Ушановуємо Тараса Шевченка (стр. 3 )

1-а учениця. Є особистості, доля яких не підвладна часу, бо вони – безсмертні. Вони з нами і в нас.

1-й учень. Тарас Григорович Шевченко! Він був сином народу, але й народ називав його батьком. Утім, називали його по-різному: то як батька, з повагою – Тарас Григорович, то як близького і задушевного друга, просто й з любов'ю – Тарас, то як учителя й пісняра, урочисто – Кобзар.

2-й учень. І легенди про нього складали стоголосі, яким не видно кінця-краю, бо Шевченко – завжди живий, бо він – частина самого життя народу. А життя й народ не мають кінця, вони – вічні. Але ще величнішою від найпоетичніших легенд є правдива історія життя Шевченкового.

2-а учениця. Та чи все нам відомо в літописі Шевченкової долі? Перш за все, ми бачимо Шевченка – борця, громадянина, месника, правдошукача. А чи знаєте ви, що Шевченко був запальним, емоційним, часто закохувався, і кожна кохана жінка залишала помітний слід у його долі?

3-я учениця. Тож поговорімо сьогодні про нев'янучу квітку Шевченкового кохання, яка була і тендітною, і нестримною, і тихою, і бунтівною, але завжди – прекрасною.

3-й учень. Безрадісним було дитинство малого Тараса. Від народження – кріпак, рано осиротів, з малих літ почав тяжко працювати. Про­мінчиком сонця серед похмурого зимового ранку зблиснула усмішка Оксани, найщирішої подружки його ранніх років.

4-а учениця. Хата Коваленків була поруч – тин проз тин. Але, і не зазираючи в сусідні віконця, він змалечку міг безпомилково сказати, що робить, чим зайнята дівчина. Без діла Оксана не сиділа ніколи. Під її опікуванням був менший трилітній Павло, а руки тримали всю хатню робо­ту, бо серед сестер була найстаршою. На три роки вона була молодшою від Тараса, але їй, як найкращому другові, він довіряв усі свої печалі. Від неї, ніби від старшої, завжди чекав розради і поради. Часто вона допомагала йому пасти панських ягнят. А як слухала, коли Тарас читав книжку, як сяяли її очі, коли разом затягували пісню! Оксана була на диво гарна, дівоча її краса ніби відгонила все похмуре. Що означала вона для нього, Тарас зрозуміє пізніше.

4-й учень

Чи правда, Оксано? чужа чорнобрива!

І ти не згадаєш того сироту,

Що в сірій свитині, бувало, щасливий,

Як побачить диво – твою красоту.

Кого ти без мови, без слова навчила

Очима, душею, серцем розмовлять.

З ким ти усміхалась, плакала, журилась,

Кому ти любила Петруся співать.

І ти не згадаєш! Оксано! Оксано!

А я й досі плачу, і досі журюсь,

Виливаю сльози на мою Мар'яну,

На тебе дивлюся, на тебе молюсь.

1-й учень. «Мар'яну – черницю» він присвятив їй: «Оксані К….ко. На пам'ять того, що давно минуло». І про неї ж, мабуть, думав, коли на березі Аралу, серед зими сорок дев'ятого писав:

Ми в купочці колись росли,

Маленькими собі любились,

А матері на нас дивились

Та говорили, що колись

Одружимо їх. Не вгадали,

Старі зарані повмирали,

А ми малими розійшлись

Та вже й не сходились ніколи…

1-а учениця. Чекало Оксану те ж саме, що вже постигло і його,— раннє сирітство. А далі – смерть молодших братів і сестер та доля спокон­вічної кріпачки. Побачить її знову Шевченко аж у 1843 році, коли після довгої чотирнадцятирічної розлуки нарешті відвідає Україну.

Буде вона тоді дружиною кріпака із сусіднього села Пединівки на прізвище Сорока і матір'ю трьох дітей...

2-й учень. З 1829 по 1831 рік Тарас разом зі свитою пана Енгельгардта перебував у Вільно. Тут, спостерігши хист юного кріпака до малювання, пан віддає його на навчання до художників Яна Лампі та Яна Рустема. Під час навчання Тарас мав змогу часто бувати в місті, ознайомлюватися з архітектурою, природою. Тут він зустрівся зі швачкою Ядвігою Гусиковською, покохав цю польську дівчину і називав її пестливо Дзюнею. Але вона була вільною, а Шевченко – кріпаком. Це і стало головною перешкодою їхнього щастя. Чи не вперше тоді Шевченко задумався, чому кріпаки не такі, як інші вільні люди. А свої душевні пориви переклав на нещасливу долю закоханих ліричного вірша «У Вільні, городі преславнім...».

2-а учениця. Ще одним нещасливим кохан­ням Шевченка була донька кирилівського попа Григорія Кошиця, в якого ще малим хлопцем наймитував, – Феодосія. З нею він зустрівся під час поїздки на Україну в 1843 році.

Дівчина відповіла на почуття поета, і вони хотіли одружитися, але не було на те батьківської волі. Старі Копійці хотіли якимись хитрощами злучити закоханих. У вересні, коли Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка, сусіда, народила дитину. Мати Феодосії умовила Демченків кликати за хрещених Тодосю і Тараса, махаючи на думці, що їхня дочка не знає заборони на одруження кума і куми. Одначе дівчина здогадалася, до чого йдеться, і охрестила дитину в іншого попа з іншим кумом. Після того Кошиці просто не дали благословення молодим, визнавши Шевченка, у минулому кріпака, нерівним своїй дочці. Вони відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Феодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, жила самотньо. Померла в 1884 році. Чи не про неї у вірші «Дівочії ночі» Шевченко написав такі рядки:

3-я учениця

Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучкий...коли нема

Вірної дружини,

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись...

Серце моє! Серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені... Нащо мені

Тая слава, слава.

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

4-а учениця

А мені ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають.

А того й не знають,

Що я в серці заховала...

Нехай нарікають,

Гріх їм буде...

1-а учениця

Боже милий,

Чому ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока –

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі..,» – та й оніміла,

Сльози полилися...

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.

3-й учень. 1844 року поетове серце приворожила Ганна Закревська, молода дружина поміщика з Березової Рудки. її Шевченко називав «Ганною вродливою», їй присвятив чимало віршів і носив пам'ять у своєму серці впродовж життя. Але Ганна була заміжня. І тому лише словом і пензлем міг передати свої почуття юний Тарас. І навіть на чужині в далекому Кос-Аралі, потерпаючи від солдатської муштри, він укотре знову і знову звертався до її світлого образу:

4-й учень

... А ти доле!

А ти мій покою!

Моє свято чорнобриве,

І досі між ними

Тихо пишно походжаєш?

І тими очима,

Аж чорними – голубими,

І досі чаруєш

Людські душі? Чи ще й досі

Дивуються всує

На стан гнучкий? Свято моє,

Єдинеє свято...

1-й учень. Особливе місце в житті Шевченка посіла княжна Варвара Рєпніна. З нею поет познайомився під час поїздки на Україну в 1843 році, коли разом з вірним товаришем Євгеном Гребінкою часто гостював у маєтку Рєпніних у Яготині. В особі Варвари Шевченко знайшов однодумця і друга (Варвара співчувала декабристам, захоплювалася передовою літературою). А от юна княжна щиро покохала Тараса. Та це кохання було нерозділеним. Якби Шевченко полюбив її, то, можливо, їхні долі склалися по-іншому. Та ще й батьки Варвари були проти їхніх стосунків, «бо не годиться голубій дворянській крові змішуватися з чорною мужицькою».

Прощаючись, княжна подарувала поетові Біблію і сказала: «Люди розлучають нас, але Бог повінчає як не на цьому, так на тому світі». Хтозна, може це передбачення?

Адже і Тарас, і Варвара так і залишилися одинокими. Та Шевченко зберіг образ Варвари на полотні, їй присвятив і поему «Тризна».

2-й учень. На засланні поет боготворив Агату Ускову, дружину коменданта Новопетровського укріплення. Це було глибоке романтичне почуття, про яке Агата навіть довго не здогадувалася. А от для дітей Ускових Тарас став справжнім старшим другом, навіть навчив їх говорити українською. Болісно він переживав і передчасну смерть єдиного їхнього сина Дмитра.

2-а учениця. Повернувшись із заслання, Шевченко в Нижньому Новгороді щиро закохався в юну акторку місцевого театру Катерину Піунову. Вони дружили, працювали разом над театральними проектами, проте, скоряючись батькам, які вбачали в особі Шевченка небезпечного політичного в'язня, сімнадцятирічна дівчина відмовила Тарасу Григоровичу на пропозицію руки і серця.

3-й учень. Це була остання спроба Шевченка одружитися з нерівнею. Тепер він мріяв про одне: спокійний сімейний затишок у невеликій та чепурній хатині на березі Дніпра.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу.

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті.

Та в однині-самотині

В садочку буду спочивати.

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишнє та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся. І в малий

Райочок спідтиха-тиха

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний.

3-я учениця. Цю мрію він хотів був втілити разом з Харитиною Довгополенко – наймичкою Лопухіних, яку зустрів під час останньої подорожі на Україну 1859 року. Але пани тепер надто хотіли наблизити до себе відомого народного поета, одруживши його з підходящою панянкою, тому швидко видали Харитину за іншого. Обурений Шевченко відступився. А коли йому черговий раз пропонували шукати пару серед панянок, він відповідав: «Я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, то як же себе поєднувати з панською кров'ю? Та й що та панночка робитиме в моїй мужицькій хаті?».

4-а учениця. Останньою любов'ю Тараса Шевченка стала Ликера Полусмак. Народилася вона 1842 року в с. Безугліцях на Чернігівщині, рано осиротіла. Була кріпачкою і в юному віці пе­ревезена до Петербурга, де працювала покоївкою в панському домі. Шевченко мав щодо неї серйозні наміри: винайняв окрему кімнату, справив чима­лий посаг, та Ликера чи то через юний вік, чи то, не маючи справжніх почуттів, поставилася до їхніх стосунків легковажно. І хоч йшлося до одруження, зненацька стосунки було розірвано з невідомих причин. Напевно, вони просто були дуже різними людьми – за віком, за вихованням, за рівнем культури й моральними настановами.

Про своє останнє кохання Тарас Григорович пізніше напише:

4-й учень

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі.

В святій неволі! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Савоаф

Одурить! Не одурить бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його – ми люде!

Моя ти любо! Усміхнись,

І вольную святую душу,

І руку вольную, мій друже.

Подай мені. То перейти

І він поможе нам калюжу,

Поможе й лихо донести,

І поховать лихо дебеле

В хатині тихій і веселій.

1-а учениця. Цікаво, що почуття і каяття прийдуть до Ликери пізніше, після смерті Шевченка, дізнавшись про яку вона навіть топила­ся в Неві. Подружнє життя її було нещасливим. А коли виросли діти і помер п'яниця чоловік, вона переїздить до Канева, щоб бути ближче до «свого Тараса». Тяжко працюючи, вона на зібрані горьовані копійки щороку поминала дорогу людину. Доживала віку в богодільні і щодня молилася до портрета Шевченка, який, уквітчаний вишитими рушниками, висів над ліжком.

1-й учень. А як же сам Шевченко пережив своє таке нещасливе останнє кохання? Він був духовно спустошений, бо відчував, що це загинула остання надія на родинне щастя.

Свій несказанний жаль, душевний пекучий біль Тарас Григорович звірив лише паперові:

2-й учень

Минули літа молодії,

Холодним вітром од надії

Уже повіяло. Зима.

Сиди один в холодній хаті,

Нема з ким тихо розмовляти,

Ані порадитись. Нема,

Анікогісінько нема!

Сиди ж один, поки надія

Одурить дурня, осміє...

Морозом очі окує,

А думи гордії розвіє.

Як ту сніжину по степу!

2-а учениця. Так і не подарувавши Шевченкові такого бажаного сімейного щастя, доля все ж дала йому всесвітнє визнання і безсмертя жити у своїх творах, до величності і краси яких буде прагнути душею не одне покоління нащадків. Тож схилімося в пошані перед людиною – генієм з ніжним і полум'яним серцем.

Друга сторінка «Ігрова Шевченкіана»

Конкурс «Шевченківська вікторина»

Жеребкування

Балада	«Княжна»
Поема	«Лілея»
Повість	«Доля»
Вірш	«Художник»