Філософія науки. Конспект лекцій (стр. 9 )

Логічний метод пізнання полягає в тому, що складний об’єкт вивчається шляхом аналізу взаємозв’язку і взаємодії всіх його сторін. При цьому методі абстрагуються від усіх випадковостей, зовнішніх зв’язків і явищ.

Між історичним і логічним методами існує єдність. Вони відбивають об’єктивну діалектику буття, закономірність розвитку природи, суспільства і мислення.

Галуззю застосування історичного і логічного методів є не лише соціально-політичне життя, а і технічна сфера, матеріальне виробництво тощо.

Специфічним методом побудови розвинутої теорії є аксіоматичний метод, при застосуванні якого побудова теоретичного знання спочатку відбувається шляхом набору вихідних положень, які не потребують доведення. Такі положення являють собою аксіоми або постулати. Сукупність вихідних аксіом і виведених на їх основі положень утворюють аксіоматичне побудовану теорію.

Аксіоматичний метод розвивався з формуванням науки. На першій стадії він отримав назву змістовної аксіоматики. Аксіома тут вводилась у відповідності до існуючого досвіду, вибиралась інтуїтивно як цілком очевидне положення. На другому етапі розвитку аксіоматичного методу було здійснено перехід від змістовної до формальної, а потім - до формалізованої аксіоматики. На третій стадії формалізований розгляд аксіом доповнюється використанням математичної логіки.

Так створюється абстрактна модель, яка потім інтерпретується на різних системних об’єктах. Побудова формалізованих аксіоматичних систем привела до великих успіхів. Виникло навіть уявлення про можливість її розвитку чисто формальними засобами. Проте виявилась і обмеженість таких уявлень.

Розширились можливості побудови теоретичних знань в емпіричних науках. Специфічним прийомом такої побудови став гіпотетико-дедуктивний метод.

Науковий метод формується згідно з певною гносеологічною системою.

Системний підхід до пізнання дійсності дозволяє розглядати об’єкти як цілісні системи, які розчленовуються на окремі неподільні одиниці - елементи Між складовими частинами системи існує зв’язок. Ці зв’язки можуть бути різних типів: структурні зв’язки; зв’язки функціонування і розвитку; зв’язки управління та ін.

Для вивчення системного підходу в пізнанні світу можна ознайомитись з роботою .[3]

Слід звернути увагу на те, що останнім часом набуло особливого значення соціальне пізнання. З цією метою все частіше став використовуватись соціальний експеримент. У наш час виділяються деякі окремі види соціального експерименту: економічний, правовий, педагогічний, соціально-психологічний та ін.

Соціальний експеримент відрізняється від природничо-наукового тим, що при проведенні першого неможливо створити спеціальні штучні умови, ізолювати явища, які вивчаються у взаємозв’язку одне з одним. У цьому експерименті зростає роль людського фактора.

Узагальнюючи сказане про методи пізнання, слід зазначити, що в реальному науковому дослідженні вони завжди проявляють себе у взаємозв’язку, їх структурна система і конкретна організація визначаються сутністю об’єкта, який вивчається, специфікою досліджуваного процесу.

Використання методів у кінцевому підсумку спрямоване на здобуття нових знань. Але це не все. Не менше значення має потреба розібратись у самих знаннях. Недаром Гете писав: "Що значить знати? Ось, друже мій, в чому питання. Методи і тут беруть участь, допомагаючи глибше вникнути в саму суть знань, здобутих у процесі людського пізнання".

Знання являють собою ідеальний вираз у знаковій формі об’єктивних властивостей і зв’язків світу, всього природного і людського. Вони можуть бути донауковими і науковими. Існує різниця також за об’єктами і методами дослідження між природничо-науковими, гуманітарними і синтетичними, змістовними і формальними знаннями.

Змістовні, наукові знання не лише описують явища, події, хоч це теж необхідно і важливо, але і є матеріалом для розкриття процесу, встановлення причин змін. що відбуваються, виконують функцію прогнозування і передбачення. І не випадково кожен відкритий закон стає своєрідним регулятором, який спрямовує дальше вивчення предметів, явищ.

Ось деякі приклади із історії розвитку науки, які вказують на різний характер знань. Вчення древніх, античних часів, згідно з яким все складається із чотирьох елементів - землі, повітря, вогню і води - було надто простим, щоб називатись теорією, з його допомогою не можна було зробити ніяких передбачень. Вчення ж тяготіння (.Ньютона розкривало більш глибокі зв’язки. Згідно з його моделлю теоретичних знань, тіла притягуються одне до одного з силою, яка пропорційна деякій величині, яка називається масою, і обернено-пропорційна квадрату відстані між ними. Теорія Ньютона дуже точно передбачає рух Сонця, Місяця, планет.

У процесі пізнання постійно збагачуються і поглиблюються знання людей про реальний світ. Ці знання проявляються в певних формах. До їх числа належать: факт, проблема, гіпотеза, теорія та ін.

Факт є основною формою емпіричних знань. Він являє собою момент дійсності, на який спрямовано пізнавальний процес.

Висловлювання про факти, їх опис є першою, найбільш простою, але дуже важливою формою наукового пізнання. Всемогутність фактів є передумовою особливої строгості в їх виборі, вимагає додержання об’єктивності конкретно-історичного підходу до них. У науці недопустиме вихоплювання окремих фактів. Потрібно брати всю сукупність обставин, які відносяться до питання, що розглядається.

Разом з тим у філософії все більш рішуче виступають проти позитивістської концепції, яка обмежує завдання науки лише збиранням і описом фактів. Наука не може задовольнятися відповіддю на запитання: що це? Вона завжди прагне розкрити сутність явищ, законів і відповісти на питання: чому це відбувається так, а не інакше? Наукова проблема - це теоретичне питання, яке потребує вирішення. Таке питання виникає у зв’язку з відкриттям нових фактів, для розгляду і обгрунтування яких необхідні певні ідеї і концепції. Сформулювати вірно проблему - значить наполовину вирішити її.

Так, на певному етапі розвитку науки виникла проблема абсолютного часу. І лише теорія відносності її успішно вирішила, точніше, вона звільнила нас від абсолютного часу. Що це саме так, можна розглянути на конкретному прикладі, який увійшов в історію як "парадокс близнюків". Суть його полягає ось у чому. Із двох близнюків один відправився жити на вершину гори, а інший залишився на рівні моря. Тоді перший буде старіти швидше, ніж другий, і через це при зустрічі один із них виглядав би старше іншого. Правда, різниця у віці була б зовсім мала, але вона дуже збільшилась би, якщо б один із близнят вирушив у тривалу подорож на космічному кораблі із швидкістю, близькою до швидкості світла. Після повернення він виявився б значно молодшим свого брата, який залишався на Землі. Це так званий парадокс близнюків, але він парадокс лише для тих, хто в глибині душі вірить в абсолютний час. У загальній теорії відносності нема єдиного абсолютного часу; кожен індивід має свій власний масштаб часу, який залежить від того, де цей індивід знаходиться і як він рухається.

Гіпотеза - наукове припущення про закономірні зв’язки, і причинну обумовленість певних явищ. Наука не відразу розкриває сутність, приходить до Достовірного знання законів. На шляху до цього важливе значення має гіпотеза. Зараз, наприклад, викликають великий інтерес космологічні гіпотези, які виникли на основі теоретичного аналізу і нових експериментальних фактів, таких, як відкриття реліктового випромінення, що дозволяють відсунути початок відліку реконструкції світового процесу розвитку ще на 15-20 мільярдів років, до моменту так званої сінгулярності, або "початкового вибуху".

Для обгрунтування висунутих припущень використовується доказ або спростування.

Гіпотеза перевіряється на практиці. До певного часу гіпотезами були вчення Коперника, Дарвіна, Менделєєва, Павлова, Ціолковського та ін. Потім практика підтвердила їх об’єктивну істинність.

Теорія являє собою систему узагальненого знання, яке відображає певну галузь реального світу, матеріальну і духовну діяльність людей.

Теоретично доведена і підтверджена практикою гіпотеза стає теорію, яка являє собою систему основних ідей; понять, законів, принципів. Її завдання полягає в поясненні фактів, у передбаченні майбутнього, а також у передбаченні виникнення нових явищ.

Необхідною ознакою хорошої теорії, як відмічав К. Поппер, є те, що вона дозволяє зробити прогноз. Хоча, в принципі, далі розмірковує він, якісь моменти експериментальне можуть бути заперечені (спростовані). Але кожного разу, коли нові експерименти підтверджують у цілому пророцтво теорії, вона демонструє свою життєвість, і наша віра в неї міцніє. Після того як зроблені цілком обгрунтовані наукові висновки, зазначає вчений, якщо хоч одне нове спостереження не узгоджується з теорією, нам слід або відмовитися від неї, або переробити її.

Ці ж висновки підтверджує і інший, відомий усьому світу вчений С. Хокінг, який писав, що теорія є хорошою, якщо задовольняє дві вимоги: по-перше, вона повинна точно описувати широкий клас спостережень у межах моделі, що має лише декілька похідних елементів, і, по-друге, теорія повинна давати цілком певні передбачення відносно результатів майбутніх спостережень.[4]

Нові можливості для плідних досліджень як загальнотеоретичного, фундаментального, так і прикладного характеру відкриваються на стику різних наук, зокрема природничих і суспільних.

З одного боку, процес пізнання здійснюється за допомогою системи наукових знань, а з іншого - він поглиблює науку, відкриває нові закони, формулює категорії, принципи і теоретичні положення.

Філософська методологія функціонує не у вигляді місцевої, однозначної системи нормативних розпоряджень і формальних прийомів, а як загальна система принципів, законів і категорій. Їх загальну систему складає діалектика.

Світ постійно розвивається. Його предмети і явища взаємопов’язані і обумовлені. Через це вихідними положеннями діалектики є принципи загального зв’язку та розвитку.

Історія формування діалектики є перш за все історією того, як складалися в ній співвідношення суб’єктивного і об’єктивного, одиничного і загального. Через це дуже важливо зрозуміти співвідношення об’єктивної і суб’єктивної діалектики.

Об’єктивна діалектика - це взаємозв’язок і розвиток у самому об’єктивному світі, природі і суспільстві. Вона існує незалежно від людини. Вираз "у природі панує діалектика" означає, що самі явища, процеси перебувають у русі, розвитку, взаємному зв’язку і вони виражають основні закони діалектики.

Суб’єктивна діалектика - відображена в людській свідомості об’єктивна діалектика.

Між об’єктивною і суб’єктивною діалектикою є певне взаємовідношення. Перш за все, перша визначає другу, вони відповідають одна одній за змістом. Але об’єктивна і суб’єктивна діалектика різняться за формою, тобто за способом відображення взаємозв’язку і розвитку речей у свідомості людини.

Поглиблюючи розуміння діалектики як вчення про загальні закони розвитку, слід звернути увагу на те, що закономірні зв’язки проявляються не тільки в різних системах, а й у процесі пізнання, в галузі мислення. Через це діалектика являє собою як теорію розвитку об’єктивного світу, так і теорію пізнання, діалектичну логіку.

Закони реального світу характеризуються певною спільністю. На основі цієї ознаки вони класифікуються за видами: закони окремих наук, загальні, найбільш загальні закони.

Закони, які одночасно проявляються у природі, суспільстві і мисленні, - це найбільш загальні закони, їх вивчає філософія. Вони, як правило, іменуються законами діалектики.

Поняття закону дуже близьке до категорії "сутність". Коли ми розкриваємо сутність явищ і процесів, то тим самим виявляємо закон їх розвитку. Не випадково нерідко підкреслюється, що закон і сутність поняття однорідні (однопорядкові), одноступеневі, які виражають поглиблення пізнання людиною явищ світу. Але закон і сутність не тотожні. Сутність ширше, багатше, ніж закон.

Поняття закону однотипне з поняттям "закономірність", однак вони не адекватні. Закономірність показує сукупність дії цілої системи законів, підкреслюється при цьому, що дане явище протікає не випадково, а за певними законами. Закономірний зв’язок проявляється, наприклад, між економічним ладом суспільства і типом держави, формами суспільної свідомості.

Основні пізнавальні функції законів реального світу полягають у такому:

1. Вони відображають найбільш сталі, необхідні, суттєві загальні зв’язки в дійсності, які вивчаються теорією і розкривають взаємовідношення і взаємодію між основними підсистемами і елементами таких систем, які утворюють предметну галузь даної теорії.

Головною метою науки є вивчення зв’язків, відношень, знання яких в кінцевому підсумку веде до розкриття закономірностей реального світу.

2. Закони філософії допомагають встановити межі, границі прояву різних форм руху в реальному світі. А це означає, що будь-яка теорія має сенс і може розповсюджуватись як об’єктивна істина лише в рамках своєї сфери і запевних умов.

Зокрема, в цьому проявляється діалектичний принцип конкретності істини, який вимагає враховувати умови, місце, час, ситуацію. Поза цими обмеженнями істина перетворюється у свою протилежність - помилку, неправду.

Разом з тим не можна не враховувати ту особливість законів філософії, що вони не мають дефінітивної форми, охоплюючи відношення протилежностей, які виражені в діалектичних протиріччях.

Це положення вимагає особливого розгляду. Адже в пізнанні важливу роль має тотожність мислення і буття. А якщо в реальному світі важлива сторона зв’язків виражається у протиріччях, то це має бути і у свідомості людей, в протилежному випадку порушується тотожність між буттям і мисленням.

Не випадково І. Кант не визнавав збігу мислення і буття.

Він розмірковував так. Основне завдання розуму - досягнення закінченої єдності людського досвіду, під яким вчений розумів чуттєве сприйняття. Ця мета може бути досягнена, з його точки зору, лише в тому випадку, якщо теоретичні принципи розуму будуть виходити безпосередньо з інтелектуального споглядання ідей ("річ у собі").

Але людський розум, вважав він, не здатний пізнати ці надчуттєві ідеальні. об’єкти. Через це його гносеологічна функція зводиться до систематичного доповнення досвіду на основі регулятивного застосування вихідно притаманних йому трансцендентальних ідей. Вихід розуму, робить він висновок, за межі досвіду, тобто чуттєвого споглядання, породжує протиріччя, або антиномії.

Інший німецький вчений Г. Гегель щодо цього питання мав протилежну позицію. Вихідне положення його філософії полягало у визнанні тотожності буття і мислення, розумінні реального світу як вияву ідеї, поняття, духу. Така тотожність уявлялась йому як результат розвитку процесу самопізнання абсолютної ідеї самою себе.

Розроблений Гегелем принцип тотожності мислення і буття певною мірою служив обгрунтуванням єдності законів зовнішнього світу і мислення, був спрямований проти агностицизму Канта. Проте це важливе положення розроблялось вченим недостатньо послідовно.

Наукова філософія розглядає пізнання як складний протирічивий процес, який проходить шлях від опису явища до аналізу сутності, від вивчення предмета до дослідження системи взаємозв’язку предметних утворень.

Розкриваючи закони дійсності, пізнання, відтворює в ідеальній формі предмети природи в їх всебічному багатстві і різноманітності. Пізнавальна активність людини базується на її предметно-чуттевій, практичній діяльності. предмети зовнішнього світу стають об’єктами споглядання, втягуються в орбіту людського пізнання.

Формування наукового знання, діалектичне вивчення світу зв’язане не тільки з установленням принципів і законів розвитку природи, суспільства і мислення, а й розкриттям категорій, наукових понять.

Філософські категорії - це такі поняття, які відображають загальні риси і зв’язки, сторони і властивості дійсності матеріального і духовного світу. Для того щоб зрозуміти їх пізнавальну роль, необхідно згадати найбільш узагальнену класифікацію філософських категорій. З метою ознайомлення з ними рекомендується розглянути їх у таких двох аспектах.

По-перше, у плані розкриття найбільш загальних характеристик, що дозволить встановити три такі групи категорій:

1. Предметні, субстанціальні (субстратні. Субстрат - загальна основа різноманітних явищ): матерія, буття, явище та ін.

2. Категорії, які виражають найбільш загальні властивості предметів, матеріальних і духовних утворень реального світу, їх називають атрибутивними: рух, розвиток, свідомість, мислення, творчість та ін.

3. Категорії, головним предметом яких є відношення між явищами і їх властивостями. Такі категорії називають релятивними (співвідносними).

По-друге, необхідно виділити в особливу групу релятивні категорії, які у свою чергу доцільно класифікувати таким чином:

а) універсальні зв’язки: одиничне, особливе, загальне; сутність і явище;

б) структурні зв’язки: зміст і форма; частина і ціле; принципи цілісності і системності;

в) зв’язки детермінації: причина і наслідок; необхідність і випадковість; можливість і дійсність.

Особливо велику роль у пізнанні світу відіграють парні, співвідносні категорії. Зокрема, закономірний взаємозв’язок явища і сутності передбачає врахування цього співвідношення в будь-якій сфері діяльності. Керівництвом до дії в даному випадку виступає пізнання сутності через явище.

Важливий взаємозв’язок об’єктивної реальності розкривають категорії "частина" і "ціле". Перш за все необхідно врахувати, що складові частини цілого не є їх простою сумою. Про це свідчать багато прикладів. От один із них: хімічні елементи натрію і хлору окремо один від одного не мають тих властивостей, якими характеризується їх сполука (харчова сіль).

При цьому зв’язки між складовими елементами (предметами) можуть бути найрізноманітніші. Частіше за усе спостерігаються три типи зв’язків: зв’язки побудови, зв’язки функціонування і зв’язки розвитку. Важливо зрозуміти і те, що тип зв’язків складових елементів утворює відповідний тип цілого. У даному випадку структурне ціле, ціле, яке функціонує, та ціле, що розвивається.

Керуючись законами взаємозв’язку даної пари категорій, не можна забувати про незводимість властивостей цілого до його складових елементів, і навпаки, вивчення частин, скажімо елементів якої-небудь речовини, слід здійснювати на основі чіткого уявлення про його природу в цілому. Це ж стосується будь-якого виду машин, станків, різних типів техніки. Незводимість цілого до простої суми частин, всебічне розкриття їх взаємозв’язку дозволило сформулювати принцип цілісності, який відіграє важливу методологічну роль не лише в науковому пізнанні, а і в організації суспільного виробництва.

Його наукове застосування спрямоване на подолання елементаризму (поділ складного на прості складові), механіцизму (розуміння цілого як суми частин), редукціонізму (зведення складного до простого).

Виявлення категорій цілого і частини відкриває можливість більш грунтовно вивчити поняття "елемент", "структура", "система", їх взаємозв’язок і відносна самостійність, "причина" і "наслідок", "зміст" і "форма", а також інші категорії.

Із закону взаємозв’язку необхідності і випадковості випливає дуже важливий принцип у діяльності всіх спеціалістів. Він вимагає пізнання необхідних зв’язків з урахуванням випадковостей, як сприятливих, так і несприятливих для швидшої реалізації даної необхідності.

Діалектика необхідного і випадкового в житті суспільства передбачає вміле використання динамічних і статистичних законів, з їх допомогою можна з’ясувати, що необхідність пробиває собі дорогу через безліч випадковостей і, отже, реалізується з певним ступенем імовірності (можливості).

Знання категорій необхідного і випадкового застерігає керівників виробництва від суб’єктивних помилок, які спричиняються абсолютизацією випадковостей. У свою чергу абсолютизація необхідності може привести до фатальних помилок, невіри у власні сили, до покірності долі.

Знання діалектичного взаємозв’язку категорій можливості і дійсності методологічно озброює вчених, виробничі кадри рядом принципів і положень які допомагають аналізувати реальні процеси.

Перш за все вони повинні виходити із дійсності, тобто реального співвідношення сил, стану навчальної і трудової дисципліни, зацікавленості людей, рівня їх політичної, правової, моральної свідомості. Разом з тим, приймаючи рішення, необхідно керуватися матеріально-технічними можливостями навчального закладу, підприємства.

Перетворення можливості в дійсність здійснюється мірою імовірності, врахуванням умов і діючих факторів.

Таким чином, категорії філософії, які є виразом загальних сторін дійсності, допомагають свідомо і цілеспрямовано досліджувати різні відношення у природі суспільстві, духовній сфері, прогнозувати реальні умови життя, підвищувати ефективність суспільного виробництва, організацію навчального процесу.

Філософські категорії слугують методологічною основою в опрацюванні і використанні понятійного апарату в природничих і технічних науках. У даному випадку слід враховувати поділ наукових понять на два якісних види: емпіричні і теоретичні.

У свою чергу емпіричні дослідження, як правило, поділяються на три стадії, кожна із яких має певні особливості у використанні понятійного апарату.

Перша стадія емпіричного дослідження - вихідна і основна. Тут головне - наукові досліди, добування відомостей у вигляді окремих даних, які складають базисне емпіричне знання.

Друга стадія - первинна обробка деяких сукупностей даних досвіду, які являють собою кінцеве число спостережуваних величин. З’являються знання про зв’язки одних даних досвіду з іншими, на базі яких вводяться емпіричні поняття. Результати досвіду розбиваються на групи, а потім систематизуються і класифікуються.

Третя стадія - узагальнення даних досвіду у кожній групі, внаслідок чого здійснюється мислений перехід від кінцевого числа членів кожної групи до нескінченного їх числа. Як наслідок виробляється знання про закономірності. Вони являють собою вищу форму знання на емпіричному рівні.

Із вищевикладеного можна зробити висновок, що емпіричні поняття вводяться, формуються на другій стадії емпіричного дослідження. Вони будуються у відповідності з даними спостережень і допомагають розкривати сутнісні відношення в досліджуваній групі. Емпіричні поняття складають основу систематизації і класифікації досліджуваних явищ.

Щодо питання про походження теоретичних понять наукового пізнання, то воно не може бути вірно вирішене без всебічного врахування різних видів пізнання.

Тривалий час у філософії питання про походження загальних понять вирішувалось або ідеалістично, або матеріалістично. Певною мірою це проникало і у природознавство і навіть у технічні науки. Тепер у філософії спостерігаються помітні зміни в питанні вивчення процесу формування наукових понять. Можна сказати, тепер починає переважати науковий аналіз, що позитивно впливає на методологію розвитку і вживання понятійного апарату як в природознавстві, так і в технічних науках.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Быков науки. - М., 1980.

Лукашевич метод (структура, обновление, развитие). - Минск, 1991.

Мостаненко и методы научного познания. - Л., 1972.

Степин и метод. - М, 1987.

9. ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДОЗНАВСТВА

1. Об’єктивні основи і форми взаємозв’язку філософії і природознавства.

2. Філософські проблеми фізики.

3. Деякі філософські проблеми математики.

4. Філософія і кібернетика.

У цій складній темі, яка в даний час вельми актуальна, головний аспект нашого вивчення полягає в розкритті взаємозв’язку філософії і природознавства. При цьому беруться тільки дві групи питань: методологічні і світоглядні. Саме ті, що складають найбільш глибоку основу взаємозв’язку філософії інших наук.

Нинішнє взаємовідношення філософії і природознавства, що по-різному му трактується в науковій літературі, є продуктом тривалої історії, їх взаємозв’язку; яке складалось різним чином і по-різному осмислювалось філософами і природознавцями.

В історії науки шляхи їх взаємообумовленості мали певні етапи. Початкові віхи процесу взаємовідношення філософії і природознавства виявляються у древній науці, коли перша з них ще поділялась на окремі галузі знань, у свою чергу кожна із яких мала переважно світоглядний характер, виконуючи головним чином споглядальну функцію. У цілому прикладна наука, можна сказати, тоді була відсутня

Другий важливий етап на шляху формування взаємозв’язку філософії і природознавства починається з XVI ст і особливо у XVII ст., який характеризується диференціацією науки на різні її галузі.

Особливу роль у цьому процесі відіграють математика і механіка. У той же час виникає і прикладна наука. Посилюється функціональне призначення наукових галузей. Зростаючу методологічну функцію виконує філософія, на базі якої зміцнюється її зв’язок з іншими науками.

Великі зміни відбуваються у структурних зв’язках філософії і природознавства у другій половині XIX ст, і далі вони поглиблюються у XX ст. Етапно-історичним моментом стало виникнення теоретичного природознавства, яке певною мірою підірвало монополію філософії на теоретичне пізнання, посилило процес синтезу наукового знання. На стику XIX і XX ст. набувають статусу відносної самостійності фундаментальні і прикладні науки.

Важливою подією даного періоду обгрунтовано вважається поява концепцій, системи знань, що претендували на статус суспільних наук. Три важливі форми усвідомлення взаємозв’язку філософії і природознавства виражають найбільш повно їх історію формування: натурфілософія, позитивістський напрямок та діалектична течія в різних її формах.

У розкритті даних форм необхідно керуватись тим, що пізнавальна діяльність розуму безпосередньо зв’язана з виробництвом людьми матеріальних благ. їх початкові знання виступали у вигляді навичок, умінь і способів вирішення виробничих завдань. Ці зародки знань передавались із покоління в покоління.

З виникненням рабовласницького суспільства вже зароджується і духовна діяльність, але вона була привілеєм невеликої групи людей. Сукупність знань людини про світ об’єднувалась тоді філософією, що було цілком природно для раннього етапу людської історії.

Під вирішальним впливом виробництва і суспільного прогресу виникає і Удосконалюється система знань про природу. З другої половини XV ст. розпочинає свій розвиток природознавство. Проте природознавство потребувало не будь-якої філософії, а лише тієї, яка прогресивна за змістом і здатна розкривати шляхи досягнення істини. Скажімо, метафізичний матеріалізм стримував наукові поривання, відособлюючи предмет науки. Ворогом істини може бути ідеологія, яка відводить людей від об’єктивності, наукового змісту знань.

У той же час з’єднувальною ланкою філософії і природознавства стає світогляд, який формується на науковій, прогресивній, а не регресивній основі.

Поняття "світогляд" співвідноситься з поняттям "ідеологія", але вони не збігаються за виразом свого предмета і функціями. Ідеологія як сукупність суспільних ідей, теорій, поглядів відображає і оцінює соціальну дійсність з точки зору інтересів певних класів. Вона спрямована на утвердження або зміну існуючих суспільних відносин. Ідеологія не може мати місця у змісті науки.

Об’єктивні основи взаємозв’язку філософії і природознавства безпосередньо проявляються в різних формах. Як уже відзначалось, першою їх формою була натурфілософія, яка являла собою частину філософії, що зв’язана з тлумаченням загальних рис і суттєвих властивостей природи. Проте в ті часи за явним браком фактичного матеріалу філософія відповідала на багато питань за допомогою умоглядних конструкцій, які допускали довільні замисли, які нерідко заводили далеко в бік від реальності.

Проте натурфілософія мала в собі і чимало усвідомленого і розумного. Багато її положень являли собою великі відкриття. Наприклад, уявлення про атоми, про несотворимість і незнищуваність руху. Природознавство багато чим зобов’язане Декартові, Лейбніцеві, французьким матеріалістам XVII століття, мислителям XIX століття.

Натурфілософії протидіяв плоский емпіризм, який заперечував теорію, заважав осягненню розумом складної структури процесу пізнання. Зрозуміло і натурфілософія допускала чимало безпідставного. Адже вона існувала в умовах, коли природознавство було мало розвинутим. Революція у природознавстві поклала кінець натурфілософії. І все ж подолання натурфілософії у свідомості окремих природознавців виглядало як звільнення від філософії взагалі, особливо тих, у кого були матеріалістичні погляди.

Інша форма взаємозв’язку філософії і природознавства визначається позитивізмом. Визнаючи лише "позитивні знання", ця філософія в об’єктивному дослідженні за основу брала факти, досвід. Все, що перебувало поза цим, оголошувалось "умоглядним", "метафізичним". Головна роль філософії яку відводив їй позитивізм на першому етапі свого розвитку, зводилась опрацювання системи упорядкування емпіричних спостережень і досвідних даних, опису відчуттів суб’єкта і пошуків принципів їх систематизації.

У XX ст. неопозитивізм цікавлять філософські проблеми мови, символічної логіки, структури наукового дослідження та ін. Він пішов шляхом формалізації гносеологічних проблем.

Позитивізм виникав за умов панування ідеалістичної філософії Гегеля, вихідним положенням якої було визнання тотожності буття і мислення, тобто розуміння реального світу як прояву думки, ідеї, духу. Причому тотожність філософ розглядав у вигляді процесу самопізнання абсолютною ідеєю самої себе. Принцип тотожності мислення і буття в його філософії являв собою обгрунтування єдності законів зовнішнього світу і мислення. Він розробив вчення про діалектику, її закони і категорії, але вона була ідеалістичною, бо розповсюджувалась на ідеальні явища.

Позитивізм і гегелевська філософія, які займали ідеалістичні позиції, обмежували можливість удосконалення форм їх взаємозв’язку з природознавством, хоч кожна з них у вирішенні цього питання зробила певний внесок.

Майже в ті ж роки, коли виник позитивізм, зароджується марксистська філософія. За задумом її основоположників вона мала реальні можливості для того, щоб прокласти єдиний об’єктивно науковий шлях для зміцнення взаємозв’язків з природознавством. Проте цьому задуму не судилось здійснитись повною мірою.

Головним предметом суперечки між різними філософськими напрямками в цій галузі було відношення матеріалізму і ідеалізму до природознавства. Зокрема, марксистська філософія звинувачувала позитивізм у тому, що він завжди намагався відірвати природознавство від матеріалізму. А позитивізм вважав науковим тільки те, що опирається на емпіричні дані. Одночасно марксистська філософія стверджувала, що у природі все здійснюється діалектично, а не метафізично.

У той же час матеріалізм піддався критиці за його метафізичність. Отже, по кожному питанню, яке зв’язувало природознавство з філософією, виникали важковирішувані проблеми, а часом вони перетворювалися у кантівські антиномії.

Особливо складно взаємозв’язок філософії і природознавства розкривався у сфері наукового пізнання, в розумінні специфічності філософського осмислення світу. Намагаючись немов би відповісти на поставлене питання, відомий усьому світу філософ єв писав, що головною ознакою, яка відрізняє філософське пізнання від наукового, є те що філософія пізнає буття із людини і через людину, в людині вона бачить загадку змісту, наука є пізнає буття мов би поза людиною. Через це для філософії буття є дух, для науки ж буття є природа. Ця відмінність духу і природи, далі пояснював він, нічого спільного не має з відмінністю психічного і фізичного. Підсумовуючи викладене, вчений робить висновок, що філософія зрештою неминуче стає філософією духу, і лише в такій якості вона не залежить від науки.

Пояснюючи свою думку, Бердяєв зазначає, що філософія бачить світ із людини і лише в цьому її специфічність. Наука ж бачить світ поза людиною. Звільнення філософії від всякого антропологізму є умертвіння філософії.

Не можна не згадати ще одну думку , де він вказує, що філософія базується на припущенні, що світ є частиною людини, а не люлина є частиною світу.

У людини як дробової і малої частини світу не могло зародитись сміливе завдання пізнання. На цьому грунтується і наукове пізнання, але воно методологічно абстраговане у цій істині. Пізнання буття в людині і із людини, писав він, нічого спільного не має з психологізмом. Психологізм є, навпаки, замкнутістю у природному, об’єктивізованому світі. Психологічно людина є дробовою частиною світу.

Думки, висловлені вченим, привертають до себе увагу і тепер. Правда, вони розкриваються у вкрай загальній постановці питання, хоч певною мірою допомагають розібратись у співвідношенні філософських і природничонаукових знань, їх можна довільно ділити.

Єдність філософії і природознавства може грунтуватися головним чином на загальній необхідності в достовірних знаннях, одержаних за допомогою наукових методів, перевірених практикою. Та випробуваних потребами суспільства. Філософія виступає в цьому процесі як загальнометодологічна теорія, надаючи свої принципи і методи, які дозволяють конкретний досліджуваний об’єкт розкрити у взаємозв’язку з іншими сторонами реального світу.

Кожна філософська теорія має методологічне значення, але не всяка філософія може виступити в ролі справжньої наукової методології. Питання сприйняття методології вирішується і теорією, і практикою. Воно не повинно мати захисника в особі ідеології і політики. Його важко вирішити і наукою, яка відособилась.

Філософські питання природознавства є сукупністю загальнотеоретичних проблем, які виникають безпосередньо в основі конкретних наук. Але такі питання за своєю сутністю і за використанням методів, принципами вирішення - філософсько-методологічні, світоглядні. Вони обов’язково зв’язані, по-перше, зі з’ясуванням співвідношення матерії і свідомості, з питаннями причинності, необхідності, закономірності, системності, структурності, цілісності; а по-друге, ці питання спрямовані на з’ясування співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у процесі пізнання, вирішення проблеми пізнаваності світу.

Філософські принципи багатозначущі, деякі з них знаходять вираз у різних філософських концепціях, через які можуть вирішуватись певні завдання у взаємозв’язку з природознавством.

Далі познайомимось з деякими поняттями, знання яких необхідне для вивчення філософських проблем у фізиці. Загальною проблемою, яка займає центральне місце у філософії і природознавстві, є матерія. В зв’язку з цим потрібно з’ясувати концепцію першоматерії.

Термін "першоматерія" виник у зв’язку з тим, що в древній філософії матерія уявлялась як якийсь матеріал. При цьому першоматерія означала вихідний матеріал, із якого "побудовані" всі речі. Для древніх часів такий підхід був Цілком природним.

Античні натурфілософи матерію-матеріал уявляли як щось чуттєво-сприймане: вода, земля, повітря, вогонь. Ці чотири речі розглядались як елементи, які лежать в основі всіх речей.

Дещо пізніше складаються інші погляди, які отримали назву атомізму, за допомогою якого Демокріт, Левкіп, Епікур, Лукрецій та ін. намагалися уявити матерію не як суцільну, безперервну стихію, а у вигляді дискретних (перервних) часточок - атомів (атом - "неподільний").

Це був більш високий рівень у розкритті суті поняття "матерія". Проте головною в атомізмі була проблема будови матерії. Такий підхід був тоді необхідним. Він базувався на тому, що людське пізнання має дійти до останньої основи всіх речей, пізнання її всіх властивостей, на якій базується якісна різноманітність. Через це першоматерія уявлялась абсолютно скінченною сукупністю притаманних властивостей.