РОЛЬ ДЕРЖАВНИХ ЧИННИКІВ У ОБ’ЄДНАННІ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я
25-26 червня 1992 року у Києвi вiдбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому Українська Православна Церква i Українська Автокефальна Православна Церква об’єдналися в єдину Помiсну Православну Церкву – Українську Православну Церкву - Київський Патрiархат. Цей Собор вiдбувався за складних умов церковного розколу, коли прибiчники Володимира Сабодана намагалися силою захопити Свято-Володимирський кафедральний собор та резиденцiю митрополита Фiларета. Духовенство, яке виступало проти московської церковної експансiї, нещадно переслiдувалося.
Проте, незважаючи на шалену протидiю, Всеукраїнський Православний Собор вiдбувся. Була надiя, що цю iнiцiативу пiдтримає i бiльша частина проросiйької УПЦ. I процес такої пiдтримки пiшов спочатку дуже активно, особливо на Волинi, Рiвненщинi, Буковинi, Київщини i навiть у багатьох пiвденних i схiдних областях. Достатньо сказати, якщо до об’єднавчого Собору на Київщині було 13 парафій УАПЦ то вже на початку 1993 року їх кількість збільшилася майже у 20 (!) разів, у Миколаївській – в 15, і цей список можна продовжувати. Практично припинили існування московські єпархії у Галичині, а у містах Рівному та Луцьку практично всі парафії перейшли до об’єднаної УПЦ Київського Патріархату. Однак недооцiнювати протидiю промосковських впливiв було б необачно.
В той час сформувалися два владні центри впливу на релігійну ситуацію в Україні. Після зміни керівництва Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України вона стала на шлях проведення в життя та відродження незалежницької української церковної традиції. Ця традиція базувалася на досвіді релігійної політики урядів Української Народної Республіки за часів урядування міністрів ісповідань Олександра Лотоцького та Івана Огієнка.
На противагу цьому чітку антиоб’єднавчу і українофобську позицію зайняла Служба з питань внутрішньої політики Президента України на чолі з партрадянським політологом Миколою Михальченком. Вихованці останнього (керівники сьогоднішнього Державного комітету у справах релігій Віктор Бондаренко та Василь Середа) і сьогодні роблять все можливе, щоб не допустити створення в Україні єдиної помісної православної Церкви.
“Зоряний час” для згаданих провідників промосковської церковної політики в Адміністрації тодішнього Президента України видався наприкінці 1992 та першої половини 1993 років після виходу з УПЦ Київського Патріархату постійного члену Священного Синоду архієпископа Петра (Петруся), який отримав сан архиєпископа в об’єднаній Церкві та члена Вищої Церковної Ради Володимира Яреми і деяких інших.
За допомогою російських спецслужб та діячів “президентської внутрішньої політики” розпочалося створення паралельної структури з УПЦ Київського Патріархату. До речі, така практика не нова. В 20-х і 30-х роках ГПУ-НКВД створювали на противагу УАПЦ митрополита Василя Липківського, то “Дієву Христову Церкву” (ДХЦ), то УПАЦ та інші сексотські церковні сурогати.
Такі дії отримали повну підтримку не тільки проросійської преси і так званої УПЦ Московського Патріархату на чолі з Володимиром (Сабоданом). Утриманець західних грантів нардеп Сергій Головатий та тодішній генеральний прокурор України Віктор Шишкін почали мусувати тему про нечинність об’єднавчого Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 року та його рішень. Така “увага” з боку Генеральної прокуратури до УПЦ Київського Патріархату не припиняється і тепер. Згадаймо заяви генпрокурора України Григорія Ворсінова, (який пізніше перебіг в Росію на посаду прокурора Краснодарського края), про УПЦ-КП як дестабілізуючий чинник суспільного життя. Вже в 2002 році “списочний комуніст” і мабуть за сумісництвом генпрокурор України Михайло Потебенько додав і свої “п’ять копійок” до переслідувань нашої Церкви.
Тотальний наступ державної машини на УПЦ Київського Патріархату розпочався із зміни Президента України на виборах у липні 1994 року. Симптоматично, що заангажовані в релігійній сфері працівники служби з питань внутрішньої політики Адміністрації Президента України Леоніда Кравчука не тільки не були звільнені із займаних посад із зміною Президента, а й отримали істотні підвищення. Можна лише здогадуватись, яку виборчу кампанію вони проводили і на який результат працювали, щоби в команді Табачника-Видріна їх прийняли за своїх!
Але ситуація вже була іншою. Наша Церква зміцнилася і духовно і організаційно. На її чолі стояв блаженної пам’яті Патріарх Володимир І (Романюк), який понад 20 років карався як в’язень совісті та учасник українського національно-визвольного руху в радянських тюрмах і концтаборах. Розраховувати на те, що Патріарх Володимир та митрополит Філарет заради власного благополуччя поступляться інтересами Церкви перед державною машиною терору, могли лише люди, мало обізнані в релігійній політиці.
Вiдiйшов у вiчнiсть Патрiарх Володимир. Його трагiчнi проводи до мiсця останнього спочинку стали заключною агонiєю сатаністiв. Коли розгул “української демократії” показали на телеекранах всього світу, влада вперше злякалася. Вона не просто злякалася, вона злякалася від тваринного жаху відповідальності. По Адміністрації Президента вперше пробігла твереза думка, що релігійна політика це не закручування гайок на ракетах і не писання кандидатських “шедеврів” її главою, а щось більше. Але твереза думка дуже рідко навідується до наших можновладців, тому і по-сьогодні політика державних чинників по відношенню до правдивої Української Церкви особливо не змінилася.
Наша Церква за останні роки пережила багато. Її шлях був більше тернистим, ніж радісним. Але в цьому, як не парадоксально, наша сила і запорука нашого майбуття.
Так званій багатовекторності, а простіше кажучи багатофлюгерності приходить кінець. Інтереси України і її духовні орієнтири не можуть бути в Європі та в той же час зросійщеній Азії.
І останнє. На превеликий жаль, в Україні не існує релігійної політики, спрямованої в інтересах держави та її народу. Державні чинники не робили і нічого не роблять, щоб задекларована ідея єдиної помісної православної Церкви була втілена в реальність.
Всі соціологічні опитування стверджують, що об’єднання українського православ’я підтримує левова частка віруючих. УПЦ Київського Патріархату має значно більше віруючих, ніж так звана УПЦ Московського. Сама Російська Церква здає у світовому православ’ї позицію за позицією. РПЦ поки що чемно просять забиратися з Естонії, а парафії в Молдові рано чи пізно об’єднаються в Румунській Церкві. Повний відхід Української Церкви від РПЦ означає перетворення останної на ще один “східний патріархат”, де окрім декора та пишних мантій немає нічого.
РПЦ ще може деякий час чіплятися за свої церковні колонії, але час імперій минув, як і час імперських патріархатів.
Ми віримо, що роз’єднання Церкви звершується руками людськими, а єднання Промислом Божим! Працюймо для єднання у рідній Церкві та будьмо достойними цього Промислу!
Артур ГУБАР
