Предмет і завдання курсу „Психологія особистості” (стр. 3 )

№ п/п	Вік	Протиріччя	Соціальна ситуація	Провідна діяльність	Новоутворення
1	Новонародженість (0—3 міс.)	Дитина народжується з біологічними потребами, але самостійно їх задовольнити не може	Повна фізична та психічна залежність від до­рослого	—	Комплекс пожвавлення — це емоційно-рухова реак­ція дитини на появу дорослого
2	Немовля (3 міс.—1 рік)	У дитини є певні потреби, які вона не може самостійно задовольнити	Розвиток системи «ди­тина — суспільний до­рослий»	Емоційне спілкування	1. Мова 2. Емоційне відчуття власного тіла 3. Розвиток потреб і мотивів
3	Раннє дитин­ство (1—3 рр.)	Дитина відкриває предметний світ, але самостійно не може осягнути функції предметів	Спілкуван­ня з дорос­лим відносно функцій та дій з предметами	Предметна маніпулятивна діяльність	1. Мова 2. Наочно-дійове мислення 3. Прагнення до самостійності (Я сам)
4	Дошкільний вік (3—6, 7 рр.)	Дитина віділила себе з предметного світу, побачила нетотожність з дорослим. Виникає необхідність в освоєнні соціального середовища, але не має можливості	Подальший розвиток системи «дитина—сус­пільний дорос­лий». Осягнення сві­ту дорослих відносин	Рольова гра	1. Емоційне оформлення со­ціальних потреб, мотивів 2. Розвиток образного мислення, уяви 3. Формування довільної поведінки 4. Формування моралі
5	Молодший вік (6, 7—11 рр.)	Виникає потреба в знаннях, але в дітей не сформовані способи пізнання оточуючого світу	1. Дитина — вчитель 2. Стосунки в дитячому колективі 3. Стосунки з батьками	Навчальна діяльність	1. Внутрішній план дій 2. Рефлексія 3. Розвиток пізнавальних процесів 4. Розвиток довільної поведінки
6	Підлітковий вік (11—15 рр.)	Відчуття самостійності, «по­чуття дорослості», але психічні можливості підлітка обмежені	1.Стосунки з доросли­ми (з конфліктами чи без) 2. Стосунки з однолітками	Спілкування	1. Розвиток потреб та мотивів 2. Рефлексія в моральній сфері 3. Почуття дорослості 4. Критичне відношення до дорослих 5. Самооцінка
7	Рання юність (15—17 рр.)	У цьому віці виникає прагнення до узагальненого пізнання світу і себе, але не вистачає життєвого досвіду	Двоїстість соціальної ситуації: самостійність, отримання громадянських прав — залежність від дорослих	Професійне самовизначення	1. Узагальнене уявлення про «Я» 2. Моральна сфера 3. Професійне самовизначення 4. Розвиток інтимно-особистісної сфери 5. Теоретична форма мислення

Чим більш зрілою психологічно та соціально є особистість, тим більше зростають її можливості у подальшому розвитку. Період особистісної зрілості відкриває якісно нові можливості становлення людини. З цієї позиції цікаво розглянути розвиток особистості протягом життя.

29. Стадії розвитку особистості за

Видатний український психолог (1899—1982) зробив значний внесок у психологічну теорію особистості. По його концепції, індивід стає суспільною істотою, особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, виходить система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Цілісна система періодизації розвитку особистості на протязі всього життя (стадії):

1. Фаза новонародження: утворюються умови становлення особистості (1-2 міс.). Спірність між початковими соціальними й фізичними відносинами в цей період є руховою силою психічного розвитку дитини.

2. Стадія дитини: провідної є потреба в спілкуванні, суть якого обмін емоціями між дорослим і дитиною. Утворюється свідомість.

3. Перехід до раннього дитинства: перше усвідомлення «самості», з'являється «Я».

4. Дошкільне дитинство: усвідомлюється внутрішній світ, здійснюються перші способи свідомої саморегуляції.

5. Молодше шкільне дитинство: усвідомлення свого місця в системі суспільних відносин.

6. Підлітковий період: якісна перебудова особистості, усвідомлення себе, підліток стає суб'єктом саморозвитку, самовдосконалення.

7. Старший підлітковий вік (15-17): пошук морального й професійного самовизначення, проблема сенсу життя, світогляду.

8. Перехід до юності (17-18): перехід від пізнання миру до його перетворення, самоствердження свого «Я», творчої професійної діяльності.

9. Юнацький вік (18-23): особистісне й професійне самовизначення.

10. Молодість (24-30): час пошуку себе.

11. Перехід до розквіту (прим. 30): самоаналіз власної особистості, криза.

12. Розквіт: (31-40) найвища працездатність, віддача, творчість.

13. Зрілість (40-55): вершина професійного росту, потреба передати досвід послідовникам, учням; питання сенсу життя.

14. Старість (55-90):  потреба в передачі досвіду, спілкуванні, повазі, самоствердженні.

30. Критерії психологічно-зрілої особистості з позиції гуманістичної психології

Гуманістична психологія – напрямок у психології, що визнає своїм головним предметом особистість як унікальну цілісну систему, що являє собою не щось заздалегідь задане, а «відкриту можливість» самоактуалізації, властиву тільки людині.

Представник напрямку гуманістичної психології був першим, хто ввів у психологію уявлення про зрілу особистість, помітивши, що психоаналіз ніколи не розглядає дорослу людину як дійсно дорослу. У своїй книзі 1937 року він присвятив зрілій особистості окрему главу, сформулювавши в ній три критерії особистісної зрілості. Перший критерій – розмаїтість автономних інтересів, розширення «Я». Зріла особистість не може бути вузькою. Другий – самосвідомість, самооб'єктивація. Сюди ж він відносить таку характеристику як почуття гумору, що, за експериментальним даними, найкраще корелює зі знанням себе. Третій критерій – філософія життя. Зріла особистість має свій світогляд на відміну від особистості незрілої.

У більш пізніх роботах він розширює й доповнює перелік цих критеріїв, описуючи вже 6 основних параметрів зрілої особистості, які вбирають у себе перші три:

1)  Широкі межі «Я», активна участь у трудових, сімейних та соціальних стосунках.

2)  Здатність до теплих, сердечних соціальних контактів, включаючи дружню інтимність та співчуття.

3)  Самоприйняття та вміння контролювати власні емоційні труднощі без шкоди оточуючим.

4)  Реалістичне сприймання людей, об'єктів, ситуацій, формування реалістичних цілей.

5)  «Самооб'єктивність» —- чітке уявлення про свої слабкі та сильні сторони, почуття гумору.

6)  Наявність системи цінностей, яка має головну мету та надає сенс усьому, що робить людина.

Олпорт був першим психологом, хто заговорив всерйоз про ролі гумору для особистості. По-шосте, зріла людина має цільну життєву філософію. Яке зміст цієї філософії, принципової ролі не грає – найкращої філософії не існує.

31. Психодинамічний напрям щодо психологічно зрілої особистості.

На початку 20-х років Фрейд переглянув свою концептуальну модель психічного життя і ввів в анатомію особистості три основних структури: ід (воно), его і суперего. Це було названо структурною моделлю особистості, при цьому Фрейд був схильний вважати їх скоріше процесами, чим структурами. Фрейд віддавав величезне значення цьому розподілу:

ІД. Слово “ід” походить від латинської “воно” і, за Фрейдом, означає винятково примітивні, інстинктивні й уроджені аспекти особистості. Ід функціонує цілком у несвідомому і тісно пов'язане з інстинктивними біологічними спонуканнями (їжа, сон, дефекація, копуляція).

ЕГО (від лат. “ego” - Я) - це компонент психічного апарата, відповідального за прийняття рішень. Его прагне висловити і задовольнити бажання ід відповідно до обмежень, що накладаються зовнішнім світом. Его одержує свою структуру і функцію від ід, еволюціонує з нього і запозичує частину енергії ід для своїх потреб, щоб відповідати вимогам соціальної реальності. Спираючись на силу логічного мислення его здатне спрямовувати поведінку в потрібне русло, щоб інстинктивні потреби задовольнялися безпечним способом. Его виступає в ролі “виконавчого органу” особистості і є цариною протікання інтелектуальних процесів і вирішення проблем.

Суперего – останній компонент особистості, що розвивається, функціонально означаючи систему цінностей, норм і етики, розумно сумісних з тими, що прийнято в оточенні індивідуума. Будучи морально-етичною силою особистості, суперего є наслідком тривалої залежності від батьків. Далі функцію розвитку бере соціум (школа, однолітки і т. д.).

За 3. Фрейдом, особистість людини приречена на постійний внутрішній конфлікт, що виникає через “взаємовідносини” трьох компонентів структури особистості.

Психологічно зріла особистість у психодинамічному напрямку характеризується відокремленими один від одного «Я», «Воно» і «Над-Я» і котрі не втягнуті в тяжкі конфлікти, характерні для дитини і невротика."Я" в якості "стержня особистості" зазнає багато змін протягом життя людини внаслідок того, що йому доводиться засвоювати великі області, які належать "Воно" і "Над-Я".

32. Психологічно зріла особистість з позиції вітчизняної психології

Проблема оцінки розвитку особистості відноситься до такої, що не втрачає своїй актуальності в психології.

указував, що особистість – це особлива якість, котру індивід здобуває в суспільстві, у сукупності відносин, суспільних по своїй природі, у які індивід утягується. Задоволення людиною предметно-речовинних потреб приводить до низведення їх лише до рівня умов, а не внутрішніх джерел розвитку особистості: особистість не може розвиватися в рамках потреб, її розвиток припускає зсув потреб на творення, що не знає границь. Цей висновок має принципове значення.

Психологи, що розробляють теорію особистості, вважають, що людина як особистість являє собою відносно стійку психологічну систему. Згідно Л. І. Божович, психологічно зрілою особистістю є людина, здатна керуватися свідомо поставленими цілями, що визначає активний характер його поводження. Ця здатність обумовлена розвитком трьох сторін особистості: раціональної, вольовий, емоційної.

Саме всебічний, гармонічний (а не потворно – однобокий) розвиток кожної людини і є головною умовою народження особистості, що вміє самостійно визначати шлях свого життя, своє місце в ній, свою справу, цікаву й важливу для всіх, у тому числі й для нього самого».

Центральної, смислоутворюючою характеристикою людини є його спосіб відношення до іншої людини. Ця думка присутня в багатьох психологів, але в інштейна вона виражена з особливою яскравістю й глибиною: «...найперше з перших умов життя людини – це інша людина. Відношення до іншої людини, до людей становить основну тканину людського життя, її серцевину. «Серце» людини все виткано з його людських відносин до інших людей; те, чого воно стоїть, цілком визначається тим, до яких людських відносин людина прагне, які відносини до людей, до іншої людини вона здатна установлювати. Психологічний аналіз людського життя, спрямований на розкриття відносин людини до інших людей, становить ядро справді життєвої психології. Тут разом з тим область «стику» психології з етикою».

, опираючись на слова відомих учених і мислителів, говорить про те, що «особистість як специфічна конструкція, що зводить не до інших вимірів, не є самодостатньої, у собі самої несучий кінцевий зміст. Зміст цей знаходиться залежно від складних відносин, зв'язків із сутнісними характеристиками людського буття. Інакше кажучи, сутність особистості й сутність людини відрізняються друг від друга тим, що перше є спосіб, інструмент, засіб організації досягнення другого, а виходить, перше одержує зміст і виправдання в другому».

Як і все живе, життєвий процес, відношення до іншого несе в собі вихідне, рушійне протиріччя. Це протиріччя, боротьба протилежно спрямованих тенденцій, векторів є, з одного боку, розгляд людини як самоцінності, як безпосередньо родової істоти, а з іншого боку – розуміння її як засобу, підлеглого зовнішньої мети. Наближення до першого й протистояння другому – основна умова розвитку людини як людини. Умовами й одночасно критеріями цього розвитку є: відношення до іншої людини як до самоцінності, як до істоти, що персоніфікує в собі нескінченні потенції роду людина (центральне системоутворююче відношення); здатність до децентрації, самовіддачі й любові як способу реалізації цього відношення; творчий, цілетворний характер життєдіяльності; потреба в позитивній волі; здатність до вільного волез’явлення; можливість самопроектування майбутнього; віра в здійсненність наміченого; внутрішня відповідальність перед собою й іншими, минулими й майбутніми поколіннями; прагнення до знаходження наскрізного загального змісту свого життя».

33. Проблема особистісного вибору і сенс життя

Сенс життя можна визначити як стійку, доміную­чу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви­являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви­бору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу жит­тя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами су­спільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень ро­зуміння і обґрунтування свого призначення і покликання, по­кладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у кон­тексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Система особистісних змістів кожної людини визначає індивідуальні варіанти його ціннісних орієнтацій. Людина з першого років життя засвоює й створює ціннісні орієнтації, які формують його життєвий досвід. Ці ціннісні орієнтації він проектує на своє майбутнє. Саме тому настільки індивідуальні ціннісно-орієнтаційні позиції людей, і властиво життєвий шлях кожної людини.

Отже, уявлення про власне майбутнє пов'язане із цінностями. Цінності, будучи по своїй природі соціально-історичними, є засобом прилучення індивіда до роду (родовим людським здатностям), тим самим дозволяючи перебороти кінцівку (тимчасовість) людського існування. Цінності, у свою чергу, тісно пов'язані з уявленнями про сенс життя, що є одночасно й підстава розвитку особистості, і його результатом.

Самовизначення пов'язане із цінностями, з потребою формування значеннєвої системи, у якій центральне місце займає проблема сенсу життя, з орієнтацією на майбутнє. Визначення людиною себе в суспільстві як особистості є визначення себе (самовизначення, заняття активної позиції) відносно соціокультурних цінностей, і тим самим – визначення змісту свого існування, Визначення себе як особистості – особистісне самовизначення – має ціннісну-смислову природу. Цінності ж задають орієнтацію на майбутнє.

У пошуках змісту свого існування, у найбільш загальній формі проявляється ціннісно-смислова природа особистісного самовизначення. Потреба в сенсі життя характеризує дорослі форми поводження й тому не може бути обійдена, коли ми маємо справу із процесом дорослішання особистості, становленням людського “я”. наприклад, Віктор Франкл розглядає прагнення до пошуку й реалізації людиною змісту свого життя як уроджену мотиваційну тенденцію, властивим всім людям і такою, що є основним двигуном поводження й розвитку дорослої людини. Потреба в сенсі життя, вважає К. Обухівський, утворює той “вузол”, що дозволяє людині, по-перше, інтегрувати численні вимоги, що йдуть із різних сфер його життєдіяльності, будувати життя не як послідовність розрізнених випадків, а як цілісний процес, що має мети й наступність, і, по-друге, допомагає людині інтегрувати всієї його здатності, максимально їх мобілізувати, випливаючи тим завданням, які ставляться їм відповідно до виробленої Я-концепції й концепцією життя.

ння якогось продукту і досить гнучкі (у структурі складних умінь), то звички є негнучкою (часто і нерозумною) частиною діяльності, виконуваною механічно, і не мають свідомої мети або явно вираженого продуктивного завершення. На відміну від простої навички, звичка може деякою мірою свідомо контролюватися. Але від уміння вона відрізняється тим, що не завжди є розумною і корисною (погані звички). Звички як елементи діяльності являють собою найменш гнучкі її частини.

34. Акцентуації характеру ( А. Є. Лічко)

1. Гіпертимний тип. Відрізняється рухливістю, схильністю до пустунства, товариськістю. Дуже галасливі, завжди добрий настрій. За хороших загальних здібностей одночасно і велика невсидчивість, тому і навчаються нерівномірно. Часто можуть конфліктувати з дорослими. У них багато захоплень, хобі, але вони дуже недовготривалі (поверхневі)

2. Циклоїдний тип. Висока дратівливість, схильність до апатії, перевага віддається самотності. Тяжко переживають навіть незначні невдачі, дуже дратуються навіть на критику, зауваження. Настрій час від часу змінюється від припіднятого до подавленого з періодами приблизно 2-3 неділі.

3. Лабільний тип. Характерний вкрай змінливий настрій. Приводом для цього може послугувати навіть незначне - слово, погляд... Поведінка майже повністю залежить від хвилинного настрою.

4. Астено-невротичний тип. Характерна висока підозріливість і капризність, втомляємість, особливо при виконанні розумової праці, і роздратованість.

5. Сензитивний тип. Цей тип характеризується високою чутливістю до всього: і те що втішає, і те, що засмучує. Такі підлітки не люблять великих компаній, веселих ігор. Найчастіше вони сором’язливі і несміливі при сторонніх, а відкритими і товариськими вони бувають тільки з добре знайомими людьми.

6. Психастенічний тип. Цей тип характеризується прискореним і раннім інтелектуальним розвитком, схильністю до роздумів і міркувань до самоаналізу і оцінці поведінки інших.

7. Шизоїдний тип. Головна риса - замкнутість (надання переваги самотності). Підлітки дуже часто демонструють зовнішню байдужість до оточуючих людей, погано розуміють стан інших, їх почуття. Їх дуже важко зрозуміти оточуючим, особливо однолітками, а їх, як правило, не дуже люблять.

8. Епілептоїдний тип. Дуже часто плачуть, особливо в ранньому віці. Такі діти люблять мучити тварин, ображати меншого, в компаніях дітей поводять себе як диктатори. Їх риси - жорстокість, власність, егоїзм.

9. Істероїдний тип. Найбільш характерна риса цього типу - егоцентризм, прагнення до постійної уваги до своєї особи. Головне для них - привертати до себе увагу оточуючих, вислуховувати у свою адресу захоплення і похвалу.

10. Нестійкий тип (неустойчивий). Іноді про нього говорять як про слабовільного, котрий пливе за течією. Таких підлітків дуже притягають розваги, ледарство, святковість. Відсутні будь-які серйозні в тому числі професійні інтереси, майже зовсім не думають про майбутнє.

11. Конформний тип. Цей тип демонструє бездумне, а часто просто підпорядкування будь-яким авторитетам, групі. Це тип пристосування.

35. Особистість і характер людини

Характер - це сталі риси особистості, що формуються і проявляються в її діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові для неї способи поведінки. Характер є сукупністю певних рис особистості. Кожна риса хар-ру є рисою особистості, але далеко не кожна риса особистості є рисою хар-ру.

Щоб бути рисою характеру, риса особистості має бути: досить виразною; досить тісно пов’язаною з іншими рисами хар-ру в одне ціле; систематично виявлятися в різних видах діяльності, ситуаціях, обставинах.

Виділяють такі риси хар-ру:

1) риси, які характеризують вчинки людей щодо вибору цілей діяльності і спілкування - ощадливість, раціональність;

2) риси, які характеризують дії, спрямовані на досягнення цілей, - наполегливість, цілеспрямованість, послідовність;

3) риси, які безпосередньо пов’язані з темпераментом і характеризують особливості дії, вчинків, поведінки загалом, - інторверсія-екстраверсія, тривожність, витриманість-імпульсивність, ригідність.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

· спрямованість; · переконання; · розумові риси; · емоції; *волю; *темперамент; · повноту; · цілісність; · визначеність; · силу.

Характер не успадковується і не є природженою властивістю особистості, а також не є постійною і незмінною властивістю. Характер формується і розвивається під впливом навколишнього середовища, життєвого досвіду людини, його виховання.

36. Загальна характеристика невротичної особистості.

Поняття неврозу на сьогодні є узагальнюючим для різноманітних - як за формою проявів, так і за ступенем вираженості - проявів психічного життя. Спільним для них є те, що людина, що переживає невроз, замість раціонального способу реагування на вимоги зовнішнього світу і адекватного управління внутрішніми мотивами випробовує якісь ірраціональні феномени, які здаються дивними і не підлягають довільному контролю. У традиції психоаналізу, що бере початок у працях Зигмунда Фрейда, вводиться наступний поділ: виділяються невротичні симптоми і невротичні характери.

При невротичних симптомах має місце переживання тих чи інших проявів як дивних, безглуздих - просто чужих. Всі симптоми справляють враження незрозумілого (з точки зору джерела і сенсу) вторгнення в особистість, що порушує її цілісність і не піддається свідомому контролю. Невротичний симптом, таким чином, виглядає недоречним, що заважає "додаванням" до особистості, і від такого додавання, зрозуміло, хочуть позбутися. Це можуть бути:

• емоційні розлади і порушення настрою - тоді психологи, психотерапевти кажуть, приміром, про нападах тривоги і депресії;

• мимовільні рухи (тики, посмикування, ін), зміни соматичних функцій (травлення, пото-і слиновиділення, роботи шлунково-кишкового тракту та сечостатевої системи, тощо) і різні відчуття (оніміння / паралічу, води / холоду, ін) , як при істерії;

• нав'язливі думки або спонукання до дії ( "пристрасть" до наведення порядку, "ритуали", ін) - при обсессіях і компульсивних розладах.

При невротичних характерах ситуація виглядає іншим чином: особистість постає не як відносно цілісна і однорідна, лише обтяжена "додаванням"-симптомом - вона явно надламана, деформована (перекручена) і часто настільки "затягнута" хворобою, що важко сказати, де закінчується сама особистість і починаються власне симптоми.

37. Соціальні типи характерів за Е. Фроммом

Узагальнивши дані спостережень за соціальною поведінкою різних людей, співвіднісши їх з практикою роботи в клініці (Е. Фромм був лікарем-психіатром фрейдистської орієнтації), автор цієї типології характерів вивів такі їх основні типи:

1. “Мазохіст-садист” - людина, схильна бачити причини своїх життєвих успіхів і невдач, а також причини соціальних подій, що спостерігаються, не в обставинах, а в людях. Намагаючись усунути ці причини, вона спрямовує свою агресію на людину, яка здається їй причиною невдачі. Якщо мова йде про неї саму, то її агресивні дії спрямовуються на себе. Така людина багато займається самоосвітою, самовдосконаленням, “перероблянням” людей “у кращий бік”. Особливо небезпечний для оточуючих такий тип тоді, коли він одержує над ними владу: він їх починає тероризувати, виходячи з “благих намірів”.

Цей тип людей прагнене ставити людей у залежність від себе, одержувати над ними повну і безмежну владу, експлуатувати їх Такий тип людини називають авторитарною особистістю. Подібні особистісні якості були властиві Гітлеру, Сталіну та ін.

2. “Руйнівник” характеризується вираженою агресивністю й активним прагненням до усунення, знищення об'єкта, що викликає фрустрацію, крах надій у даної людини. “Руйнівність, - пише Фромм, - це засіб рятунку від нестерпного почуття безсилля”. До руйнівності як засобу вирішення своїх життєвих проблем звичайно звертаються люди, що відчувають почуття тривоги і безсилля, обмежені в реалізації своїх інтелектуальних та емоційних можливостей.

3. “Конформіст-автомат” - індивід, який, стикнувшись з важковирішуваними соціальними й особистими проблемами, перестає “бути самим собою”. Він беззаперечно підпорядковується обставинам, товариству будь-якого типу, вимогам соціальної групи, швидко засвоюючи тип мислення і спосіб поведінки, властивий більшості людей у даній ситуації. У такої людини майже ніколи немає ні власної думки, ні вираженої соціальної позиції. Він фактично втрачає власне “Я”, свою індивідуальність і “настільки звик відчувати саме ті почуття, які від нього очікуються у певних ситуаціях, що лише як виняток міг би помітити у своїх почуттях щось “чуже”. Така людина завжди готова підкоритися будь-якій новій владі, швидко і без проблем змінює свої переконання. Це - тип свідомого або несвідомого пристосованця.

48. Самооцінка і рівень домагань.

Самооцінка – це знання про себе в поєднанні з певним ставленням до себе.

Самооцінка належить до ядра особистості і є важливим регулятором поведінки, саме від неї залежать відносини людини з оточуючими, її критичність, вибагливість до себе, ставлення до успіхів та невдач.

Самооцінка безпосередньо пов’язана з рівнем домагань, тобто тим рівнем важкості завдання, який людина зобов’язується досягти, знаючи рівень свого попереднього виконання. Залежність самооцінки людини від рівня її домагань відобразив у 1890 році психолог Джеймс за допомогою формули:

Самооцінка = успіх / домагання

З формули випливає, що прагнення підвищити самооцінку можливо досягти двома способами. Людина може або підвищити рівень домагань, щоб пережити максимальний успіх, або знизити рівень домагань, щоб запобігти невдачі. У разі успіху рівень домагань, звичайно, підвищується, людина проявляє готовність вирішувати більш складні завдання, при невдачі – відповідно, знижується.

Самооцінка, не є постійною. Джерелом оціночних значень різних уявлень індивіда про себе являє собою соціокультурне оточення.

Таким чином, самооцінка – це складова особистості, що носить суб’єктивний характер і не є постійною. Вона тісно пов’язана з рівнем домагань і за допомогою формули Джеймса, допомагає особистості вирішити конфлікт, шляхом зниження чи підвищення рівня домагань. Основне завдання самооцінки – це регуляція поведінки й діяльності.

39. Здібності, задатки та індивідуальні відмінності.

Здібності — це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

Природжені передумови до розвитку здібностей називаються задатками. Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним їх підґрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та її функціональні властивості. Ці відмінності зумовлені не тільки спадковою природою організму, а й утробним і позаутробним розвитком. Таким чином, задатки — це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей. Природні задатки до розвитку здібностей у різних людей не однакові. Цим частково і зумовлений напрям розвитку здібностей, а також тим, чи вчасно виявлено здібності, задатки і чи є умови для їх реалізації.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності.

Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими.