Князь Корятович, легенда Мукачівського замку на три дії (стр. 3 )

Ольга: О, Боже правий! Ти ж невинний зовсім!

Князь: У час, коли все валиться довкола, кого цікавить: винний чи невинний? На комусь треба ж розігнати гнів!

Ольга: І що тепер?

Князь: Будемо брати замок Чорногора… Мого сусіди й приятеля.

Ольга: Господні рани! І знов почнуться чвари.

Князь: Повівся як крадій він, як розбійник із битого шляху. Тож хай здійсниться воля короля.

Ольга: Чого ж сумний ти? Бог почув наші молитви і відвернув несправедливу кару.

Князь: Чому ж тут веселитися, як руський меч пролиє руську кров?

Ольга: Ти у цім невинний! Ти лиш борониш свою честь і правду!

Князь: Так, життя без честі гірше за ганьбу!

Ольга: Будь обережний, Федоре! Ми без тебе тут беззахисні цілком. Не тільки ми, а й люд увесь карпатський. Не забувай про це!

Князь: Все у волі Божій!..

Ольга: Дай обійму тебе, аби затямити цю мить надовше!

Князь: Здається нам, моя кохана Ольго, що у своїм житті ми вибираємо дорогу самостійно. Насправді доля за нас приймає рішення важкі. Ми є лишень звичайні виконавці, фігури пішаків на шаховій дошці в руках гравця, що невідомий нам… Тож горе тобі, княже Чорногоре, недавній приятелю і близький сусідо! На тебе йду з мечем, аби порятувати голову свою!.. Все, люба, час збиратись!

Обіймаються. Виходять

Сцена третя. Подвір’я замку.

Сурма сурмить військовий збір. На сцені жвавий рух. Всі щось носять, збираються.

Виходять у латах Петрасіус і Марцелі.

Петрасіус: Нарешті й нас чекає воїнська звитяга!

Марцелі: Так, аж рука свербить відчути в ділі лицарський свій меч.

Марцелі бачить Марію і підходить до неї.

На передньому плані Анна й Петрасіус.

Анна: Бароне юний! Постривайте!

Петрасіус: О, це ви?

Анна: Так, я хотіла вам подарувать хустинку, що вишила сама.

Петрасіус: Гарненька. Я пов’яжу її на свого списа. Ви не проти?

Анна: На списа? А що це означає?

Петрасіус: Так лицар може прославить даму серця.

Анна: А ви хіба не маєте її?

Петрасіус: Гм… Я ще не знаю…

Анна: Як це зрозуміти?

Петрасіус: Вона не дала ще своєї згоди.

Анна: А-а, ви поїхали, не дочекавшись її слова…

Петрасіус: Ні, я ще нікуди не поїхав. Я ще тут…

Анна відходить на задній план, за нею Петрасіус.

На авансцену виходить Марцелі з Марією.

Марія: І ви також будете воювати?

Марцелі: Авжеж, Маріє! Вперед знамена! Наголо мечі! Я цим давно вже марю! Це перший справжній бій!

Марія. О, Боже мій, Марцелі, вас же можуть вбити! А ви такий ще молодий… і гарний!

Марцелі: Мене не вб’ють, Маріє… Тільки ранять!

Марія: Ах!

Марцелі: Не сильно. Так, подряпають злегка.

Марія: Тут вам моя хустинка.

Марцелі, нюхає: Напахчена!.. Я нею перев’яжу свою рану.

Марія. Як вам завгодно! Я чекатиму на вас. Тож обіцяйте, що подряпина вам буде до лиця. Бо іншого я не переживу.

Марцелі: Мужчину прикрашають шрами.

Барон: Де ви запропастилися, отроки? Мерщій до лав!

Петрасіус і Марцелі цілують крадькома дівчат і вибігають.

Забігає Петрунь з клунками через плече.

За ним іде Мартуся.

Мартуся: Чекай-но! Тут ще глечик меду!

Петрунь: Ти хочеш, аби я нагадував осла, що стогне під поклажами. Я ж буду серед перших, що штурмуватимуть фортецю.

Мартуся: Петруню, не дурій! На те є там лицарство!

Петрунь: Чим я не лицар?

Мартуся: Лицар!.. Тільки -- мій!

Цілує його.

Чути крик: Вирушай!

Петрунь вибігає.

Чути цокіт коней по бруківці. Лунає пісня, яка поступово затихає:

Коли у бій ідуть суперники шляхетні,

Коли метал іскриться об метал,

Не забувай про предків тих славетних

Що честь свою поклали на вівтар!

На передній план виходить княгиня Ольга

Ольга: Поїхали!.. Дай, Боже, в добру путь! Спаси і сохрани!

Обіймає дівчат, які крадькома витирають сльози. Помічає Мартусю.

Ольга: А ти чого, Мартусю, розревілась?

Мартуся: Забрав слуга барона молодого мою хустинку. Отож не відаю, чи він її поверне? А другої такої я не маю! А-а, клятий підлабузник…. (Ридає).

Виходить блазень. Починає плакати, перекривлюючи дівчат. Всі сміються.

Сцена четверта.

Замкове подвір’я. Полудень.

Ольга з дівчатами сидять, вишивають. Блазень перебирає струни лютні.

Ольга: Уже три дні ніяких вістей. Ні радісних, ані сумних. Все тихо, як в могилі. Забув нас князь.

Анна: Я кожен день за них молюся, мамо!

Марія, хрестячись: Я також.

Ольга: Мені сьогодні снився прикрий сон. Неначебто дракон своїми крилами закрив все небо понад нашим замком.

Блазень: Се добрий сон. Звістує він, що опадів не буде.

Ольга: Вам все смішки!

Блазень: Чого ви сподівалися від дурня? У кожного із нас своя робота. Я граю блазня.

Ольга. Ох, нині припікає! Напитися б води з криниці! Холодної, як вранішня роса.

Блазень: Я вам принесу!

Ольга: Я сама, бо вже сидіть несила.

Підходить до криниці, раптом зомліває.

Анна: Матусю, що з тобою!

Ольга: Нічого… Спека…

Блазень: Мабуть, це сонце напекло. Попийте, моя пані!

Подає воду. Ольга п’є.

Ольга: От і полегшало… Ой, а де мій перстень? Щойно був на пальці…

Блазень: Либонь, десь закотився.

Шукає біля криниці. Дівчата йому допомагають.

Ольга: Ну?... Знайшли?

Анна: Нема!..

Ольга: Мабуть, в криницю впав! О небо, це поганий знак.

Блазень (убік): От дідько! Таки здійснив свою погрозу! (До княгині) Княгине, ви упали духом! У всьому бачите лихі передчуття. Послухайте-но краще ви мене!

Грає на лютні. Співає

Пташка живе, щоб співати,

Квітка росте, щоб цвісти,

Дівчина мусить кохати.

Природу не обійти!

Природу не подолати!

Природу не обійти

Лицар живе, щоб вмирати.

Коні ростуть, щоб тягти.

Дівчина мусить кохати!

Природу не обійти!

Природу не подолати!

Природу не обійти!

Ольга (задумано): Це наш вінчальний перстень. Його князь Федір дарував мені, коли руки просив. Що ж я йому скажу? Що загубила? Розгнівається він.

Блазень: Якщо така халепа, то треба перстень із води дістати. От і вся балачка.

Ольга: На слово ви мастак. Та як його дістанеш з висоти?

Блазень: Спуститись треба вниз і зануритися у воду крижану. Пірнати, поки там, на дні, рукою не намацаєш обручку.

Ольга: Хто ж зробить це?

Блазень: На жаль, моя князівно, я плавати не вмію, тож пірнути зможу тільки один раз. Але чи випірну?

Через подвір’я ведуть арештованого крамаря.

Блазень: Послухай, чоловіче! Ти води боїшся?

Крамар: Я про неї мрію. Із греків я, тож виріс біля моря. А в спеку ось таку я б з нього не вилазив.

Блазень: От і добре! Хочеш, аби із тебе зняли ці окови?

Крамар: О, це полегшило б мої важкі страждання.

Блазень: Тоді послухай! Княгиня уронила перстень в студню. Якщо його підіймеш, більш не будеш сидіти у залізі. Окрім того, і їсти, й пити матимеш досита.

Крамар: Хай буде так. Мені одна дорога: гнити в підземеллі. А так надія є зробити мої дні якщо не вільними, то бодай легшими.

Блазень: Княгине?

Ольга: Хай буде так!

Блазень: Тоді за діло, брате!

З крамаря знімають окови, обв’язують мотузком, спускають у криницю.

Блазень, гукаючи у криницю: Ти ж від мотузки спершу відв’яжися! Бо ж пірнать не зможеш!.. Бррр, яка там студінь!

Анна: О, бідолашний!

Раптом лунає вибух, із криниці валить білий дим.

Чути зловісний регіт з колодязя.

Дівчата зойкають. Варта кидається до криниці.

Каштелян: Мабуть, обвал. Три тисячі чортів! Що скаже князь?

Блазень: От і відмучився наш бідолашний грек! Амінь!

Ольга: О, Боже! Що за день!

Блазень: Цей божевільний сміх з криниці мені знайомий. Він наче цвях застряг в моєму вусі. (Пальцем чистить вухо). Стривай, такий обвал був і тоді, коли нечистий добув з криниці воду. Авжеж! Це був його смішок!

Каштелян: І що це значить?

Блазень: Що він нас не забув.

Ольга: Не гоже із нечистим зачіпатись. Слід закрити студню!

Каштелян: А перстень ваш?

Ольга: Бог з ним! Замовимо такий же у майстрів!

Блазень: Якби ж то тільки перснем обмежилися витівки чорта! Дідок мені грозив, що князь більше не питиме джерельної води, зламавши княже слово.

Ольга: Так і сказав?

Блазень: Боюся, що в колодязі води тепер не стане.

Ольга (задумано): Не питиме більше води… Чи це не значить, що Федір наш Михайлович …

Каштелян: Відкиньте ці думки! Князь Федір повернеться живим.

Чути звук сурми.

Блазень: Ви чуєте цю музику чарівну? Вона солодша за милої солодке воркування.

Каштелян (виглядаючи): Вертається з походу наше військо!

Всі радіють, обіймаються. Далі стривожено визирають у далеч.

Ольга: Не видно!.. Тільки курява здіймається стовпом.

Блазень: Залишилось недовго нам чекати!

Ольга: Подайте-но води!

Тягнуть з криниці відро.

Каштелян: Відро сухе.

Блазень: Що ж, дідько не збрехав. Води нема, зате наш князь залишився живий. У всякої біда є своя втіха.

Сцена п’ята. Княжі покої. Князь і барон.

У князя рука на підв’язці.

Барон: Ну що, між друже бойовий, вже можемо і кубок осушити за нашу перемогу!

Князь. Так, хоч далась вона нелегко. Чимало славних мужів полягло.

Барон: За їхню світлу пам'ять!

П’ють.

Барон: Упертий Чорногор боровся до кінця.

Князь: Який страшний кінець! Аж поки буйна голова мого сусіди не покотилась замковим подвір’ям.

Барон: Гнів короля страшний як гнів небесний!

Князь (задумано): І челядь, й воїни стояли на смерть за свойого князя.

Барон: Допоки ми не порубали їх упень, а замок зруйнували. От нам би таку вірність!

Князь. Так, це ознака руського народу.

Барон. О, ваші люди вміють шанувати свого пана. Тебе в Мукачеві теж носять на руках.

Князь: Нас, руських, мало є в Угорськім королівстві. Тому й тримаємося своєї віри і людей, аби не розчинитися в чужому морі.

Барон: Скажи, мій любий княже, чи не помітив ти чого між нашими дітьми?

Князь. Що маєш ти на оці?

Барон: У тебе відданиця -- донька, у мене вже дорослий син.

Князь. Гм… Здається, між ними щось таки забрунькувалось.

Барон. То, може, нам сватами стати час? У бою ми вже спільно повправлялись, то й онуків разом би вигодували, га?

Князь: Та я не проти. Але ж спершу дітей спитати слід.

Барон. Та що питати їх? Вони ж іще зелені і дурні. Ми ж краще знаємо, хто їм до пари буде.

Князь: Звелю покликать їх.

Барон. Стривай! У мене є одна умова!... Чи чув ти щось про славний Чин Дракона?

Князь, здригаючись: Ні.

Барон: Це таємний орден, до якого я маю честь належати. До нього входять одні лише магнати. Поклялись ми вірою і честю послужити господарю Мадярської держави. Я пообіцяв, що сватом в мене може бути лише один із лицарів Дракона.

Князь: То що ти пропонуєш?

Барон: Вступити в наші лави. На все Угорське королівство нас лиш три десятки. Ставши одним із нас, ти дістаєш сприяння і підтримку по всій Угорщині й не тільки в короля.

Князь мовчить.

Барон: Чого ж мовчиш? Адже це честь вступити в наш таємний орден. Будеш мати такий-он перстень із драконом, знаком сили. (Показує).

Князь: Спасибі вам, та я свою каблучку маю, знак любові... Бароне, не сприйми це за образу, але не можу бути я у ваших лавах.

Барон: Чому це?

Князь: Бо я не лиш Мукачівський володар, але й Подільський князь. Ота земля омріяна й далека мені дісталася по смерті брата. Її Вітовт загарбав. Але щодня я молю Бога вернути мені спадщину і княжити в улюбленім Поділлю. Тому й не хочу в’язати себе новим словом.

Барон: Чим тут тобі не мило?

Князь: Король Угорщини надав мені притулок і прихистив мене й мою родину в час гіркий. За це йому і честь, і шана. Моя дружина Ольга є тіткою угорській королеві. Покійна матір королеви -- Ержибет і моя Ольга були доньками Боснійського правителя і бана.

Барон: Виходить, вони рідні сестри?

Князь. Атож, і через це я маю милість у самої королеви, її доньки.

Але душею я завжди в Поділлі. Як птахи, що летять у вирій, аби весною повернутись в рідні гнізда, так і мені кортить весь час летіть назад.

Барон: Я розумію. Гм… Я теж не зміг би жити за просторами Вітчизни. Але оскільки я пообіцяв, що родичатимуся тільки з нашим Чином, то, як ти розумієш, кх-кх…

Каштелян входить.

Каштелян: Мій князю, тут вам передали.

Простягає зав’язану хустинку.

Князь. Що це, каштеляне? Розв’яжи. Рука моя іще не загоїлась.

Каштелян розв’язує і дістає звідти перстень.

Князь: О небо, це ж наш вінчальний перстень! Глянь, бароне, такий самий, як в мене на руці.

Каштелян: І справді! Це, либонь, отой, що впав у студню!

Князь: Від кого він? Мерщій веди сюди!

Барон: Я бачу у вас справи… То ми з вами договоримо пізніше!

Князь: Гаразд, бароне! Йдіть відпочивайте!

Ольга, заходячи радісно: Це правда, любий? Перстень мій знайшовся?

Князь: Атож, моя кохана! (Одягає перстень їй на пальця) І більше не губи! Хоч я вже другу пару замовив у замкових майстрів-золотарів. (Показує).

Ольга: Такі ж, як наші!

Князь: Ні, наші – освячені любов’ю, бо разом із нами пройшли крізь злигодні і радощі усі за стільки довгих літ!

Ольга (обіймаючи його): О, любий!

Заходить каштелян із крамарем. Той виглядає дуже вимученим.

Крамар, падаючи до ніг князя: О, мій князю! Вибачте мені!

Князь: За що? Це я тобі віддячить маю щедро!

Ольга: Це ти, невільнику? Але як ти зумів з криниці вибратися? Вони ж тепер закрита!

Крамар: Я все вам розповім. Як тільки-но я опустився в воду, як перстень заяснів на самім дні. Пірнув я, ледь схопив його в долоню, як тут земля здригнулася, почувся вибух і мерзенний сміх. Потому вода полинула у отвір у стіні. Мене забрало з нею, як рибу течія несе у бистрій річці. Отямився вже у вузькому лазі, в якому я застряг, як корок в винній пляшці. І вже жалівся Богу, похований живцем в сирій землі. Але з останніх сил став пхнутися тим лазом далі й далі, поки нарешті не добачив світла. Це, мабуть, вився таємний хід із замку, який давно забули.

Князь: Так ось куди втекла моя водиця!

Ольга: Він ще невільник, князю!

Князь: За те, що княжий перстень врятував, тобі дарую волю.

Крамар: О, мій пане! Благослови вас небо! Я не вірю своїм вухам! Невже я знову вільний?

Князь. Крім того, ще дістанеш нагороду за те, що повернувся сам до нас, по своїй власній волі!

Киває каштеляну. Той дає капшук золотих.

Князь: Тепер іди! І пам’ятай про нашу справедливість. В одній руці в нас меч, а в іншій – хліб.

Каштелян із крамарем виходять.

Князь: Мій перстень повернувся – се долі віщий знак. Що скажеш, Кокоше?

Блазень: Ще кращий знак – той потаємний хід, яким урятуватись можна від загрози.

Князь: Так, це теж приємна звістка… Мені сьогодні, блазню, снився дивний сон. Неначебто боровся я зі змієм. Він крила мав, із пащі дим ішов. Щоб означало це?

Блазень: І хто кого здолав?

Князь: На жаль, мій сон урвали крики вартових.

Блазень: О, так! Горланить варта часом мов у корчмі.

Князь: А вдень мені казали про Чин дракона, в який я мав вступити.

Блазень: Це все йде від лукавого. Нечистий ніяк не може нам пробачить, що ми його довкола пальця обкрутили.

Князь. То що ж робити?

Блазень: На нечисть є єдиний меч. Це хрест.

Князь: Хай так!.. Збудую на мукачівській горі обитель славну, де монахи молитимуться день і ніч за наші грішні душі. І святі ченці відмолять гріх мій – за союз з лукавим. І, можливо, до замку знов повернеться вода. Що скажеш?

Блазень: Амінь!

Князь. Ти знов блазнюєш?

Блазень: І так, і ні, мій князю! На кожне грішне діло нам слід відповідати божим. Тоді на терезах Всевишнього судді принаймні відновиться рівновага. Й геєна огненна, можливо, омине нас.

Князь: Тож бути по сьому! У цій обителі знайду я вічний спокій після свого стражденного життя.

Входить барон, Ольга, Анна, Марія, Петрасіус, Марселі.

Барон: Отож продовжимо нашу балачку, князю! Тут маєш два закохані серця, дві пташки, що разом співають втішну пісню.

Виводить за руку Петрасіуса і Анна.

Барон: Чи ти благословляєш шлюб наших дітей?

Князь: А як же ви, бароне?

Барон: Я вирішив не руйнувати щастя свого сина. До того ж, я не проти породичатися з родиною самої королеви!

Князь: А як же Чин дракона?

Барон: Цю присягу я дав собі самому. Тож я маю право її змінити!

Блазень (убік): Оце я розумію: господар свого слова. Схотів -- дав слово, захотів -- забрав. Не те що князь!

Князь: Княгине, що скажеш ти?

Княгиня: Я щаслива, коли любов’ю переповнені серця моїх дітей.

Князь: Наближтеся до нас. Хай вас благословлю і розцілую! Тут вам вінчальні персні. (Одягає їм персні). Пронесіть їх через все життя, як ми з дружиною пронесли через своє.

Марія і Марцелі виходять на передній план

Марцелі: А вас, Маріє, коли дозволить князь віддати заміж?

Марія: Я ще мала…

Марцелі. Нічого, в мене досить часу. Мені спершу потрібно здійснити подвиг.

Сміються.

Петрунь, копіюючи пару молодих, бере Мартусю за руку і виводить на перший план.

Петрунь: Мартусю мила! Моє створіння любе! Оскільки план сполучення сердець наших панів успішно здійснено, на часі братися нам до єднання головного.

Мартуся: Так, я побачила, що ви -- не пустобрех.

Петрунь: І не баранячий свистун, хвалько безмірний?

Мартуся: Як це не дивно!

Петрунь: І навіть не нудний, огидний одоробло, від якого зелені мухи утікають крізь вікно?

Мартуся: О, це вже точно, ні!

Петрунь: І відтепер я можу скуштувати…

Мартуся: Всі персики у райському саду.

Петрунь: Й медові грушки, диньки, і навіть кавуни. Солодка мить! І ця фортеця впала! Не тратьмо часу, люба! Уперед!

Втікають за куліси, роздягаючись на ходу.

Князь: Вина і музику!

Барон: За щастя молодих!

Блазень: Гей, музиканти, ви поснули? Мукачево святкує! Вшкварте танцю!

Всі один одного вітають. Грає музика. Всі веселяться, танцюють. Із криниці несподівано фонтаном б’є вода.

Всі співають:

Життя! Життя!

Яке ти дивовижне!

Немов дитя --

То капосне, то -- ніжне.

Немов любов –

то миле, то суворе!

Життя! Життя!

Ніхто тебе не зборе!

Князь співає:

Заходиш в новий кожний ранок

Неначе в останній свій бій.

Не знаєш, чи завтра світанок

Усміхнеться знову тобі!

Всі співають:

Життя! Життя!

Яке ти дивовижне!

Немов дитя --

То капосне, то -- ніжне.

Немов любов –

то миле, то суворе!

Життя! Життя!

Ніхто тебе не зборе!

Барон співає:

Дуелі, удари, прокльони.

Смерть друзів і смерть ворогів.

Живеш у постійній погоні.

Не віриш вже навіть собі.

Всі співають:

Життя! Життя!

Яке ти дивовижне!

Немов дитя --

То капосне, то -- ніжне.

Немов любов –

то миле, то суворе!

Життя! Життя!

Ніхто тебе не зборе!

Завіса.