Основи політології для державних службовців (стр. 3 )

· плюралізм ідей, вартостей, соціальних ініціатив.

Найважливішим показником існування громадянського суспільства є закритість приватного життя від будь-якого політичного, владного втручання. Можна виділити такі особливості громадянського суспільства (а) і держави (б):

Громадянське суспільство. Держава

а) природні права; б) встановлені закони;

а) економіка; б) політика, держава;

а) приватне життя; б) публічне життя;

а) сфера свободи волі; б) сфера обов’язку.

Без держави немає громадянського суспільства, а без останнього неможлива повноцінна правова держава. Вони є сторонами одного цілісного життя людини і сучасного цивілізованого суспільного буття. Щоб демократизувати суспільство і реформувати державу, необхідно займатися не лише законотворчою, політико-юридичною діяльністю, а й плекати громадянське суспільство. Це означає – сприяти структурованості спільноти, усвідомленню й поважанню людьми власних і чужих прав, гідності й свободи, шануванню норм суспільно-політичної взаємодії.

Громадянське суспільство сприяє розвиткові демократизму влади, а остання повинна забезпечувати особисту, соціальну та економічну безпеку громадян, їх доступ до послуг в системах охорони здоров’я, освіти та культури; мінімальних основ вибору діяльності за покликанням; соціально-гарантовану компенсація трудових витрат; заборону всіляких форм примусу. Формування громадянського суспільства в сучасній Україні значно гальмується тому, що в політичній системі країни ще сильними лишаються номенклатурні традиції. А правляча номенклатура, що в радянські часи звикла до свого всевладдя і безвідповідальності перед суспільством, зовсім не зацікавлена у розвиткові інститутів громадянського суспільства. Проте такий розвиток все ж відбувається попри всі складнощі й перепони. Без формування розвинутого громадянського суспільства країна не зможе досягти сучасних стандартів, необхідних для активної участі в процесах європейської інтеграції.

1.8. Поняття соціальної, правової держави в умовах сучасної України.

Стаття 1 Конституції України проголошує: ”Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Продекларовані положення потребують детального пояснення. Поняття „соціальна держава” і „правова держава” тісно пов’язані між собою і нерідко використовуються поруч. Термін „правова держава” відображає ступінь соціальної свободи, а поняття „соціальна держава” – ще й ступінь соціальної справедливості.

Слід відзначити, що розвиток соціальної і правової держави можливий лише за умов демократії. За тоталітарних і авторитарних режимів діє зовсім інший тип – поліційна держава, заснований на необмеженому насильстві. Сучасна Україна долає пережитки такого типу держави, який впродовж декількох десятиліть існував в СРСР. В Україні у наш час поступово формуються основи сучасної соціальної, правової держави.

Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика. Розглянемо ці елементи більш детально.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпеченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства.

Соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самоврядування, його органічний зв’язок з правовою державою. Самоврядування у даному випадку – це надане законом право місцевих органів самостійно вирішувати коло питань, віднесених до їх компетенції та діяльність з реалізації даного права.

Соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Соціальна держава, таким чином – це демократична держава, що спирається на широку соціальну основу і здійснює активну соціальну політику, спрямовану на підвищення, стабільне забезпечення життєвого рівня населення, захист і реалізацію прав і свобод громадян, на створення сучасних систем охорони здоров’я, освіти і соціального забезпечення, на підтримку неімущих та малоімущих громадян, на запобігання й успішне вирішення соціальних конфліктів.

Соціально-правовий розвиток суспільства зумовлює появу не лише соціальної, але і правової держави. Правова держава є надбанням західної цивілізації й включає у себе такі ознаки:

- пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону;

- поділ і взаємне збалансування влади (законодавчої, виконавчої і судової);

- взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою;

- плюралістична структура політичних відносин;

- конституційний контроль за дотриманням законів;

- судовий захист інтересів особи та соціальних груп.

Таким чином, правова держава – це тип держави, основними ознаками якої є зв’язаність правом, верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина і особи

Створення правової, соціальної держави, проголошений Конституцією України 1996 р., є непростою справою, яка вимагає значних зусиль великих суспільних верств, політичних партій та громадських організацій, а також представників державних органів. Процес цей поступово відбувається в Україні, але проходить він уповільненими темпами з вини самого суспільства, що лишається занадто інертним, а також через опір старих соціальних сил номенклатурного походження.

Підводячи підсумки, треба підкреслити, що політична система сучасної України почала формуватися лише з 1991 року, і за цей час пройшла чималий шлях, досить непростий і звивистий. Його напрям неодноразово декларувався вищою державною владою, як орієнтація на сучасні моделі демократії, створені західним суспільством.

Контрольні питання до теми 1-ї

1. Дайте визначення терміну „політика”.

2. Охарактеризуйте поняття „легітимність”.

3. Назвіть ознаки держави.

4. Поясніть призначення держави в суспільстві.

5. Дайте визначення терміну „політичний режим”.

6. Назвіть типи політичних режимів.

7. Проаналізуйте спільне й відмінне у тоталітарному та авторитарному режимах.

8. Поясніть, чим олігархічно-клановий режим відрізняється від ліберально-демократичного.

9. Охарактеризуйте сучасний політичний режим в Україні.

10. Дайте визначення поняття „політична система”.

11. Проаналізуйте різницю між закритими і відкритими політичними системами.

12. Назвіть критерії ефективності політичної системи.

13. Порівняйте високоефективні політичні системи з системами низької ефективності.

14. Назвіть універсальні інструменти управління, застосування яких значно підвищує ефективність політичної системи.

15. Поясніть суть механізму взаємного стримування і противаг у політичній системі сучасної України.

16. Проаналізуйте різницю між президентською та парламентською республіками.

17. Дайте визначення поняття „місцеве самоврядування”.

18. Вкажіть відмінність між базовим і регіональним рівнями місцевого самоврядування.

19. Поясніть роль місцевого самоврядування у розвитку демократії в державі.

20. Дайте визначення громадянського суспільства.

21. Поясніть, чому громадянське суспільство розвивається лише в умовах демократії.

22. Охарактеризуйте поняття етатизму.

23. Дайте визначення соціальної держави.

24. Проаналізуйте співвідношення понять „соціальна держава” і „правова держава”.

25. Поясніть суть терміну „правова держава”.

26. Назвіть ознаки правової держави.

Тема 2

КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА СУТНІСТЬ ГУМАНІТАРНОЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ.

Сучасна філософія розглядає людину як визначальну мету і вищу цінність суспільства. Латинською мовою слова „людський, людяний” звучать як humanus. Звідси походить і загальновідомий термін „гуманітарний підхід”, який широко використовується в оцінці суспільних явищ.

2.1. Людина як найвища соціальна цінність.

У тоталітарні часи радянська влада ставилася до окремої людини із зневагою, вбачаючи у ній лише малосуттєву деталь державного механізму. В одному із своїх виступів Сталін назвав людину „гвинтиком” державної машини, і цей вислів постійно відтворювався офіційною пропагандою. Антигуманна сутність тоталітаризму з особливою силою проявлялася в його політиці, що ігнорувала елементарні людські потреби і навіть саме людське життя. Найбільш разючим прикладом є голодомори , , рр., спровоковані діями центральної влади.

Наприклад, для закупівлі на Заході станків та обладнання в рамках політики індустріалізації країни радянський уряд продавав зерно за кордон по демпінговим цінам. Для цього в рр. він викачав з України запаси продовольства і прирік на вимирання від голоду мільйони людей. В нашій країні голодомор рр. визнаний геноцидом української нації.

Існує чимало прикладів зневаги до людей з боку тоталітарного режиму. Будуючи нові підприємства, влада довгий час не забезпечувала їхніх робітників нормальним житлом. Колгоспники впродовж десятиліть фактично не отримували платні за свою каторжну працю і виживали лише за рахунок власних присадибних ділянок і вкраденої у колгоспі продукції сільського господарства. Подібна політика вкрай принижувала людину і заперечувала гуманітарні цінності, що вироблялися людством ще з античного періоду.

Чимало філософів здавна розглядало людину як мірило всіх речей. Уявлення про неї як визначальну мету і вищу цінність суспільства у сучасну епоху називається гуманізмом. Вперше поняття „гуманізм” пролунало з вуст видатного античного оратора Цицерона ще у другому столітті до нашої ери, і з того часу вживалося у різних значеннях.

Для сучасного стилю мислення характерною є переоцінка застарілого погляду на людину лише як на „агента соціальних сил” та елементарного „продукту суспільних відносин”. У даному випадку термін „агент” (від латинського agens [agentis] „діючий”) використовується в значенні „той, що втілює в життя чиїсь ідеї або чиюсь волю”. А такий погляд був характерний для прибічників марксизму-ленінізму. Можна навести розлогу цитату з „Філософського словника” радянських часів, в якому дається наступне визначення: „Людина – суб’єкт історичного процесу, розвитку матеріальної і духовної культури на Землі, біосоціальна істота ( представник виду homo sapiens), генетично пов’язана з іншими формами життя, яка виділилася з них завдяки здатності виробляти знаряддя праці, котра володіє членороздільною мовою, мисленням і свідомістю”. І далі: „сутність людини... є сукупність всіх суспільних відносин”. Проте такий погляд ігнорує свободу вибору, притаманну людині, зводячи все лише до дії об’єктивних (незалежних від волі людини) обставин. Вузькість подібного підходу необхідно долати.

Сучасний погляд на людину акцентує її як вільну у своїй самореалізації особистість, злиту зі світом природи, повернуту до емоцій, еросу, власного тілесного начала. Наприкінці ХХ століття було висунуто цілу концепцію, котра включає у себе головні положення „оновленого гуманізму”. Ідеї „оновленого гуманізму” забезпечують йому широку соціальну базу і підтримку з боку різних верств населення.

Головні ідеї „оновленого гуманізму”:

· людський вимір економіки і політики;

· екологічна етика та „мораль ненасильництва”;

· діалог і толерантність як імперативи (повеління, настійні вимоги) людських взаємин;

· „активізм” як принцип ставлення до несприятливих умов буття;

· соціальний прагматизм, орієнтація на реальні проблеми і турботи „земної людини”.

Істотна особливість концепції „нового гуманізму” полягає ще й у тому, що вона виходить із положення про поєднання індивідуальних та групових ціннісних вимог, соціальних, національних та загально-цивілізаційних інтересів, що забезпечило їй гнучкість та всеосяжність.

На основі ідей „нового гуманізму” в сучасному світі відбувається гуманізація політики, котра дозволяє наповнити реальним змістом положення про людину як найвищу соціальну цінність. Гуманізація політики – це надання політиці гуманістичної спрямованості, орієнтація на реалізацію інтересів особи і задоволення потреб широких суспільних верств. У внутрішній політиці – забезпечення громадянських прав, утвердження пріоритету людини, а не якихось суспільних структур, у зовнішній – утвердження міжнародних відносин, які підпорядковані збереженню миру, інтересам людини.

Подібна політика відповідає інтересам найширших верств населення, тому користується масовою підтримкою. У пострадянських державах гуманізація політики є складовою загальної модернізації суспільства, наближення реалій їхнього життя до тих стандартів, які вироблені у високорозвинутих суспільствах.

2.2. Сучасна гуманітарна політика України, її соціальна природа.

Державна політика проводиться у різних сферах життя: економічній, соціальній тощо. Особливе місце належить культурно-гуманітарній сфері, котра включає у себе освіту, науку, культуру. Високий розвиток саме цих галузей в значній мірі визначає ступінь розвитку держави. Впродовж тисячоліть людської історії визначальним вважалося виробництво матеріальних цінностей, відтак і суспільство носило назву спочатку аграрного, потім індустріального та постіндустріального. Але у другій половині ХХ століття внаслідок бурхливого розвитку науки і техніки на Заході зародилося інформаційне суспільство, якому на зміну останнім часом приходить суспільство знань. Таке суспільство формується нині в Північній Америці, Японії, Західній Європі. На жаль, Україна, подібно до більшості постсоціалістичних країн, помітно відстає від цього процесу.

У той же час нашій країні у спадок від недавнього минулого дісталася досить розвинута система освіти і науки, створена ще у період існування Радянського Союзу. Керівництво СРСР у своїх спробах швидкої модернізації країни чимало уваги приділило розвиткові тих наук, які були необхідні для технічного розвитку, насамперед у військово-промисловому комплексі. Загальновідомі досягнення радянської фізики та математики – їм виділялися значні фінансові засоби з державного бюджету як науковій основі для створення сучасних зразків зброї та військової техніки. Після досягнення Україною державної незалежності її пріоритети у сфері розвитку науки та освіти кардинально змінилися, значно підвищилася громадська увага до розвитку соціогуманітарних наук, гуманізації всієї системи освіти.

Гуманітарна політика держави – це система принципів, цілей, механізмів, послідовних заходів, що спрямовані на:

· створення умов для гуманітарного розвитку суспільства;

· соціодинаміки освіти, науки, культури;

· забезпечення інтелектуально-духовної безпеки людини;

· реалізацію її гуманітарних, духовних потреб;

· формування і збагачення творчого потенціалу особи;

· всебічну самореалізацію сутнісних сил особистості, її духовності.

Сучасна державна політика України в значній мірі спрямована на реформування усіх складових гуманітарної сфери. Вдалося досягти певних позитивних зрушень, проте у ній ще існує чимало проблем, подолати які покликана сучасна гуманітарна політика України. З найбільш болючих необхідно відзначити такі, що характерні для сфери науки, освіти і культури:

- тут не визначено обсяги державного фінансування пріоритетних напрямків, а також механізми розподілу державних коштів на конкурсних засадах, із залученням незалежної експертизи наукових і культурологічних проектів;

- у царині науки, освіти і культури не закладено законодавчі стимули спонсорування пріоритетної навчальної, наукової та культурної продукції.

Для забезпечення різних сфер життя, в тому числі й гуманітарних, висококваліфікованими кадрами необхідно мати відповідну систему вищої і середньої освіти. Сучасне суспільство взагалі потребує багато кваліфікованих спеціалістів: чим вище освітній рівень працюючих, тим вища продуктивність і культура їхньої праці. Радянська середня та вища школа забезпечували різні царини життя випускниками, як на той час, достатньо освіченими. Рівень тодішньої освіти на загал відповідав загальному рівневі індустріального суспільства. У цілому він зберігся дотепер, проте вже зовсім не відповідає сучасним вимогам, бо застарів приблизно на 50 років. У сфері освіти Україні необхідно якомога скоріше переходити на сучасні європейські стандарти, однак інерція минулого гальмує процеси реформування вищої та середньої освіти.

Політика держави у цій сфері має бути скерована на подолання еклектики (поєднання непоєднуваного) та архаїчних рис, притаманній вітчизняній системі освіти. Серед таких рис необхідно виділити наступні:

- в Україні існує шість освітніх кваліфікаційних ступенів (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр, кандидат наук, доктор наук) замість трьох європейських (бакалавр, магістр, доктор);

- не визначені нормативи державного фінансування на одного учня, а також студента в межах державного замовлення;

- громадянам практично недоступна система пільгового кредитування для отримання вищої освіти;

- занадто громіздким є державний базовий компонент освіти, що унеможливлює спеціалізацію знань на рівні повної середньої школи, а також оптимізацію навчального процесу, максимально наближену до втілення у життя принципів професіоналізму у вищій школі;

- застаріла система набору у вищі навчальні заклади, яка не стимулює конкуренцію, вільний вибір професії і не забезпечує зв’язок середньої школи з вищою;

- наявність сильного адміністративно-централізованого контролю над закладами освіти і слаборозвинутих елементів самоврядування та автономії закладів освіти.

Без подолання зазначених недоліків нашій країні не вдасться створити сучасну систему освіту, необхідну для успішної конкуренції у світі. У багатьох європейських країнах вироблені спільні вимоги до вищої освіти і розроблені єдині його стандарти. Їх розробка і запровадження отримали назву Болонського процесу за назвою заснованого ще в ХІ ст. університету в північно-італійському місті Болонья. До речі, ректором цього університету в рр. був український вчений, доктор медицини та філософії Георгій Дрогобич (він же Юрій Котермак з Дрогобича). Україна недавно приєдналася до Болонського процесу і здійснює деякі зміни на шляху поступового наближення своєї системи вищої освіти до європейських вимог. Реалізація стандартів Болонського процесу передбачає:

· утвердження справжньої автономії та самоврядування університетів;

· перехід на триступеневу освітню кваліфікацію (бакалавр, магістр, доктор);

· скорочення в два-три рази кількості освітніх спеціальностей;

· зміна статусу вищих навчальних закладів у рамках двох типів найменувань – університети і коледжі;

· перехід на кредитно-модульну систему підготовки та оцінювання знань студентів;

· взаємне визнання та уніфікацію дипломів.

Перехід на Болонську систему дозволить українській вищій освіті наблизитися до сучасних вимог, що відповідають європейським стандартам. Кожен громадянин держави повинен мати рівні можливості для власного розвитку, в тому числі й сфері освіти. Однак існують різні навчальні заклади – від елітарних до масових, котрі дають освіту неоднакової якості. Найбільш талановитим і здібним молодим людям держава має забезпечувати допуск до навчання в найкращих навчальних закладах, бо це відповідає інтересам суспільства. Крім держави, чималу роль можуть зіграти тут й інститути громадянського суспільства. У високорозвинутих країнах існують громадські фонди, котрі виділяють значні кошти на фінансування освіти талановитої молоді. В Україні така форма стимулювання молодих талантів лише зароджується. А в швидкому просуванні здібних людей східцями соціальних сходів зацікавлено все суспільство. Висока ступінь соціальної мобільності дозволяє вихідцям із різних соціальних верств займати те місце в житті, якого вони гідні. Суспільство, що стимулює подібні процеси, досягає високої ступені розвитку, а також тривалої політичної стабільності.

2.3. Політика і мораль.

Державний службовець сучасної формації повинен керуватися у своїй діяльності засадами гуманізму і бути знайомим з основами політичної етики. Етикою називається наука про закони і норми поведінки людей. Об’єктом вивчення у ній є мораль. А вимоги моралі звернені до всіх членів суспільства й засновуються на стихійно сформованих і загальновизнаних приписах та оцінках, підкріплених силою масового прикладу, звичок, громадської думки. Моральні начала, цінності та норми, що мають відношення до політики, складають у сукупності політичну етику. Політична етика – це нормативна теорія політичної діяльності, що стосується справедливого соціального устрою, взаємних прав і обов’язків керівників та громадян, фундаментальних прав людини і громадянина, розумного співвідношення свободи, рівності й справедливості тощо. Вона грає ключову роль у легітимізації як політичної влади взагалі, так і різних форм правління.

В основі політики, як вважають сучасні політичні філософи, лежить постулат, згідно з яким мораль приписує вибір гідних засобів для досягнення розумно поставлених цілей. З цією точкою зору не погоджується чимало політиків-практиків, які у своїй діяльності керуються зовсім іншими засадами. На їхню думку, політика повинна засновуватися виключно на прагматизмі й мораль взагалі не сумісна з політикою. Такі погляди у кінцевому рахунку призводять до різкого падіння авторитету політиків в очах громадськості, а відтак позбавляють політичну владу легітимності.

Дискредитація нинішнього покоління політичної еліти в деяких пострадянських державах, в тому числі й нашій, є наочним свідченням хибності подібних поглядів на співвідношення політики та моралі. Існує чітка різниця між практичною доцільністю та морально допустимим, і коли політик її не відчує, то потрапляє під моральний осуд суспільства, що може вартувати йому кар’єри. Подібних прикладів у новітній політичній історії України можна знайти чимало – втраті парламентського статусу політичними партіями, як правило, передувало порушення певних етичних норм їхніми лідерами. У політиці, як і в державному управлінні, діють свої правила.

Функціонування сучасного державного апарату і всього механізму державного управління неможливо собі уявити без раціонально розроблених, твердо встановлених і обов’язкових правил, без професіоналізації політики та механізму управління. Для означення професійного апарату управління свого часу був створений термін „бюрократія”, який згодом в українській мові набув певного негативного відтінку. Проте первинне значення його абсолютно нейтральне. Слово бюрократія походить від поєднання французького bureau (бюро, канцелярія) і давньогрецького κράτος (влада, панування). У буквальному перекладі воно означає „влада канцелярії”. Саме бюрократія і стала інструментом професіоналізації апарату управління, котрий засновується на принципах професійної компетенції, ієрархії та спеціалізації функцій. Перш, ніж перейти до питання про співвідношення професіоналізму та моралі, необхідно розібратися у тому, чим відрізняється професійний управлінець від політика.