Літературознавча рецепція і компаративістичний дискурс (стр. 14 )

На славу померлих треба ще сказати, що вони були політичними письменниками. Поняття «політичні» тут використане в його справжньому, непідробному, в його високому сенсі; до політичних письменників у цьому справжньому, несфальшованому, в такому високому сенсі ми відносимо Гомера, грецьких трагіків, ми відносимо Данте, Ґріммельсгаузена, Сервантеса, Шекспіра, Толстого і Волта Вітмена, і в генії нашого Ґете ми пошановуємо саме цю високополітичну світоглядну спрямованість. Виступаючи проти аполітичних поетів, наш політичний поет Фрідріх Гельдерлін окреслив поняття політичного в словах:

Вони заповзялись

Царство мистецтва створити,

Забувши при тім Батьківщину.

І Грецію славну спіткала

Доля важка, невблаганна [3, 41].

В іншому місці Бехер підкреслював, що «було би неправильним сплутувати оголену, грубу тенденцію з історичною тенденцією», знову посилаючись на творчість Гомера, Есхіла, Софокла, Еврипіда, Данте, Сервантеса, Шекспіра, Ґете, Келлера як «політичних поетів у справжньому і вищому сенсі цього поняття» [3, 31].

Не точний П. Тимочко і в тому, що пише, начебто «відкриттю поета для радянського читача сприяли і » [42, 23]. Насправді, як зазначалося вище, Горькому відкривала Гельдерліна Марина Цвєтаєва у листі, на який далі покликується наш перекладач, який за тих умов з притиском писав про «глибокосоціальний характер творчості Гельдерліна» і навіть згадував, що його російський перекладач Євген Садовський загинув під час Другої світової війни під Смоленськом із книжкою віршів Гельдерліна в польовій сумці.

Приблизну поінформованість П. Тимочка про драматургію Гельдерліна видає і така теза: «Гельдерлін по-своєму переосмислив смерть філософа Емпедокла... Його герой кидається у кратер Етни, щоб своєю смертю утвердити народження нового життя». Сказано занадто розпливчасто, очевидно, без читання тексту трагедії.

А між тим навіть фабула «Смерті Емпедокла» безпосередньо вказує на складну філософську проблему, яку осмислював Гельдерлін. Ця фабула пов’язана з міфом про Емпедокла, який, максимально наблизившись до богів, подумав, що сам сягнув рівня божественності. Тоді від нього відвернулись боги і смертні. Коли ж його співплемінники вирішили порозумітися зі своїм відкинутим героєм, котрий усамітнився і надумав добровільно піти з життя, то Емпедокл говорить своїм учням і прихильникам:

... В тот миг, когда

Уже душа настраивает струны

На всепрощающий природы лад —

И вдруг напором банда на меня,

Чтобы ворваться воем бесноватых

В песнь лебединую мою! Сюда!

Ко мне! Я отобью охоту! Сыт!

Будет с меня щадить дрянную чернь

И опекать фальшивое отребье.

Еще мне все не можете простить,

Что я добро вам делал? [52, 196].

Емпедокл не тільки розчарувався у своїх пасивних і невдячних земляках, а й на схилі віку зрозумів міру власної гордині і можливостей («Сегодня моя осень,// И сам собой спадает плод»). Тому і передає їм свій заповіт, що випливає з філософії, суголосної з ученням, яке поділяв Гельдерлін:

Так воздвигайте ваш прекрасный мир!

Тогда друг другу вы подайте руки,

И слово дайте, и добро делите,

О, милые! Тогда, как Диоскуры

Делите подвиг, славу и да будет

Один, как все. [52, 205].

«Один» не може стати «як усі» без Духа і Божества, які існують — єднають Всесвіт — все з усім. Емпедокл на слова «Лишь близ тебя в народе вызреет/ побег, и плод даст новая душа» відповідає:

Пусть говорят, когда вдали я буду,

Цветы небес, те звезды, за меня

И по земле пестрящие мириады.

Божественной природе, вечноявной,

На что ей речь! Кто съединен с ней миг,

Тот никогда покинутым не будет,

Ибо и миг ее неугасим [52, 207].

Отже, твердження про «глибокосоціальний характер» творчості Гельдерліна — це «переклад» філософського дискурсу поета-романтика на мову емпіричної соціології. Що ж до «переосмислення» смерті Емпедокла, то сутність і сенс вчинку філософа, який кинувся у кратер вулкана, переконливо пояснив ще Я. Голосовкер. У коментарях перекладу трагедії Гельдерліна читаємо: «Можливо, стрибок і не легенда. Кинутись з висоти обожнення і самообожнювання міг він тільки в смерть, як у нове життя [...]. Гельдерлін реабілітував загадкового філософа — цей рідкісний взірець імагінативної потуги, з його тугою романтика за всезагальною гармонією світу, суспільства, людини [...]. Моніст — він (Гельдерлін. — Ред.) виявився дуалістом: визнав дві дієві творчі і руйнівні сили — Філіо і Нейкос — Любов і Ненависть, точніше, — дружбу і розлад...» [52, 225].

Я. Голосовкер у ситуації, в якій починалося засилля соціологізму в найвульгарнішій формі, припускав, що читачі при бажанні самі зможуть здійснити потрібний їм «перевод символа в концепт» [48, 228]. І в парадигмі соціологічної інтерпретації символіки та образної системи Гельдерліна можна вважати, що «душевна драма Емпедокла випереджує соціальний конфлікт», пов’язаний з бунтом генія проти середовища, в якому йому доводиться жити і творити. Це — колізія вічна, бо істину буття як цілісність осягає тільки той, хто в неї вдумується, міркує, долаючи однобічності. Так вкотре заявляє про себе головний концепт шеллінґіанця — єдине у розмаїтті, а розмаїття — в одному.

З такої точки зору дуже характерне тривале наближення до художнього світу та його концептуального сенсу, зрештою, входження в них — Миколи Бажана і Дмитра Наливайка.

Загальновідомий факт, що М. Бажан як перекладач до творчості Фрідріха Гельдерліна підійшов через переклади Р. М.Рільке. У серії «Перлини світової лірики» поезії Р. М.Рільке з’явилися 1974, а поезії Ф. Гельдерліна — 1982 року. Проте маємо і документи, котрі містять спостереження дружини і співпрацівників М. Бажана, а також самооцінки перекладача. за підготовчим процесом до їх видання.

У книзі «Воспоминания о Миколе Бажане» (М., 1989) Лев Озеров пише: «Коло його душевних симпатій в історії культури розширювалося з року в рік. Мікельанджело, Гельдерлін, Норвід, Рільке. А до того ще: Руставелі, Гурамішвілі, Пшавела, Навої, Міцкевич, Словацький, Івашкевич, Маяковський... У цьому переліку свій особливий сенс. А сенс цей — у невипадковості наведеного переліку імен. З кожним з них Бажана єднають нитки біографічні і творчі. Та тут я замовкаю і передаю слово вченим, історикам літератури» [8, 175]. А ось ще один погляд «збоку». Юрій Кочубей, який працював з М. Бажаном у редакції УРЕ, згадує, як «глибоко проник він (Бажан. – Ред.) у світ Гельдерліна, в епоху, коли жив поет, і зумів збагнути його виключне значення для розвитку німецької поезії в наступному» [8, 359]. Про те, що Бажан сам готував примітки і стислі коментарі до власних перекладів, свідчать передусім опубліковані книжки. А відтак і його листи. Так, у листі до дружини від 3.03.1982 року читаємо: «Сьогодні не йду в УРЕ. Сяду укладати коментар до перекладів з Гельдерліна. Більше перекладати його не буду. Треба нарешті здавати книжку» [8, 106]. У листі з лікарні до 1977 року М. Бажан ділився з дослідницею своєї творчості планами і роздумами. «Я знову лежу в лікарні. Ось уже третій місяць підводить серце [...] Так і набираюсь сил, згадуючи добре, роздумуючи про погане, потроху сидячи над перекладами. Поправляю свої переклади з Гельдерліна, поета великої чистоти, маловідомого в нас. Частину перекладів, може, опублікує «Всесвіт», а то й мрію видати книжкою. Рільке без Гельдерліна — учень без учителя, що, звісно, аж ніяк не применшує чудових якостей учня» [8, 280]. Це писалося за півтора року до публікації перекладів М. Бажана з Гельдерліна у «Всесвіті» (1978. — №9).

Бажанові переклади в першоподачі супроводжувалися численними примітками, що прояснювали грецьку міфологію, географічні реалії, образну символіку чи алегорії Гельдерліна. Цього не було в авторських публікаціях В. Коптілова і П. Тимочка. Проілюструємо двома прикладами інтерпретаційно-смислову спрямованість таких приміток. «Іонія, — пояснює Бажан,— давня Греція, здавалася Гельдерлінові взірцем гармонійного людського життя» [Всесвіт.— 1978.— №9.— С.144]. І далі: «Ім’я «Діотима» (богобоязлива) Гельдерлін запозичив з творів грецького мислителя Платона. Діотима втілює суть духовної краси людини. Під ім’ям Діотими Гельдерлін оспівав укохану ним Сюзетту Ґонтард (1762 —1802)» [Там само.— С.147]. Такі деталі, звичайно ж, допомагали читачам краще розуміти текст, але воднораз вони свідчать, що перекладач справді проникав навіть у нюанси образного світу оригіналу і того історичного контексту, в якому формувався художній світ Гельдерліна.

Історико-літературну інтерпретацію творчого доробку Гельдерліна, його значення для світової літератури подав Дмитро Наливайко у тому ж числі «Всесвіту». Ми вже торкалися основних змістових особливостей цього, по суті, першого українськомовного варіанту докладно розгорнутої літературної рецепції особистості і творчості класика німецької літератури. Зараз наголосимо кілька принципових положень рецептивної моделі Д. Наливайка. Ось вони:

1. «Творчість Гельдерліна органічно виражала його духовну сутність, особливий лад його внутрішнього світу...» [31, 179].

2. «Те, що відкриття Гельдерліна відбулося приблизно за століття по тому, як обірвалася його творчість, помітно позначилося і досі позначається на його сприйнятті та інтерпретації» [31, 180].

3. «Важливою опорою для філософсько-поетичної системи Гельдерліна стає міфологія, передусім давньогрецька, яку він піддає значній трансформації, зберігаючи, однак, її внутрішню органічну суть» [31, 181].

4. «Я не переповідатиму тут цю романтичну історію інтимного життя Гельдерліна, яка принесла йому так багато і світлого щастя, і трагічного болю. Але й поминути її неможливо, бо вона глибоко позначилася на творчості й долі поета» [31, 182-183].

5. «В такому поетичному вираженні природи, Еллади, краси як не розмежованих, а взаємопов’язаних і взаємопроникних начал буття дається взнаки романтичне світосприймання, для якого немає нічого ізольованого, застиглого, раз і назавжди визначеного, для якого світ — органічне взаємопереплетення всього сущого і спонтанний рух, постійна творчість природи й людського духу» [31, 185].

6. У «Гіперіоні» як ліричному романі «перш за все маємо [...] картину внутрішнього світу самого Гельдерліна, його духовний та душевний досвід» [31, 186].

7. «Смерть Емпедокла» — «твір надзвичайної сили і краси...» [31, 186].

8. «При всіх класичних орієнтаціях, поезія Гельделіна відзначається дивовижною, як на той час, внутрішньою свободою і розкутістю [...]. В його віршах цілком невимушено, так би мовити, спонтанно виникає вільний простір і рух природи, «живого космосу», в якому поет почувається, як у материнському лоні, і в повній відповідності з цим перебуває вільний прстір і рух поезії, не скутої канонами й умовностями» [31, 187].

9. Ще раз повторимо, що Гельдерлін «у своїх художньо-стильових пошуках, характері образності, ставленні до слова й ритму далеко виходить за рамки своєї епохи, йдучи назустріч поезії ХХ ст., нерідко виступаючи попередником її відкриттів» [31, 187].

10. Нове ставлення Гельдерліна до слова виявляється в тому, що воно, слово, «ніби виокремлюється в тексті і разом з тим набуває в силовому полі його вірша незвичайної концентрованості змісту, стає «важким» і неоднозначним,— це вже ніби «ядро слова», зрощене з матерією буття» [31, 187].

Виділені смислові «опори» історико-літературної рецепції Д. Наливайка, на нашу думку, цілком сумірні з художнім світом Гельдерліна, хоча, зрозуміло, не вичерпують опису його змісту та структури. Є в цьому варіанті статті Наливайка вже відзначені нами в попередніх підрозділах формулювання, які відбивають іншу епоху, такі концепти, що не мають дотичності до світу Гельдерліна. Рецептивна парадигма Наливайка 1978 року має характер дискурсу, діалогічно зануреного в соціокультурну ситуацію того періоду, але надиханого як досвідом Гельдерліна, так і досвідом українського літературознавця-компаративіста високого класу. Параметри історико-літературного дискурсу Д. Наливайка, своєрідні «горизонти» його рецепції Гельдерліна текстуально визначають і окреслюють його посилання на інших літературознавців, причому як з оформленням посилань, так і з називанням прізвищ учених, без зазначених вихідних даних їхніх праць.

Отже, маємо точні бібліографічні посилання на Н. Берковського (монографія «Романтизм в Германии», 1973), (стаття у «Вестнике истории мировой литературы», 1961), Б. Г.Реїзова (збірник статей цього автора «Из истории европейских литератур», 1970), (стаття в «Ученых записках МГПИ», 1962). Хронологічні межі — . Окрім таких посилань, маємо відсилання до прізвищ вчених здебільшого без назв праць (своєрідні алюзії). З німецьких авторів — це: А. Гайм («Романтична школа»), Б. фон Арнім, Г. Гервеґ, К. Маркс, Т. Манн, Р. М.Рільке, , М. Гайдеґґер, В. Вайблінґер, С. Цвайґ, Ф. Енґельс (прізвища перечислюємо за порядком їх називання в автора статті. — Ред.). З російських авторів згадані без точних посилань А. Луначарський, М. Цвєтаєва, В. Ванслов (автор праці «Эстетика романтизма», 1966), з польських — А. Мільська. Дискурс Наливайка кінця 70-х років ХХ століття формується в опозиції до таких ідеологічних концептів, які означуються як «буржуазні інтерпретатори Гельдерліна» і «марксистське літературознавство». Одначе, це більше риторика, ніж конкретна методологія. Про дискурсивний характер багатьох тверджень автора свідчать такі метатекстові висловлювання, як «одні дослідники...», «інші ж автори...», «деякі дослідники твердять...» тощо.

Аналізована журнальна стаття Д. Наливайка 1982 року лягла в основу передмови до книжкового видання поезій Гельдерліна українською мовою у видавництві «Дніпро». Тут вона названа інакше — «Поетичний світ Гельдерліна», що відповідає змістові видання. Автор опустив деякі, чисто історико-літературознавчі міркування; зреагувавши на новітні німецькомовні праці, дещо додав. Наприклад, таке: «Щоправда, деякі дослідники новітнього періоду беруть під сумнів традиційну версію про безумство Гельдерліна, але так чи інакше його творча діяльність припинилася» [13, 21]. У передмові до книжкового видання поезій Гельдерліна послідовно зняті всі посилання, деякі запозичені думки залишилися як цитати, інші подані без лапок з відповідним маркуванням чужих ідей («Деякі дослідники твердять, що...»).

Так оформлена «інтертекстуальність» авторського тексту призводила в окремих місцях до узагальнень, до власного стислого викладу якоїсь тенденції, яку спостерегли й інші гельдерлінознавці. У таких місцях літературна рецепція українського інтерпретатора німецького класика ставала прозорішою і чіткіше сформульованою, «особистісною». У тексті 1982 року подібні зміни набували такої форми: «Однак Гельдерлін був справжнім поетом, а це означає, що він не міг йти второваним шляхом і повторювати готові форми. Досконало оволодівши поетичними набутками попередньої доби, зокрема шіллерівським віршем, він далі йде своїм власним шляхом, творить поезію глибоко самобутню і за змістом, і за формою» [13, 23].

Концептуально ж статті Д. Наливайка «Світлий геній Гельдерліна» (1978) і «Поетичний світ Гельдерліна» (1982) — це одна і та ж версія опосередкованої літературної рецепції особистості і творчої спадщини Ф. Гельдерліна, лишень з незначними текстуальними видозмінами. Коли ж 1999 року втретє оприлюднена основа цієї версії в науково-методичному журналі «Вікно в світ» [30, 109-115], то вона набула якісно нової конфіґурації — дискурсивної форми. Вона стала набагато коротшою. Тепер опущено всі цитування і — тим більше — посилання. Це — зв’язна і цілісна наративна структура, зорієнтована на вчительсько-учнівський загал.

У цьому варіанті збережені виокремлені вище концептуальні літературознавчі положення, натомість вилучені всі соціологічно-політичні кліше, передбачувані радянізованою риторикою. Якісно новим акцентом у літературній рецепції Гельдерліна, яка склалася в соціокультурній ситуації кінця ХХ століття, була домінанта божественно-духовного первня, що відповідає сутності художнього світу поета-філософа шеллінґіанської орієнтації. Тепер зняв критично-проблематичне дистанціювання від категорії «божественного», посівши позицію описової констатації. Головні теми поезії Гельдерліна зрілого періоду, пише дослідник, — «природа, Еллада, Діотима, любов до неї, причому виступають вони не розрізнені, а в органічній єдності. Однак провідною, організуючою є в поезії Гельдерліна тема природи. У своєму філософсько-поетичному світобаченні він виходив з того, що в усій природі розлите духовне, божественне начало, набуваючи концентрованого втілення в людині, яка таким чином з усім сущим пов’язана не зовнішніми, механічними, а глибинними й органічними, духовними зв’язками» [30, 112-113].

Між другою і третьою публікаціями Д. Наливайка про творчість Ф. Гельдерліна минуло майже 20 років. За той час радикально змінилася політична ситуація в Україні, а разом з нею (не без її безпосереднього та опосередкованого впливу) і той культурологічний горизонт, що окреслює контекст будь-якої літературної рецепції. До української гельдерліани долучилися не тільки давні переклади поезій німецького класика, здійснені М. Орестом, І. Качуровським, С. Гординським, В. Мисиком, а й україномовні переклади герменевтично-філософських студій Мартіна Гайдеґґера і Ганса Ґеорґа Ґадамера. Журнал «Всесвіт» 1993 року (№7-8) оприлюднив у перекладі Тараса Возняка статтю Г. Ґ.Ґадамера «Гельдерлін і майбутнє», а «Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.» за редакцією М. Зубрицької 1996 року запропонувала українським читачам дві принципово важливі для розуміння художнього світу Ф. Гельдерліна статті М. Гайдеґґера «Навіщо поет?» (у перекладі Юрія Прохаська), «Гельдерлін і сутність поезії» (у перекладі Тараса Возняка).

За наявності українських версій віршів Гельдерліна праці двох німецьких гельдерлінознавців, подані по-українськи, витворювали таке інтелектуально-ословлене поле, в якому не тільки ідеологічно-атеїстична, а й матеріалістично-соціологічна методологія не могла служити ключем до осягнення тематики, проблематики і взагалі своєрідності різножанрових творів Гельдерліна.

У той період збагатив свій досвід і сам Д. Наливайко, особливо у тій частині, що стосується світовідчуття і поетики Гельдерліна, методології їх дослідження. 1986 року він уклав збірник статей і висловлювань Р. М.Рільке на естетичні теми «Думки про мистецтво» зі своєю передмовою. У ньому представлено український переклад вірша Рільке «Гельдерлінові» (1914). Подією в гуманітарній сфері України стала монографія Д. Наливайка «Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі ХI — ХVIII ст.» (1998), в якій блискуче зреалізовані принципи і методика імаґології як галузі компаративістики. 2001 року вийшла впорядкована Д. Наливайком збірка статей Г. Ґ.Ґадамера «Герменевтика і поетика». У вступному слові упорядник кваліфікує Ґадамера «центральною постаттю сучасної філософської герменевтики», що продовжує рух новітньої німецької філософії. Вона, починаючи з Ніцше, «відкинула претензії на стерильну «науковість» університетської філософії і знову ввела, після романтиків, у філософський дискурс мистецтво» [9, 56]. У цьому виданні видрукована стаття «Гельдерлін і античність» (1943). Але про Гельдерліна у збірнику статей Ґадамера згадується 25 разів. Це п’ята позиція після Платона (33 рази), Ґете (29 разів), Гайдеґґера і Геґеля (по 27 разів), Канта (26 разів). Після Гельдерліна йдуть Рільке, Целлан, Шіллер, Ніцше. Поет-філософ часто згадується і в праці Ґадамера «Істина і метод» (україномовне видання 2000 року). У ній знаходимо такий ряд знакових прізвищ: Геґель (64 рази), Платон (52), Кант (43), Гайдеґґер (45), Дільтей (41), Гуссерль (36), Ґете (12), Ясперс (12), Гельдерлін (11), Яусс (10) і Шіллер (9). Характерно, що, наприклад, Гайне навіть не згадується.

Вищенаведені факти засвідчують, що «ідеальна впорядкованість» (Т. С.Еліот) літературних явищ, у контексті яких фігурує прізвище Гельдерліна, в україномовного інтелектуала за останні роки істотно змінилася. Тому в такій перспективі потребує відповідних корекцій чимало оцінок українських гельдерлінознавців. Звісно, їх текстів ніхто зараз не буде переглядати. Йдеться про інше. Літературна рецепція постаті і творчості Гельдерліна, його текстів мовою оригіналу чи перекладених українською і російською у свідомості сучасного українського реципієнта буде формуватися інакше. Призма, крізь яку тепер ті твори сприймаються, інакша, горизонт читацьких сподівань — інший; співвідношення концептів, під впливом яких формується сучасний дискурс з приводу Гельдерліна, істотно відмінне від того, що опосередковувало літературну рецепцію В. Коптілова, П. Тимочка, М. Бажана, Д. Наливайка і всіх дослідників творчості М. Бажана і навіть спадщини Р. М.Рільке.

Така динаміка і логіка українського гельдерлінознавства. Вона чітко виявила ті лакуни в ньому, які увиразнюються на тлі російськомовних і давніх німецьких версій, вже оприлюднених по-українськи.

Необхідно знову повернутися до ролі християнства у свідомості Гельдерліна і христологічних мотивів у його художньому світі.

Українські автори жодного слова не сказали про вірші, які писав Гельдерлін після 1806 року. Останній з них написано за 11 днів до смерті. Значна література про них є німецькою мовою. Ми ж маємо тільки перекладену по-російськи німецькомовну студію Романа Якобсона, виконану 1976 року за структуралістською методикою [51, 364-386]. Такі твори хворий Гельдерлін підписував немотивованим іменем Скарданеллі і під ними ставив таємничі дати: від 3 березня 1648 до 24 квітня 1849 року. Вже тоді Р. Якобсон зібрав значну бібліографію праць, присвячених творчості хворого поета. На сьогодні їх стало ще більше [54]. Тепер до справи взялися не тільки психіатри і дослідники мовленнєвої діяльності, розладу її функцій, а й фахівці від постмодерної поезії. Так, російський автор М. Болдирєв (Н. Болдырев) у статті «Библия дня сего» (Литературный журнал.— СПб, 1996.— Вып. 2(4).—) пише: «Поздний Гельдерлин на протяжении почти сорока лет демонстрировал миру эзотеризм дела писания, самодостаточность этого процесса [...] Нет никаких оснований не считать позднее творчество Гельдерлина (Гельдерлина, якобы сошедшего с ума) созиданием библии нового типа, где коммуникативные узлы и установки основательно расшатываются или устремляются к их отменяемости. В иные роковые, быть может, назидательные кое для кого моменты эзотеричность писания библии самого себя обретает лабораторно чистые формы» [58]. Українські гельдерлінознавці досі торкалися питання мовної подібності творчості Гельдерліна і модерністів або іронічно (В. Коптілов), або мимохідь (Д. Наливайко). А між тим, як показав польський теоретик літератури Р. Нич (R. Nycz) у книзі «Język modernizmu (Мова модернізму)» (Вроцлав, 1997.— С.78-83), воно потребує спеціального аналізу, оскільки Гельдерлін трактується тепер як предтеча С. Малларме (з посиланням на американських дослідників). Проблема самодостатності «писання», «письма», текстотворення в епоху постмодернізму стає однією з провідних (Р. Барт, Ж. Дерріда, Ю. Крістева та інші).

Однак згадані аспекти гельдерлінознавства — це вже питання не стільки динаміки літературної рецепції в її теперішньому стані, скільки в перспективі майбутнього. Якими б бідними не були зовнішні вияви динаміки безпосередньої та опосередкованої літературної рецепції Гельдерліна в Україні, вони все ж таки засвідчують внутрішню логіку цього процесу, сутність складного, багатоаспектного освоєння творчості класика зарубіжної літератури. Якщо виходити з онтології шеллінґіанства, її основних засад — «Ein und Alles», «Alles ist Innig», — то можна вбачати таку логіку сконцентрованою в досвіді В. Стуса — перекладача Р. М.Рільке. У його листуванні з дружиною відбиті всі моменти духовного спілкування з текстами австрійського митця: тривала праця над кожним словом, фразою, образом, ритмічним зрушенням у німецькомовному оригіналі; пильне вивчення російсько - і польськомовних перекладів; глибоке студіювання перекладів М. Бажана; зіставлення з цими версіями численних власних варіантів. Така праця над текстами поезій Рільке враховувала історико-літературні коментарі до них, дослідження філософії екзистенціалізму, естетичної концепції Рільке. Найкраще ілюструють вагу і значення самоспостережень В. Стуса його ж таки формули. Подамо декілька з них за листом від 7.12.1973 р.

1. «Маю прекрасну мороку — сидіти над Бажановими перекладами Рільке, фіксуючи власні втрати (їх багатенько) і набутки (їх куди менше)».

2. «Я вже раніше думав, що єдиний український партнер Райнера Марії — Бажан...».

3. «Щоправда, Микола Платонович інколи занадто пафосний, обернений до читача, немає в ньому Рількової самовистачальності...».

4. «... Я вражений, зачудований: нам подаровано переклади, яких не дали ні Сільман, ні Мікушевич».

5. «Читаю переклади віршів, оригінали яких я призабув, і, звіряючись із різними рівнями пам’яті, кажу собі: переклади ці — прекрасні...».

6. «... вади Бажанові — строката мова, що окошилася на стилі ряду поезій, а також його маломузичність (він чує тільки ритми маршових бубнів). От би Бажанові та Тичинове вухо!» [41, I, 57].

7. «... Що мені здається згіршим — вільне поводження із заданим ритмом» [41, I, 58].

Тепер дещо з інших листів.

8. «Дякую Юркові (Юрію Бадзьо. — Ред.) за погромні рецензії на мої переклади» [41, I, 64].

9. «Рільке я перекладу. Бо знаю, що це дуже потрібно — мені. А що це вже зробив Бажан — то нічого. Крім того, умови мене спонукають естетизуватися далі і нереалізуватися (одним словом!)» [41, I, 18].

10. «Помалу клопочусь коло Рільке. Ніяк не можу дати ради із шостим сонетом — багато непроясненого смислу» [41, I, 46].

11. «... Здається, Юрко має рацію: після цих сонетів і елегій я починаю варіації на теми Рільке, тільки, звичайно, не вбираючи Бажановий орденський віцмундир із прометеївсько — богоборно — дивакуватими позами-стилізаціями» [41, I, 40].

Стуса до мови поезії була особливою. Це — своєрідне священнодійство. Він волів би замість «сприймання» писати «вслухання», замість «переклад» — «віддання». На його думку, мова Рільке «стоїть на такому рівні, якого нашому письменству ще не скоро досягти» [41, I, 57]. Цей поет довго «не відпускав» Стуса. «Я ще позмагаюся трохи з Рільке (і з тим, що вже переклав) і тоді відпишу Юркові дискутивно й розгорнуто», — писав у листі від 23-24.09.1974 р. Бажання подискутувати з Ю. Бадзьом з приводу його відгуків про Стусові переклади Рільке частково зреалізувалося в листі до дружини від 5-9.02.1975 р. З нього видно, як філософсько-естетична основа художнього світу Рільке формувала міркування Стуса-перекладача і критика.

Друзі (В. Стус і Ю. Бадзьо) розійшлися з приводу інтерпретації третього сонету Рільке з циклу «Сонети до Орфея», зокрема сенсу слів «ein Hauch um nichts./ Ein Wohn im Gott». Стус міркував так: «Тут, по-моєму, є сліди концепції поезії. Спів — не бажання, а прагнення осягнути, він є буття і цим буттям лише й конституюється, визначаючи свою стилістику через автора, що не є творцем, а співтворцем. Бо через нього, імперсонального автора, виявляється естетика світу. А світ забороняє митцеві бути особою в іншому, не космічно-буттєвому масштабі [...] Поезія — це подих небуття. Це повів у Бозі (тобто, стан божественної субстанції, нічим не спонукувані, просто наявні (курсив Стуса. — Ред.) сліди саморуху природи, просто вітер усесвіту). То як я можу погодитися з версією Бажана («Не подих в пуску. Віддих в Бога. Вітер» [...] Ми — рука Бога, уста його, але ми — й є. Ми в сяєві двох сонць: Бога-провидіння і самоволі...» [41, I, 125].

Не раз (і в багатьох листах) В. Стус ділився своїми роздумами про поетику Рільке, про своє «змагання» з автором і перекладачами, найчастіше — з М. Бажаном. І йшлося врешті-решт не тільки про слова, фраземи чи образні вислови, а передусім про головне — про сутність концепції Рільке і про способи її «віддання» українською мовою. Він розумів принципову ваду Бажанової версії — спричинену «прометеївсько-богоборно-дивакуватою позою — стилізацією».

Отже, до Гельдерліна українські інтерпретатори йшли через Рільке. До його художньої системи найближче підходили ті, хто, знаючи німецьку мову, читав праці М. Гайдеґґера, Г. Ґ,Ґадамера, хто розумів засади німецької класичної філософії. Принаймні, ті літератори, хто свідомо не протиставляв Ф. Гельдерлінові і Р. М.Рільке принципів «матеріалістичної естетики» і теорії «відображення об’єктивної дійсності як основи мистецтва».

Еволюція власного поетичного світу Миколи Бажана, розвиток і збагачення перекладацьких зацікавлень М. Бажана; трансформація історико-літературних праць про Ф. Гельдерліна протягом двадцяти років ХХ століття, вихід цього вченого на проблеми філософської герменевтики та імаґологічної компаративістики та рецептивної поетики; постійний діалог-дискутування В. Стуса з текстами німецькомовних письменників і їх російських та українських тлумачів, — усе це і складає зовнішньо-публічну (оприявлену в пресі) динаміку і внутрішньо-скриту (зафіксовану в приватних листах) логіку літературної рецепції долі і творчості Ф. Гельдерліна в Україні. Отже,

1. «Гельдерлінознавство» в Україні — поняття доволі умовне. Інформацію про життя і творчість українською мовою подають тільки довідкові видання (УРЕ, УЕС, УЛЕ) і декілька журнальних статей. Підручники і посібники з історії зарубіжної літератури, які містили розділи, присвячені Ф. Гельдерлінові, були єдиними для колишнього СРСР. Тому специфіку знань про цього класика німецької літератури для україномовних реципієнтів зумовлював корпус різномовних і різножанрових джерел, доступних читачам — студентам, викладачам, аматорам зарубіжної літератури.

2. Україномовна літературна рецепція особи і творчості Фрідріха Гельдерліна фактично починається тільки в рік 200-річного ювілею письменника: 1970 року. Тоді в журналі «Всесвіт» (№3) з’явилася стаття Віктора Коптілова «Дух любові зв’яже мільйони...», яка супроводжувала переклади цього автора п’яти поезій Гельдерліна. Через 8 років оприлюднені стаття Петра Тимочка (Жовтень. – 1978.— №5) як післямова цього перекладача десяти поезій Гельдерліна, а у «Всесвіті» (1978. — №9) — ґрунтовна праця Д. Наливайка «Світлий геній Гельдерліна». Вона доповнювала публікацію 18 перекладів М. Бажана у цьому ж числі часопису. На основі названої публікації 1982 року автор подав передмову до окремого видання поезій Ф. Гельдерліна в серії «Перлини світової лірики»; стислу характеристику епохи, життя і творчості митця-філософа в науково-методичному журналі «Вікно у світ» (1999. — №1).

3. Всі українські автори цитували російських істориків німецької літератури (А. Луначарського, О. Дейча, Н. Берковського), використовували концепти Марини Цветаєвої («поет, котрого прогледів вік і Ґете») і («політичний поет»). Найбагатший контекст посилань на попередників і сучасників наявний у першій публікації Дмитра Наливайка. Крім згаданих вище російських авторів, учений історик літератури цитував праці або відсилав читачів до інших авторів без цитувань багатьох німецьких, російських фахівців з романтизму і гельдерлінознавців.

4. Засади культурно-історичної школи, пізніше трансформовані соціологічним літературознавством марксистського взірця, стали теоретико-методологічною основою «вітчизняного» гельдерлінознавства. Концептуально виразними були праці А. Луначарського, Я. Голосовкера, О. Дейча, Н. Берковського, К. Протасової, Н. Бєляевої, Д. Наливайка. Одначе сутність філософсько-естетичної концепції Гельдерліна сприйняв і найбільш адекватно описав Яків Емануїлович Голосовкер — людина з покоління О. Лосєва, М. Гудзія, М. Конрада, В. Жирмунського. Він тривалий час був репресований. Найбільш «включеною» у контекст німецького гельдерлінознавства є стаття Н. Бєляєвої «Сотворение «Гипериона» (1988). Однак і вона написана з позицій теорії реалізму.

5. Якісно нові умови для модифікації історико-літературного дискурсу з приводу творчості Ф. Гельдерліна в Україні почали складатися з 1993 року, з публікацією українських перекладів праць М. Гайдеґґера, Г. Ґ.Ґадамера, у яких інтерпретувалися твори Гельдерліна з позицій філософсько-онтологічної герменевтики («Гельдерлін і сутність поезії», «Гельдерлін і античність», «Гельдерлін і майбутнє»). Разом з україномовними перекладами поезій Ф. Гельдерліна основу власне української літературної рецепції особи і творчості Ф. Гельдерліна на засадах імаґологічної компаративістики заклали філософські праці герменевтиків, що з’являлися в добрих українських перекладах Т. Возняка, Ю. Прохаська, В. Клочкова, О. Мокровольського, М. Кушніра та ін.

6. Динаміка і логіка української за ментальністю, діалогічно-дискурсивної за характером, опертої на адекватну філософську основу, рецепції виявлена і проартикульована в листах Василя Стуса до дружини і знайомих літераторів у період з 1973 до 1980 року. Парадигмою літературної рецепції постаті і творчості Гельдерліна, яка (рецепція. – Ред.) постійно розгортається і структурується, можуть бути роздуми В. Стуса: маючи книгу Гайдеґґера німецькою мовою, не можу вхопити новочасний дух Гельдерліна з десятка відомих віршів. Потрібне двотомове видання цього автора. Може, це знак певної нехоті до романтиків певного типу, чи звуження в 40 років «здатності збагнути інших»?

На часі — поява україномовних версій прози і драматургії Ф. Гельдерліна, нової монографічної праці про творчість класика світової літератури, чия спадщина звучить тепер цілком по-сучасному.

Література

1. Белецкий А. И. В мастерской художника слова. — М.: Высшая школа, 1989. — 160 с.

2. Берковский  в Германии. — М., 1973. — 567 с.