи організації і регуляції пізнавальної діяльності.

В античній філософії Сократ на перший план висунув діалектичну природу мислення, яке здатне здобувати істини шляхом зіставлення різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування. Філософ Греції любив порівнювати свій метод філософствування з методами інших вчителів. Для нього метод був основою мудрування. А не маючи власної мудрості, вважав він, вихователь не може вчити інших. Сократ бачив своє завдання в тому, щоб, ведучи бесіду і ставлячи все нові і нові запитання, спонукати вихованців до того, щоб самим знаходити метод, а потім - й істину.

Звичайно такі бесіди проходили в пошуках відповіді на запитання: що таке X (де під "X" розуміли добро, справедливість чи якесь інше, в більшості випадків моральне, поняття), при чому в ході обговорення відкидались одна за одною відповіді, які визнавались невірними. Далеко не завжди співбесідники приходили до результату, що задовольняв їх.

Інший філософ Платон вбачав смисл своєї діалектики в розробці принципу існування кожної речі. В реалізації сформульованого принципу думка має рухатись відповідно до об’єктивної логіки пізнання предмету.

Багато закладено в основу виникнення методології великим вченим древності Арістотелем, який глибоко проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводу і доказу, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції в досягненні істини. Йому належить важлива для методології розробка вчення про категорії як організуючі форми пізнання, діалектику їх співвідношення, форми і матерії та ін.

Арістотель розглядав створену ним логічну систему як "Органом" - універсальне знаряддя істинного пізнання. Головне у цьому знарядді він відводив дедукції. Такий підхід виправдовувався тим, що наука була спрямована головним чином на вивчення духовних утворень, вона ще не мала міцного зв’язку з практикою,

Аж до нового часу методологія не займала особливого місця в системі наукового пізнання, її функції часто не виходили за межі логічних побудов; проблеми, що вирішувались нею, нерідко були в контексті натурфілософії. І лише радикальна перебудова духовного життя в період ранніх буржуазних революцій XVI - XVII століть, яка супроводжувалась бурхливим розвитком природознавства, вимагала докорінних змін у методології.

Зміни, що виникли в теорії і практиці пізнання, знайшли повне відображення у вченні англійського філософа Френсіса Бекона. Автор знаменитого трактату "Новий Органон" (на відміну від "Органону" Арістотеля) розвиває нове розуміння завдання науки та основ наукової індукції.

Центральне місце у своїй науковий діяльності Ф. Бекон відводив вченню про метод пізнання, без якого, як він вважав, розвиток науки і дослідження об’єктивної реальності неможливі. Вже тоді справедливо вважав вчений, що на шляху до істини людина відчуває багато труднощів. Для того щоб полегшити зусилля дослідників, він вимагав проведення реформ у пізнанні, очищення розуму від помилкових поглядів.

Щодо теорії в цілому, то вчений стверджував, що головне полягає не в ній самій по собі, а у значенні теоретичних знань для життєдіяльності людини. При цьому із неї він не робив "прибуткового ремесла", а навпаки, підкреслював шкідливість такого підходу. Наука утилітарна, доводив Ф. Бекон, у розумінні її корисності для людства, але не можна її використовувати як особисту вигоду для окремої людини.

Не дивлячись на корисність і навіть актуальність поставлених і в певною мірою вирішених питань Ф. Беконом, його вчення в цілому було метафізичне. У пізнанні він віддавав перевагу емпіризму, недооцінював роль теоретичних досліджень.

Важливий внесок у розробку методології того часу вніс французький філософ, математик, фізик, фізіолог Рене Декарт. Проблема методології у нього розглядається разом з обговоренням питання про те, на яких підставах і за допомогою яких методів досягається істинне знання. Вчений розробив правила раціоналістичного методу. Серед них особливе місце відводилось вимозі допускати як достовірні лише такі положення, які усвідомлюються ясно і чітко.

За вихідне ним приймаються аксіоми як самоочевидні істини, які вбачаються розумом інтуїтивно, без доказів; із безпосередньо сприйнятних положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.

Суттєві недоліки в науковій методології як емпіричного, так і раціоналістичного напрямків були виявлені німецькою класичною філософією, яка піддала критичному аналізові найбільш важливі питання теорії пізнання. Нею була розвинута діалектична методологія.

Елементи діалектики, що мають місце в кантівському аналізі процесу пізнання, були розвинуті діалектичною філософією Гегеля. Філософ зробив рішучу спробу розкрити протиріччя взаємозв’язку буття і мислення.

Як відомо, традиційно теорія методології розроблялась головним чином у системі філософських знань. Потім вона знайшла широкий розвиток і в науці. Але проблеми наукового пізнання вкрай ускладнились, що поставило вимогу диференціації в методологічній діяльності врахування специфіки її використання в філософському і науковому напрямках.

Сучасна методологія виконує ряд важливих функцій. По-перше, вона виявляє значення наукової діяльності, розкриває її взаємозв’язок з усіма іншими сферами творчого пошуку. У даному випадку пріоритетною є філософська проблематика. По-друге, методологія вирішує завдання раціоналізації наукової діяльності. Ця функція, зрозуміло, виходить за межі філософії.

У цілому ж серед проблем, що вивчаються науково-філософською методологією, особлива увага приділяється таким: описування та аналіз етапів наукового дослідження; вивчення мови науки; виявлення сфер застосування окремих процедур і методів (пояснення, доказ, експеримент); обгрунтування дослідницьких принципів, підходів та концепцій (редукціонізм, елементаризм, системний підхід та ін.).

У сучасних умовах актуальною є розробка методології вивчення соціальної практики, системи управління суспільним життям, способів підвищення ефективності матеріального виробництва, вирішення соціальних проблем.

Існує декілька класифікацій методологічного знання. Одним із розповсюджених є поділ методології на змістовну і формальну.

Перша включає в себе проблеми: структура наукового знання взагалі і наукової теорії зокрема; закони виникнення, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки; характеристика схем пояснення, вживаних у науці; умови та критерії науковості.

Формальні аспекти методології пов’язані з аналізом науки, формальних та формалізованих методів дослідження наукових теорій і умов їх логічної істинності, типології систем знань та ін.

У зв’язку з розробкою даного кола проблем виникає питання про логічну структуру наукового знання, яка охоплює всю різноманітність методологічних і методичних принципів та прийомів, операцій і форм побудови категоріально-понятійного апарату.

Для вирішення сформульованих проблем важливе значення має вірне використання методів пізнання, усвідомлення їх спрямованості. Метод - це шлях, спосіб практичної і теоретичної дії людини, спрямованої на пізнання об’єкта, і шлях, що обумовлений закономірностями реального світу. Науковий метод не можна протипоставляти теорії, так як вони співвідносяться один до одного як спосіб набуття знань і саме це знання.

Генетичні корені методу беруть початок у практичній діяльності людини. У свою чергу її прийоми повинні обов’язково пристосовуватись до характеру, властивостей і різних законів дійсності. Ось чому виникнення і розвиток теорії пізнання відбувається у нерозривному зв’язку з вченням про метод та методологію.

Проблема методу певною мірою уже обговорювалась в античній філософії. Ще тоді звернули увагу на взаємний зв’язок глибини процесу пізнання і його результату, на роль методу в досягненні істини. Однак всебічне вивчення пізнавального процесу, систематичний розвиток вчення про метод, як уже зазначалось, починається лише в Новий час. Питання удосконалення наукового методу стає важливою складовою частиною всієї науки.

Наукова методологія виходить з того, що методи пізнання базуються на об’єктивних законах природи і суспільства. При цьому вона враховує специфічні закономірності діяльності мислення, пов’язує їх з практичним впливом суб’єкта на об’єктивний світ.

За найбільш загальною класифікацією існують філософські, загальнологічні методи пізнання, наукові методи емпіричного дослідження, наукові методи теоретичного дослідження, історичний та логічний методи дослідження. методи спеціальних наук.

Щодо першої групи, то адекватними філософськими методами є діалектика і матеріалізм. Другий із них в літературі часто називають принципом. Методологічна роль матеріалізму полягає в тому, що він орієнтує науку, практичну діяльність на розкриття складних явищ, процесів природи, суспільства, духовних утворень з урахуванням їх об’єктивних основ. Проте його не можна абсолютизувати, наражати на небезпеку доведення до власної протилежності. Метод матеріалізму включає в себе і елементи суб’єктивного характеру, виражаючи усвідомлено-творчий зміст пізнавального процесу.

Діалектичний метод, "який сформульований у взаємному зв’язку з принципом матеріалізму, є відображенням об’єктивної реальності, самої дійсності світу, визнаючи в ній загальність зв’язків, розвитку, суперечливість, об’єктивність, єдність світу.

Філософський метод використовується звичайно не безпосередньо, а опосередковано, через інші, більш конкретні методи. Наприклад, принцип історизму як універсальний метод науки, який розробляється головним чином філософією, відбивається в біології у вигляді еволюційного вчення. В астрономії цей метод породив сукупність цілого ряду космогонічних гіпотез. У соціальному пізнанні філософський метод виконує науково-пізнавальні функції фактично у всіх суспільних науках.

Спеціальні методи - це методи, зв’язані з конкретними завданнями тієї чи іншої галузі знань, з вивченням якоїсь окремої форми руху матерії. Наприклад, у математиці використовують метод лінійного і динамічного програмування, у кібернетиці - метод "чорного ящика", у соціології - анкетування, у військовій науці - методи "полігонних випробувань", командно-штабного навчання та ін.

Важливе значення в пізнанні світу мають загальнологічні і наукові методи. У людському пізнанні можна виділити два типи прийомів і методів дослідження. Перший тип характеризується тим, що пізнання здійснюється на базі як наукового, так і буденного знання. Ці методи отримали назву загальнологічних. До їх числа можна прирахувати: аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, моделювання, абстрагування і узагальнення та ін. Другий тип відрізняється від першого тим, що в пізнанні використовуються наукові методи дослідження. У свою чергу він поділяється на дві основні групи: методи побудови емпіричного знання і методи побудови теоретичного знання.

Далі коротко розглянемо загальнологічні методи пізнання. Для того щоб пізнати предмет, його необхідно розчленувати на складові частини, вивчити їх, всебічно виявляючи властивості і ознаки, зв’язки і відношення, а потім це прослідкувати в системі цілісного утворення. Ця мета досягається за допомогою аналізу і синтезу.

Аналіз - мислення чи практичне розчленування, поділ цілого на складові частини з метою вивчення кожної із них окремо. Цей метод використовується як у теоретичній, так і в практичній діяльності людей. Він дозволяє виявити будову об’єкта, що вивчається, його структуру, відокремити в ньому суттєве від несуттєвого, звести складне до більш простого. За допомогою даного методу здійснюється класифікація предметів і явищ, виявляються тенденції розвитку і етапи формування.

Аналіз завжди взаємопов’язаний із синтезом.

Синтез - мислення або практичне возз’єднання цілого, яке складається з частин, об’єднання розчленованих аналізом елементів після їх вивчення. У практиці виробничого колективу він може включати: прийняття рішення, формулювання рекомендацій, нормативів.

Існують як емпіричний, так і теоретичний аналіз і синтез. Більш глибоким методом пізнання є теоретичний аналіз і синтез. Як емпіричний аналіз використовуються елементарні порівняння і узагальнення, найпростіші поняття, а на рівні теоретичному - логічні узагальнення, гіпотези, наукові поняття.

На основі взаємозв’язку аналізу і синтезу можна зробити висновок, що мислення полягає тією ж мірою у розчленуванні предметів свідомості на їх елементи, як у об’єднанні зв’язаних один з одним елементів у певну єдність. У цілому ж без аналізу нема синтезу.

Аналіз і синтез також взаємозв’язані з іншими логічними операціями.

Індукція - метод пізнання об’єктивного світу шляхом руху думки від окремого до загального, від факту до теоретичного висновку. Наприклад, фактичні дані про те, що мідь, олово, залізо та інші метали проводять електричний струм дозволили зробити висновок: всі метали - електропровідники.

Щоб сформулювати висновки, необхідно застосовувати індукцію в тісному зв’язку з дедукцією.

Дедукція - метод пізнання реального світу шляхом руху від загального до окремого, від знання про клас предметів до окремих речей даного виду.

Теорія, принцип можуть бути основою для розкриття окремого. Наприклад, у 1905 р. нікому до того часу не відомий службовець швейцарського патентного бюро на ім’я Альберт Ейнштейн опублікував роботу, що потім стала знаменитою.

Фундаментальний постулат цієї теорії відносності полягав у тому, що закони науки повинні бути однаковими для всіх спостерігачів, що вільно рухається, незалежно від швидкості їх руху.

Індукція і дедукція використовуються в пізнанні світу у взаємному зв’язку. Вони так же необхідні один одному, як і аналіз і синтез. У їх реалізації широко використовується аналогія.

Метод аналогії розвивається на основі теорії подібності, яка широко використовується в моделюванні. Великого розповсюдження набули в наукових дослідженнях аналогові моделюючі установки.

Моделювання - науковий метод пізнання явищ, предметів за допомогою спеціально створюваних моделей, Процес пізнання включає в себе два компоненти: об’єкт та суб’єкт пізнання. Ефективність пізнавальної діяльності людей може бути збільшена двома шляхами: а) за допомогою посилення засобів пізнання, які встановлюються між суб’єктом і об’єктом; б) шляхом заміни об’єкта пізнання аналогічною тому моделлю, яка дає більше можливостей для вивчення його властивостей.

Моделювання частіше за усе використовується в тому випадку, коли нема можливостей або вони вкрай обмежені для вивчення самого об’єкта. Між об’єктом і моделлю повинна існувати певна подібність, вивченням якої займається "теорія подібності". Ця теорія складає основу фізичного моделювання, коли модель і оригінал мають однакову фізичну природу і підкоряються одним і тим же об’єктивним законам. Теорія фізичного моделювання виступає теоретичною основою математичного моделювання, до якого належать електромоделювання, моделювання на електронних обчислювальних машинах. Воно пов’язане із знаковими моделями (формулами, схемами, графіками).

Такими є деякі загальнологічні методи, особливості яких, як уже зазначалось, полягають у тому, що вони будуються як на науковому, так і на буденному знанні.

А тепер ознайомимось з науковими методами дослідження.

Пізнання, яке обумовлене потребами практики, починається з накопичення фактичного матеріалу, а далі здійснюється його творче осмислення та дослідна перевірка зроблених теоретичних узагальнень. У відповідності до даного процесу відрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання.

Емпіричний рівень - це такий рівень пізнання, коли відбувається процес нагромадження фактичного матеріалу і збирання інформації про використовувані факти.

Теоретичний рівень - це такий рівень пізнання, коли досягається вищий синтез знань у формі наукової проблеми, гіпотези, теорії.

На емпіричному рівні пізнання широко проводяться спостереження, експерименти, порівняння, виміри. За їх допомогою відбувається первинна систематизація знань, яка стає результатом узагальнення спостережуваних фактів. У пізнанні дійсності на теоретичному рівні використовуються такі методи, як сходження від абстрактного до конкретного, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод та ін. Деякі методи, про які вже йшлося, використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях.

Розглянемо наукові методи емпіричного дослідження. Серед них особливу увагу звернемо на спостереження і експеримент.

Спостереження - виділення нових фактів у процесах, подіях шляхом безпосереднього споглядання і сприймання. Воно здійснюється навмисно, цілеспрямовано, при наявності певного замислу і заздалегідь розробленого плану.

Спостереження як метод емпіричного дослідження завжди зв’язане з описом, який закріплює та передає одержані результати за допомогою певних знакових засобів. Воно поділяється на два основних види: якісне і кількісне. Перший вид передбачає проведення різних вимірів. Причому в одному випадку відбувається тільки фіксація даних, а у другому - знаходження емпіричних залежностей між результатами вимірів.

Спостереження, в залежності від того, де воно здійснюється, має специфіку, яка визначається характером завдань і умовами, в яких використовується цей метод. Воно проводиться, як правило, безперервно, інколи з застосуванням спеціального обладнання.

Спостереження як метод пізнання і вивчення стану справ широко використовується в матеріальному виробництві. У даному випадку метод немов би безпосередньо зливається з виробничою діяльністю людей.

Експеримент - спосіб вивчення об’єкта в умовах, які створюються дослідником зі заздалегідь поставленою метою. В експерименті більш широко, ніж у спостереженні, застосовуються спеціальні установки, прилади, обчислювальна техніка. Він може здійснюватись у натуральній (напівнатуральній) або модельній формі. Прикладом першої форми слугують спеціальні установки, на яких випробовуються машини, різні агрегати.

У сучасних умовах широко застосовується і друга форма. Так, перед тим як відправляти в політ космічний корабель, було здійснено багато експериментів на моделях.

Далі познайомимось з науковими методами теоретичного дослідження: ідеалізаціею, формалізацією, сходженням від абстрактного до конкретного, системним підходом. До їх числа часто включають історичний та логічний методи.

Ідеалізація - це спосіб наукового пізнання, який полягає в мисленому конструюванні об’єктів, які не існують у дійсності: абсолютно тверде тіло, точка, лінія, абсолютно чорний предмет та ін. Ідеалізація включає в себе момент абстрагування від реальних предметів і процесів. Створені таким чином предмети стають значно простішими від реально існуючих, завдяки чому виникає можливість застосовувати до них математичні методи дослідження.

Ідеалізація може бути використана лише в певних галузях. Уява про ідеальну рідину, тобто рідину, яка не стискується, позбавлена в’язкості, дає змогу наприклад, вирішити питання про розподіл тиску в рідині, її підйомну силу та ін.

Формалізація - це метод уявлення якої-небудь змістовної галузі у вигляді формальної системи, коли форма виділяється як особливий предмет дослідження незалежно від змісту. Такий метод полегшує вивчення предмета. Можна уявити, наскільки складною була б наука геометрія, коли б об’єм кулі із міді обраховувався зовсім за іншою формулою, ніж об’єм кулі із глини.

Метод формалізації здійснюється за допомогою об’єднання різних прийомів пізнання, використання абстракцій, ідеалізації та штучних символічних мов. У зв’язку з цим забезпечується надійність передачі машинам певних сторін діяльності людини, саме тих, які можна формалізувати. Елементи формалізації застосовуються у всіх галузях пізнання. Результатом цього методу стають креслення, графіки, карти. Можливість формалізації явищ, що вивчаються, сприяє застосуванню методів математики в різних галузях науки.

Процес математизації наукових знань обумовлюється, по-перше, можливістю природничих і суспільних наук виділяти елементи, які піддаються кількісному аналізу; по-друге, виникненням нових розділів математики, які дозволяють застосувати їх у найбільш складних явищах дійсності; по-третє, можливістю формалізації предметів, явищ, процесів, що вивчаються.

У прикладних науках математика використовувалась здавна, але головним чином для допоміжних розрахунків. У сучасних умовах методи математики застосовуються у аналізі самого ходу процесів, для виявлення закономірностей фізичних, хімічних, біологічних і соціальних явищ, які піддаються кількісній оцінці.

У методі сходження від абстрактного до конкретного процес немов би розгалужується на два етапи. На першому етапі єдиний об’єкт розчленовується і описується за допомогою багатьох понять і суджень. Відбувається мислене відділення від конкретного предмета в бік більш глибокого пізнання його окремих сторін. Суттю другого етапу є рух думки від абстрактних визначень предмета, розгляду тільки окремих його властивостей до всебічного, багатогранного знання про об’єкт. ЦІ два етапи пізнання тісно пов’язані між собою.

Що головне потрібно виділити в об’єкті нашою думкою на першому етапі, вирішується в кінцевому результаті практикою, завданнями, які ставить перед собою людина в пізнанні об’єктивного світу. Наприклад, досліджуючи закономірності зміни різних локальних цивілізацій, вчені абстрагуються від конкретних особливостей тих чи інших країн і беруть тільки те спільне, що характерне для даного способу виробництва, конкретного типу відношень, що склалися в суспільстві.

Об’єктивною основою історичного методу є те, що кожний об’єкт, який пізнається, має свою біографію розвитку. Суть цього методу полягає в тому, що історія об’єкта, який вивчається, відтворюється у всій його багатогранності з урахуванням всіх найменших зигзагів і випадковостей. Історичний метод особливо незамінний там, де потрібно вивчити події, дії окремих предметів, явищ.