Європа формату "5 Б", або Нездійснена Італія (стр. 5 )

…Першим виступає солідний огрядний дядечко – Прем’єр-міністр DG, і він же міністр «локальних адміністрацій». Основне з його доповіді – конфліктів між регіонами немає. Хоча які тут ще регіони всередині цього клаптика? Але ж у нас новий погляд на Європу… В адміністрації працює 400 чоловік, з них 130 – у Раді DG. Анатолій Дробаха запитує, як формується бюджет DG. Більше відповідає Ганс Крістіан у перекладі, а потім і від себе. Зараз в Бельгії йде шостий етап перебудови держави у бік збільшення повноважень регіонів. Тому бюджет формується специфічно з урахуванням великого каталогу критеріїв. Я й професор інколи починаємо дрімати, пані Галина розбуджує-штовхає й соромить, і правильно робить. Адже важлива ділова зустріч, але ж саме на ній найсолодше засинається… Василь дарує Прем’єр-міністрові подарунок – козацьку шаблю з коньяком.

Після невеличкої перерви з кавою, тістечками та неформальною розмовою з Прем’єр-міністром про єврорегіони виступає пан Крайнц – міністр культури і туризму DG. На питання Галини Василівни, кого вони вважають своїм національним героєм, відповідає, що нікого. На моє питання, чи Німеччина офіційно допомагає DG Бельгії в гуманітарній сфері (мова, культура та ін.) – однозначна негативна відповідь, адже це було б втручання у внутрішні справи іншої держави. Хоча Ганс Крістіан додає, що з Данією такий факт є, тобто Німеччина допомагає датським німцям, напевне, на підставі спеціальної міждержавної угоди. Василь дарує пану Крайнцу фотоальбом «Львів».

Далі виступає пані Крістін Раат, представниця управління розвитку економіки Східної Бельгії, на вигляд така собі моложава дівчинка з короткою стрижкою в окулярах. Для мене її доповідь виявилась досить цікавою, оскільки, по-перше, вона робила презентацію в PowerPoint на екрані, по-друге – це була найкласичніша економгеографічна характеристика регіону (точніше, двох кантонів – Ойпен і Санкт-Віс), з картами, таблицями, діаграмами-графіками та іншими ілюстраціями (див. www.wfg.be). Зазирнув до папки – а там роздруківка цієї презентації є, правда, в чорно-білому варіанті. Кадри: географічне положення, транспортна інфраструктура, демографія (на 2008 рік), економічна активність населення (чомусь на 2006 рік), зайнятість, роботодавці по секторах (я б сказав, найбільші підприємства по галузях), те ж саме за величиною підприємств, деякі конкретні найбільші підприємства, галузева структура господарства, напрями зовнішніх зв’язків, безробіття, та ще декілька кадрів із загального маркетингового позиціонування регіону.

Взагалі, з її доповіді стало зрозуміло й цікаво, що DG не є класичним індивідуальним районом, воно розірване на дві ділянки – 4 громади на півночі та 5 на півдні. Посередині живуть валонці. Відповідала вона в основному на одне питання Василя, але досить розширено й з уточненням – що потібно для того, щоб український громадянин відкрив на їх території власне підприємство? Стартовий капітал становить 18550 євро, також потрібна маса інших сертифікатів, у тому числі й кваліфікаційних. Якщо все готове, то процедура оформлення триває не більше однієї години. Це всіх наших шокувало. Тут у себе місяцями відкрити не можуть, а тут – година… Василь дарує їй коробку наших шоколадних цукерок. На тому наша ділова зустріч закінчується.

Крім папок, зі стендів набираємо ще деяку цікаву макулатуру, у тому числі й про Євросоюз. Десь з першої до другої години – самостійна обідня перерва та бігле оглядове ознайомлення з містом. У моєму пакеті з харчами розлився кефір, тому я його сміливо доправляю до смітника. Добре, що автобус не зіпсував… І добре, що не вся їжа була саме в тому пакеті.

Із запізненням декого збираємося й їдемо… на місцеве телебачення, де нас зустрічає… такий собі п’яненький пан Шрьодер у неприглядному светрі. Дивимось короткий фільм про цю студію. Вже й наші організатори не раді, що ми сюди приперлися. Ганс Крістіан нашою мовою нам повідомляє, що треба делікатно вийти з цієї ситуації та скоріше забратися звідси. Тим більше що він раптово надибав місцеву шоколадну фабрику, яку нам варто відвідати. А тим часом телевізійники демонструють нам своє старе обладнання, ходимо по якихось кабінетах… Ось монтажна майстерня. Аудиторія складає декілька тисяч чоловік, студія працює з 1945 року, у 1970-х переїхала з Брюсселя до Ойпена, оскільки віщає німецькою мовою (див. www.brf.be). Заходимо в кімнату радіостудії, з нами привітно вітається пані ді-джей, яка ще веде новини, радіостанція працює 24 години на добу. Нас обіцяють пустити в ефір. В Європу ж пустили, то чому б в ефір локальної німецькомовної радіостанції Бельгії не сходити… Зібралися хором викрикнути «Слава Україні! Героям слава!», а як увімкнули ефір, то хором вийшло тільки загальне залпове «Hallo!». Правда, після того, як пані ді-джей та Ганс Крістіан щось туди (себто в ефір) про нашу місію німецькою мовою сказали, у тому числі й що ми вітаємо всіх слухачів. Але вийшло майже як «Кролики – это не только ценный мех…». По черзі особливо зацікавлені фотографуються на робочому місці пані ді-джея у навушниках. А надворі панує дощ… Їдемо на шоколадну фабрику, що спонтанно спливла сьогодні в нашій програмі.

Десь о 15.15 жартівливо-харизматичний дядечко починає для нас екскурсію по шоколадній фабриці. У першій музейній залі все починається з того, що кожному з нас він дає ще гарячу, щойно зроблену прямо на наших очах на старовинному верстаті (як вони називають, «шоколадна криниця») шоколадку. Екскурсія коштує три євро.

Щоб зібрати групу, цей дядечко цікаво наспівував відому мелодію, що голосно відлунювала по всіх куточках зали. Аліні на питання відповідав англійською мовою, але вів німецькою …Це найстарша шоколадна фабрика в Бельгії, їй 113 років. Починала працювати у Валонії, засновник Антуан Жак (зараз її бренд, надписи навколо – Jacoues). Пізніше перевели сюди до Ойпена, переробивши текстильну фабрику на шоколадну. Зараз виробляють близько 600 тисяч шоколадок на день, а потужності дозволяють до 2 мільйонів на день, але ринок поки що такої кількості не потягне. Експортують до багатьох країн, але України немає. 50% продають під своїм брендом, а решту доправляють великим мережам супермаркетів.

На стіні – цікава величезна карта районів проростання какао. Цікава розповідь, як какао потрапило до Європи. Як ацтеківське «чікуато» трансформувалось у «шоколад». Хоча львів’яни інколи вимовляють німецькоподібне «чоколяда», так само, як і «мармуляда»…

Потім ще роздача шоколадних батончиків уже в обгортках, смакуємо їз задоволенням. Знімаю й жую. В іншій залі за склом – наглядні верстати. Поруч затишний кінозальчик, але нас туди не ведуть. На підприємстві працює 150 чоловік, оброблять на день до 80 т сировини.

Далі виходимо на цікаву доріжку, де внизу за склом бачимо безпосередньо виробництво, а саме цехи упаковки. На довжелезних конвеєрах з безліччю поворотів – шоколадні батончики, як літачки… Робочі у стильних спецівках спостерігають за моніторами. Дещо нагадує минулорічні дитячі залізниці в Зебнітці, тільки тут масштабніше. Тим часом наш гід продовжує захоплюючу розповідь. Білий шоколад – не справжній, оскільки там не какао, а какаова олія. А чорний – справжній і корисний, знижує рівень холестерину і покращує роботу головного мозку, тому його варто куштувати вченим і студентам, коли пишуть реферати. От.

Після екскурсії у фірмовому шопчику купуємо шоколад, завантажуємось до нашого автобусу і нарешті вирушаємо на Брюссель. А часу вже близько півп’ятої… Василь збирає по три євро за екскурсію, а Ганс Крістіан роздає ще шоколад від пані від DG. Василь після того повідомляє, що в дорогих ресторанах та автомобілях має панувати запах шоколаду, щоб розслабитись. Тим часом на автобані до Брюсселя – ліхтарі цікавої форми. У Бельгії найщільніша мережа залізниць та автодоріг у світі, і в темний час усі автобани освітлюються ліхтарями. Але зараз ще не темно.

Ганс Крістіан розповідає про Брюссель. Населення міста близько 1 мільйона чоловік, але з них лише 28% – бельгійські громадяни, решта – іноземці. В основному там всі франкомовні, оскільки навколо Брюсселя – Фландрія.

До міста заїжджаємо о 18.13. Довго блукаємо автобусом у пошуках паркування. А ще й корки, світлофори, вузькі вулиці, ледве в них розрулюємося. Знов космічні трамваї, майже як у Страсбурзі. На вулицях багато арабів і негрів, майже як у Мюнхені. Конго була колонією Бельгії. От за вікном чудернацькі скляні споруди, деякі – формату «Табор уходит в небо», тобто верхівку будівлі з автобусу не так просто й побачити. Євроквартал… Столиця Європи… Цікаво, що акурат напроти – арабський центр.

Василь гордовито повідомляє, що тут вирішується доля Європи. Всі в автобусі зітхають – а нам що до того?.. …

Проспект. Парк. Церкви. Головна «катедрала» Брюсселю. О 18.43 проїжджаємо Королівську площу в Королівському кварталі. Неокосмічні трамваї за вікном заворожують… Палац правосуддя – найбільший палац Європи. І це все поки що за вікном автобусу. Виявляється, наш професор знає фрейліну місцевої королеви.

Нарешті близько 19-ї години знаходимо місце зупинки десь недалеко від якоїсь залізничної станції. Перед нами якийсь польський автобус. Якийсь дядечко з картою пояснює нам дорогу до центру. Запам’ятовуємо це місце, щось схоже на Російську вулицю. На Брюссель маємо часу до 22-ї.

Тримаємось спочатку гуртом, а вже ближче до центру розходимось купками. О 19.40 проходимо Палац правосуддя, що майже увесь у будівельних лісах. Сонячні промені наскрізь пронизують неспокійні хмари кумульостратус, з іншого боку їх ніби пікетує німбостратус. З правої сторони майдану перед вищезгаданим Палацом – оглядовий майданчик, з якого відкривається фантастична панорама Брюсселю. Особливо ефектно – в таких хмарах і при такому Сонці. Вони ніби у двобої один з одним…

На скляному «суперліфті» плавно спускаємося донизу, і опиняємося в щільному історичному євроцентрі. Квартали починають поступово сяяти фантасмагоріями… Збирається дощик… Ось церква, а поряд – майданчик для скейтбордистів. Цікавий фонтан, Василь його називає «пісяюча мавпа». Дійсно, дещо нагадує. Небо фантастизується, вітер посилюється. Так погода збуджується по мірі нашого наближення до самого ядра самого центру цієї самої столиці Супер-Європи. Я постійно відстаю й наздоганяю, адже знімаю й на фото й на відео. Архітектура майже з кожним кроком все вичурніше, вулиці все щільніше, бруківка під каблуками все дзвінкіше, погода… все радикальніше. Заходимо з Аліною до сувенірного магазину, вона купує собі альбом-путівник «Лучшие достопримечательности Брюсселя», мені такого яскравого не залишається, і я купую маленьку брошуру. Хоч щось…

І нарешті з Аліною удвох ми майже зненацька потрапляємо на центральну ВЕЛИКУ ПЛОЩУ Брюсселя. Один погляд – і голова паморочиться від якоїсь надвеличної неймовірності, пролітають думки, що такого не буває, що це сон, що такі майданово-палацові композиції існують лише в казках, так не буває, так не буває, так не буває… Ну, десь у Венеції, напевно, все-таки буває. Але тепер ти майже не помічаєш, що саме тут починається дощ. Не дуже інтенсивний, можна навіть ходити по майдану і навіть фотографуватися, і навіть без парасольок. Хоча… В одному з кутків площі, прямо перед фасадом Будинку короля, де зараз музей міської комуни, було змонтовано сцену, на якій, дякувати богові, нічого не відбувалося. Але ж це дещо псувало загальний вигляд. Тим не менше все одно композиція будівель площі – такого я ще не бачив. Готика й трохи італійського барокко. Міська ратуша. Будинок короля. Комплекс будинків герцогів Брабантських. Лінія будинків цехових корпорацій – Лис, Ріжок, Вовчиця, Мішок, Возик та… Король Іспанії. Ще будинки Лебідь та Золотий Баркас. Здавалося, що зараз із будь-якого з цих суперпалаців граційно вискочить Попелюшка і, загубивши кришталевий черевичок, так само граційно сховається у королівській кареті та помчить крізь терни до свого щастя…

Але нам треба терміново шукати того клятого Меннекена Піс, себто відому на увесь світ скульптуру пісяючого хлопчика, інакше як же бути у Брюсселі та не відвідати таке диво… Наша група якось так дивно тепер перетинається компаніями, адже все близько, але загубитися так легко… Дивимось у своїх путівниках, намагаємось орієнтуватися по вулицях, Аліна консультується у людей англійською, вони виявляються іспанцями та вказують правильний шлях до нашої мети. По дорозі на вітринах хитаються фантасмагоричні сувеніри, продається безліч манекенів того самого Меннекена, майже в натуральну величину. Ми знаходимо якийсь фонтан, там зверху скульптура відразу трьох хлопців, але це ж не те… В іншому шопику купую вже більший глянцевий фотопутівник про Брюссель, але не такий, як у Аліни… Нарешті знаходимо той пісяючий символ Європи. Він виявляється зовсім невеличким і майже непримітним, та й розташований на розі досить вузьких вулиць. Я до цього уявляв, що цей хлопчик десь архітектурно-планувально домінує на якійсь центральній площі, а виявилось – у затишному куточку якогось вузесенького проїзду…

Відразу помічаємо якусь компанію, що фотографується близ цього символу у цікавих позах та весело регоче на невідомо якій мові. Фотографуємось, підходить наша Наталя, потім якось спонтанно збирається наша група. Дівчата раптово знайомляться з якимось хлопцем зі Львова (мова – досить швидкий реагент!), що приїхав сюди працювати. Відвідуємо туалети і якось так розходимось, що ми знов з Аліною вдвох поспішаємо до автобусу. Дійсно, я без неї і не втрапив би так швидко. Миттю помічаю поблизу одного магазинчика книгу про Брюссель, як у Аліни, і купую її. На шляху намагаємося десь ще й фотографуватись і щось фотографувати. І от тут, галопуючи по якійсь вулиці, я миттю помічаю між будинками неперевершено-яскравий захід Сонця (і де дівся той дощ?), захоплюю ракурс на фотоапарат, збільшую, зменшую, вловлюю кадр з ліхтарем, прицілююсь, і – клац! – і побігли далі. На годиннику 21.42. На все пішло не більше п’яти секунд. І вийшов найкращий знімок з усього туру. Він на другій сторінці цього щоденника. Василь це згодом назвав мистецтвом. Я й сам не очікував… Столиця Європи на заході Сонця…

Знов накрапує дощик, до автобусу запихаємось о 22.05. Вся група в зборі, немає лише Василя Миколайовича. Щось мені повідомили, що Максиміліан порадив йому знайти тут «негрянку» й залишитись. До чого це, я не зрозумів. Нарешті він з’являється, і ми вирушаємо у путь вже в повних сутінках. Треба доїхати до Тріра. Говорять, це займе не менше трьох годин. А вже біля одинадцятої. Значить, приїдемо до готелю десь о другій. Скоріше б зняти той блискучий костюм, але треба терпіти. Та ж Брюссель того вартий… Невідомо тільки, навіщо було так надовго затримуватись в Ойпені… Хоча й там все було цікаво, та ж то не Брюссель.

…І от ми летимо по бельгійському автобану у відблисках палаючих ліхтарів. Майже як «на митниці у нас»… До речі, цією «фірмовою» митною піснею я до цього часу майже всю нашу групу вже дістав. Це мало не єдина пісня, де мелодію я вловлюю досить чітко і реалізую спів майже без фальшування. Під тьмяним світлом локального ліхтаря над своїм сидінням переглядаю придбану літературу про Брюссель, одну з книжок згодом продаю Ані. Скільки ми всього в Брюсселі не побачили… Особливо по фото в книгах привернув увагу Атоміум – створена в 1958 році скульптурна композиція моделі атома заліза, збільшена у 160 мільярдів разів. Символ двадцятого сторіччя, і зовні, і всередині символізує грандіозність процесів, що відбуваються в найдрібнішому масштабі. Але бачимо тільки на картинках… Не говоримо вже про невідвідування штаб-квартири НАТО та інституції ЄС, задекларованих у програмі. Але все одно враження від мого «третього Б» в «країні Б» найнезабутніші…

Деякий час сиджу на східцях перед лобовим склом і знімаю мерехкотіння палаючих ліхтарів у нічному дощі. Карти Бельгії у мене немає, скільки кілометрів до найближчого кордону з Німеччиною, сказати важко, їдемо десь як у космосі з підсвіченою зірками доріжкою… Рельєфна перспектива автобану за лобовим склом у світлі космічних ліхтарів дещо нагадує хребет якогось довжелезного крокодила або варана… І на віадуках, і на мостах палають ліхтарі. Кругом палають ліхтарі. «Москаль» щось говорить і кудись показує. Нарешті я втомлююсь остаточно, вимикаю камеру, вмощую зручно себе на своє сидіння, а свою голову – на свою диво-помпадушку, і засинаю у мерехкотінні палаючих ліхтарів за вікном…

9 липня, четвер День десятий

Програмні декларації:

09.07.09 (четвер)

ЛЮКСЕМБУРҐ

Держава та м. Люксембурґ – екскурсія по столиці.

м. Тріер. Порта Нігра (римські міські ворота), собор, центр міста.

Девіз дня: Люксембург і Трір після важкої ночі

Маршрут: Вассербілліг – Люксембург – Вассербілліг – Трір – Ідар-Оберштайн

Об’єкти відвідування: держава Люксембург та її столиця; місто Трір

Пригоди: майже безсонна ніч в автобусі на кордоні Люксембургу та Німеччини: заблукали на шляху («москаль» не туди завів), та й водіям не можна бути в дорозі більше 12 годин поспіль; трохи заблукали з Наталією та Марією в Люксембурзі, але згодом знайшлись; у Трірі я в свою чергу відстав від групи з пані Галиною, але невдовзі ми також знайшлись

Невдачі: відвідали все, що планувалось, крім… готелю. Костюм діставав все більше й більше, та й загальна втома теж. По Люксембургу була скоріше не екскурсія (Ганс Крістіан взагалі туди не їздив), а прогулянка з епізодичними коментарями від Василя

Сюрпризи: найстрародавніше місто Німеччини Трір своїми потужними єврофантасмагоріями надавав нових сил

Досягнення: багато нового пізнав, відвідуючи Люксембург і Трір, хоча минулого року був і там і там

Прокидаюсь у темряві від того, що автобус надто довго стоїть. Що це? Кордон? Митниця? Залізничний переїзд? Чи нас захопили терористи й узяли в полон? За вікном якась заправка у слабкому світлі ліхтарів. І вражаюче мертвецька тиша навколо. На годиннику три тридцять. Я декілька хвилин розмірковую, що б це все могло означати. Навколо всі сплять, автобус стоїть, двигун вимкнено, ніби так і має бути. Щось ніяк не вдуплюся… Тут кожна секунда рахується, коли вже б до якогось ліжка доповзти й той клятий костюм зняти, а тут ніби зупинився час. Ні, час іде, он уже четверта скоро, але таке відчуття, що час пропливає мимо твого життя. Чи це якась недобра фея зачарувала наш автобус разом із нами, і зараз уже якийсь 2109 рік?

Прокидається професор, ми з ним виходимо надвір, там флегматично-розмірено прогулюється пан Василь. Професор з ним про щось говорить, мені навіть підходити нецікаво. З одного боку, містичність ситуації інтригує, з іншого, очевидна відверта бездіяльність роздратовує. І де ми зараз є, у якій точці Всесвіту посеред глухої ночі, невідомо. Я вже чекав команди на кшталт (тобто на зразок) «спокійно, всім залишатися на своїх місцях, нічого особливого не трапилось», що означало б абсолютно протилежне. Але ж і цього не відбувається. Що вони вичікують? Чому нічого не пояснюють? Якось дивно це все, кажучи дуже м’яко…

Невдовзі професор мені пояснив, що «той клятий москальський GPS-навігатор» водив нас зовсім іншими шляхами, ніж нам потрібно, а водіям не можна знаходитись у дорозі більше 12 годин поспіль. От ми і зупинились тут, у селищі Вассербілліг, у Люксембурзі на кордоні з Німеччиною, щоб десь о сьомій ранку сісти на електричку й поїхати в Люксембург… Так, дуже весело… А нічого не пояснюють, щоб не переривати людям сон, навіщо ж будити й чинити ґвалт… Може, в цьому й є певний сенс, але ж до таких шокуючих інтрижок я просто не звик. І гадаю, що з присутніх не лише я. Але ж треба й морально загартовуватись. Принаймні, тепер можна знати, чого від таких організаторів можна чекати надалі, й потім просто не дивуватися. До речі, зупинялись ми тут минулого року, он майорить той супермаркет, що ми тоді відвідували… Зрозуміло, що зараз зачинений.

При пошуку туалету, або хоча б при намаганні знайти відповідне місце, я забрів у якусь густо-колючу траву, дійшов до дерев і мало не впав у якусь безодню-прірву, принаймні, так здалося вночі. Добре, десь здалеку небезпечність місця підказав ліхтар. Щось ця ніч – суцільна ліхтарна містика… Повертаюсь до автобусу весь у якихось ріп’яхах. І це у світлому костюмі з відливом. Далі знов на помпадушку – намагання заснути. Але ж я в автобусі добре сплю, коли він їде. А так… тільки прислухаєшся до навколишнього сопіння. Може, трохи й задрімав.

На ранок знов моросить дощик. Збираємося на електричку. Від організаторів – жодних натяків на якесь вибачення з роз’ясненням, не говорячи вже про якусь бодай моральну компенсацію. Але ж я тепер загартований і не дивуюся. Гадаю, до другої поспіль безготельної ночі не дійде. Я дістаю з валізи свою брошуру про Люксембург і карту, які я передбачливо взяв з дому. Хвилин п’ятнадцять ходу – і ми на невеличкій симпатичній залізничній станції. На платформі Ганс Крістіан пояснює особливості залізничних тарифів для пасажирів. Нам обійшлося до столиці й назад по 1,2 євро. Під дрібненький дощик добре поглинається інформація про історію Люксембургу та його зв’язки з Німеччиною. Прямо на платформі. Перед нами на деякий час зупиняється потяг далекого сполучення, що курсує до міста Емдена, що стоїть на березі Північного моря у Німеччині на кордоні з Нідерландами. Потяг стильний, але майже пустий… Буде на кінцевій станції через 8 годин. А от на платформу впурхнула купка симпатичних стильних люксембурзьких пенсіонерок…

Цікаво, що в Люксембурзі немає вищих навчальних закладів. Але що там тієї країни… Тим більше що поруч в інших країнах такі центри. Хоча б Трір з його університетом. …А та хата на пагорбі – вже Німеччина. А ми в Люксембурзі на платформі. От. Нарешті десь о дев’ятій до нас завітала наша довгоочікувана двовагонна електричка, у якій ми й чкурнули до столиці Люксембургу Люксембургу. Ганс Крістіан з сім’єю не поїхав. А в цій електричці не так, як у Берліні, все тут стильніше й пристойніше. Й сидіння м’які, і швидкість і плавність, майже як у літаку. Але у потязі я так і не задрімав, настільки було цікаво. Їхати й знімати. Зупинки об’являються французькою. Цікаві поля люксембурзької пшениці… Хвилин сорок – і ми в столиці.

Від знайомого люксембурзького вокзалу спочатку йдемо тим самим шляхом, що й минулого року, тим самим віадуком з прекрасними панорамами навколо. За ним – той самий головний собор Люксембургу, де я торік мало не розтрощив фотоапарат пані Ірини з ізоляторного заводу. Всередині – якийсь неймовірно чистий і світлий хоральний спів. Заспокійливий, не заснути б… В камері почав суворо миготіти значок, попереджаючи, що пам’ять закінчується. Що ж… звільнити можна буде в готелі, але до готелю ще стільки всього…

Далі виходимо туди, де торік мене занесло на рок-концерт, тобто на центральну площу Гійом з кінною статуєю Вільяма ІІ. Ось недалеко пам’ятник Великій Герцогині Шарлотті. А от парламент і невеличкий майданчик коло нього. Виявляється, ось де минулого року мене зняла якась молода місцева рокерша… на мій фотоапарат. А я тоді й гадки не мав, що це на фоні парламенту…

Виходимо на ще один міст (їх по місту на 60 тисяч чоловік – 95, плюс ще п’ять величезних віадуків), на місці якого, як я зрозумів, було засновано Люксембург в 963 році. Знак Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, таблички, схеми, навколо – величні панорами. Особливо ефектно виглядає згори церква Іоанна Хрестителя. Фотографуємося.

І от тут пам’ять відеокамери і говорить мені «До нових зустрічей!». Наповнилася вщент. Намагаюся на фотоапараті знімати у відеорежимі, та щось акумулятори надто швидко сідають. Коли проходимо до кварталу з вуличкою, в одному шопику купую батарейки. Наталя й Марія там також щось дивились. Тільки виходимо з нього – і групи немає… А пройшло хвилини дві. Добре, у Наталі з Василем зв’язок спрацював, тобто вона його швидко видзвонила, і він чекав на нас десь посередині чергового моста.

У якійсь кнайпі недалеко від вокзалу ненадовго зависаємо майже усією групою, я навіть випиваю трохи пива (щось мене кожного разу після ночі в автобусі на гріх тягне, адже для мене немає страшнішого ворога, ніж пиво…), та ж далі почував себе добре, дякувати богові. Крім, звісно, бажання спати…

Така ж (а може, та ж сама?) електричка у зворотному напрямі, з комфортним туалетом, автобус наш вже на станції, запихаємось у нього і пензлюємо (ось якому новому слову мене пан професор навчили!) на Трір. Їхати недовго, та й на кордоні нас ніхто не зупиняє, як минулого року. Ось нарешті ми як слід побачимо найстаріше місто Німеччини, засноване ще до нашої ери… Знов шукаємо паркування, знаходимо, й відправляємося пішки по місту. Починаємо з імператорських купалень, поблизу яких – цікава скульптурна композиція на честь імператора Костянтина у вигляді величезної ступні. Я видерся на нього прямо у своєму блискучому костюмі й сфотографувався.

Рухаємося до палацу курфюрстів у стилі рококо 1761 року побудови з симпатичним фонтанчиком на подвір’ї, далі – базиліка з Римським палацовим залом, потім – церква Лібфрауенкірхе 1260 року. Так красиво й невимушено тут перетинається середньовіччя із античністю, що навіть дивуєшся гармонії візуальної композиційності таких різночасово-різностильових будівель. Немає контрасту, як у Кьольні. А вже площа Хауптмаркт (Головний ринок) своєю єврофантасмагоричністю нагадала щось середнє між Баутценом, Майсеном, Дрезденом і Страсбургом. Будинок міських урочистостей Штайне. Неперевершена скульптурна композиція фонтану Святого Петра. Церква Святого Гангольфа. Нарешті, Червоний будинок з написом золотими літерами на латині: «Трір стояв раніше Риму, тисячу триста років, нехай стоїть і далі, радіє вічному миру!». Вже й тих сьогодні придбаних за 4 євро у Люксембурзі чотирьох батарейок стало не вистачати на відеозйомку на фотоапараті, доводилося інколи їх міняти.

Кульмінаційним апогеєм нашого відвідування Тріру стала найвидатніша пам’ятка міста, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, – Порта Нігра. Тобто Чорна Брама. Це найголовніший символ Тріра – найбільша на північ від Альп збережена майже на автентичному рівні антична міська брама. Так, на південь, в Італії, багато чого збереглося… Чорною її стали називати з часів середньовіччя, після того, як від часу світлі блоки з пісковику набули загрозливого сіро-чорного кольору. Але ця чорна загрозливість лише підкреслює видатну всесвітню історичну цінність і велич та спонукає до емоційного піднесення. Добре, з пошуком та придбанням путівника по Тріру проблем не виникло.

З інших відвіданих у центрі Тріра об’єктів можна відзначити музей Карла Маркса (він тут народився, це ще одна іміджева ознака Тріру), за повною програмою дивним чином його встиг з нашої групи відвідати лише професор Кухта, й то безкоштовно, а от дуже схожий на самого винуватця пан доктор Віктор Новицький туди чомусь не пішов. Знов накраплює дощик… Оригінальним виявився латунний фонтан із зображенням 42-х спілок ремісників Тріра, де у металевій формі скульптурно показано професійну діяльність різних ремесел. На шляху до автобусу ми з Галиною Василівною заходимо ненадовго до цікавого затишного магазинчика, я швидко купую собі сорочку, вона аналогічну купує синові, виходимо – і групи як не було. Блукаємо, шукаємо, але натрапляємо на так само блукаючих панів Уляну та Віктора в українському національному вбранні. Пані Галина телефонує Василеві, і ми невдовзі знаходимося.

Друга частина нашого відвідування Тріру – це оглядові панорами з видом на місто, та університетське містечко. Василь панораму дуже хотів нам показати, оскільки Трір він добре знає, стажувався тут неодноразово. І от ми під’їжджаємо до оглядового майданчику на пагорбі, з якого Трір із селом Олерік, що адміністративно входить до міста, як на долоні. Видно пам’ятник-майданчик «Країна чудес» для дітей. І річка Мозель ефектно в’ється вздовж міста… На майданчику прямо на парапеті – різні пояснення, схеми, малюнки, так цікаво. А на найближчих схилах проростає виноград. Василь повідомляє, що студенти університету з викладачами тут мають традицію садити виноград, через рік збирати врожай, робити з нього вино, і вже під час випуску це вино споживати. Добра традиція… І ще тут дуже гарно восени, коли дерева спалахують різнобарв’ям кольорів.

До університетського містечка їдемо, оскільки пан Василь має тут свою корисливу мету – забрати свого ровера (тобто свій велосипед) у господарки тієї садиби, де він квартирував під час стажування. Але ж нам все цікаво подивитися. Університет в Трірі, місті з населенням трохи більше 100 тисяч чоловік – чи не найголовніший елемент містоутворюючої бази. Має значення далеко за межами Німеччини. Оглядаємо його житлові будівлі й гуртожитки. Квартира тут коштує 40-45 тисяч євро. Зарплата доцента – 5600 євро на місяць, професора – коло 11 тисяч при навчальному навантаженні 120-140 годин на рік. Для нас – надфантастика якась… Зняти кімнату в гуртожитку можна за 200-300 євро на місяць. Ось комплекс гуртожитків для стажувальників з України та Білорусі, трохи далі – аналогічний азіатський квартал. Спостерігаємо досить інтенсивне будівництво, головним чином житлове. Але співробітники й викладачі університету живуть в основному у своїх особняках, десь у 20 кілометрах за Тріром. Василь стажувався тут в Інституті технічного права і стандартів ЄС. А от учбових та наукових будівель, а також спорткомплексу університету ми не бачимо. Зате бачимо металеву червону скульптурну абстракцію – пам’ятник Тріру від Люксембургу.

Нарешті Василь забирає свого ровера, запихає його до багажного відділення нашого автобусу і ми нарешті плентаємо до готелю. А готель сьогодні у нас буде не десь там, а у місті омріяних казок, у місті, до якого хочеться приїздити ще і ще, причому з кожним новим відвідуванням – ще більше. У місті, що виблискує діамантовим повітрям, зваблює надказковою кришталево витонченою архітектурою, природою і – як не дивно! – промисловістю. Нарешті, у місті, де народився Брюс Вілліс. Зупинимося тут на три ночі. Це місто Ідар-Оберштайн. І знайомий казковий надзатишний готель Пансіон Зайбель.

В’їжджаємо в місто десь о піввосьмої. Щоб встигнути до закриття, я раніше виходжу з автобуса близ продуктового супермаркету Лідл, роблю закупівлю (продукти практично вичерпались, адже ми у маршрутному режимі – майже 36 годин поспіль), і, вже як старожил, дістаюся нашого пансіону пішки сам. Йти хвилин десять… Привітні господарі на прізвище Зайбель мене впізнають. Ми отримуємо трьохмісний номер на другому поверсі, з окремою нішею, де поселяється Василь, а ми з професором – як завжди, посеред кімнати. Є балкон, співають пташки, оточуюча райська ідилія і місцевості, й самого готелю зваблює заснути мало не прямо на килимку на підлозі коло свого ліжка. Але ж треба помитися й поїсти, знявши нарешті той клятий костюм, і ще… звільнити пам’ять відеокамери. Поки все підключаю, Ігор мені трохи допомагає, і вже десь через годину-дві близько тридцяти гігабайт відеозйомки перекочовується з відеокамери до ноутбука.

Символічно, що кульмінація нашої подорожі в усіх смислах припадає на сьогоднішню ніч. Саме ніч, а не день. По-перше, після 36 годин скитань ця ніч – просто омріяна відновлювальна казка. По-друге, після Ідар-Оберштайна у нас навіть концептуально трохи змінюються тематичні і взагалі географічні орієнтири туру, він буде більш південний і більш гірський, хоч і без Альп. Нарешті, по-третє, сьогодні просто – половина маршруту в часовому вираженні, тобто залишилось часу стільки, скільки пройшло. Не знаю, як там по кілометражу, але гадаю, що десь приблизно так само. Тому я саме на цьому місці завершую перший том свого щоденника. Адже ми вже ближче до Італії… яку все однак цього разу не побачимо.

…Завтра знов одягати костюм, оскільки маємо дуже важливу ділову зустріч, до якої я готувався ще з квітня. Це зустріч з німецькими митниками, з акцентами на митне оформлення діамантів. До речі, це також важливий елемент кульмінаційності подорожі особисто для мене, в плані відповідальності. Тому можна сказати «по-четверте»… Місто діамантів сяйвом казкових діамантових зірок занурювало в глибокий оздоровлюючий сон у неспокійному передчутті відповідальної ділової зустрічі митного спрямування.

На наших митницях ще запалають діамантові ліхтарі…