Пам’ятка батькам першокласників (стр. 4 )

Не можна стверджувати, що такі діти зумисне конфліктують. Вони просто не мають іншого життєвого досвіду і не вміють налагоджувати взаємостосунки. Такі діти надзвичайно прив’язані до своїх батьків і залежні від них. Їм важко навіть ненадовго розлучатися з ними.

Батьки в сім’ях з однією дитиною також відрізняються від інших категорій батьків: вони переважно зосереджені н житті – успіхах і проблемах. Вони майже в усьому бачать для неї загрозу і небезпеку (страх втратити єдину дитину) і відданіші: створюють дитині умови для естетичного розвитку – водять на заняття в різні гуртки, студії, мистецькі школи; знаходять час на різні творчі справи, читають, вчать вірші і пісні тощо. Батьки жертвують своїм часом, відпочинком і своїми справами.

У більшості сімей з однією дитиною спокійна, доброзичлива атмосфера, відчутне позитивне і турботливе ставлення всіх членів сім’ї одне до одного, бажання підтримувати, допомагати і захищати. Однак, є і такі, де панує напруження, здебільшого це в студентських сім’ях, які проживають окремо від своїх батьків, та в сім’ях з соціальною спрямованістю.

У стосунках матері та дитини, батька й дитини можна спостерігати також зміну позицій у лідерстві, завдяки чому виникає очевидна взаємо поступливість, певна гнучкість і цілком усвідомлені бажання і спроби батьків спонукати дитину до активності. Такий стиль сімейного виховання найкраще передається терміном «співпраця». Існує й інший стиль виховання – «ізоляція».

Дитина, через особливості свого характеру або індивідуального сприймання батьків, окремо когось із них – матері чи батька, ізолюється, замикається в собі і не хоче ділитися своїми переживаннями, думками, враженнями про когось чи про щось; батьки, внаслідок недостатньо розвиненої емоційної близькості з дитиною, ізолюють її від повноцінної участі у житті сім’ї, не прагнуть або нічого не роблять для того, щоб підтримувати з нею духовний зв’язок. Між іншим, саме цим варто опікуватися уже з раннього дитинства.

Яскравим етапом у розвитку дитини є вік від 1 до 3 років. Прагнення до самостійності, непосидючість і жагуча цікавість, яка задовольняється безпосереднім пізнанням довкілля, часто пов’язані зі значною кількістю проблем як для самого немовляти, так і для його рідних. Фізичний розвиток, набуття життєвого досвіду, формування практичних і мовленнєвих навичок впливають на ставлення дитини до інших людей. А реакція батьків на те, що вона робить, залежить від її поведінки і самопочуття.

У цьому віці у дітей поступово формується власний погляд на речі. З поширенням соціального спілкування і набуття певної незалежності дитина починає контролювати свої наміри і мотиви дій. Спілкуючись з іншими дітьми та дорослими, вона привчається поводитися так, як годиться у її соціальному середовищі і в суспільстві загалом, засвоює, що саме в її поведінці є соціально прийнятим, а що – ні. Однак, дитячі уявлення не завжди збігаються з уставленими, оскільки ґрунтуються

не на знанні існуючих у суспільстві правил та норм (їхнього змісту малі діти ще не розуміють), а на особистому незначному життєвому досвіді. Ось чому багато заборон дітям здають несправедливими.

З часом, дорослішаючи, дітки дедалі більше цікавляться довкіллям і, відповідно, віддають більше часу пізнанню його об’єктів, людей, форм спілкування. Можуть тривалий час сидіти з якоюсь іграшкою, щоб задовольнити свою цікавість і зрозуміти, наскільки це можливо, з чого вона складається та де і як її можна використати.

У житті дитини віком від 3 років (усі визначення віку щодо реакцій і поведінки дитини можуть бути тільки умовними, хоча і більш-менш наближеними, оскільки в їх основі багато індивідуальних чинників) вагомого значення набувають взаємини не тільки з близькими дорослими, а й з однолітками, вихователями дитячого закладу. Вона вже краще контролює свою поведінку, що сприяє налагодженню контактів та співпраці з іншими людьми для досягнення своєї мети. До 6 років дитина, зазвичай, виявляє досить високу комунікативність. Їй доводиться підкорятися соціальним нормам і правилам, за якими живуть люди, що поряд з нею. Вона здатна виконувати певні обов’язки, пов’язані насамперед із самообслуговуванням: самостійно вмиватися, вдягатися, доглядати квіти, підтримувати порядок у куточку іграшок, допомагати старшим, дотримуватися вимог дорослих не сваритися і не битися з іншими дітьми, не чіпати без дозволу чужі речі тощо. Проте обов’язковою умовою вимог дорослих має бути роз’яснення, чому треба чинити саме так.

Якщо ж дитина зростає в умовах вседозволеності, вона не зможе навчитися контролювати свою поведінку, внаслідок чого виникати – муть конфлікти. Перебираючи на себе певні ролі, вона опиняється в ситуації, коли не знає, що робити далі. Звичайно, такі фантазії завер – шуються вчинками, які не завжди подобаються дорослим, а в неї самої вони можуть викликати почуття провини й страх.

Причиною виникнення почуття провини та страху у дитини можуть бути також зміни, яких зазнають її стосунки з батьками. Річ у тім, що прив’язаність сина до матері, а доньки до батька, характерна в основному саме до трьох років, поступово змінюється прив’язаністю дитини до одного з батьків тієї самої статі, що й у неї. Це зумовлює певні проблеми, оскільки сам перехід досить болісний, і не тільки для дитини, а й для її батьків (в особистому вимірі). Щоб заблокувати формування почуття провини, особливо коли воно набирає гострих форм, надзвичайно важливо батькам бути приязними і щирими у стосунках з дитиною, вміти викликати її на відверту розмову, щоб остаточно зрозуміти причини її стану. Чим швидше і краще буде віднайдено найефективніший шлях подолання такого дискомфорту, тим швидше вона почне виявляти свою ініціативу і самостійність.

Зі вступом до школи молодший школяр починає займатися новим для нього видом праці – навчальним. Для дошкільника, який переважно грався, навчальна праця здаватиметься складною. Адже досі він не звик до праці, до сумлінного виконання обов’язків, досягати успіхів. Звичайно, всі батьки хочуть, щоб їхня дитина добре навчалася. Для цього існує кілька умов.

Одна з них – допомогти дитині молодшого шкільного віку організувати свій час удома. Бо організована, посидюча й уважна дитина добре працюватиме в школі на уроці.

Добрим помічником у цьому є чіткий режим дня, який забезпечує розумний розподіл часу на всі види діяльності, прищеплення навичок поведінки. Наприклад, деякі діти намагаються одразу після школи сісти за уроки. Правильний режим дня передбачає обов’язкове перебування дітей на свіжому повітрі. Після школи дитина має погуляти, відпочити і тільки після цього готувати домашнє завдання.

Батькам треба мати на увазі, що молодший школяр через свої вікові особливості не вміє швидко переходити від однієї справи до іншої. Це залежить від типу нервової системи дитини. Тому батьки мають пояснити дитині причини такого переходу і дати час аби вона могла психологічно підготуватися до нової справи. Треба розуміти, для того, щоб кинути одне заняття, на яке настроїлася дитина, і приступити до іншого, їй доводиться подолати природне внутрішнє бажання наполягати на своєму і не виконувати прохання батьків. Будь-який необґрунтований перехід з однієї справи на іншу шкідливий тим, що дитина змушена кидати розпочату справу, не закінчивши її. Якщо це ввійде в систему, то у школяра з’явиться погана звичка – не доводити справу до кінця.

Розглянемо ці положення на прикладах. Звичайно, інколи доводиться просити сина чи доньку допомогти по господарству, чи з будь-яких інших причин порушити звичайний розпорядок дня. Часто буває так: тільки школяр розклав книги, сів за уроки, а його посилають до магазину. Почав хлопчик читати цікаву книгу – його просять полити квіти. Дівчинка малює, а її відправляють погуляти з молодшим братиком. І несподівано для себе батьки можуть раптом почути: «Не піду я нікуди. Завжди, як тільки почну займатися чимось цікавим, змушують робити інше». У таких випадках краще сказати дитині: «Як тільки дочитаєш сторінку, треба буде сходити до магазину. Ось, я гроші приготувала». Або: «Закінчуй гратися з конструктором. Через 10 хвилин вечерятимемо».

Наступна важлива умова забезпечення успішного навчання – розумна допомога старших. Вона виявляється, найперше, в обізнаності батьків у справах дитини: «Які були сьогодні уроки? Про що нове ти дізнався? Як упорався із завданням? А як цей твір написав твій друг Сашко? По-друге, важливо перевірити правильність виконання домашнього завдання. Практика навчання переконує, що добре усвідомлений той матеріал, який розповідається іншій людині. Тому бажано, щоб дитина розповіла комусь із дорослих вивчені уроки: правила з української мови, розв’язання задачі з математики, вірш або оповідання з читання. Якщо дорослий відчуває, що дитині важко усно викласти основний зміст матеріалу, то це означає, що урок ще не вивчений і його треба повторити. При перевірці письмового завдання не поспішайте вказувати дитині на помилку. Вона має привчатися до самоконтролю. Тому запропонуйте дитині самостійно відшукати помилку, пригадати, як можна перевірити рішення. І тільки у крайньому випадку показати, де вона припустилася помилки. Отже, допомога обов’язкова, але не така, в якій замість «разом з дитиною» настає «замість неї».

Буває, що дитина просто лінується, не хоче самостійно працювати, долати труднощі. У цьому випадку особливо необхідний суворий контроль з боку батьків. Тобто, проконтролювати, коли дитина сіла за уроки, чи все зробила.

Батьки не повинні забувати про такий негативний фактор як перевантаження учня. Часто буває так, що дорослі, крім завдань учителя, навантажують свою дитину додатковими (необхідними на їхню думку) навчальними завданнями. У таких батьків дитина спочатку виконує завдання на чернетці, потім переписує його в робочий зошит. Якщо вчитель задає додому 2 стовпчики прикладів, батьки змушують робити 4, мотивуючи тим, що краще знатиме! Дитина перевтомлюється і нерідко починає навчатися не краще, а гірше. В неї втрачається інтерес до навчання, яке стає для неї важкою і нецікавою працею.

Часто батьки скаржаться, що дитина дуже довго виконує домашні завдання і звертаються до вчителя із запитаннями: «Сидіти чи не сидіти з дитиною за уроками?» Рецептів немає. Кожна дитина і кожний випадок – особливий. Один школяр може працювати самостійно, досить просто перевірити зроблене завдання. З іншим треба сидіти, не відходячи й організовувати кожен рух: відкрий під – ручник, візьми олівець тощо, обговорювати написання кожної букви.

Це пояснюється тим, що в деяких дітей спостерігається нестійка увага, невміння зосередитися на одному предметі. В цьому випадку дитина напише рядок і відволікається: починає розповідати про те, що було сьогодні в школі, знову повертається до письма, згодом почне підструговувати олівець тощо. Щоб привчити дитину до посидючості, батьки вимагають, аби вона вклалася у певний час, виконуючи домашні завдання. Для цього ставлять перед нею годинник. Вона ж, стежачи за часом, вчиться розпоряджатися ним.

Нескінченне сидіння за уроками пояснюється ще й тим, що не всі діти однаково розвиваються. Окремі з них важко засвоюють навчальний матеріал, починають відставати. Цей недолік з часом можна було б подолати, однак деякі батьки, виявляючи велике нетерпіння, годинами сидять з дитиною. Роздратовані, вони починають кричати, дитина нервує. Врешті-решт справа погіршується, дитина починає ненавидіти школу, як таку, що винна в її невдачах.

Таким чином, терпіння батьків, їх доброзичливий тон, постійна зацікавленість і повага до дрібниць, з яких складається шкільне життя дитини, спокійна впевненість у тому, що їх можна подолати, клопітка щоденна праця – важливі умови успішної допомоги дитині у навчанні.

Якщо ж батькам важко виявити причини труднощів у навчанні, треба терміново порадитися з класоводом.

Звичайно, вчитель і сам відчуває, коли у вашої дитини щось не ладиться: з однокласниками не дружить, з дорослими сперечається, задачі ніяк не розв’язуються чи поганий почерк. Він обов’язково запросить батьків до школи. Але батьки за щоденними буденними клопотами можуть не помітити, що дитині потрібна їхня допомога. Так поступово можна втратити взаєморозуміння з власною дитиною. А відновити душевну злагоду буває дуже важко. Отож, не забувайте школу. Допомагайте вчителеві, адже після школи класовод приносить додому не тільки десятки зошитів, які треба перевірити, не тільки турботу про наступні уроки, до яких треба підготуватись, а й постійну турботу про сьогоднішній день учня і його майбутнє.

Так, школа відповідає за навчання й виховання дітей, проте такою ж мірою відповідають за це батьки. І ніяка відповідальна посада не виправдає батьків, якщо дитина виросте нікчемною, безграмотною людиною.

Перша принципова позиція, яку потрібно засвоїти старанним батькам – це обставина, що місце читання як елементу способу життя в ціннісній парадигмі сім’ї має незрівнянно більше значення, ніж будь-які найвишуканіше спеціалізовані заняття з дитиною. Інакше кажучи, яке місце займає книга і читання в повсякденному житті, що в нього змалечку включена дитина, з таким мотиваційним потенціалом читання прийде дитина до школи. Цінність книги і мотив читання – це основний із факторів, які регулюють діяльність. Жоден учитель не в змозі справити на дитину більший вплив, ніж сім’я і родичі, які читають.

Наступна аксіома ще доступніша: ніяке, навіть дуже швидке читання дитини не може вплинути на її становлення більше, ніж читання дитині дорослими. Тому, замість того, щоб мучити дитину: «Що я сказала, іди читай», - батьки повинні читати їй самі. Мама витратить на це менше зусиль, ніж на спонукання до самостійного читання і контроль, а всього 10-20 хвилин на день принесе більше користі, ніж щоденне двогодинне самостійне читання не лише під примусом, а навіть і за власним бажанням дитини.

Чому? Докладно це аргументовано в «Азбуці читання». Коротко кажучи, річ у тім, що самостійне читання не дає такої якості розумової й образної активності, яка виникає при прослуховуванні дитиною добре інтонованої, емоційної оповіді дорослого. Повільний, заблокований напругою очей і артикуляцією процес у великих порціях формує стійкі динамічні стереотипи, які все подальше життя негативно впливатимуть на інтелектуальну діяльність. Крім того, читання дорослого створює потужний образно-фантазійний потік, який ляже в основу ейдетичного читання, при якому вже не озвучена оповідь породжуватиме внутрішній «відео ряд» образів, а друковане слово.

Перехід від образного переживання слова, яке звучить, до образного переживання слова графічного можуть здійснювати ще до школи й батьки, якщо вони дотримуватимуться простих правил.

Основне правило – досвід слухання повинен бути значним. Якщо в дитини ще не вихований своєрідний автоматизм – чую, а отже й бачу, - то виникнення феномена ейдетичного читання не є гарантованим. А значення такого читання для розвитку інтелекту і креативності важко будь із чим порівняти. Батьки, які забезпечили дитині психологічний плацдарм для формування образного читання, по суті подарували їй щонайменше талант. А ті батьки й учителі, які зосереджують зусилля на розвитку самостійного, а отже, словесного читання, безжалісно відбирають цей талант, не усвідомлюючи, наскільки вони шкодять дитині.

Таким чином, значний досвід образного бачення подій книги і їх переживання, нагромаджений у процесі слухання казок, історій на ніч (до речі, найкращий час і місце) повинен бути «прив’язаним» до рядка, до графічного образу думки, навіть не слова. (…)

Та все ж у домашніх умовах цього можна досягти навіть природнішим і простішим шляхом, ніж під час шкільних уроків. Мама, тато, бабуся, сестра або брат читають малюку цікаву книжку, завжди нову для нього, при цьому поступово дитина все частіше і частіше опиняється перед книгою. Наприклад, сидячи на колінах у дорослого.

Мама читає, пальцем показуючи на слово, рядок, речення, яке звучить, і робить це досить довго, щоб у дитини склалися стійкі ідентифікаційні автоматизми. Потім робить те саме, узявши дитячу руку своєю, водячи по рядках пальчиком малюка. Зрештою, дочекавшись, коли малюк скаже: «Мама, я сам», - продовжує читати йому, стежачи за тим, щоб той не загубив рядка.

Темп поступово збільшується до оптимального, складність художніх текстів теж зростає. Найперші кроки переходу від слухання до «читання зі звуковим орієнтиром» найлегше реалізувати на віршованому матеріалі, де рядки чітко окреслені. Можна на тиждень повернутися до добре знайомих віршів, які дитина знає напам’ять. Це полегшить формування ідентифікаційної навички.

Продовження роботи в тому ж режимі неминуче приводить до того, що навичка розуміння графічного тексту автоматизується і дитина починає випереджати найшвидший темп читання дорослого, дитину можна «відпустити» в самостійне плавання. Зверніть увагу, що читання вголос просто не існувало.

У такий спосіб без особливих зусиль можна ще до школи не тільки сформувати стійку навичку ідентифікації мовлення, яке звучить, і мовлення письмового, а навіть розвинути навичку читання очима.

Важливо зуміти передати батькам думку про те, що хоч ідентифікація слова, що звучить, і слова графічного має значення, хоч важливим є «накладання» згорнутої артикуляції, яка супроводжує слухання, на текст, що хоч як потрібно навчитися поєднувати значення, вже зрозуміле зі звучанням, зі словом на папері, тим самим розвиваючи пряме добування значення з графічного образу без артикулювання, - найголовнішу, вирішальну роль відіграє поєднання образного ряду, який виникає при слуханні захоплюючої оповіді, з текстом, і, на цій основі, поступове формування зворотного механізму: текст генерує образно-фантазійний ряд.

Власне кажучи, це і є той «талант», який ми так шукали.

Читати з інтонацією. Змінюйте ваш голос на знаках пунктуації. Говоріть м’яко і голосно.

Пам’ятайте про настрій. Замість того, щоб сказати: «Негайно все припини і сядь», спробуйте сказати: «Давай влаштуємося зручніше і послухаємо нашу казку».

Запасіться терпінням. Знаходьте час, щоб відповідати на запитання, які задають ваші діти під час читання.

Темп читання. Не поспішайте під час читання. Уповільнюйте темп. Якщо не вистачає часу, вибирайте короткий текст.

1. Давайте хороший приклад вашій дитині, показуючи їй, як вам подобається читати.

2. Дайте дитині подивитись вашу книгу. Читайте її вголос,

або дозвольте їй прочитати її вам.

3. Регулярно відвідуйте бібліотеку. Покажіть дитині, де вона

може знайти свої улюблені книги.

4. Приносьте своїй дитині книги, які задовольняють її

індивідуальним потребам.

5. Зацікавте дитину хобі, котра потребує читання.

6. Заохочуйте ваших дітей до листування з однолітками.

7. Організовуйте пошук скарбів. Пишіть письмові підказки.

8. Заплануйте екскурсію в зоопарк, музей. Покажіть книги.

9. Заохочуйте вашу дитину складати різні історії.

10. Якщо дитина – неохочий читач, вигадайте гру в

читання.

Важливий етап у житті дитини розпочинається з її приходом до школи. Виникає нова соціальна позиція особистості – учень, тобто безпосередній учасник однієї із форм загальнозначущої діяльності – навчальної, яка потребує великого напруження сил. До дитини в цей період висувають нові вимоги, у неї з’являються нові обов’язки; нові товариші, нові стосунки з дорослими, які також потребують певних моральних зусиль і досвіду. Але чи готова дитина відповісти на нову для неї соціальну ситуацію?

Психологам часто доводиться чути: хто ж має здійснювати підготовку дитини до шкільного навчання, хто відповідає за успішне навчання в початкових класах – батьки, сім’я, вихователі дитячого садка, вчителі, школа? Більшість дошкільників відвідує дитячі садки або підготовчі заняття при школах, ліцеях, гімназіях, і батьки часто розраховують на те, що діти будуть підготовлені до школи вихователями, вчителями. Проте, досвід переконує, що ніякий найкращий дитячий заклад – ні дитячий садок, ні початкова школа – не можуть повністю замінити сім’ю, сімейне виховання. Вихователі дитячих садків і вчителі добре знають, в яких сім’ях займаються з дітьми, а в яких ні. В дитячому садку та на підготовчих заняттях дітям прищеплюють багато корисних навичок, навчають малювання, усного рахунку, письма й читання. Але якщо заняттями дитини не цікавляться в сім’ї, не надають їм належного значення, не заохочують до старанності, дитина теж починає ставитися до них недбало, не прагне працювати краще, виправляти свої помилки, долати труднощі в роботі. Деяких дітей така неуважність батьків глибоко ображає, вони замикаються, перестають бути щирими й відвертими. І, навпаки, інтерес батьків до справ дошкільника й першокласника надає особливе значення всім досягненням дитини. Допомога у подоланні труднощів, яка виникає під час виконання будь-яких завдань, приймається завжди з подякою і сприяє зближенню між батьками та дітьми.

Не всі діти однаково добре малюють, співають, ліплять, не всі швидко навчаються читання і письма, і праві ті батьки, котрі займаються зі своїм сином або донькою цими справами, які спочатку можуть видаватися складними і важкими. Як відомо, люди люблять робити те, що їм вдається. Для дітей це майже аксіома. Тому потрібно допомогти їм полюбити й навчитися вчитися.

Під час вступу до школи практично всі першокласники мають щире бажання вчитися. Чому ж у багатьох із них це бажання зникає, і досить швидко? Значною мірою це пов’язано з виховними недоліками й недоробками дорослих. Взаємодія з дитиною, контакт із нею, природно, виключає авторитарність, диктаторство, погрози: «Ось підеш до школи – там тобі покажуть!», «Тільки спробуй мені приносити двійки!». Потрібно прищеплювати дитині шанобливе ставлення до навчальної праці, підкреслювати її значущість для всіх членів сім’ї. Неодмінно має бути внесена оптимістична нотка, яка засвідчує впевненість батьків у тому, що навчання дитини буде успішним, якщо першокласник старанно й самостійно виконуватиме всі шкільні вимоги. Вже у дошкільному віці, а особливо в початковій школі, потрібно виховувати відповідальне ставлення до праці, доручень, своїх обов’язків. Формування цих якостей починається з уважного, серйозного ставлення батьків до справ дітей. Усе має бути помічено батьками: досягнення принесуть усім радість, помилки будуть виправлені спільно. В останні роки ми дедалі частіше говоримо про труднощі навчання в початковій школі. Часто діти залишаються наодинці зі своїми труднощами, а батьки не знають, як їм допомогти.

Психологічне напруження, яке виникає у першокласників, є результатом реакції на незвичну обстановку, що змінилася. Діти не знають, чим відрізняється вчитель від вихователя дитячого садка. У першокласника є побоювання і стосовно однолітків: чи зможе він навчатися, як усі, чи товаришуватимуть з ним, чи не ображатимуть його? Психологічне напруження збільшується фізичним напруженням. Новий режим життя – режим учня – дещо інший порівняно з підготовчою групою дитячого садка. У школі необхідно уважно слухати вчителя, не пустувати на уроках, уміти підпорядковуватися правилам і режиму дня. Деякі першокласники хворобливо реагують на зміни умов життя: порушується сон, апетит, знижується опір організму до хвороб. Усе це позначається на працездатності, втрачається інтерес до школи, навчання.

Фізичне і психічне самопочуття дитини стабілізується через півтора - два місяці перебування у школі. Але так буває за умови, коли дорослі враховують новий стан дітей, діють, знаючи їх вікові особливості.

Проблема готовності дитини до школи існувала, мабуть, завжди. Вирішенням її займаються вчені всіх країн. То в якому ж віці краще йти до школи? Методи навчання вдосконалюються, сучасні діти розвиваються швидше… Може, не варто засиджуватися вдома – нехай краще йдуть навчатися раніше? Але, з іншого боку, якщо маленька дитина не готова, то чи не стане систематичне навчання занадто важким і чи не зашкодить здоров’ю? Адже у дітей, не готових до систематичного навчання, важче й довше проходить пристосування до школи, у них значно частіше з’являються різні проблеми у навчанні. Серед них значно більше невстигаючих не тільки в початковій школі, а й у старших класах. Саме у них найчастіше помі – чаються проблеми зі здоров’ям і найперше – нервово-психічні порушення.

Відомо, що одна з найбільших проблем для дітей і дорослих – невстигання. І більше половини непідготовлених до школи дітей не встигають! Тривогу лікарів і педагогів викликають не тільки невстигаючі «неготові» діти, а й ті, які вчаться добре. Саме ці діти випадають із поля зору дорослих. І справді, чого хвилюватися, адже дитина вчиться добре! Але справа в тому, що успішність дитини – за недостатньої психофізичної готовності до навчання – досягається, як правило, дуже дорогою ціною, надзвичайним напруженням, яке призводить до стомлення і виснаження, а в результаті – до різноманітних розладів, найчастіше нервово-психічної сфери. Таким дітям необхідний особливий режим, особлива увага батьків.

Перед вступом дитини до школи бажано переглянути її додаткове навантаження і з’ясувати, чи вкладається воно у розпорядок дня першокласника. Але зміна соціальної позиції дитини не означає відміну всіх її розваг і зміни навичок, хоча з деякими доведеться розпрощатися. Щоб більше встигнути, знадобиться чіткіший розклад дня, продумані ший відпочинок дитини. Тут немає правила одного для всіх. Потрібно враховувати особливості дитини, а також можливості сім’ї.

І все ж нерідко дитина залишається перевантаженою, бо для батьків головне – зайняти дитину, щоб вона не байдикувала. Це призводить до того, що різко скорочується час на спілкування, ігри, спільні справи. В такій ситуації дитина зайнята формально, тобто вона як-небудь робить уроки, як-небудь виконує завдання музичної школи, і прагне під будь-яким приводом пропустити заняття в спортивній секції задля того, щоб спокійно погратися у дворі або вдома.

А дехто з батьків обмежується тим, що влаштовують своїх дітей у гурток чи секцію і вважають, що свою місію виконали. Вони не цікавляться успіхами й труднощами дитини, не виявляють зацікавленості до її занять і, як наслідок, помічають тільки холодне ставлення до них сина або дочки. Насправді біда не в тому, що першокласник перестане відвідувати якісь заняття і забуде минулі уподобання, а в тому, що він звикне зневажливо ставитися до справ, намагатиметься не робити чогось, стане уникати труднощів. Теж саме може статися і зі шкільними заняттями.

Вже наприкінці дошкільного віку в дитини формується бажання перейти до значущої діяльності, це і стає передумовою готовності дитини до навчання. Однак не варто висловлювати впевненість, а тим паче брати з дитини слово, що вона обов’язково стане відмінником. Їй буде болісно й образливо, якщо таке завдання виявиться непосиль – ним.

Уже з перших днів навчання у дітей з’являється так званий фантом шкільної оцінки. Ще будучи дошкільниками, діти мріють отримувати тільки найкращі оцінки. Коли вчитель починає ставити оцінки, дитина сприймає позитивно тільки дванадцяту, всі інші оцінки для неї негативні. Звісно, першокласник не розуміє синтетичної природи шкільної оцінки, він колекціонує дванадцяти, немов бойові трофеї, і боїться інших оцінок. Фантом шкільної оцінки багато в чому створюють і батьки. Більшість із них думає, що в 1 і 2 класах їхня дитина має вчитися тільки на відмінно. Серед них існує думка: якщо дитина вже на першій сходинці основної школи не встигає, то вона ніколи не зможе стати хоча б «середняком», від репутації ж слабкого учня до закінчення школи не позбутися, подальшу долю не відмінника батьки бачать у похмурих тонах.

Що ж приваблює дитину в школі? Спочатку це переважно зовнішні атрибути шкільного життя – шкільна сумка, зошити, підручники, сама школа, нові друзі. Звичайно, це ще не ставлення до нового виду діяльності, до навчання як такого, не бажання навчатися заради отримання знань, але це бажання змінити своє місце в соціумі. Це не завжди збігається з можливостями дитини. Адже необхідно, щоб вона зуміла безболісно прийняти новий вид діяльності, суть самого процесу навчання, вимоги вчителя. Колективна діяльність у класі припускає інтенсивне спілкування і спільну роботу як з іншими учнями, так і з учителем. Не всі діти готові до такої співпраці. Не всі можуть зосередитися і уважно, не відволікаючись, слухати вчителя, деякі діти і п’ять хвилин не можуть працювати зосереджено. Причини такої неуважності можуть бути найрізноманітніші: це і особливості вищої нервової системи, і швидке виснаження і втомлюваність у зв’язку з поганим здоров’ям, і психологічна неготовність – слабкі, нерозвинені можливості керування увагою і запам’ятовуванням. Байдуже, або навіть негативне ставлення до школи найчастіше виникає не у тих дітей, які на момент вступу знали занадто багато, а у тих, які знали надто мало. Недостатня підготовленість приводить до невдач, дитина починає сприймати навчання як непосильне навантаження. Вона

сумлінно виконує всі вказівки вчителя, старається, але в неї все одно виходить погано. Замість очікуваної похвали вона отримує постійні зауваження. Не дивно, що все це їй швидко набридає, і вона втрачає інтерес до школи. Якщо ж дитині все вдається, якщо вчитель і батьки часто її хвалять, то навчання буде пов’язане з відчуттям успіху. А успіх – найважливіше джерело позитивного ставлення до занять.

Почувши від педагогів, що необхідними умовами готовності дитини до школи є знання того-то і того-то, батьки у своїх стараннях не знають міри, а можливості дітей до уваги не беруть. Іноді діти знають усі сузір’я, але не знають, на якій вулиці живуть. Важлива прикмета інтелектуальної готовності дитини до школи – не просто розрізнені знання, уявлення про предмети і їх властивості, а перш за все, вміння бачити зв’язки і закономірності, бажання дитини зрозуміти, що від чого і чому.

Спробуємо зробити деякі висновки. Важливо:

не тільки вчити читати, а й розвивати мовлення, здатність розвивати звуки;

не тільки вчити писати, а й сприяти розвитку тонко координованих рухів руки і пальців;

розвивати здібності дитини слухати, розуміти зміст прочитаного, вміння переказувати. Важливий не обсяг знань дитини, а якість її мислення!

Найголовніше, що дається дітям у 1 класі, - це не конкретні завдання і навички, а вміння навчатися. Не вдома з мамою і татом, які підлаштовуються під бажання і настрій малюка, а в школі, де він – один із тридцяти учнів, які мають чітко виконувати вказівки вчителя, що адресовані всьому класові.

Тепер кілька слів стосовно вчителя. Велике значення для формування пошани дитини до дорослого має ставлення її до дорослих взагалі. Якщо дитина звикла перебивати їх, коли вони розмовляють, не вміє вислуховувати прохання і вказівки, звертається на «ти», то, звичайно, їй буде важко засвоювати шкільні вимоги. Загальна неповага до дорослих переноситиметься і на вчителя. Відтак, навчання дитини норм ввічливості не тільки робить спілкування з нею приємнішим для ваших друзів і знайомих, а й допомагає їй оволодіти шкільними правилами поведінки.

Для формування правильного ставлення до вчителя корисно проводити ігри «у школу».

Сьогодні «вчитель» - плюшеве ведмежатко. Воно сидить біля дошки, навпроти «учнів» - зайчика і лисички.

«Починаємо урок, - каже Петрик голосом ведмедика. – Розкажіть

мені віршик».

Мама допомагає зайчику підняти лапку. Петрик дивується: «Чому ти не розказуєш?»

«Я підняв лапку. Це означає, що я вас попросив: учителю, викличте, будь ласка, мене, я хочу розказати віршик».

Петрик киває: «Розказуй, зайчику».

У цій грі мама демонструє синові зразок поведінки учня. Він хоче щось сказати, але чекає, поки його викличуть і тільки піднімає руку. Він з повагою звертається до вчителя. Наступного разу, коли роль учителя візьме на себе мама, Петрик – уже в ролі учня – намагатиметься поводитися так само.

Психічний розвиток і становлення особистості тісно пов’язані з самосвідомістю, яка наявно виявляється у самооцінці, , в тому, як дитина бачить себе, свої якості, успіхи і невдачі. Самооцінка – це складне динамічне особистісне утворення, один із параметрів розумової діяльності. Це ще один показник особистісної готовності дитини до школи. Відомо: практично в усіх школярів із труднощами у навчанні самооцінка занижена. Це тим більше тривожно, адже зазвичай шестилітнім дітям властива, навпаки, завищена самооцінка: вони ще не вміють критично оцінювати себе. Адже занижена самооцінка – результат постійного тиску дорослих, їх невдоволення незначними успіхами дитини, її поганою поведінкою, не старанністю та іншими «гріхами». Несхвалення дорослих породжує невпевненість, а вона веде до нових невдач. Дорослі часто не враховують, наскільки 6 – 7 –літня дитина емоційно беззахисна, як потребує уваги і турботи. Існує тісний зв’язок між успіхами, які були досягнуті з оволодінням навчальною діяльністю і розвитком особистості. Це пояснюється тим, що в самооцінці інтегрується те, чого досягла дитина, і те, до чого вона прагне, тобто це проект її майбутнього.

Самооцінка в молодшому шкільному віці формується переважно під впливом оцінок учителя. Особливе значення діти надають своїм інтелектуальним можливостям і тому, як їх оцінюють інші. Дітям важливо, щоб позитивна оцінка була загальновизнаною. Постійна невдоволеність собою, невіра у свої сили, у можливий успіх швидко призводять до апатії, небажання старатися. І тут найперше завдання батьків – допомогти дитині побачити свої можливості, створити умови, за яких вона зможе повірити в себе, в свої сили. Для самооцінки дуже важлива думка (перш за все позитивна) однолітків, товаришів по школі, гуртку, секції. Майже всі діти молодшого шкіль –

ного віку хочуть бути найдобрішими, найсильнішими, найгарнішими, першими, головними і таке інше. Вони люблять хвалитися, дуже радіють своїм досягненням, а за невдачі засмучуються до сліз. Саме тому всі дорослі мають бути обережними з оцінкою дитини в присутності однолітків, товаришів.

- Не сваріть його, якщо поряд друзі;

- не вказуйте при них на його вади, не демонструйте невдачі.

Найнеобхідніша умова успішної адаптації в школі – рівень фізичного і функціонального розвитку дитини, стан її здоров’я. Ці показники визначає лікар, а батькам важливо знати фактори ризику. Вони дуже різноманітні: це і захворювання матері під час вагітності та пологів, і пологові травми, і хвороби, перенесені самою дитиною до школи (особливо в перший рік життя). Така ослаблена дитина дуже швидко втомлюватиметься, працездатність її буде знижена, і навчальне навантаження може виявитися не під силу, хоча за віком вона мала б іти до школи.

Факторами ризику можуть бути несприятливі умови, в яких росте і розвивається дитина. Не потребує пояснень згубний вплив на розвиток дитини постійних конфліктів, сварок, страху, бездогляд – ності, пияцтва одного чи обох батьків. Також небезпечне і протилежне – гіперопіка, надмірне научування дитини. В чому ж полягає небезпека? Не тільки у заняттях не за віком, а, і це основне, у відсутності ділових контактів з однолітками. Саме необхідність рахуватися з поглядами і бажаннями інших, підпорядковуватися їхнім вимогам, а не тільки своєму бажанню – і буде найважчим для таких дітей у школі.

А що ж робити з дітьми, яким уже 7, а вони все ще не готові до школи?

- Їм необхідний певний режим у сім’ї;

- другу половину дня бажано проводити не в групі подовженого дня, а вдома – це дасть змогу зняти додаткове психологічне навантаження;

- необхідний 2-годинний денний сон;

- 2,5 – 3-годинна прогулянка на свіжому повітрі щодня;

- достатній за тривалістю (11 годин) нічний сон;

- повноцінне харчування, а за необхідності – лікування.

Головне пам’ятати: по-перше, діти, не готові до навчання, можуть учитися, але потребують спеціального підходу, відставання само собою не проходить; по-друге, психологічна функціональна неготовність дитини до навчання, як правило, не існує сама собою, вона тісно пов’язана зі здоров’ям дитини. Потрібно докладніше сказати про те, що мають знати батьки своєї дитини і що можна зро –

бити для того, щоб його зміцнити, позбутися тих або інших порушень ще до того, як іти до школи.

Нечасто мати говорить, що дитина нічим не хворіла. Вважається, що інфекційні захворювання – це серйозно, а простудні – ні. Це велика помилка. Будь-яка з цих хвороб (а особливо, якщо вони часті) значно знижує можливості організму дитини, створює тло для виникнення інших, часто хронічних захворювань, для підвищеної втомлюваності, низької розумової працездатності, порушень поведінки, і, як наслідок, низької успішності в школі. Дитину, яка часто хворіє, можна одразу помітити серед інших дітей: вона бліда, малоактивна, плаксива, має поганий сон, апетит, підвищену температуру, швидко втомлюється. Виходить таке замкнуте коло: гострі хвороби породжують хронічні, а хронічні захворювання порушують нормальний розвиток. Розповсюджені також захворювання зубів: у 6 – 7-літньому віці від 80 до 90 відсотків дітей мають каріозні зуби, майже у половини виявлені аномалії і деформації зубощелепної системи. Але ж справа тут не тільки у зубному болю: ангіни, хронічні тонзиліти, захворювання серця і судин, нирок, суглобів, органів травлення певною мірою і розвиваються під впливом хвороби зубів.

Дуже розповсюджені захворювання вуха, горла, носа. Чому це шкідливо для майбутніх школярів? Утруднене дихання через ніс перешкоджає доступу достатньої кількості кисню в легені, головний мозок та інші органи, що призводить до швидкої втомлюваності, зниження працездатності, в результаті – до відставання у навчанні. Важливо знати і про стан зору дітей. Серед тих, що приходять до 1 класу, близько 4% дітей уже мають короткозорість, а далі з року в рік їхній зір продовжує погіршуватися. Стан зору дітей буває пов’язаний з їхньою поставою. Дуже часто діти з поганою поставою страждають короткозорістю. Та й кожна третя дитина, прийшовши до 1 класу, вже має певні проблеми – асиметрію плечей і лопаток, сутулість, а у більш тяжких випадках викривлення хребта (сколіоз). Призводить до цих порушень батьківська недбалість – дорослі не звертають увагу, в якій позі сидить дитина перед телевізором, за яким столом малює, грає з конструктором, як ходить, бігає.

І, нарешті, такий аспект дитячого здоров’я, про який багато говорять, але неохоче радяться з лікарем, - це психічне здоров’я. В кожному класі вже з перших днів виділяються діти, для яких шкільний режим і навчальне навантаження непосильні. Неспокійні, плаксиві, вони дуже швидко втомлюються, лягають на парту або ходять по класу, заважаючи іншим і не звертаючи увагу на вчителя, не можуть оволодіти навичками лічби, письма, читання. І через

деякий час виникає питання, чи може ця дитина навчатися у масовій школі?

Порушення нервово-психічного здоров’я, про яке ми говоримо, відноситься до категорії так званих прикордонних розладів, тобто тих, які перебувають на грані норми і хвороби. Ми вже говорили, що серед причин порушення нервово-психічного здоров’я дитини найчастіше зустрічаються такі, як важке протікання вагітності або пологів у матері, перенесення у цей період інфекційних захворювань, прийом деяких ліків. Пологова травма у дитини, її часті хвороби, особливо до року, будь-які запалення, травми або отруєння – все це може вплинути на формування нервової системи. Одним із варіантів загальної нервової ослабленості є так звана невропатія. Її прояви різноманітні:

- підвищена нервова чутливість, схильність до емоційних розладів і тривожність;

- швидка втомлюваність при підвищеному навантаженні, шумі, задусі, яскравому світлі;

- порушення сну (сон поверховий, чутливий, тривожний або дуже глибокий, міцний; дитина погано засинає; у неї потреба у денному сні);

- такі порушення як енурез, тики, заїкання.

Якщо батьки спостерігають у своєї дитини щось подібне (млявість, дратівливість, надмірний рухливий неспокій, порушення сну, нічне нетримання сечі, заїкання, тики: посмикування повік, м’язів обличчя) – необхідно не зволікаючи йти до лікаря, щоб іще до школи провести курс лікування. Інакше, не пролікувавшись, ці захворювання отримають від шкільного навантаження такий поштовх, наслідки якого відгукнуться важко і на здоров’ї дитини, і на можливому успіхові в навчанні. Тому перед школою батьки повинні якомога більше дізнатися про стан здоров’я дитини, обстеживши її у лікарів, приділити увагу літньому оздоровленню, щоб, прийшовши у 1 клас, якомога менше стикатися зі шкільними проблемами.

Відтак, якщо дитина прийшла в 1 клас підготовленою, то навчання даватиметься їй досить легко. Але це не означає, що батьки можуть вважати своє завдання виконаним і повністю передовірити виховання вчителю. Зусилля сім’ї і школи мають доповнювати одне одного, сприяючи формуванню гармонійно розвиненої особистості.

Успіх у вирішенні такого складного і важливого завдання, як успішне навчання дитини в школі, багато в чому залежить від правильно організованої наступності не тільки між дитячим садком та школою, а й між дошкільним закладом, школою і сім’єю. Навчати і виховувати дитину потрібно спільними зусиллями.