Мартуся: У замку, так! Але, на щастя, вам до нього – зась!
Петрунь: Мені? Щоб знали ви, чарівна незнайомко, я можу бути всюди, де захочу. Хоч би й у спальні у самої королеви. Слово честі!
Мартуся: От загнув! Бреши та не забріхуйся, неборе!
З’являються Петрасіус і Марцелі.
Петрунь: То де вас, люба, я знайду в Мукачівському замку? У котрій з веж?
Мартуся: Гм…У спальні королеви, пустодзвоне! Сьогодні з нею будеш спати замість мене! Ха-ха!
Петрасіус, беручи за вухо Петруня: Ось де тебе чортяка носить! Ну постривай, Петруню балакучий!
Петрунь: Чого бажає пан мій?
Петрасіус: Ми вже зірвали голос, гукаючи тебе! Візьми кошар з гостинцями й неси за нами в замок. І спробуй тільки-но десь по дорозі накивати. Дістанеш буків!
Мартуся: Ха-ха! От ще мені коханець королеви! Петрунь-базіка!
З’являються Анна й Марія.
Анна: Мартусю, де ти зникла? Ми вже чверть години тебе шукаємо! Бери покупки і неси за нами.
Анна й Марія зіштовхуються з Петрасіусом й Марцелі.
Петрасіус: О, панни! Як приємно вас зустріти! Щось прикупили?
Анна: Та так, дрібнички всякі.
Марія: І двадцять ліктів полотна на нові сукні. Чудовий оксамит, мабуть, заморський, коли не бреше грек.
Петрасіус і Анна мовчки виходять. За ними йдуть Марцелі і Марія.
Марцелі: Ми теж придбали кілька сувенірів! Дозвольте вам запропонувати руку, мила панно! Угору йти нелегко.
Марія: Прошу дуже!.. Марцелі, а чому у вашого приятеля таке чудне ім’я – Петроні…Петросю… Тьху, язика зламаєш!
Марцелі: Петрасіус! Так це Петро звичайний! Але щоб відрізнятись від слуги, якого звуть Петрунем, він забагнув, аби його взивали по-латині!
Марія: От дивоглядія!..
Виходять.
За ними з кошиками йдуть Петрунь і Мартуся.
Петрунь: То це, виходить, ваша панна? Вродлива, як і ви. На знаю навіть, хто гарніший?
Мартуся: А це ваш пан? Еге ж, такий самий прудкий на руки!
Сміються.
Петрунь: От ми й познайомились, Мартусю! Виходьте ввечері поглянути на місяць. Із східних мурів його видно о-го-го!
Мартуся: Мені чудово його видно із вікна.
Петрунь: Чого ви дметесь, люба? Хіба такий-от чолов’яга вам не до смаку?
Мартуся: Занадто вже бувалий і ласий до жінок.
Петрунь: Що є, то є. Але, погодьтеся, що лиш такі сміливці хвилюють дамську кров. Хіба не так?
Мартуся: Як відаєте все, то не питайте!
Петрунь: Не будьте вже камінням!.. То о котрій чекати вас під східним бастіоном, гожа панно?
Мартуся: Сторчіть там цілу ніч!
Виходять.
Стражники накидаються на крамаря, що торгує тканинами..
Жебрак: Беріть його! У нього польський крам!
Крамар: Рятуйте! Ґвалт! Що коїться? Свавілля! Це з Греції товар!
Жебрак: Ведіть у замок! До самого князя!
Крамар: Я не винний! Я крамар Маврітос! Я тільки торгував! Я чесний грек!
Жебрак: О, під тортурами розкажеш все, що знаєш! І що не знаєш, теж розповіси!..
Перехожий, хрестячись: Врятуй нас, Боже, від участі такої і чашу сю над нами пронеси.
Сцена друга. Княжі покої. Князь і блазень.
Князь: Що ти накоїв, дурню! Замість мене оголосив свій блазенський указ! Вже третій день сюди приходять навіжені і лізуть до криниці.
Блазень: От бачиш, князю, як тебе шанують!
Князь: Шанують золото, яке ти обіцяв! Як будеш віддавати гору злота?
Блазень: Спочатку-но хай знайдуть воду.
Князь: От-от! Колодязь наш порожній, як і був!
Заходить каштелян.
Каштелян: Мій князю! Ще прийшов один, що твердо обіцяє воду знайти у замковій криниці.
Князь: Це не до мене, а до мого блазня!
Блазень: Хай заходить!
Князь: О, ти вже скоро станеш повноправним князем, а я одягну блазенську корону. Хоча, можливо, це врятувало би мене від гніву короля…
Блазень: Ти ж, княже, хочеш воду? Тоді ще потерпи!
Князь: Смішна затія! Марна трата часу!
Заходить дідько.
Дідько: Чи, правда, найсвітліший князю, що за воду у замковій криниці та ладен заплатити гору злота?
Князь: Кх-кх…
Блазень: Як смієш ти, недоумку старий, у княжім слові сумніватися отак? Раз князь сказав, тож так тому і бути!
Дідько: Тоді гаразд. Мені оцю новину переказали люди, а вони, зазвичай, готові все перебрехати не до ладу. Отож хотів я все почуть на власні вуха.
Блазень: Ти задоволений тепер?
Дідько: О, так! Спустіть мене негайно у криницю!
Князь: Тебе? Так ти вже ледве дихаєш! Либонь, сто років маєш…
Дідько: Спустіть, кажу! Не ваша то печаль!
Князь киває каштелянові.
Каштелян: Гей, варто, опустіть оцього діда у колодязь. Але добряче прив’яжіть, бо ще помре там, то й не витягнеш нагору.
Виходить з дідьком і стражниками.
Заходить воєвода.
Воєвода: Мій пане, крамар зізнався!
Князь: Ану лиш, блазню, перевір, чи добре того діда прив’язали. Не крився так, бо це ж твоя затія! Потому нам усе розповіси!
Блазень невдоволено виходить.
Князь, нервово проходжуючись: Ну що там, воєводо? Говори!
Воєвода: Зізнався схоплений крамар Маврітос, що весь товар йому продали в замку в Броньці!
Князь: О, княже Чорногоре! Мій сусідо! Собі лиш друг, а всьому світу – ворог! Твоє безумство завело тебе у пастку.
Воєвода: От вам і руський князь, якого бачив литовський воїн перед смертю!
Князь: Так, все збіглося. Я давно вже чув, що Чорногор розбоєм промишляє, та не вірив. Слідкуйте за Бронецьким замком день і ніч! І миша хай не вискочить із нього. Потрібні докази кривавого злодійства! А далі хай вирішує король.
Чути вибух. Кидаються до вікна.
Князь: Що це за напасть?! Порохові склади?
Воєвода: Ні, цей білий дим з криниці валить! Мабуть, дідура обвалив в криниці хід.
Князь: От всиплю я своєму блазню буків! Ні, я його самого в лаз спущу! Хай як черв’як плазує там на дні! Поклич-но лиш його!
Виходить воєвода.
Забігає радісний блазень, ховаючи щось за спиною.
Князь: Ти що цвітеш, немов травнева рожа? Чи не шкода тобі душі старої, що свій останній віддих залишила в глухому підземеллі?
Блазень: Я так і знав, що цей дідок -- не промах! Таким упертим й піддається світ.
Протягує князеві глечик.
Князь: Що це за глек?
Блазень: Вода, мій князю. Із криниці замку. Щойно цей глек підняли разом з дідом нагору.
Князь: Ось тобі й дід! То він живий?
Блазень: Такі діди переживуть і нас з тобою. Скуштуй-но, князю, воду!
Князь, п’ючи. Смачна. Холодна, аж зуби ломить.
Блазень: Ще б пак! Сто ліктів глибини!
Князь, радісно схоплюючись: Невже це правда? Ми перемогли оцю гору і з надр її добули воду? Ха-ха! Оце так радість! Перемога з перемог! Сьогодні в честь такого свята ми в замку оголошуєм банкет.
Обіймає блазня.
Заходить дідько із каштеляном. Дідько весь у поросі.
Дідько: Я бачу, ти радієш, світлий князю!
Князь відразу похмурніє.
Дідько: Я теж хотів би порадіти від душі. Але чекаю сповнення твоєї обіцянки.
Блазень: Не псуй нам свято, діду. Сьогодні всі у замку будуть розважатись. Ми цілий рік копали цю криницю. Тож нам належить відпочити після трудів важких. А завтра візьмемось за діло. Рівно в полудень з’явися на горі Ловачці. Там і отримаєш свою винагороду.
Дідько: Се так, мій князю?
Князь хмуро: Так!
Дідько: Тоді на знак угоди віддай свій перстень, той, що на руці. А завтра я тобі його поверну взамін на золоту гору!
Блазень: Ти геть здурів, старий! Корону короля тобі не дати? Чи блазенський ковпак? Либонь, добряче тебе в криниці привалило.
Князь: Цей перстень я не стягав з руки з часу вінчання з Ольгою. Не зніму і тепер!
Дідько: Гаразд, володарю! Я побачу завтра, що для тебе значить княжа честь. А на сьогодні -- гарної забави!
Дідько кланяється і виходить.
Князь до воєводи: Прослідкуй за ним! Дізнайся, хто такий, чим промишляє і звідки знає чари хитрий дід.
Воєвода вибігає.
Князь блазню: Подай-но ще води! У горлі тисне.
П’є.
Князь: Ой, добра!
Забігає Ольга, Анна, Марія.
Ольга: Це правда, любий? Що в криниці з’явилася вода?
Князь: Та ще яка! Солодка, аж дзвінка! Скуштуйте, мої пташки!
П’ють, сміються.
Заходить воєвода
Воєвода: Зник дід кудись, неначе у повітрі розчинився.
Блазень: Не журися, князю! Я все затіяв, мені йому й платити по рахунку. Не псуйте собі настрій в такий день! Сьогодні в замку свято, чи не так? Тож грайте музиканти, князь святкує!
Грає музика, люди сходяться, танцюють, веселяться.
На передньому плані танцюють Петрасіус із Марією.
Петрасіус: Ваша сестра завжди така сувора?
Марія: Хіба? О, ні! Вона премила!
Петрасіус: Та де! Черства, як той сухар! Не те що ви!..
Марія: Я… Ви змушуєте мене почервоніти!
Петрасіус: А вам так личить!
Сміються.
На передньому плані танцюють Марцелі з Анною.
Анна: А ваш приятель часом не хворіє?
Марцелі: А що таке?
Анна: Таке завжди стурбоване його лице, неначе горе тяжке його гнітить.
Марцелі: Та що ви! Веселий він й дотепний парубійко.
Анна: Мабуть, ви кажете про когось іншого. Бо цей зимніший за холодний мармур з могильної плити. Бр-рррр!
Марцелі: Тоді до мене ви міцніше пригорніться!..
Сміються.
На передньому плані Петрунь танцює із Мартусею.
Петрунь: Я знаю, як зробити так, аби ми з вами, моя душко, ніколи більше вже не розлучались?
Мартуся. Хіба оце можливо? У вас свій пан, у мене – моя пані.
Петрунь: От я й кажу, що нам потрібно їх здружить! А краще… (шепоче на вухо)
Мартуся: Ви-- навіжений!
Петрунь: Але ж за це ви й любите мене!
Мартуся: Я краще промовчу!
Петрунь: А я вас поцілую!
Цілує. Вона опирається, а потім сміється. Весело танцюють.
Петрунь співає:
Що за ніч! Що за день!
Яке дивне дівча!
Погляд наче огень!
Я таких не стрічав!
Співають разом:
Очі, ці дивні очі!
Як мені вас забуть!
Ви щодня і щоночі
Мене кличете в путь!
Мартуся співає:
Що за день! Що за ніч!
Мов гірський серпантин.
Манить поглядом віч
Він -- один! Він – один!
Співають разом:
Очі, ці дивні очі!
Як мені вас забуть!
Ви щодня і щоночі
Мене кличете в путь!
ДІЯ ТРЕТЯ
Сцена перша. Ніч у замковому подвір’ї.
По муру ходить вартовий.
Скрадаються дві постаті з різних кінців, ховаючи лице у каптурах. Сідають на лавицю.
Анна: Однак ви любите такі таємні справи!
Петрасіус: Ви теж я бачу не з лякливих!
Анна: То що хотіли ви мені сказати, що на розмову викликали з ліжка?
Петрасіус: Я? Мені повідали, що вам кортить негайно побачити мене.
Анна: Мені кортить? Яке нахабство!
Петрасіус: Нічого не збагну. Стривайте, хто ви, мило дамо? (Бере її за руку).
Анна: Спочатку покажіть своє обличчя!
Петрасіус скидає свого каптура
Анна розчаровано: Ах, це ви?! (Убік) Я думала Марцелі…
Петрасіус: Тепер ваш хід! Скидайте каптура!
Анна скидає свого каптура.
Петрасіус: О, Боже мій, це ви? А де ваша… сестра?
Встають, щоби розбігтися.
Петрасіус: Стривайте, Анно, хто повідав вам, що я вас тут чекаю?
Анна: Моя служниця Марта.
Петрасіус: А мені наплів про загадкову даму, що томиться бажанням зустрітися зі мною, мій слуга Петрунь.
Анна: То що – вони нас довкруж пальця обвели?
Петрасіус: Оце пройдохи! От я всиплю їм!
Анна: Виховуйте свого слугу, а мою не чіпайте!
Петрасіус: Тоді виходить, що оця затія вам також до душі?
Анна: Таке я не казала.
Петрасіус: Чи, може…
Анна: Що може?
Петрасіус бере її за руку: Може, у вашому сердечку не лиш зимовий лід блищить?
Вартовий: Хто тут, до біса, бродить? (Вдивляється у темряву). Чи не слід ударити тривогу? Бо потім знов на мене навішують усіх собак, як того разу… Гей, ґвалт! Тривога! Всі вставайте, соні!
Анна бере Петрасіуса за руку: Тікаймо, поки нас не злапала сторожа!
Петрасіус: Але куди?
Анна: Я знаю скритий хід!
Втікають.
Сцена друга. Княжі покої. Князь і блазень.
Князь: То як ти вийшов із халепи, блазню?
Блазень: Та дуже просто. Коли в обід ми здибалися з дідом на Ловачці, я кинув золотий на маківку гори й кажу йому: «Тут маєш гору злота!»
Князь: Ха-ха, дотепно! Це, либонь, найкращий був твій жарт!
Блазень: І найдорожчий… На жаль, дідок його не зрозумів. Пихтів, кряхтів, плювався, тупотів, а лаявся, це треба було чути! Мені аж вуха в’янули. Не чув я зроду таких брутальних слів.
Князь: Ще б пак! Так підло обдурити! І чим оця комедія скінчилась?
Блазень: Прокляттями він осипав не лиш мене. Дісталося й тобі, мій світлий князю. А цього стерпіти я не міг, то й наказав схопити дідугана.
Князь: І де ж він?
Блазень: Він знову зник. Ось так стояв переді мною, і раптом блись – й нема. Немов крізь землю провалився.
Князь: Тут темне щось!
Блазень: Авжеж, нечиста сила.
Князь: Даремно я тобі дозволив моїм ім’ям і словом прикриватись. Не гоже було так чинити. Я шкодую.
Блазень: Зате ти маєш воду!
Князь: Чи надовго? Нечистий відомстить, будь певен, блазню! За все на світі треба нам платити. І за невдалі жарти теж.
Чути сурми.
Воєвода, забігаючи: Посланець короля! Із ним великий, до зубів озброєний загін.
Князь: Що ж, хай звершиться Божа воля! Меч прагне крові! Проси його сюди.
Входить барон
Барон: Моє вітання, князю!
Князь: І вам того ж, бароне! Два тижні збігли швидко.
Барон: Не згадуйте, бо я весь час в дорозі.
Князь: О, я вам співчуваю!
Барон: Що поробиш, коли така-от служба в короля.
Князь: То як ся має їх величність, славний Жигмунд, наш володар законний і єдиний?
Барон: Прислав мене вчинити правий суд за смерть Литви посланців. Він наказав доставить вас у Буду.
Князь: Мене?.. Чи лиходія, який людською кров’ю забруднив нечесні руки?
Барон: А яка різниця?...
Князь. Різниця є.
Барон: Це новий поворот. Ви щось дізнались?
Князь: Підозра є на князя Чорногора. Крам литовських посланців на торговиці продають його підданці.
Барон: Он як!.. Це міняє справу…. Що ж, відвеземо тоді його до пана короля!.. Живим чи мертвим…
Князь: Бронецький замок укріплений чудово. Князь твердий духом і має віддану і навчену дружину. Він з мечем родився.
Барон: І від меча загине. Але ви з нами рушите в похід. Одних лиш моїх воїв буде мало. Ось перстень короля, який дає нам право його ім’ям вчиняти суд.
Князь: Хай буде так, як зволить ваша милість. Я дам наказ трубить військовий збір. А ви тим часом можете з дороги відпочити.
Барон виходить.
Заходить Ольга.
Ольга: Ну що? Кажи!
Князь: Хотів мене віддати під королівський суд.
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 |
