Олександр Гаврош
КНЯЗЬ КОРЯТОВИЧ
ЛЕГЕНДА МУКАЧІВСЬКОГО ЗАМКУ НА ТРИ ДІЇ
600-річчю від дня смерті
князя Корятовича присвячується
Дійові особи
Федір Корятович, князь Мукачівський і Подільський
Ольга, дружина князя
Анна, старша донька
Марія, молодша донька
Мартуся, служниця Анни
Блазень князя Кокош
Каштелян замку
Воєвода
Барон Міклош Гараї
Петрасіус Гараї, син барона.
Марцелі, друг Петрасіуса
Петрунь, слуга Петрасіуса
Крамар Маврітос
Дідько або ж дідок
Вартовий
Жебрак
Челядь замку, сторожа, музики, мешканці Мукачева.
Діється в Мукачеві у 1406 році.
ДІЯ ПЕРША
Сцена перша. Княжі покої в Мукачівському замку
Князь Корятович, молиться на колінах: Дай, Боже, сили, витримать мені усе, що надсилаєш! Амінь! (Хреститься, підіймається з колін). Які часи прийшли! Такого зроду не було на землі. Повсюди смута, війни і розбрід. І кожен сам за себе й проти всіх. Неначе людство підійшло до рубежу, за котрим тільки небуття чи божевілля. Чи не варто було б родитись нам на років сто раніше?
Заходить княгиня Ольга
Ольга: Мій любий Федоре! Ти знов погано спав?
Хоче обійняти його, але він її спиняє.
Князь: Облиш ці голосіння! Спав, не спав – яка різниця, коли довкола рушиться усе.
Ольга: Такий наш грішний світ! Але нам треба жити! І навіть князювати, вселяючи упевненість і спокій у люд наш посполитий.
Князь: І випало ж нещастя князювати в такі лихі часи!
Ольга: Це ж краще, як томитись у в’язниці. Чи ти забув, що ще недавно литовський князь Вітовт тебе тримав за в’язня?
Князь, зриваючись: Таке не забувається ніколи! (Обіймаючи її) Пробач мій гнів! Ти як завжди права, моя голубко! (Задумано, крутячи перстень). Лиш перстень наш вінчальний світив мені у темряві в’язниці і промовляв до мене твоїм ніжним серцем.
Ольга: Вінчальний перстень і до мене говорив. Він утішав, що ти прийдеш з неволі.
Князь, обіймаючи Ольгу: Пробач мою нервовість, люба Ольго! Я не зімкнув очей в цю довгу ніч. Думки обсіли голову мою і не дають спокою ні на мить. Що ж, день новий несе нам і нові турботи. Поклично-но, каштеляна!
Ольга: Гаразд, мій князю! Ми тебе чекаєм до сніданку!
Цілує його в чоло і виходить.
Князь: Вітовте, князь Литви, моє прокляття! Мечем забрав Поділля, що по праву належиться родині Коріатів. Мені воно по спадку перейшло законним чином. Та чи є закон, там де вирішує усе залізний меч? Ще й посміявся, засадивши мене до цюпи у своїй столиці. Якби не вірні друзі, то й нині гнив би там… Вдалось втекти із Вільнюса мені у шматтях простака. Така-то нині князівська дорога!
Заходить каштелян.
Каштелян: Чолом тобі, мій князю! Як спочили?
Князь: Чудово! Спав як молодий!
Каштелян: О, це приємно чути!
Князь: Ти краще, каштеляне, розкажи, як йдуть роботи в замку?
Каштелян: Сьогодні будемо довершувать північний бастіон. Каміння люди возять волами й конями із сіл округи усієї.
Князь: Пришвидшуй ці роботи! А що з гарматами?
Каштелян: Уже в дорозі, князю, із ливарні! За тиждень будуть тут.
Князь: Найкращий захист – вигострений меч. Наш замок має стати нездоланним. Тоді ні ядра, ні вогонь, ані облога не змусять нас схилити голови. Хто б то не був! Хоча би сам диявол! А що з криницею?
Каштелян, схиляючи голову: Копають, княже!
Князь: А вода? Вода вже є?
Каштелян: Ще ні.
Князь: Та скільки можна! Вже який-но місяць триває це копання! Вже скоро доберетеся і до краю землі!
Каштелян: Ми на горі, мій князю! Це нелегко…
Князь: Я знаю! Та без власної води ці грубі мури не вартують й мідяка! Бо ми не втримаємося й два тижні при осаді. Звели пришвидшити копання у криниці! Хай зроблять все, що можна!
Каштелян: Як скажете, мій князю!
Виходить. Забігає блазень
Блазень: О любий князю, ти вже владарюєш? І на порожній шлунок? Це може бути кепсько для твоїх підданців! Голодний чоловік завжди сердитий, натомість ситий – добрий і розважний.
Князь: Ти кажеш правду, блазню! Але мої гризоти не погасиш ні стравами чудними, ані вином токайським!
Блазень: Що за князі тепер пішли! Пихато мислять, що без них на світі ні сонце не зійде, ні дощ не впаде, ні трави не ростимуть. Якби ти, мій володарю, нічого не робив три тижні, повір, нічого на землі би не змінилось. Отож не муч себе даремно, а насолоджуйся життям на повну силу. Іди скоріш до столу, до родини, я ж натомість за тебе покнязюю!
Сідає на трон.
Князь, задумавшись: От балакуча мавпа! Гаразд, коли ти вже посів мій трон, скажи, як вирішити нам халепу із водою. Чому колодязь замковий порожній, як…
Блазень: Як моя головешка? Ха-ха. Це тому, що ти із дідьком не уклав угоди.
Князь: Яким ще дідьком?
Блазень: Із нечистим. Хіба не знаєш, князю, що ся мукачівська гора належиться йому.
Князь грізно: А я гадав, що я тут повноправний володар.
Блазень: Ні, ви тут, в Мукачеві, князюєте удвох! Ти -- вдень, а він – вночі!
Князь: Стривай, от я тебе научу пошанівки! Гей, варто!
Заходить воєвода й вартовий.
Князь: Ану провчіть цього пройдоху! Язик у бідолахи розбовтався!
Ловлять блазня.
Блазень: Та що ти, князю, жарту не приймаєш? Є ж така легенда…
Дають блазню тумаків.
Блазень, звиваючись : Ой-ой!.. Послухай, доки я живий! Плещуть мудрі люди, що сам нечистий посеред нашої рівнини зі злості луснув дубцем по землі. Отож і вибилась гора, неначе гуля на бідолашному чолі моєму…. Ой-ой, потиху, хлопці, а то порвете шкіру, вона у мене ніжна, як у дами. Чим я її тоді залатаю?
Князь: Достатньо, годі! Відпустіть його!
Блазень: От, бачиш, князю, твоє тяжке безсоння для мене вилізає боком. Точніше, аж влізає у боки! Ой-ой, болять!
Князь: Гаразд, утішся золотим! (Кидає монету) Ти дав мені розумну думку.
Блазень: От бачиш, моє гріховне тіло не задарма терпіло.
Воєвода: Мій князю, є новини…
Князь: Залиш нас, Кокоше!
Блазень: Я б з радістю зробив би це раніше! Ще до сніданку тумаками.
Виходить, потираючи боки.
Князь: Що трапилось, мій вірний воєводо?
Воєвода: Сторожа наша, що вартує на гірських кордонах, знайшла порубану купецьку валку із польської землі. Купців убито, а весь крам розкрадено.
Князь: Це вже не перший раз! Хто міг таке злодійство учинити?
Воєвода: Не знати! Жоден із купців не врятувався! Але по тому, що вони були в кольчугах і мали охоронців при собі, видати, що нападник був серйозний.
Князь: Прокляття! У нашому спокійному куточку завівся підлий змій, який і тут породить веремію! Підозра впаде ще й на нас! Король буде розгніваний.
Сурмить сурма.
Князь: Довідайся, кого там принесло!
Воєвода вибігає.
Князь: Тільки гостей мені ще бракувало! Довкола все стоїть у риштуванні, не до гостин тут і прийнять в такий гарячий час!
Заходить воєвода.
Воєвода: Посланці короля! Барон Гараї з сином!
Князь: От халепа! Барон Гараї -- королівський палатин. Йому король наш Жигмунд довіряє найважчі справи, найделікатніші доручення свої. Веди їх у бенкетний зал. Я накажу, аби накрили стіл для гостей.
Виходять.
Сцена друга. Бенкетний зал.
Присутні князь, Ольга, Анна, Марія, барон, Петрасіус, Марцелі
Барон: Це, князю, мій єдиний син Петрасіус. Гарячий, як і я. Нуртує кров у ньому наша степова. Тож після мене йому дістануться усі маєтки й баронський герб у вигляді дракона.
Петрасіус робить поклон.
Барон: А це його товариш, граф Марцалі. Син італійського вельможі, мого друга.
На поклон Марцалі всі відповідають поклоном.
Барон: Ці юнаки ніколи ще не були в твоїх краях, то я їх взяв з собою у похід. Хай бачать світ і пізнають життя.
Князь: Розумно мислиш, Міклош! Так і слід чинити. А це моя дружина, люба Ольга!
Всі вітаються з нею.
Князь: Це старша доня Анна, а це Марія – наша наймолодша.
Вітаються.
Князь: Що ж, сядемо за стіл, бо ви з дороги!
Барон: Спочатку я хотів би поговорить про справу, бо вона гаряча, як куліш в колибах вівчарів, що й губи обпече. А вже потому будемо, не кваплячись, хвалить твоїх кухарок.
Князь: Гаразд! Поки мої дівчата покажуть замок гостям, ми з вами поміркуєм наодинці.
Робить знак і княгиня Ольга, дівчата, юнаки виходять.
Князь: Отож, бароне любий, що привело вас аж на околицю Угорської держави, у наш прадавній замок?
Барон: Ви знаєте, мій любий князю, яка тепер у королівстві смута. Біда та й горе! Здається, ще ніколи Угорщина не знала стільки лиха. Війна з Венецією йде уже роками. У Боснії триває повстання. Псевдокороль, цей самозванець Карл нахабно прагне трону й продовжує плести брудні інтриги. Тому король наш славний Жигмунд шукає, де лиш можна, дружню руку. Домовлено вже про союзницькі угоди з Тевтонським орденом й литовським князем Вітовтом.
Князь здригається.
Барон: Ось-ось повинні надійти його посли. Я мушу їх зустріти і в безпеці доправить до угорської столиці. Наш володар просив прийняти гостей у ваших володіннях, бо ж вони прийдуть із польських гір.
Князь: Хіба король Ягайло-Владислав, володар польський, пропустить це посольство від литовців? Він з Вітовтом, здається, на ножах.
Барон: О, так! Не любить він Вітовта. Окрім того, Владислав польський мріє ще й посісти трон угорський. Тому посольство від Вітовта масковане під мандрівних купців, що їздять з Польщі до Далмації морської.
Князь вдруге здригається.
Барон: Що з вами, князю? Ви вдруге сполотніли!
Князь: Подайте кубок, коли ваша ласка!
Барон подає кубок, князь одним духом вихиляє.
Князь: Сьогодні моя сторожа зранку знайшла порубаних купців, що мандрували із польської землі.
Барон, сідаючи: Побійтесь Бога! Як таке можливо?
Князь. Я сам не відаю! Це вже не в перший раз!
Барон наливає собі і випиває. Не хочу я нічого навіть чути! Це зрада короля!
Князь мовчить.
Барон: Чому ж ви мовчите? Це ж ваші володіння, чи не так?
Князь: Не можу я відповідати за первісну пущу, що тягнеться горами сотні миль.
Барон. А чи не ваших рук ця справа, Корятович? Адже Вітовт – ваш кровний ворог, далебі!
Князь: О, так, забрав він моє князівство Подільське, а з мене в’язня учинив. Але хай небо йому за все відплатить! Присягаюсь дітьми, що я до цього вбивства не причетний. Ось вам хрест!
Барон: Король пригрів вас, дав вам свій маєток, порятував вам і життя, і честь, а ви ось так йому віддячуєте, князю?
Князь: Можливо, це зробили вбивці з Польщі?
Барон: Поляки б убивали в себе вдома. А ще радніш -- полонили б послів й під муками страшними провідали про всі таємні перемовини Вітовта.
Князь: Хто ж це зробив?
Барон: Це ваші володіння. Відповідати вам.
Воєвода, входячи стрімко: Є новина, мій князю!
Князь: Кажи скоріш! У мене перед гостем цим нема секретів.
Воєвода: У лісі ми знайшли пораненого, що врятувався від кривавого розбою.
Барон з надією: Це лицар?
Воєвода: Ні, вояк. Від втрати крові геть знесилів бідолаха і ледве говорив.
Князь: Він щось повідав?
Воєвода: Говорив він по-литовськи. Заприсягнувся, що на обоз купців напав сам руський князь.
Князь: О Боже милосердний! Це брехня нестерпна! Я всі ці дні сидів у своїм замку. Це бачило усе Мукачево.
Барон: Напасти можна і вночі, коли всі чесні люди сплять.
Князь: Це вже занадто, пане! Дурниці верзете!
Барон: Я не здивуюся, якщо останній свідок раптово вмре, не дочекавшись опізнання.
Воєвода: Він вже помер – у мене на руках.
Барон: Ха-ха! Оце-то так комедію зіграли! Чуми на вас нема!
Князь: Найкращим свідком є моє сумління чисте. Даю вам княже словом – це не я!
Барон: Я негайно мушу про все це розповісти королю. Скажіть сідлати коней!
Заходять веселі Ольга, Анна, Марія, Петрасіус і Марцелі.
Князь: Залиштеся хоча би на обід!
Барон: Красненько дякую! У домі цім ніхто не може бути певним за безпеку! Тому ладніш я відобідаю в дорозі.
Князь: Ви -- несправедливі! Бог -- свідок!
Ольга: Що діється у вас?
Петрасіус: Тату, що це значить! Ти вже їдеш?
Барон: Погані вісті! Я змушений негайно вертатися до Буди.
Петрасіус: Ну, а ми?
Ольга: Нехай ці милі юнаки побудуть трішки в нас! Адже таку важку дорогу здолали за три дні.
Марія (до барона): Ласкавий пане, у нас так рідко бувають гості!
Барон: Справді, хай побудуть! ( Вбік) Це навіть краще для діла буде. Можливо, щось рознюхають. (До всіх) Ну що ж, бувайте, пані! І ви, панянки! Радий був знайомству. Ходи лиш, сину, на одну хвилину, я мушу повідати тобі про щось украй важливе.
Виходять.
Ольга: Ну, а тепер усіх чекає наш банкет! Ласкаво прошу!
Виходять. Корятович завмерло стоїть.
ДІЯ ДРУГА
Сцена перша. Міський майдан. Ярмарок.
Крамар, ходячи зі своїм товаром, співає:
Матерії, нитки, стрічки і рукавички!
Браслети, персні, брошки хоч куди!
Парфуми, перли, ремінці, кольє, дрібнички!
Усе для вас, кохані жіночки!
Грек Маврітос правду каже.
Грек Маврітос все покаже.
Грек Марітос любить вас:
Одягне вас – перший клас!
Блазень, барабанячи у бубен: Гей, люди, людища, людиська й люденята! Послухайте наказ від князя Коріята!
Збирається натовп.
Блазень: Усі, хто має вуха, хай почують! Тому, хто роздобуде у замковім колодязі воду, князь Корятович, наш володар пречудовий, дасть золоту гору!
Натовп:
-- Ого!
-- А він сам має стільки золота? Чи це лиш фігля?
-- Раз обіцяє, значить, має!
-- На те він й князь! Хай трусоне калиткою своєю!
-- Хай піде Янек! Він добрий криничар!
-- Відколи блазень Кокош зробився княжим вістуном? Тут щось не те!
На передній план виходять Петрасіус й Марцелі.
Марцелі: Ти чув, Петрасіус? Звідкіль у князя аж таке багатство?
Петрасіус: Якщо купців проїжджих грабувати, то буде на що й замок будувати.
Марцелі: Але поки що ми нічого не дізнались!
Петрасіус: Це хитра бестія! Повір, таких я знаю!
Марцелі: Про що ти?
Петрасіус: Він затулити очі нам схотів тендітними руками своїх доньок.
Марцелі: А, розумію! Закоханий нічого не помітить…Та нас не проведеш!
На передній план виходить переодягнений воєвода у чернечому каптурі і переодягнений шпигун у каптурі жебрака:
Воєвода: Ну що чувати?
Жебрак: Поки що – нічого. Ми розіслали шпигунів у всі околиці, на всі базари. Як тільки десь побачать польський крам, відразу будем брати.
Воєвода: Пошліть своїх людей у всі тутешні замки. Хай вивідають там.
Відходять. На авансцені з’являються Анна й Марія.
Анна: Куди вони поділись, ці герої?
Марія: Лиш щойно тут були, нам усміхались, і раптом десь пропали.
Анна: Мабуть, уже подались пити свіже пиво.
Марія: А, може, заблукали? Давай ще почекаємо їх трішки.
Анна: Тут заблукати неможливо, бо ж замок перед нами, на горі!
Марія: То що ж робити?
Анна: Йти додому, сестро! Бо ж треба мати хоч крапельку самоповаги! Якщо вони нас так нахабно залишили, горе їм!
Йдуть, задерши носа.
Петрунь із кошиком бачить Мартусю поперед себе, яка пакується у крамаря.
Петрунь (простягаючи до Мартусі руки, яка стоїть до нього спиною): О, небо, що за форми! Це пишні персики, що спілими плодами звисають з дерева і просяться до рук! Ця казка, східні ласощі, халва, що в роті тане, солодкі грушки… Мммм… Я втрачаю розум!
Щипає Мартусю.
Мартуся: Ах ти ж нахабо! Недоростку хтивий! Якого біса руки розпускаєш?
Петрунь: Я? Побійся Бога, кралю! Я шукав на торговиці цій…. капусту. Але побачив раптом медові диньки!
Мартуся, поправляючи декольте: А кавунів не хоч? Ха-ха! Плети, нікчемо, цю нісенітницю довірливій дурепі, що від улеслих слів аж тане, як лід у спеку. Мене ж таким не проймеш, дурисвіте!
Петрунь: О, Боже, я вас звідкись знаю, ясна панно!.. Лице таке знайоме. Точно! Я згадав. Цієї ночі ви снилися мені.
Мартуся: Я?.. Гм.. І як?
Петрунь: О! Сон цей описати зміг би лиш поет, що пише сороміцькі мадригали.
Мартуся: От безсоромник (Дає йому потиличника) Горітимеш у пеклі, так і знай!
Петрунь: Де б’ють, там і цілують, люба панно. Та я готовий сам вас цілувати. Кожен ваш пальчик.
Цілує.
Мартуся: Ти що за бевзь? І звідки взявся на мою бідну голову?
Петрунь: Це доля! Я посланий з небес, аби вас врятувати від нудьги.
Мартуся: О, я не маю часу нудьгувати! Тож доля помилилася. Бувайте!
Петрунь, хапаючи її за руку: А на любов у вас буває час?
Мартуся: О, знаємо вашу любов. Сьогодні тут, а завтра – вже далеко. Вже інший персик мнете у руці.
Петрунь: Стривайте, не в замку часом бачив я оці люб’язні оченята?
|
Из за большого объема этот материал размещен на нескольких страницах:
1 2 3 |
